Телевізійне кіновиробництво

(автори – С. Гнатюк, М. Кияк)

Телевізійне кіно (анімаційні, неігрові та ігрові короткометражні фільми, телевізійні фільми, серіали, призначені виключно для трансляції, а не для прокату в кінотеатрах) є важливою та невід'ємною складовою сучасного телебачення.

Продукція цього жанру об'єктивно виконує низку вагомих гуманітарних функцій, серед яких – соціалізація та виховання особистості, формування та підтримка спільних для членів даного суспільства уявлень та цінностей, моделювання соціокультурного середовища на його повсякденному, «побутовому» рівні. Невипадково ключовим аспектом культурно-протекціоністської політики країн Західної Європи та Скандинавії є традиційно жорсткі вимоги до програмних стратегій комерційного ТБ, поєднані з розвиненими системами підтримки національного кінематографа (Франція, Німеччина, Швеція, Норвегія, Данія).

Перші телевізійні фільми з'явилися в середині минулого сторіччя у США. Як усталений жанр, телевізійне кіно оформлюється на початку 60-х рр. ХХ ст. внаслідок злиття класичного кінематографу та телебачення і швидко поширюється у світі. Порівняно з класичним „великим” кінематографом телевізійне кіно має ряд безсумнівних виробничих переваг, а саме:

а) його створення не потребує значних коштів, виробничої бази та найсучасніших технологій;

б) вимагає значно меншого часу;

в) як правило, не несе значних фінансових ризиків;

г) дешевшою для мовників є багаторазова демонстрація телефільмів;

ґ) при всьому цьому телевізійне кіно в принципі здатне зібрати не меншу телеаудиторію, ніж навіть дуже якісне й дороге прокатне кіно.

Ці переваги виявляються особливо цікавими для України, якщо взяти до уваги значний рівень вартості й технологічних вимог для сучасного великого кінематографа. Сьогодні експерти виділяють три основних типи студійних комплексів для теле-і кіновиробництва:

·Production Precinct – порівняно невеликі комплекси, що зазвичай складаються з кількох павільйонів, оснащених базовою виробничою інфраструктурою й найнеобхіднішим набором послуг та техніки. Пристосовані здебільшого для виробництва саме телевізійного кінопродукту.

·Cinema City – студії повного циклу виробництва із значно більшими знімальними площами. Такі студії мають всю необхідну інфраструктуру й орієнтовані на широкий спектр виробництва, включаючи високобюджетне кіно.

·Media City – потужні центри кіно-й телевиробництва, що надають максимальний спектр послуг. Кіностудії такого рівня мають не тільки велику кількість знімальних павільйонів, але й, наприклад, басейни для зйомок у воді, автопарки з автомобілями різних часів, великі натурні площадки, на яких можлива побудова декорацій різних епох і ландшафтів, міських вулиць різних країн тощо. Media City обов'язково має також найсучасніше технічне обладнання, інформаційно-комунікаційну інфраструктуру, нерідко – власні концертні зали й кінотеатри. Для прикладу, в одному з таких комплексів Babelsberg (Потсдам, Німеччина) надають свої послуги більш ніж 130 компаній.

За оцінками фахівців, на сьогодні в Україні (попри заяви деяких бізнесменів про плани комплексної модернізації наявних потужностей і будівництва нових великих комплексів) немає студій, які відповідали б стандартам сучасних Cinema City чи Media City. Це поки що робить проблематичним масове виробництво національного кіно для великого екрану, – принаймні у масштабах, типових для розвинених країн. Зате вітчизняні студії та техніка цілком підходять для налагодження системи замкнених циклів виготовлення українського телевізійного кінопродукту.

У цьому контексті доволі повчальним є досвід Російської Федерації. У першій половині 90-х років у країні, яка переживала подібну до української кінематографічну кризу, почалося виробництво малобюджетних серіалів за участі маловідомих акторів. Поступове розгортання цієї індустрії фактично стало фундаментом відродження російського кіно: продукт ставав дедалі якіснішим і масовим, виникла плеяда молодих, талановитих і «затребуваних» російських акторів, почалася реалізація масштабних проектів, потужне просування російського кіно на глобальні ринки. Сьогодні РФ набула статусу провідної кінематографічної країни і є одним зі світових лідерів у цій галузі.

Починаючи приблизно з 2003 року в Україні спостерігаються подібні процеси, а саме – поступове, проте впевнене кількісне та якісне зростання вітчизняного телевізійного кіновиробництва. На вітчизняній виробничій базі досить активно продукується телевізійне кіно всіх найпопулярніших нині форматів – теленовели та серіали (понад 100 серій), телесеріали (8-16 серій), телефільми (1-2 серії).

