• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Ліна Костенко.

В. Стус – непримиренний борець української літератури

Ліна Костенко.

Вона роками не з’являється «на люди» у Києві, живе усамітнено. Нагороди Ліну Костенко не цікавлять. Один із українських президентів хотів відзначити її високим орденом одночасно з Борисом Єльциним і... Павлом Лазаренком, та вона відмовилася від такої «честі», пояснивши по-своєму: «Політичної біжутерії не ношу». Загалом, Ліна Костенко найкраще почувається у Чорнобильській зоні, серед людей, котрих поступово дедалі меншає і котрі до неї дуже звикли за кільканадцять років спілкувань. Навіть люблять як найріднішу. Між іншим, дехто з них навіть не знає, що вона поетеса, але, біжучи їй назустріч і розкривши руки для обіймів, кричать: «Наша Ліна приїхала!». ("Дзеркало тижня", О. Гнідий)

У 1946 р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (тепер педагогічний університет їм. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького.

Ліна Костенко закінчила інститут у 1956 р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі». Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958 р., згодом – збірка «Мандрівки серця» (1961 р.).

Ліна Костенко – одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: " не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю".

ї принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л. Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати. Проте владі все ж таки вдавалося чинити різні перепони для поетеси.

У 1962р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність».

У 1963 р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники». 1964–1965 pp. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних.

Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції, – підписувала листи протесту, коли у Львові судили В. Чорновола і його друзів, вона була на процесі.

У 1969 р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у «самвидаві» через заборону комуністичною цензурою.

Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими.

У 1977 р. надрукована збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», через два роки роман у віршах «Маруся Чурай», а у 1980р. – збірка «Неповторність». У 1987 р. вийшла збірка «Сад нетанучих скульптур».

Літературні нагороди:

За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.

За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.

У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою – медаллю Святого Володимира.

У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» і окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999р. в національному університеті «Києво-Могилянська академія».

У 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.

Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка.

Особливості поетичного почерку.

Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Показовим у цьому контексті є вірш Ліни Костенко "Криши, ламай, трощи стереотипи..."

Криши, ламай, трощи стереотипи!
Вони кричать, пручаються - ламай!
Хоч давня звичка з профілем - Ксантиппи
благає, плаче, просить: "Не займай!"

Відкинь її в м'яку дрімоту спалень.
Вона тобі нелюба. Ти болиш.
Гори. Щезай в пожежах самоспалень,
в гірких руїна власних попелищ!

Обвуглюйся. З дияволом грай в теніс.
Згори на попіл в думах і літах.
Хай вилітає не той самий фенікс,
а зовсім інший, неймовірний птах!

Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів.

Твори Л. Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур» (1987). А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів – один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко.

У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних духовному зорові читача широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»).

Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Цей твір не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас.

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм – рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліптичні мотиви в її поезії.

Творчість Ліни Костенко – визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником. У її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала: одкровення авторського «я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпертою на картини та сцени, розповіддю, сюжетністю, умінням малювати характери, відтворювати колорит далеких та близьких часів.

На одній з прес-конференцій Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника – писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні»:

"Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність…"

2. Василь Стус (1938–1985)

Василь Стус належав до опозиційно настроєної національно свідомої молодої інтелігенції, яка одверто протиставила себе тоталітарному режимові. Йому випало жити в надзвичайно складний час. Час, коли людина мала вибирати: мовчати попри всі утиски та приниження і зберегти своє життя чи зберегти в собі Людину, навіть ціною власної смерті. Василь Стус вибрав друге. Та й не міг він вчинити інакше, навіть якби дуже хотів.

Про силу Стусової особистости згадують свідки. У цікавому й цінному спогаді про поетове перебування в Мордовії Михайло Хейфец розповідає, як Стус «завжди говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому нюрнберзькому процесі», як він постійно відмовлявся йти з таборовими наставниками на будь-які компроміси, що завжди потрібно для самозбереження в подібних ситуаціях («Сучасність», ч. 247-248, стор. 18). А Сергій Солдатов, в інтерв'ю з Богданом Нагайлом, сказав, що Стуса «завжди відрізняло непримиренне ставлення до неправди, беззаконня, системи гноблення... Він дуже страждав... але він намагався цього не виказувати... Уночі він іноді виходив до коридору і стогнав від болю» («Сучасність», ч. 258, стор.96).

