• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

П л а н

Міра свободи – відповідальність.Поняття «відповідальність» утворене від слова «відповідь». У філософії відповідальність – це категорія, яка відображає особливі соціальні та морально-правові відносини особистості та інших соціальних суб’єктів один щодо одного та щодо суспільства, які характеризуються виконанням свого морального обов’язку і правових норм.

Свобода людини – це конкретно-історичне явище, єдність суб’єктивного та об’єктивного. Це – «здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, спираючись на пізнання об’єктивної необхідності, можливість самостійно робити вибір, приймати рішення і втілювати його у життя».

У німецькій класичній філософії намічається тенденція подолання фаталістичних поглядів на свободу.

Свобода і відповідальність.

У світоглядному аспекті проблема смерті є найбільш значущою. Усвідомлення тимчасовості земного існування окремої людини виступає фундаментальною світоглядною основою для особистого самовизначення, тобто прагнення до осмислення цілей, цінностей буття, сенсу життя. Воно стає потужним стимулом до пошуку можливих форм продовження особистого існування.

Свобода – невід’ємний момент сутності та існування людини.

Для філософських концепцій нового часу був властивий фаталістичний підхід. Вони протиставляли свободу та необхідність.

Фаталістичний підхід до вирішення проблеми свободи приводив, з одного боку, до твердження про те, що життя людини полягає у «підпорядкуванні», «покорі природі», її законам.

З іншого боку, заперечення свободи волі і буття людини вело до заперечення відповідальності, світоглядного виправдання будь-яких її мотивів та дій.

Цілком протилежною фаталістичному розумінню свободи є концепція, створена у філософії Ніцше та ін. представників екзистенціоналізму, яка стверджує, що людина з самого початку повністю наділена свободою волі й свободою дії.

Визначення абсолютності свободи в бутті людини привело до того, що свободу почали співвідносити не з необхідністю, а лише з відповідальністю.

Суб’єктивний план свободитрактується як свобода волі, тобто свобода вибору цілей, цінностей, способів дій.

Об’єктивний вимір свободивизначається ступенем соціально-історичного розвитку, тобто реально існуючими можливостями людини задовольняти свої потреби та інтереси.

Відповідальність людини перед собоювиступає у формі моральної відповідальності, виявляється у почутті провини, сорому, самосуду.

Відповідальність особистості перед суспільством відбувається у формі морального осуду, нехтування соціального середовища певною людиною.

Відповідальність суспільства перед індивідомполягає у забезпеченні прав і свобод особистості в різних сферах суспільного життя (економічній, політичній, правовій і т.д.).

1. Поняття світу.

2. Історичний розвиток уявлень про світ

3. Філософське визначення поняття матерії. Співвідношення матеріального й ідеального.

4. Рух як загальний спосіб буття світу. Рух і спокій.

5. Форми руху.

6. Рух і розвиток. Поняття прогресу і регресу.

7. Простір і час як загальні форми існування світу. Єдність простору і часу.

8. Проблема єдності світу.

1. Поняття світу.

Поняття «світ» має різне тлумачення. У філософії воно розкривається через поняття Космос, Всесвіт, Буття, Матерія, Субстанція і т.д.

У найбільш загальному вигляді поняття світ можна визначити як сукупну реальність у всій різноманітності її виявів, яка перебуває у всезагальному взаємозв’язку всіх явищ та процесів, а також у безкінечному розвитку. Світ – це безкінечне різноманіття і діалектична єдність безлічі світів.

Інтерпретація поняття «світ» через поняття «буття» можливо виділення як відносно самостійних, але взаємопов’язаних світів, таких форм буття:

1. Буття «першої природи», тобто всієї природи, яка перебуває поза межами людської діяльності. Це природний світ, не перетворений людиною.

2. Буття «другої природи», тобто природи, перетвореної людиною. Це предметний світ, який виникає як «розгорнута в природі історія людства».

3. Буття соціальне (світ людського суспільства).

4. Буття духовне, в якому виділяють дві відносно самостійні реальності – суспільну (надособистісну) та індивідуальну свідомість.

2. Історичний розвиток уявлень про світ.

В античних уявленнях про світ розглядається передусім як світ природи – космос.

Людина трактується як істота, що перебуває у нерозривному зв’язку зі світом природи. Структура і закони буття світу та людини єдині.

У давньогрецькій філософії структура світу розглядається через пізнання матеріальних і духовних першооснов чи першоелементів.

Представники античного матеріалізму вважали першоосновою світу речове, матеріальне начало.

В ідеалістичному напрямі античної філософії першоосновою світу визначається певне духовне (ідеальне) начало, а Бог як світовий розум.

Одна з ключових проблем античного уявлення про світ – проблема руху, його джерела, причин, статусу щодо світобудови. Зенон і Протагор вважали, що світ незмінний і рух у ньому відсутній. Геракліт, навпаки, намагався показати, що рух і зміна – це загальний стан світу.

Найбільш глобально природа і різновиди руху показані в ученні Аристотеля. Він визнавав рух загальною властивістю світу і вказував на чотири причини його:

1. Бог (якийсь вселенський розум), який перебуває поза космосом, стає джерелом початку будь-якого руху світу.