Крім того, за останні роки у державі сформувалася доволі розвинена система аудіовізуальних ЗМІ та розгалужені телевізійні мережі, що дає можливість охопити достатньо широку аудиторію на всій території країни.

Галузь, попри дефіцит фахівців з використання сучасної техніки, має загалом задовільне кадрове забезпечення. Швидко зростають знімальні площі – за приблизними підрахунками, в Україні вже зараз функціонують павільйони загальною площею понад 20 000 м². Це порівняно небагато (лише у розпорядженні російської продюсерської компанії «Амедіа» – власний студійний комплекс повного циклу площею більше 40 000 м²), але в Україні вже на поточний момент будується не менше 10 000 м² нових знімальних площ, планується ж значно більше.

Нині в Україні існує декілька крупних центрів теле- та кіновиробництва. Кіностудія ім. О. Довженка повністю перебуває у власності держави. Її великі, хоча й здебільшого застарілі павільйони та технічні потужності активно орендуються низкою провідних українських продюсерських компаній („Українська Медійна Група”, „Стар Медіа”, „ПРО-ТВ”) та телеканалів („Інтер”, „Студія ”1+1”). Контрольним пакетом акцій ЗАТ „Одеська кіностудія” володіє держава в особі Фонду Держмайна. Нині триває технічне переоснащення кіностудії й доведення її за багатьма параметрами до рівня Сinema City. Закінчення модернізації, включаючи введення в експлуатацію двох нових павільйонів, очікується у 2009 році. ЗАТ „Ялтинська кіностудія” з 2003 року перебуває повністю у власності російської компанії „Полікомвест”.Національна кінематека України (колишній „Кіївнаучфільм”) залишається найбільшою в Європі спеціалізованою студією неігрового кіно. Павільйони студії активно використовуються як для зйомок телепрограм, музичних кліпів та роликів, так, подекуди, і кінофільмів (наприклад, «Аврора» Оксани Байрак). НКУ має власне виробництво – близько 10 документальних фільмів на рік, хоча її продукція має більший попит за рубежем (Росія, Польща, США), аніж в Україні. Студія «Укртелефільм» вважається сьогодні найкращою в Україні з технічної точки зору, причому саме для телевізійних зйомок. На її базі, зокрема, було відзнято україномовний вітчизняний телесеріал „Родичі”. Знаходиться у державній власності.

Поряд із цим власні кіновиробничі комплекси вже почали будувати деякі продюсерські компанії, причому масштаби цих проектів свідчать, що обсяги українського ринку телевізійного кіновиробництва значно зростуть протягом ближчих 5-10 років. Наприклад, компанія «ПРО-ТВ» будує під Києвом сучасну студію, лише павільйонна площа якої складе близько 10 000 м², а у розпорядженні творчого об’єднання «Мамаду» нині знаходиться близько 7 000 м² знімальних площадок.

Починаючи приблизно з 2000 року в Україні з’являється низка виробників телевізійного кіно, які стали впливовими гравцями не лише на вітчизняному, але й на пострадянському ринках. Крім щойно згаданих „ПРО-ТВ»і ТО „Мамаду»це, зокрема, „Українська Медійна Група”, „Film UA”, „Стар Медіа”, „Production UA”, телеканали „Інтер”, „Новий”, „Студія ”1+1”, „ICTV”, „СТБ2. З липня 2007 року просування на вітчизняний ринок почала компанія „Амедіа Україна»– одне з підприємств потужного російського холдингу „Амедіа”, партнерами якого, є, серед інших, телеканали „Інтер” та „1+1”.

На сьогоднішній момент на території України вже створено десятки найменувань телевізійної кінопродукції різних форматів, плани виробників і прогнози фахівців щодо її кількісного зростання у найближчому майбутньому – цілком оптимістичні. Разом із тим, треба підкреслити, що йдеться про комерційний сектор телекіновиробництва, а його розвиток має свої, досить неоднозначні особливості.

Надзвичайно вагому роль тут відіграє географічне сусідство й цивілізаційна спорідненість України та Росії. Вітчизняний теле- та кіноринок тільки формується, на російському ж уже декілька років відчувається жорстка конкуренція. Крім того, там сконцентровано набагато більше фінансів, професіоналів високого класу (від акторів, режисерів та операторів до технічного персоналу), потужних бізнесових та творчих структур тощо. Тому закономірно, що нинішній сплеск телевізійного виробництва в Україні багато в чому зумовлений просуванням російського бізнесу на її територію (ринок).