Хейфец розповідає про неймовірну Стусову ерудицію та взагалі інтелектуальний склад розуму: знавець філософії, поет на засланні проводить час у розмовах про Канта, Гуссерля і особливо про свого улюбленого Альбера Камю. Як людина до крови й кости літературна, він пише критичні статті (конфіскована велика праця про Тичину), багато перекладає, а в розмовах читає напам'ять численні вірші різних поетів різними мовами та професійно обговорює літературні твори. Недавній емігрант розповідав мені про вечірку, ще в Києві, на якій Стус годинами напам'ять читав твори Райнера Марії Рільке по-німецьки.

У 1954–1959 pp. навчався в Сталінському педагогічному інституті за спеціальністю «Українська мова та література», після закінчення працював учителем у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області.

1961–1963 pp. працював учителем української мови та літератури в середній школі № 23 м. Горлівки Донецької області, працював також підземним плитовим шахти «Октябрьская» у Донецьку, літературним редактором газети «Социалистический Донбас».

У 1963 р. стає аспірантом Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка зі спеціальності «Теорія літератури». Переїздить до Києва.

У 1964 р. В. Стус віддає до видавництва «Молодь» першу збірку своїх віршів, що має назву «Круговерть»» (у 1965 p., одразу після виступу в кінотеатрі «Україна», набір збірки було «розсипано»). 4 вересня 1965р. поет виступив в київському кінотеатрі «Україна» з протестом проти серпневих арештів української інтелігенції, а 20 вересня 1965 р. його відраховано з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», тобто за виступ у кінотеатрі «Україна». Для поета цей протест, якщо навіть не враховувати відрахування з аспірантури, безробіття, арешти, повернувся абсолютною редакційною ізоляцією.. Тому не дивно, що Захід, «відкрив» для себе поезію Стуса раніше, аніж Батьківщина.

В. Стус працює в будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом. Одружується з Валентиною Попелюх. Наступного року працює спочатку молодшим, невдовзі–старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР. Змушений звільнитися з «традиційним» формулюванням: звільнений за власним бажанням.

У брюссельському видавництві «Зимові дерева» 1970 р. вийшла друком друга збірка поета «Зимові дерева» (у 1968р. поет подав рукопис цієї книги до видавництва «Радянський письменник», але, добре усвідомлюючи, що надії на видання немає, прийняв рішення про передачу її за кордон). Факт публікації книги за кордоном особливо обурював суддів на процесі над В. Стусом у 1972 р.

У 1970 р. В. Стус видав у самвидаві свою третю експериментальну книгу віршів–«Веселий цвинтар».

12 січня 1972 р. поета вперше заарештовано. 7 вересня 1972 р. відбувся суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до п'яти років ув'язнення та трьох років заслання.

У 1972 р., перебуваючи в камері попереднього ув'язнення Київського КДБ, поет створює свою четверту книгу – «Час творчості / Dichtenszeit», що складена з оригінальних віршів та перекладів віршів Ґете. Оригінальні творі стали основою майбутньої книги всього життя Стуса – «Палімпсести».

Протягом 1972—1977 pp. поет відбував покарання в таборах Мордовії.

З 5 березня 1977 р. поет засланий у селище ім. Матросова Тенькінеького району Магаданської області; працював «учнем проходчика гірської підземної ділянки» та машиністом скрепера на рудні ім. Матросова.

У 1978р. митець прийнятий до PEN-клубу; у 1979р. він повертається до Києва, вступає до Української Гельсінської групи. З жовтня цього ж року за поетом встановлено адміністративний нагляд.

У 1971–1980 рр. В. Стус остаточно підготував до друку кілька варіантів збірки «Палімпсести» (у 1985 р. Г. Бьолль за цю книгу висував Стуса на здобуття Нобелівської премії, а вперше окремим виданням вона вийшла у видавництві «Сучасність» у ,1986 р.).

14 травня 1980 р. поет вдруге заарештований. Наприкінці вересня 1980 р. відбувся суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув'язнення та п'яти років заслання. З листопада 1980 р. він відбував покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського району Пермської області.

Навесні 1981 р. В. Стус востаннє побачився з рідними. 1982 р. – рік перебування в камері-одиночці. Протягом 1980–1985 рр В. Стус написав останню збірку віршів «Птах душі».

Поет помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. у карцері під час голодування. Поховали його в безіменній могилі на табірному цвинтарі.

Чотири роки потому, 19 листопада 1989 p., прах Василя Стуса перевезений до Києва й перепохований на Байковому цвинтарі.