2. Матеріальна причина, або матерія. Аристотель пояснює її як пасивну причину, тобто як речовину, з якої все виникає.

3. Формальна причина або форма. Вона є активним началом, оскільки конкретні речі виникають лише внаслідок надання форми речовині.

4. Телеологічна причина або цільова (рух, розвиток як напрям до певної цілі).

В античності велика увага приділяється дослідженню духовного світу людини, передусім природі душі та пізнання.

Для грецьких матеріалістів душа за своєю будовою аналогічна до решти явищ світу.

В ідеалістичній концепції Платона душа – це самостійна реальність. Структура душі має три елементи: «хтиву частину» )локалізована у черевній порожнині), «емоційно-гнівливу» (міститься у грудях), «раціональну» (в голові). Платон був прихильником ідеї про переселення душ.

Аристотель трактує душу як активне і доцільне начало живого тіла, що невіддільне від нього. Тіло – це матерія, душа – форма. За Аристотелем, душа є спільним для природи началом.

Пізнавальна діяльність в античності розглядалася, передусім, з точки зору співвідношення чуттєвого та раціонального (підвладного розумові) пізнання, співвідношення думки і знання.

Ідеалом визнається пізнання істини, краси, доброчинності, метою – досягнення мудрості.

Велику увагу філософія античності приділяла вивченню соціального світу. Характерною рисою античних трактувань соціального світу стало ототожнювання суспільства і держави.

Суттю античних уявлень про світ деякі дослідники вважають поняття «макрокосмос» і «мікрокосмос».

Термін «космос» філософія запозичує з позначення державного і військового ладу.

«Макрокосмос» вживається як поняття для позначення світу природи зовнішнього щодо людини. «Мікрокосмос» - це людина, її внутрішній світ.

Середньовічні уявлення про світ і людину побудовані на релігійних ідеях: створення світу з нічого волею Бога, гріхопадіння людини, індивідуального безсмертя душі, яке можна заслужити вірою в Бога. У середньовічній картині світ поділяється на дві реальності – земну (природа й тілесне життя людини, які є тимчасовими, мінливими, гріховними) та божественну, тобто вічну, істинну, блаженну.

Проблема співвідношення віри і розуму, як способів осягнення божественності світу, розв’язувалася в період раннього середньовіччя через визнання підпорядкованості розуму вірі, а в пізньому середньовіччі – навпаки, бо віра тоді, як правило, вважалася вихідним началом розуму.

Найбільш масштабну для релігійного світорозуміння середньовіччя концепцію суспільства створює Аврелій Августин (Блаженний.). З його праці «Про град Божий» починається такий напрямок наукової думки, як філософія історії. Августин розглядає соціальне життя через ідею про протилежність Бога і природи.

Град Божий спочатку утворюють ангели, пророки, потім християнські праведники з числа людей, що живуть на землі.

Земне царство представлене всіма іншими людьми, що населяють держави різних народів. До них відносяться або ті, хто не є християнами, або ті, хто недостатньо вірить в Бога.

Концепція людської історії Августина базується на ідеї про загибель земного світу та настання, після Срашного суду, царства Божого.

Відродження. В цю епоху відбувається корекція світоглядних настанов, зміна загальної картини світу. Відродження стає відправною точкою у формуванні світогляду та ідеології гуманізму. Через подолання церковних уявлень гуманісти прагнуть євангельського очищення людини, піднесення її тілесного і соціального життя до рівня духовного.

Головна мета гуманізму Відродження – утвердження людської гідності, розкріпачення людини, розкриття закладеного у ній потенціалу.

Гуманістичний світогляд спирався на пантеїстичні концепції, які визнавали єдність Бога і природи.

В епоху Відродження починаються суттєві зміни у поглядах на природу та світобудову.Релігійна міфологема про створення світу поступається натурфілософським ученням. Цей злам у поглядах спирається на велике відкриття природознавства 16 ст. – геліоцентричну систему Міколая Коперника, згідно з якою Сонце, а не Земля, визнається центром світобудови.

Природничі ідеї Відродження здобули своє завершення у вченнях про субстанції. Субстанція– це гранична основа світу, а все його різноманіття є лише безліччю проявів цього єдиного цілого.

Прогрес природознавства 17 – 18 ст. створив передумови для розгляду світу як реальності, що розвивається. Універсальна концепція розвитку всіх сфер буття, світу в цілому з’являється в німецькій класичній філософії.

На відміну від поглядів попередників, світ людини і сама людина трактуються представниками нім. класичної філософії як такі, що розвиваються. Буття людини відокремлюється від буття природи і немислиме без свободи.

Духовний світнімецька філософія досліджує як відносно самостійну реальність, нею проводяться чіткі межі між індивідуальною та суспільною свідомістю.

Соціальне життя людини, суспільство також розглядається як історичний процес, що має певні ступені прогресу.

Сучасні уявлення про світ спираються на розвинуте та систематизоване природничо-наукове і гуманітарне знання.

3. Філософське визначення поняття матерії.

