• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Вавілон

Ур

Урук

Розпочнемо з короткої політичної історії міста. Урук – стародавнє місто-держава у Шумерi (шумерське Унуг, біблійне Ерех, грецьке Орхоя – паща). В 2800–2600 рр до н. е. (при напівлегендарних правителях Енмеркарі, Лугальбанді, Гільгамеші) під гегемонією Урука були об'єднані міста-держави Південного Дворіччя (1-ша династія Урука).

В 2400–2300 рр. до н. е. при Лугальзагесі (єдиний представник ІІІ дин Урука) Урук був столицею Шумеру.

Після завоювання Саргоном Древнім (цар Аккада і Шумера, правив приблизно в 2316–2261 рр. до н. е.) Урук увійшов до складу його держави.

Наприкінці 22 ст. до н. е. цар Урука Утухегаль створив у Дворіччі об'єднане «царство Шумеру й Аккаду», після його смерті влада перейшла до Ур-Намму – засновника ІІІ-ої династіїУра.

Урук виник ще в кінці IV тис. до н. е., а остаточно прийшов в запустіння у III ст. н. е. Таким чином, час, що минув від зведення першої міської стіни (за Гільгамеша) і до втечі жителів з міста, обчислюється більш ніж трьома тисячоліттями. У світі ще не було міста, яке б проіснувало так довго. Навіть Рим і Вавилон не могли в цьому відношенні змагатися з Уруком.

Грандіозні і величні руїни Урука знаходяться в пустельному районі на півдорозі між Багдадом і Басрою, неподалік від сучасного іракського містечка Варка. Починаючи з 1912 року тут працювали німецькі археологи, і завдяки їх розкопкам ми маємо досить повне уявлення про це найдавніше шумерське місто.

Характерний вигляд шумерської цивілізації оформився саме в період Урука. Його відмінні риси особливо яскраво виражаються в трьох основних сферах культури: у будівництві монументальних храмів, виготовленні високохудожніх циліндричних печаток і в розвитку клинописного письма.

У давнину Урук був присвячений двом великим божествам шумерського пантеону - це Ан (або Ану), богу неба, і богині любові Інанні (аккадскій Іштар). У центральній частині гігантського городища (загальна площа його понад 400 га) навколо побудованого з сирцевої цегли зиккурата стоїть храм цієї богині, Е-Анна («Небесний Дім»), – великий комплекс будівель і внутрішніх двориків, який постійно розширювався і перебудовувався з убейдских часів до перського завоювання в VI ст. до н. е. Храм бога Ану, набагато скромніший за розмірами і зовнішньому вигляду, знаходиться в іншій частині міста.

У середині III тис. до н. е. Урук мав площу понад 400 га і був оточений подвійними стінами з цегли-сирцю, які простягалися майже на 10 км. Там було понад 800 сторожових веж , споруджених через кожні 10 метрів. У місто можна було потрапити лише через двоє великих воріт: на півночі і на півдні. Його населення, за різними підрахунками, доходило від 80 000 до 120 000 чоловік. Але хто ж керував цими масами людей?

Цілком очевидно, що саме правителі міст-держав (або «номів»), що носили в різні часи різні титули: «ен», «енсі», «лугаль» планували і здійснювали грандіозні громадські роботи з будівництва каналів, гребель і дамб, по зведенню величних палаців і храмів, по спорудженню оборонних укріплень. На основі відомостей, почерпнутих з «Царського списку», епічних шумерських поем і переказів, а також з археологічних матеріалів, ми досить добре знаємо імена (а іноді і справи) правителів I династії Урука. Хоча відкриває місцевий династичний список очевидно, що міфічна фігура Мескіаггашера – син бога Сонця, Уту, брата богині Інанни, культ якої отримав широке поширення саме в цьому місті. Згідно з «Царським списком», він був одночасно і царем, і верховним жерцем.

У той час коли засновник династії прийшов до влади, міста як такого ще не було. Існував лише храмовий комплекс Е-Анна (присвячений головному міському божеству – Інанні) і житлові селища навколо нього. Урук перетворив на справжнє місто наступний правитель - Енмеркар: син Мескіаггашера, цар Урука , той, хто побудував Урук, став царем і царював 420 років.

