• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тривалість: 4 год.

Лекція 9.Розвиток України в складі СРСР в 20-30-х роках 20 ст. .

Тема 9. Розвиток України в складі СРСР в 20-30-х роках 20 ст. .

План.

1. Утворення СРСР та нова економічна політика.

2. Індустріалізація: успіхи і труднощі.

3. Примусова колективізація та її наслідки.

4.Утвердження адміністративно-командної системи управління.

5.Західноукраїнські землі між двома світовими війнами. Утворення ОУН.

6.Політика українізації та її здобутки і втрати.

Література:

1.Бойко О. Історія України. К.,1999. – С.325-350.

2.Історія України: нове бачення: У2т./ Під ред. В.А.Смолія. – К.,1996. – Т.2. – С.173-255.

3.Історія України. / Під ред. В.А.Смолія – К.,1997. – С.262-296.

4.Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992. – С.332-368.

1. У грудні 1919 р. остаточно встановилася більшовицька влада на Наддніпрянській Україні у формі так званої УСРР. Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них, були дійсно самостійними (країни Балтії, Польща і Фінляндія). В усіх інших, у тому числі в Україні, утвердилася радянська форма державності. Україна мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Одним з важливих політичних завдань більшовицького режиму була подальша інтеграція радянських республік, які формально залишилися самостійними. 30 грудня 1922 р. 1-й Всесоюзний з’їзд Рад проголосив створення єдиної союзної держави – СРСР, до складу якої увійшли Росія, Україна, Білорусія, Грузія, Вірменія та Азербайджан. Цей новоутвір був фактично модифікацією старої імперської системи, що прикривала колоніальну політику російського центру в нових умовах національного пробудження народів. Утворення СРСР передувала дискусія у партійних колах щодо принципів об’єднання. Леніну і прихильникам більш гнучкої і поміркованої лінії в національній політиці довелося долати прямолінійну сталінську концепцію “автономізації”. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу СРСР, який умовно можна поділити на кілька етапів:

І етап (червень 1919-грудень 1920) – утворення “воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави.

Червень 1919 р. ВЦВК прийняв постанову “Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії” “на час соціалістичної оборонної війни”

ІІ етап (грудень 1920 – грудень 1922) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету.

28.12.1920 р. між Росією і Україною було підписано угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. Створюються загально федеральні трести під контролем центру ВРНГ.

Центром керуються 7 наркоматів. З ініціативи української делегації на ІV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Цивільний та ін. кодекси РСФРР поширено було на всі радянські республіки.

ІІІ етап ( грудень 1922 – травень 1925) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності.

Процес ліквідації суверенітету України вступає в свою завершальну стадію, 26.01.1924р. відбувся ІІ з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію СРСР.

Травень 1925р. – ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР.

Збитки України після закінчення громадянської війни оцінювалися у 10 млрд. крб. золотом із загальної суми збитків нанесених усім республікам (39 млрд. крб.). виробництво промислової продукції знизилося до 1\10 довоєнного рівня. З 11 тис. підприємств 1921 р. діяло понад 2,5 тис., переважно дрібних. Валовий збір зерна в Україні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.

Резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1920р.) констатувала: “господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні”, це призвело до голоду 1921- 1923 рр.

Як результат в 1921р. партія більшовиків відмовилася від основних принципів “воєнного комунізму” і перейшла до НЕПу.

Причини її запровадження:

– повна руйнація економіки внаслідок запровадження “воєнного комунізму”;

– велика хвиля антибільшовицьких повстань у країні; головними вимогами повсталих стало усунення більшовиків від влади;

– спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату.

Головною особливістю запровадження НЕПу в Україні було те, що ці реформи пройшли на рік пізніше, ніж у Росії – з 1922р. через голод 1921-1922рр..

Суть Непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни.

НЕП – це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав:

– заміну на селі продрозкладки продподатком. Селяни продавали державі за низькими цінами частину продукції, а решту мали право продати на ринку;

– відновлення під контролем держави товарно-грошових відносин формування ринку;

– денаціоналізація (приватизація) середніх і дрібних підприємств; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості в результатах праці, кооперування трудящих; “командні висоти” в економіці – важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля – залишалися в руках держави; визнавалися такі форми власності як приватна, орендна, кооперативна;

– введення у промисловості продажу надпланової продукції за ринковими цінами;

– введення стійкої грошової одиниці – червінця замість знецінених радянських грошових знаків.