Спогади про перепоховання поета:

"листопад 1989 р. О 19.30 підняли татову труну. Я не брав участі в цьому, спостерігаючи за процесом піднімання збоку, намагаючись запам'ятати кожну деталь. <…> на мене дивилось зчорніле, але – фантастика! – не позначене печаттю розкладу, таке рідне обличчя батька. <…> Прямо під обличчям лежав перевернутий черевик, підошва якого "просила каші". Я виразно уявив, як котрийсь із державних служок-наглядачів, які поспіхом закопували тата, аби не дати нам 1985-го з ним попрощатися, перед забиванням віка труни кинув той черевик – куди втрапить – на татове тіло.

Нижче – якесь неприродне пошкодження лівого боку грудної клітини (Саме це пошкодження дало додаткові аргументи на користь версії насильницької смерті В. Стуса. Те, що ми побачили того листопадового вечора , дає підстави Ю. Бєлікову твердити, що "обставини загибелі Стуса не з'ясовані до цього часу"). Застебнута лише на два ґудзики роба майже зотліла".

(Д. Стус. В. Стус: життя як творчість").

Особливості творчості поета.

Перша в Україні збірка вибраних поезій В. Стуса – «Дорога болю» вийшла у 1990 р., а 1991 p. за цю збірку Василеві Стусові присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно).

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, «легше було написати, аніж зберегти») дуже великий. Першу збірку «Зимові дерева» наприкінці 60-х років поет запропонував видавництву «Радянський письменник». У ній відтворено атмосферу 60-х років з її пристрасним осмисленням болючих проблем національного розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної культури. Незважаючи на схвальні рецензії (І. Драча, Є. Адельгейма), збірка не побачила світу. Та й саме ім'я Стуса було вже тоді під забороною.

У 1970 р. без будь-якої надії на опублікування Стус підготував третю збірку під промовистою назвою «Веселий цвинтар» – своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій». Написана вона була в 1968–1970 рр., а її фінальним акордом стали вірші, присвячені пам'яті, по-бандитськи вбитої працівниками радянських спецслужб, художниці Алли Горської. Поезії сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх», як герой його вірша «Еволюція поета». Водночас у тональності збірки прочитується спротив цвинтарному настрою.

Вершинна частина Стусового доробку– збірка «Палімпсести». Назвою цією (палімпсестами в давнину називали пергаменти, на яких стирали первісний текст, щоб написати по ньому новий) об'єднано все створене поетом у неволі зі вкрапленнями деяких ранніх поезій. Збірка не має стабільного змісту, в ній складно переплітаються різні духовні площини. В одному з найглибших філософських віршів «За читанням Ясунарі Кавабати – виразні відгомони східної філософії. У таких специфічно японських «чотирьох татамі», на яких «розпросторюється» душа поета, вгадується знак хреста. Дорога до Бога для Стуса – «все-дорога». Не раз зринають у його поезії символіка «високого вогню», мотиви богообраності й жертовності. «БОГ» І «Україна» в його душі й в поезії творять двоєдине ціле. Для поета Україна – не просто образ рідної землі. Це неодмінна складова його душі, яка водночас і приносить страждання, і лікує.

Стус – поет інтелектуальний, поет читаючий, який свідомо, цілеспрямовано й критично опанував досвід світової поезії, та й не тільки поезії, багато у нього перекладів: з Рільке, Гарсіа Лорки, з Ґете, Б. Брехта. Райніса, Цвєтаєвої. Та особливе місце в поезії Стуса належить досвідові Т. Шевченка. Це щось незмірно вагоміше від суто літературного впливу. Його вся поезія його вся пройнята більш або менш відчутними, очевидно, підсвідомими ремінісценціями з Шевченка, вони проступають, як «пратекст» у палімпсестах.

Поезія Стуса – цілісний поетичний організм зі своїми сталими образно-смисловими комплексами. Тут своя улюблена лексика, свої поетизми – неологізми й напівнеологізми, в основі яких – актуалізація архаїчних або маловживаних словоформ (голубиня, спогадування, протобажання, сніння). У Стуса поруч сусідують і своєрідно підтримують одне одного різні за стилістикою, за характером образності вірші. Глибока філософська ускладненість «Гойдається вечора зламана віть» – і фольклорні інтонації «Два вогні горять», своєрідний символічний примітив «Синіє сніг по краю серця» – і прозора розважливість, і тамований біль «За читанням Ясунарі Кавабати».

"Довго очікувана попереду,
минає молодість,
лишаючи...
тугу каліки – з ампутованими кінцівками"

«Зимові дерева»

Читайте також:

1. Лекція 2. Творче обличчя Ліни Костенко. Василь Стус: утвердження поета на позиції непримиренного борця проти тоталітаричної системи.

Переглядів: 1391