Гільгамеш, п'ятий цар I династії Урука і верховний жрець Куллаба (священна ділянка міста, де знаходився храмовий комплекс Е-Анна). Гільгамеш, подвиги якого дуже нагадують діяння грецьких героїв Геракла, Улісса і Тесея, був найпопулярнішим персонажем у жителів Месопотамії протягом декількох тисяч років. Вони представляли його у вигляді могутнього бородатого чоловіка, що б'ється з биками, левами і невідомими чудовиськами.

Не виключено, що Гільгамеш був узурпатором і захопив верховну владу в Уруці за допомогою військової сили. Крім своєї буйної вдачі і богатирської сили, він зробив і ряд корисних для свого міста справ. Одним з найважливіших його заходів було будівництво урукских оборонних стін.

Священний комплекс (Еанна) з кількома храмами, зв’язаними колонадами і дворами, і розташованою поруч терасою храму бога Ану, є відображенням у архітектурі складної системи ієрархії і розшарування суспільства. Одночасно застосування бутового каменю і значної кількості деревини для перекриття стель – свідчить про інтенсивний товарообіг, не завжди мирний. Щоб отримувати сировину і корисні копалини, на які Месопотамія бідна, але багаті гори Тавр і Загрос, розв’язувались війни за панування над торговими шляхами. Так, похід легендарного Гільгамеша в Кедровий ліс (гора Аман в Сирії) або похід посланців Енмеркара до царя Арати (на Іранському нагірї) за матеріалами для будівництва храму – в міфологічній формі розповідають про проходи в Сирію, Іран і до Перської затоки і є опосередкованими свідченнями боротьби між містами.

Поряд з архітектурними є й інші свідчення економічного і соціального розвитку Урука: наприклад, використання гончарного круга у виробництві кераміки, поява циліндричних печаток замість печаток-штампів і використання «рахункових дощок» для ведення записів. Широке використання посуду (мисок) «зі скошеним краєм» – посуду, виготовленого методом штампування у великій кількості, – очевидно, не тільки призначалось для побутових, але й релігійних цілей. Економічні угоди і адміністративне управління, засноване на стрункій соціальній структурі, відображені в клинописних таблицях цього періоду. Крім того, спостерігається ширше використання металів, особливо міді. До кінця періоду появилась бронза – матеріал, який став широко використовуватись починаючи з ІІІ тис. до н. е.

Росту міста сприяв розвиток сільськогосподарського виробництва в алювіальній долині Месопотамії. Зокрема, ми можемо говорити про розвиток іригації, появу плуга з використанням тяглової сили тварин, спеціалізацію праці і прогресивне розшарування всередині общини). Археологічна розвідка німецької експедиції у 1982–1984 рр. в Уруці показала, що в місті були невеликі квартали ремісників і окремі металургійні майстерні, що підтверджує високий ступінь спеціалізації ремесла.

V династія Урука виявилася недовговічною. Після семи років правління Утухенгаль загинув при досить дивних обставинах: він випадково потонув при огляді будівництва греблі (близько 2109 до н. е.). А влада над Шумером, правда, не без боротьби, перейшла до Ур-Намму – правителя міста Ура. «Царський список» оповідає про це коротко, але чітко: «Місто Урук був вражений зброєю, царствування його перейшло до міста Уру». Так з'явилася III династія Ура (бл. 2109-2006 рр. до н. е.).

Розпочався короткий, але блискучий період в історії стародавньої Месопотамії. Протягом сторіччя, з 2106 по 2003 рр. до н. е. Ур став столицею великої і могутньої держави, що включала у свої межі майже всю Месопотамію і ряд сусідніх з нею областей. Проте час III династії Ура бідний на історичні написи, так що у відомостях про нього ми маємо багато білих плям.