Головним наслідком НЕПу було швидке відродження економіки. У 1928-1929 рр. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше ніж 1913 р., кам’яного вугілля – на 119,3%, сталі – на 117%.

Сільське господарство також виходило з кризи і обсягом валової продукції вже 1927-1928 рр. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Так, в 1927-1928 рр. обсяг промислової продукції, в порівнянні з попереднім роком виріс на 19,5%, а сільськогосподарської – лише на 6%.

НЕП на практиці довів свою життєздатність. Конкуренція між державним сектором (займав 86,4% потужностей), кооперативним (7%) та приватним (5,7%) забезпечила високу ефективність виробництва. Дрібна промисловість майже вся була приватною. При Непі було досягнуто найвищих темпів розвитку країни за всі 70 років Радянської влади.

Однак НЕП не міг бути довговічним, оскільки базувався на двох несумісних основах: в економіці панували ринкові відносини, а в політиці – адміністративно-командна система, яка звикла підпорядковувати економіку своїм політичним цілям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко управляти. Тому на початку 1928 р., під час кризи Непу (криза хлібозаготівель) від цієї політики сталінське керівництво відмовилось.

20-рр. ХХ століття – період мирного розвитку, відродження економіки в Україні, мистецького піднесення пов’язаних із запровадженням НЕПу.

Після смерті Леніна 1924р. до влади пришли найбрутальніші форми більшовицького тоталітаризму на чолі з Й. Сталіним. Однак енергія Непу ще тривала.

Продовжувались позитивні зрушення в сільському господарстві. Звільнена від жорстокого адміністрування, бурхливо розвивалася кооперація. Долалась інфляція. Зміцнювалась грошова система. Зв’язок державної промисловості з селянським виробником здійснювався шляхом посилення ролі ринку, товарно-грошових відносин. Зростала мережа бірж, ярмарків, відкривалися банки. Було здійснено грошову реформу, випущено в обіг червінець.

Торговий обіг почав будуватися на основі твердої валюти. За кілька років виробничий потенціал колишньої імперії досяг довоєнного рівня. Пожвавлення спостерігалось в усіх сферах суспільно-політичного і культурного життя.

2.Так, як господарство СРСР в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку ХІV з’їзд ВКП(б) ( грудень 1925р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним продовженням плану ГОЄЛРО, офіційний цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і с/г; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індустріалізацію відводилося Україні. На ІХ з’їзді КП(б)У (грудень 1925р.) вказувалось на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.

В листопаді 1929р. в “Правді” з’явилася стаття Сталіна “Рік великого перелому” в якій був проголошений курс на різке форсування індустріалізації. У 1931р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. – майже 50%.

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:

1. Перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість.

2. Податки з населення.

3. Внутрішні позики.

4. Випуск паперових грошей, не забезпечених золотом.

5. Форсоване розширення продажу горілки.

6. Збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба.

7. Режим економії.

8. Небаченого рівня досягла експлуатація населення, в’язнів ГУЛАГу.

Процес індустріалізації в Україні крім загальносоюзних тенденцій, мав і свої особливості, а саме:

1. Великі капіталовкладення в промисловість республіки, особливо у початковий період. За роки першої п’ятирічки (1928-1933) на Україну припадало 20% (269,4 млн. крб.) загальносоюзних капіталовкладень.

2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації великих об’єктів.

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки (1-а п’ятирічка – з 1500 підприємств на Україну перепадало – 400; 2-а п’ятирічка – з 4500 – 1000; 3-а п’ятирічка – з 3000 – 600).

4. Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей (у харчовій промисловості: маргаринова, молочна, хлібопекарська).

5. Модернізація легкої та харчової промисловості значно відставала від важкої індустрії. Капіталовкладення у важку індустрію в роки першої п’ятирічки становили 67,5% асигнованих коштів, а в легку і харчову – лише 12,5%.

6. Витіснення приватного сектору в економіці України йшло вищими темпами, ніж в СРСР в цілому. 1921 на приватний сектор припадало – 25% виробництва промислової продукції, 1928 р. – 12% (по СРСР 17%).

Модернізація промислового потенціалу України дала змогу республіці випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західних країн. Вона посіла 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-е місце – за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-е місце в світі за видобутком вугілля. Модернізація сприяла посиленню процесу урбанізації.

1925р. – кожен 5-й проживав в місті, 1939р – кожен 3-й. Формується український національний робітничий клас та інтелігенція.

Недоліки:

1. До кінця 1930 р. 40% капіталовкладень у промисловість СРСР було заморожено у незавершених проектах.