Найвпливовіші телевізійні виробництва, що діють нині в Україні, вдаються до типової для цього бізнесу маркетингової стратегії: вони виготовляють (або закуповують в РФ) в основному суто комерційний продукт різних форматів та якості, але розрахований на російського та російськомовного споживача. На пострадянському просторі, включаючи Україну, це поки що забезпечує мінімальні фінансові ризики, достатню аудиторію, розміщення реклами, а отже – прибуток. З таких же міркувань саме цій продукції віддають перевагу і провідні українські канали. Вона кількісно домінує у нашому телевізійному ефірі, причому, як правило, розміщується у прайм-тайм. Порівняно нечисленні телевізійні фільми, що створюються у рамках бюджетного фінансування на базі державних організацій, мають – незалежно від їх якісних характеристик – значно нижчі обсяги розміщення на телебаченні і глядацькі рейтинги.

Таким чином, виникає суто гуманітарна проблема – переважна більшість телевізійної кінопродукції, що виготовляється в Україні і розміщується на вітчизняному телебаченні не є українською не лише за мовною ознакою, але й з точки зору художнього змісту. Відтак, вона об'єктивно виступає чинником консервації й зміцнення російського мовно-культурного ареалу, гальмує процеси формування консолідованого українського суспільства, сучасної української ідентичності. Показово, що створені в Україні серіали та телефільми наш глядач зазвичай ідентифікує як російські.

Водночас можна стверджувати, що продюсерська система телевізійного кіновиробництва у визначеннях, передбачених Законом України «Про кінематографію» (статті 3 та 8) в Україні багато в чому вже склалася і продовжує швидко формуватися, але значною мірою – стихійно і за активної участі російських структур.

У цій ситуації є вагомі позитивні моменти, що визначають нині розвиток галузі – стійкий приток капіталовкладень в індустрію, швидке формування на території держави відповідної ринкової інфраструктури, зростання кількості фахівців, підприємств, уведення в дію нових знімальних площ та устаткування. Причому можна досить впевнено твердити, що ці тенденції збережуться у середньостроковій перспективі.

У найближчі 5-7 років, внаслідок особливостей свого розвитку та специфічності продукції, українське телевізійне кіновиробництво навряд чи зможе досягти широкого виходу на світові ринки, проте вже зараз цілком спроможне забезпечити внутрішній і подекуди – пострадянський. Відтак, держава має всі можливості для розв’язання свого головного в цій галузі гуманітарного завдання – налагодження масового виробництва й демонстрації національного – з художньої та змістової точки зору – телевізійного кінопродукту.

Виходячи з ситуації, що склалася у галузі, Кабінету Міністрів України, профільним міністерствам та відомствам необхідно відмовитись від украй неефективних та застарілих моделей «освоєння» бюджетних коштів, виділених на кіновиробництво і перенести центр уваги з продюсерства (виробництва) на замовлення продукції. У цьому контексті, можливо, є доцільною розробка та реалізація цільової програми державних замовлень на виробництво телевізійної кінопродукції відповідного спрямування з обов’язковою конкретизацією:

1) тематичного діапазону продукції (орієнтовно – українська історія, культура, сучасна Україна, її повсякденне життя);

2) форм, умов та механізмів проведення конкурсу на створення сценаріїв, самого продукту, його розміщення;

3) порядку укладання контрактів із продюсерськими компаніями та телеканалами, умови (достатньо вигідні для останніх), на яких держава пропонує їм контракт;

4) відомств та посадових осіб, відповідальних за виконання програми;

5) механізмів та гарантій забезпечення громадського нагляду за ходом її реалізації.

Ефект від повноцінного впровадження такої програми має полягати головним чином у наступному: а) суттєвий зріст виробництва та розміщення на вітчизняному телебаченні правдиво національного телевізійного кіно; б) створення передумов для виникнення консолідованої, задіяної у виробництві і фахової української кінематографічної спільноти, що є однією з підстав відродження «великого» українського кінематографа як індустрії й культурного феномена.

Крім того, доцільним є виконання таких завдань:

§ подальша модернізація системи підготовки кадрів включаючи забезпечення випускників профільних навчальних закладів роботою за фахом в Україні;

§ подальша цільова модернізація кіновиробничих потужностей державної форми власності;

§ розробка чергової програми розвитку національної кіноіндустрії, з урахуванням доцільності запровадження нової системи державних замовлень на виробництво телевізійної кінопродукції;

§ створення спеціального фонду на підтримку вітчизняного кіно виробника.

Це, в свою чергу, вимагає розробки та прийняття пакету законодавчих актів.

1. Про збір на розвиток національної кінематографії (з метою залучення додаткових коштів у національну кінематографію);

2. Про внесення змін до Закону України „Про податок на додану вартість” (тимчасове звільнення на 5 років від ПДВ національного кіновиробництва та прокату);

3. Про внесення змін до Закону України „Про Митний тариф України» (зменшення ставок ввізного мита на матеріали та кінообладнання).

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Необмежена свобода слова для масмедіа як інмутація поведінки суспільства	\|	Радіовиробництво

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.026 сек.