В колах сучасних вчених ім'я Ур-Намму назавжди пов'язане з зиккуратами, які він спорудив в Урі, Уруці, Ереду, Ніппурі і в ряді інших міст і які до цих пір залишаються найбільш вражаючими архітектурними будівлями тієї далекої епохи. Як наочний приклад таких зіккуратів може служити ступінчаста вежа міста Ура,яка найкраще збереглася до наших днів. Побудована з сирцевих глиняних блоків, але облицьована зовні «панциром» з обпаленої цегли товщиною в 2,5 м, скріпленого бітумом, вона має основу 45 на 60 м. У давнину (а він побудований в III тис. до н. е.) Зіккурат мав не менше трьох ярусів, або поверхів-ступенів. Але зараз уцілів лише перший і частина другого. Його сучасна висота – близько 17 м. Однак ця величезна маса створює враження легкості і витонченості, частково завдяки досконалості своїх пропорцій, а певною мірою через те, що всі лінії злегка закруглені – прийом, довго вважався винаходом греків і вперше застосований ними при будівництві Парфенона, тобто на 2000 років пізніше шумерів. Зіккурат стояв на високій терасі в самому серці «священної ділянки» – теменос, обнесеному стінами і відведеному тільки для богів і царів. Він відкидав свою тінь на великий двір храмового комплексу Нанна – бога місяця і головного божества – покровителя міста. Помітно підносячись навіть над потужними кріпосними стінами Ура, зіккурат відбивався в зеленуватих водах Євфрату.

Навіть зараз ця червонувато-коричнева піраміда утворює досить помітний елемент місцевого пейзажу, видимий на багато кілометрів навколо. А в шумерську епоху ступінчаста башта Ур-Намму виглядала ще більш ефектно. Справа в тому, що на вільній площі ступенів-терас зіккурата були колись посаджені дерева, чагарники і квіти. Для цього наверх наносили шар родючої землі і зробили спеціальні водовідвідні споруди для поливу рослинності дощовою і принесеною водою. Зелена гора, що високо здіймалася над зубцями міських стін і була видна здалеку, чітко виділялася на жовто-сірому тлі Месопотамської рівнини. Зіккурат Ур-Намму – один з небагатьох уцілілих донині прямих свідків далекого минулого. Всі люті вихори історії залишили на ньому свій помітний слід. Всі правителі Ура внесли посильну лепту в його спорудження та оздоблення. Щоб документально увічнити свій будівельний запал, кожен місцевий цар поспішав замурувати в товщі стін ступінчастою вежі клинописну табличку або циліндр з переліком своїх заслуг перед богами: «В славу владики свого Нанна, найчарівнішого з синів Енліля, могутній чоловік Ур-Намму, правитель Урука, цар Ура, цар Шумера і Аккада, спорудив Етеменігуру улюблений йому храм».

Але для чого споруджувалися ці гігантські ступінчасті башти? Найкраще визначення зіккурата, мабуть, дано в Біблії, де сказано, що «Вежа Бабіль» (тобто зіккурат Вавилона) призначена для того, «щоб досягти небес». У глибоко міфологізованій свідомості шумерів і аккадців ці величезні споруди були, швидше за все, як би «молитвами в цеглі», точно так само, як європейські готичні собори є «молитвами в камені», а наші православні церкви – «молитвами в дереві». Всі вони посилають богам запрошення спуститися на грішну землю. І в той же час вони висловлюють одну з найбільш примітних спроб людини вирватися з пут жалюгідних умов свого існування і встановити тісніші контакти з божеством.

У період розквіту місто в плані представляло собою овал довжиною близько кілометра і шириною до 700 м. Його оточувала глинобитна стіна із зовнішнім укосом з цегли-сирцю. Води Євфрату омивали ці стіни із заходу і півночі, а східну сторону захищав глибокий і широкий канал. Таким чином, з трьох сторін Ур оточувала вода і підійти до нього по суші можна було тільки з півдня.