Уявлення про матерію, її будову, основні властивості історично змінювалися. Першу концепцію матерії умовно можна назвати субстратною (оскільки, за визначенням Аристотеля, матерія – є субстрат, тобто те, що лежить в основі всього існуючого).

Другій концепції можна було б дати назву субстанціональній. Вона ґрунтувалася на ідеях про те, що світ – субстанція, а властивості матерії – це властивості субстанції.

Наприкінці ХІХ ст. природознавство відкриває нові явища. Це завдає удару по традиційних уявленнях про матерію і матеріальне.

Марксистська філософія створює нову концепцію матерії.Ленін пропонує таке визначення. Матерія – це філософська категорія для визначення об’єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, яка копіюється, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них.

Філософська концепція марксизму виходить із принципу матеріального монізму. Світ – це об’єктивна реальність, тобто вічна, не створювана, нескінченна матерія, що перебуває у єдності всіх форм свого існування, у безперервному русі і розвитку.

Діалектико-матеріалістична концепція матерії близька, але незвідна до субстанціональної.

У сучасній науковій картині світу вирізняються різні типи матеріальних систем і відповідні їм структурні рівні матерії.

Рівень неживої природи представлений елементарними частинками, фізичним вакуумом, атомами, молекулами, планетами, зірками, галактиками і т.д.

Рівень живої природи – системи до клітинного стану – ДНК, РНК, білки; клітини, одноклітинні організми, рослини, тварини, популяції, види.

Рівень соціальної організації матерії – суспільство, характеризується своєю соціальною структурою і системою соціальних взаємин між суб’єктами.

Матерія визначається як об’єктивна реальність, тобто реальність. що існує поза і незалежно від свідомості людини.

З одного боку, матерія – це гносеологічна протилежність свідомості.

З іншого боку, свідомість онтологічно не є протилежністю матерії. Її загальна властивість – відображення.

Ідеальне – не що інше як матеріальне, але перетворене, відбите у психіці. Ідеальне – це відображення матеріального, тобто світу об’єктів, але існує воно у суб’єкті відображення, як зміст психічного образу.

Матеріальне – сам об’єкт і його властивості, об’єктивна реальність. Ідеальне – образ об’єктивної реальності, тобто суб’єктивна реальність.

Ідеальне не існує як фізична або фізіологічна реальність. Свідомість, копіюючи об’єкт та його властивості не буде при цьому відтворювати їхніх реальних матеріальних властивостей. Чуттєвий образ людини або її думка про матеріальний об’єкт не є власне самим об’єктом.

Ідеальність свідомості як реальності нематеріальної виражена зокрема в тому, що думка, на відміну від явищ об’єктивної реальності, не має матеріальних просторово-часових меж.

Ідеальність свідомості полягає також і в її здатності узагальнювати. (напр.., в реальності неможливо поєднати в одне ціле всіх представників одного біологічного роду або виду.).

Поряд з відображенням дійсності свідомість, завдяки своїй ідеальності, наділена здатністю творити, створювати те, що в реальному світі не існує.

4. Рух як загальний спосіб буття світу. Рух і спокій.

Відповідь на питання про те, чи можна визнати рух як спосіб існування світу, залежить від того змісту, який ми вкладаємо в поняття – рух і світ, рух і спокій, причина та наслідок.

Матеріалістичні вчення доби античності та Нового часу створювали статичну картину світу, яка у своїх загальних рисах створювалася з таких уявлень:

1. Світ – це сукупність окремих речей, цілісних, автономних об’єктів. Речі за своєю природою сприймались як стійкі явища. Буття кожної речів світі бачилось як її існування, перебування в різних станах.
2. Рух – це один з періодів, фаз, етапів буття будь-чого, це стан і його тривалість.
3. Рух– не єдиний стан в бутті світу, в існуванні всіх об’єктів, що його складають. Інший стан – спокій.
4. Стан спокою– більш загальний, ніж стан руху. На відміну від стану руху, який може бути лише зовнішнім для всіх об’єктів станом буття, спокій буде як зовнішнім для них, так і внутрішнім станом, в іншому разі речі втратили б свою стійкість.
5. Рухяк і будь-який інший стан повинен мати початок, свою причину.
6. Причина завжди передує наслідку як результату, а також є зовнішньою для будь-якого стану речей, у тому числі і для їх руху. Отже, рух є результатом його причини, явищем, що відбувається, а не само відбувається і тому воно не може бути саморухом, тобто процесом, способом буття не окремих об’єктів.

Філософська та наукова думка кінця 18 – початку 19 ст. створює принципово нову, діалектичну картину світу, в якій рух починає інтерпретуватися як всезагальний спосіб буття світу.

Повною мірою обґрунтування руху як всезагального способу буття світу було дано в ідеалістичній та матеріалістичній діалектиці (німецька класична філософія).

У філософських вченнях 19-20ст. рух набув статусу загальності. Рух є вічним, тобто, абсолютним. Спокій зі стану абсолютного набув характеру стану відносного.

В діалектичній картині світу рух і спокій, зберігши характер явищ протилежних, перестали бути взаємовиключними. Рух і спокій є єдиними, вони взаємодоповнюють один одного.

Переглядів: 958