2. Привілейоване, домінуюче становище виробництва засобів виробництва.

3. Побудова і реконструкція підприємств монополістів.

4. Диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки.

5. Наростаюча централізація економічного життя (1927-1928 рр.) – важка промисловість України (група “А”) на 89% була у загальносоюзному підпорядкуванні, а група “Б” – на 50%.

6. Повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

На початку 1933 року країна була поставлена на межу економічної катастрофи. Тому в 1933 р. політика “надіндустріалізації” стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася...

Внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворилася в індустріально-аграрну республіку.

3.Рішення ХУ з’їзду ВКП(б) (1927р.) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаймо, що кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Прискорена модернізація промислового потенціалу країни зіткнулась з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Все це можна було одержати від селянства, що становило більшість населення. В зв’язку з цим відбувається прискорена трансформація кооперації у колективізацію, швидко йде процес згортання кооперації.

У листопаді 1929 р. постановою пленуму ЦК ВКП(б) був офіційно проголошений перехід до суцільної колективізації, про здійснення в найкоротший термін колективізації в Україні.

Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (від 30.01.1930 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало.

Розкуркулення і примусова колективізація викликали на Україні стихійний опір селянства. Лише з січня по червень 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади.

За деякими підрахунками, 1930 року в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис. чол. Для придушення опору селянства партія вислала на село 30 тис. активістів.

2 березня 1930 року у “Правді” Сталін опублікував статтю “Запаморочення від успіхів”, в якій у “перегинах ” процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Це стало поштовхом до масового виходу селян із колгоспів. За 100 днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше 1/3 селянських дворів (переважно незаможники).

Відступ тривав недовго – вже у вересні 1930 року ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа “Про колективізацію”. Україна мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 року в основному завершити суцільну колективізацію вирішальних с/г районів.

У 1932 році колгоспи об’єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. 1937 р. в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

За привабливим фасадом колгоспного ладу на початку 30-х рр.. назрівала трагедія – спустошливий голод.

Причини голоду в Україні 1932-1933рр.

Західні історики, такі як, Дж. Мейс, Р. Конквест вважають, що цей голод був штучним з метою знищення українського селянства як свідомої національної верстви. Національно-політичний чинник.

Д. Соловей підкреслює “що голод 1932-1933рр. планово підготовлений і здійснений”. Такий підхід є характерним для праць і вітчизняних публіцистів.

Група російських, українських і західних істориків ( В. Данилов, Н. Іваницький, В. Марочко, Н. Верт та інші ) вважають, основні причини голоду зумовлені дією соціально-економічних чинників, насамперед “насильницькою хлібозаготівлею”.

Однак , найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії “Сталінізм на Україні: 20-30-ті рр..” (В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький ) які зійшлися на синтетичній концепції. Цієї ж позиції притримується і В.Савельєв “...саме економіко-політичні чинники стали в кінцевому підсумку причиною голоду”.

Загальна кількість жертв голодомору 1932-1933 рр. в Україні досі не відома. Дані коливаються від 3 до 7 млн. чоловік.

Наслідки суцільної колективізації.

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х рр.. його невпинного вповзання у кризу. Про це переконливо свідчить статистика: за період 1929-1932 рр. в Україні поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней – на 33,3%, свиней – на 62,3%, овець – 74%. Річний валовий збір зернових культур СРСР 1933 і 1934 рр. становив пересічно 680 млн. ц. (найнижчі показники після голодного 1921 р.).

В 1933 р. Сталін відмовляється від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки.

У 1935 р. в містах було скасовано введену 1928 р. карткову систему.

Наприкінці 30-х рр.. с/г України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в “обслуговуванні” процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольства. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалою деградацією та дезорганізацією аграрного сектору.

4. “Великий перелом” 20-х рр. посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус , призвів до різкого падіння життєвого рівня народу (ціни у 30-і рр. зросли у 6,4 рази), що зумовило зростання психологічної напруги у суспільстві. крім цього, прискорена індустріалізація , суцільна колективізація і протиріччя, що виникли при їх здійсненні, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.

В умовах перманентної “надзвичайної ситуації в країні” для політичного керівництва все чіткішою ставала потреба міцної державної влади, здатної не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси. Це завдання міг виконати тоталітарний режим , що сформувався в СРСР у 30-х рр.

Термін “тоталітаризм” (з італійської “охоплюючий все в цілому”).