В епоху його розквіту в кінці III тис. до н. е. вся міська площа в межах стін займала приблизно 80 га. У межах міського овалу, згідно з Л. Вуллі, нараховувалося до 4250 будинків, в яких, за його словами, жило до 35 000 чоловік. Якесь уявлення про кількість жителів Ура дають і розміри головних святилищ міста, де в урочистих випадках збиралося майже все доросле (чоловіче) населення. Двір для віруючих при великому храмі бога Нанни мав площу близько 4000 кв. м. Інший двір – перед зіккуратом. Навіть якщо рахувати по дві людини на квадратний метр, ці два двори навряд чи могли вмістити більше 10 000 чоловік. Враховуючи, що діти, люди похилого віку і частина жінок не приходили на свято, можемо вважати, що загальне населення Ура в III – початку II тис. до н. е. не перевищувало 50 000 чоловік.

Центр міста займав величезну священну ділянку, обнесену стіною, з храмами і святилищами бога Місяця Нанни, покровителя Ура, і його дружини Нінліль. Навколо храмів тіснилися житла жерців, склади, комори, майстерні та палаци правителів. А вже навколо теменос концентрувалися житлові квартали. На півночі й заході міста, поблизу Євфрату, знаходилися головні торговельні пункти міста – Північна і Західна гавані.

Додаток. План Ура.

1. Північна гавань; 2. Західна гавань; 3. Теменос – священна ділянка (чорний квадрат зліва – зіккурат Ур-Намму); 4. Палац і храм; 5. Житлові квартали (Ур III і пізніше); 6. Храм Енкі; 7. Ділянка царських гробниць.

«Гавань і простір навколо неї називалося кар (Карум), і це ж слово означало" ринок "і" купецьку організацію "з її управлінням (ймовірно, самоврядуванням). Близько головного Урска Карума – майже єдиного місця в місті, де була прісна вода, якщо не вважати окремих колодязів, – розташовувався сад з фініковими насадженнями, який належав храму. На пристані Карума, мабуть, відбувалася торгівля, дрібна й велика.

Внутрішнє облаштування священної ділянки Ура змінювалося від покоління до покоління. Зазвичай, вона займала в Урі найбільш давню і тому найбільш високу частину міста. Священна ділянка була, мабуть, площею у вигляді не зовсім правильного прямокутника довжиною близько 300 м і шириною близько 200 м. Згодом кілька воріт з вежами і приміщеннями при вході охороняли священну ділянку; але від воріт II тис. до н. е., часу Ларс, збереглися тільки одні – колись високі, з вежею, що вели за огорожу багатоярусного ступеневої храму-зиккурата Е-теменнігуру.

У межах огороджувальної стіни, що утворює ніби фортецю, знаходився головний храм міської громади – Е-кішнугаль, присвячений богу Місяця, Нанні, або Наннара (він же Суен, або Син). Позаду нього височів зиккурат. Біля нього розташовувалася священна кухня на відкритому повітрі – Гірма, де смажилися жертовні ягнята, з колодязем і глиняним столом для оброблення туш. З іншого боку була розташована пекарня. А між ними з входом із «Верхнього двору» містився приймальний і бенкетний зали бога Нанни, через які входили на подвір'я зиккурата. Поблизу зиккурата Е- теменнігуру перебував «нижній храм», Е- кішнугаль, і тут відбувалися основні моління і стояли статуї і емблеми не тільки Нанни, а й інших божеств і царів, прикрашені сріблом, золотом і лазуритом. У « верхньому храмі», нагорі зиккурата, куди, ймовірно, допускалися тільки деякі найбільш довірені храмові чини, бог, як вважалося, іноді особисто спускався з небес.

На ділянці палаців і храмів поблизу зіккурата видно лише куці обрубки низу глинобитних стін донедавна залиті зміцнюючим розчином прямокутні та квадратні підлоги незліченних кімнат і приміщень. Найкращі значні споруди належать до часу III династії Ура. Тут же були виявлені Помешкання царів і жерців. Звідси здійснювалося керівництво всім життям країни, нагороджувалися герої, каралися винні, приймалися рішення про війну і мир. І все це в ім'я великого Нанни і його дружини Нінліль.

«Ур забудовувався без жодного плану, – писав Л. Вуллі. – Вузькі немощені вулиці звиваються між будинками, неправильне розташування яких визначалося примхою приватного власника. Забудовані квартали настільки великі і будівлі стоять настільки тісно, що дістатися до будинків, розташованих в центрі кварталу, можна тільки тупиковими провулками. Житлові будинки в основному однотипні. Внутрішній двір, з'єднаний з вулицею коридором, оточений житловими приміщеннями зі сходами, що ведуть на другий поверх, – такий переважаючий характер споруд самої різної величини і досить різноманітних форм.

Серед житлових будинків розкидані будови меншого розміру, безсумнівно, торгові лавки. Найпростіша з них складається всього з двох приміщень; до вулиці звернено якусь подобу торгового намету, такий собі демонстраційний зал, часом з відкритим фасадом, а за ним – довге складське приміщення.

Стіни всіх споруд складені з цегли; в нижніх рядах кладки цегла обпалена, вище – сирець. Зовні стіни оштукатурені й побілені. Вулиці не були брукованими, їх покривала утрамбована глина. У дощову погоду вона перетворювалася на непролазний бруд. Та й ширина вулиць була такою, що по них не зміг би проїхати екіпаж. У місті вантажі переносили люди або в'ючні осли. По суті справи Ур був типовим містом Сходу. Правда, нечистоти не виливати тут прямо на вулиці, а випливали у відкриті канали вздовж доріг, проте сухе сміття з будинків вимітали і викидали прямо під ноги перехожим».

План будинку залежав від того, якої форми місце можна було викроїти між уже побудованими будинками; але майже всі будинки мали обов'язкові частини. Якщо це було житло більш-менш заможної людини, то дверцята з вулиці вели в сіни, де стояла невелика посудина з водою – для обмивання ніг, і, ймовірно, тут же зберігався господарський інвентар. Звідси, навскоси від вуличної, інші двері вели на внутрішній дворик площею метрів до двадцяти; він, як і сіни, по можливості був з обпаленої цегли; на дверях біля виходу з сіней міг висіти оберіг від злого духа – голова демона; в середині дворика міг бути поглиблений нижче рівня підлоги басейн. На рівні другого поверху дворик був обнесений дерев'яною Галереєю (звичайно не кругом, а тільки з одного боку). З двору міг бути хід в приміщення для рабів, в комору і в кухню. У кухні могли бути вкопані в землю вогнище, хлібна піч або цегляна «плита», в якій були влаштовані поглиблення – «коритця» для розпеченого вугілля, на якому розігрівалися вода і їжа. Комора або кухня (або і те й інше) зустрічаються майже в кожному будинку; тут іноді знаходять знаряддя жіночої праці (зернотерки і т. п.).

«У будь-якому будинку, – писав М. Білицький, – навпроти виходу з сіней обов'язково були двері в парадну світлицю ("гостьову"); світлиця могла бути різної довжини, залежно від можливостей власників будинку, але ширина її в усіх будинках була стандартна: 2 м (4 ліктя), так як тут, мабуть, після обрядового сімейного або родового бенкету покотом укладали спати гостей. Лише в дуже рідкісних будинках при світлиці була комора для постільних речей (швидше за все циновок або килимків) і умивальна. Частіше ж всього якщо милися, то просто у дворі.

Крізь світлицю був хід на другий, менший двір, недоступний стороннім і присвячений культу померлих родичів і предків. Частина цього двору, мабуть, була крита дахом, і тут знаходився домашній вівтар з місцем для спалення присвячених божеству частин жертви. Тут же стояв стіл (часто цегляний), на якому розділялась і готувалася жертва, а де-небудь на стіні містився теракотовий образок із зображенням божества або ж міфологічної або обрядової сцени. Л. Вуллі називає такі дворики "святилищами"; в них же по можливості під підлогою ховали і деяких померлих членів сімейства. Тут покійні родичі отримували від живих у жертву воду і жертовну їжу. Поховання в будинку були, звичайно, пов'язані з безліччю незручностей і небезпек, але такою була могутність древніх традицій домашньої громади, що звичай ховати у домашньому "культовому дворику" тримався дуже довго. Якщо була можливість, споруджували невелику підземну гробницю, куди і клали небіжчиків одного за іншим, але ховали також у глиняних посудинах або у плетених циновках. На дорогу в загробний світ давали небагато речей і провізії в глиняному посуді.

Місто було захоплене могутнім ворогом, а згодом занепало через примхи р. Євфрат. У 2003 р. до н. е. еламіти підійшли впритул до стін Ура, «подібного до жовтої гори». Не допомогло і те, що місто з трьох сторін оточувала вода (русло Євфрату і канал). Після короткої облоги Ур був захоплений, пограбований і спалений. Нещасний Іббі-Сін – останній цар шумерів – потрапив у полон, був відвезений до Іран, де і помер.

Коли вони ( еламіти. - В.Г. ) прийшли, навколо все винищуючи

Знищуючи все, як запеклий потік,

За що, за що Шумер, тобі кара така?

З храму вигнані священні владики,

Зруйновано місто, вівтарі розбиті,

І всією країною володіють еламіти.

Із загибеллю Ура закрилася одна з найбільш яскравих і драматичних сторінок в історії Месопотамії – шумерська. Після еламітского погрому і вторгнення різних кочових семітських племен Шумер ніколи вже не зміг знову стати на ноги. Його цивілізація загинула, народ розчинився в масі чужинців, а мова зникла, залишившись лише в клинописі.

Ур був розташований у пониззі Євфрату, неподалік від сучасного іракського міста Ен–Насірійя. Трапилося так, що р. Євфрат змінив своє русло і пішов від міських стін майже на 16 км. Ур швидко захирів і перетворився на купу руїн. Сталося це в IV ст. до н. е

Вавилон влаштований так прекрасно,

як жодне відоме нам місто!

Геродот, I, 178

Вавилон заснували шумери ще в III тисячолітті до н.е. Тоді це було невелике містечко, яке не відігравало помітної ролі в житті країни, хоча він і отримав від своїх засновників горде ім'я Ка-дінгірра, що по-шумерськи значить «Ворота божі». Вавилон грабували і підпорядковували царі Аккада, Гутіі, урукский цар Уту-хегаль і царі III династії Ура, що змінювали один одного в пануванні над країною Шумера і Аккада. Так тривало до 1894 р. до н.е., коли Вавилон захопив аморейский вождь Сумуабум, перший цар Вавилона і засновник I Вавилонської династії (1894-1595 рр. до н.е.). У першому ж році свого царювання Сумуабум звів міські стіни навколо Вавилона. До цього часу населення міста стало вже семітським, а не шумерським. У зв'язку з цим давня назва міста була переведена на семітську аккадську мову і стала звучати Баб-або - «Ворота божі», Вавилон.

Знаменитий Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), шостий цар I Вавилонської династії, підкорив своїй владі всі Південне Дворіччя, і з цього часу Вавилон перетворився на головне місто країни. За його іменем греки, а за ними й інші народи стали називати країну Виявлений, а її жителів вавілонянами. З часів Хаммурапі аж до початку III ст. до н.е., протягом цих 15 століть, Вавилон залишався економічним, політичним, культурним і інтелектуальним центром Стародавнього Сходу. Він залишив незгладимий слід в історії людства. Пам'ять про нього жила постійно, навіть тоді, коли його руїни вкрилися землею і перетворилися на пагорби Бабіль, Каср, Амрані ібн Алі, Меркес, Хомера та інші, біля яких в середні століття виросло арабське селище Хілла (додаток А).

Руїни Вавилона привернули увагу археологів з 1850 р. їх обстеженням займалися О. Г. Лейярд, Ж. Опперт, Ф. Френель, О. Рассам, Дж. Сміт та інші вчені. Але тільки в 1899 р. почалися систематичні розкопки міста, що тривали аж до 1917 р. Їх вела археологічна експедиція Німецького Східного суспільства (Deutsche Orient-Gesellshaft) під керівництвом Роберта Кольдевея. У результаті розкопок було відкрито Вавилон часів Навуходоносора II і Геродота.

Збереглося кілька описів Вавилона, зроблених людьми, які бачили його своїми очима і які ходили по його вулицях. Але, як не дивно, жодне з цих описів не співпадає з тим, що виявили при розкопках Р. Кольдевей і його колеги. Насамперед це стосується розмірів і плану міста.

Насправді ж Вавилон являв собою в плані витягнутий із заходу на схід майже правильний чотирикутник з периметром стін 8150 м і площею близько 4 кв. км. Сторони цього чотирикутника були зорієнтовані за чотирма «вітрам», тобто по чотирьох сторонах світу, які у вавилонян не збігалися з нашими: вавилонська північ (Ільта-ну) відповідав нашому північно-північному заходу, південь (шуту) – нашому південний-південний схід, захід (Амурру) – наш північний захід-захід, а схід (Шаду) – наш північний схід-схід. Річка Євфрат, протікаючи з півночі на південь, ділила місто на дві нерівні частини: на лівому березі знаходився Старе місто, а на правому – менший за розмірами Нове місто. Таким і був власне Вавилон [Белявский Вавилон великий и Вавилон легендарний, с. 94].

Для порівняння Ніневія при Ашшурбаніпалі займала площу 7,3 кв. км (в кільці стін), Афіни епохи Перікла – 2 кв. км (в кільці стін Фемістокла), Рим часів Сулли і Цезаря – близько 3 кв. км, а в імператорську епоху – близько 16 кв. км.

Навколо Вавилона розташовувалися фінікові і фруктові сади, вілли багатих городян, поселення і хутори, де жили землероби і садівники. Цар Навуходоносор II звів навколо цих передмість на лівому березі Євфрату зовнішню стіну довжиною майже 18 км. З урахуванням території в межах цієї стіни загальна площа «Великого Вавилона» досягала 10 кв. км. Його населення становило не менше півмільйона осіб. Навіть за сучасними масштабами Вавилон був великим містом, а в порівнянні з іншими стародавніми містами він виглядав справжнім гіганттом. До того ж суцільний ланцюг передмість з'єднувала Вавилон в одне ціле з сусіднім містом Барсіппою, розташованим в 17 км південніше. У західній половині стародавнього світу (тобто без Індії та Китаю) з ним за розмірами могли змагатися тільки Ніневія, Карфаген, Александрія і Рим, причому останні три міста тільки через 300-400 років після епохи Навуходоносора II і Геродота, а Ніневія була зруйнована в 612 р. до н.е. Гігантські давні міста Індії і Китаю виросли тільки в III в. до н.е. Таким чином, в VI-IV ст. до н.е. Вавилон взагалі не мав суперників у всьому світі. Цим, мабуть, і слід пояснити, чому Геродоту, Ктесій і сподвижникам Олександра він здавався містом фантастичних розмірів: ніде і ніколи вони нічого подібного не бачили.

І все ж, незважаючи на свої величезні розміри, Вавилон не був містом у нашому розумінні цього слова. Містом в строгому, соціально-економічному сенсі називається поселення людей, головним заняттям яких є промисловість і торгівля. Місто протистоїть селу, де населення займається, в основному, сільським господарством, землеробством. Древній ж світ не знав протилежності між містом і селом. Вавилон Ніневія, єгипетські стобрамні Фіви, Афіни, Коринф, Олександрія, Карфаген, Рим за своїми розмірами, пишності і чисельності населення набагато перевершували будь-яке місто середньовічної Європи – з ними могли змагатися тільки візантійський Константинополь і мавританська Кордова, – і проте вони не були містами в зазначеному сенсі.

Зі сказаного не випливає, що у стародавніх містах не було ремісників і торговців. Навпаки, щойно йшлося про Вавилон як про великий торгово-ремісничий центр. Але давнє ремесло ще не досягло того ступеня розвитку, на якому відбувається суспільний поділ праці між містом і селом. Такий поділ праці виник лише на початку середніх століть, в епоху становлення феодалізму.

Економічну основу древнього міста становило землеволодіння. Поняття «громадянин» і «землевласник» були невіддільні одне від одного. Місто не уявляли без сільськогосподарської території, що становила власність громадянського колективу. Місто володіло політичним самоврядуванням і було у той же час державою. Як правило, воно було оточене стінами і мало храм божества, яке було втіленням єдності громадянського колективу і його державності.

Читайте також:

1. Вавілон

Переглядів: 3623