Він виникає тоді коли надмонополізація економіки, виробництва веде до одержавлення всіх сфер життя країни.

Для тоталітарного режиму характерне піднесення ідеології в ранг найважливішого державного інституту. Щоб монопольно управляти , ідеологізується все господарське життя, політика, наука, міжнародні відносини, культура і всі сфери духовного життя. Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були : відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення , поступове зростання партійного та державного апарату , диктатура ВКП (б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20 – 30-х рр. свідчать такі тенденції на процеси:

-Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (1930 р. ліквідовано УАКПЦ), ідеологічне протистояння із “зміновіхівською” інтелігенцією, (1924 р. – процес над т.зв. “Центром дій”), завоювання “Просвіт” (1929-1930 рр.. були закриті всі “Просвіти”),боротьба проти ухилів у партії. Монополію на істину мали забезпечити органи цензури створені на початку 20-х рр.

-Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії : КП (б)У як філіал РКП (б) ; Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів, які з березня 1920 р. самоліквідувались і влилися до КП (б)У ; УКП – утворилися з лівого крила УСДРП на початку 1920 р., проіснувала до 1925 р. На ХУІ з’їзду ВКП (б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено : “Наша партія є хребет пролетарської диктатури . Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства…” До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі.

- Зрощення правлячої партії з державним апаратом . У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. В 1934 р. серед керівників і спеціалістів важкої промисловості України комуністи становили ¼; серед директорів підприємств – майже 70%.

- Встановлення жорстокого контролю держави над суспільним життям.

- Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система , як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Особливо важливим елементом адмін.команд. системи був апарат – зв’язуюча ланка між “верхами” і “низами”. Управлінський апарат в Україні був досить громіздким : 1928 р. в народному господарстві було 1 млн.942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. складали апарат органів державного і господарського управління, і ін. Управлінцем був кожен восьмий . На жаль кількість не переходила у якість. Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. ЇЇ основним стержнем була “надзвичайна система” суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату та владу. Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. Підтвердженням цього можуть бути слова Сталіна сказані на ХУІ з’їзді ВКП (б) “Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу …..” У довоєнний період Україною прокотилося три хвилі масових репресій (починаючи з 1929 р.); І – (1929-1931 рр.) – розкуркулення , депортація; ІІ – (1932-1934 рр.) – штучний голод, постишевський терор, репресії після вбивства С.Кірова; ІІІ – (1936 – 1938 рр.) – доба “Великого терору”.

Головним завданням масових репресій були:

- Ліквідували організовану опозицію та інакомислення;

- Забеспечили державу через систему ГУЛАГУ безплатною робочою силою;

- Тримали під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Перші кроки до масового терору – це боротьба із “шкідниками”, яка розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала “Шахтинська справа” (1928 р.) (Харківський центр”).

Після цієї справи розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. “Звинувачення” і “викриття” наростали, як снігова лавина. Були сфабриковані такі справи, як : процес над “Спілкою визволення України” (1930 р.); “Українським національним центром”, “Українською військовою організацією”, справа про “контрреволюційну” організацію на селі тощо. Репресії на обійшли і владні структури. Згідно з рішенням ХУІ конференції ВКП(б) і ІІ Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929-1930 рр., в Україні була проведена “чистка” в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили “чистку” звільнено майже 40 тис. (11%).

Після геноциду, застосованого до українського селянства в 1932-1933 рр., почався наступ на українську культуру. В 1933 р. наркомом освіти призначено В. Затонського. У січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено П.Постишева, наділеного необмеженими диктаторськими повноваженнями. З його приходом починається період (1933-1939 рр.) розгортання терористичного більшовицького наступу проти української культури. За трагічними наслідками весь дотеперішній етап культурного розвою протягом 1920-х рр. названо “розстріляним відродженням”. Це був період ліквідації “українізації” (офіційно припинено постановою ЦК КП(б)У 22.11.1933 р.) та проведена русифікації усіх сфер українського життя.

За постановою ЦК ВКП(б) у 1933 р. проведено чистку партії. З КП(б)У виключено 51 тис. членів. Чистка в КП(б)У продовжувалась і пізніше : з 468 793 членів у 1933 р. залишилось в 1938 р. тільки 306 527, водночас із 115 членів ЦК КП(б)У тільки один був переобраний в 1938 р. У ІІ пол.1937 р. ліквідовано весь склад ЦК КП(б)У.

У грудні 1934 р. у зв’язку з вбивством С.Кірова на Україні засуджено до розстрілу, за фальшивим звинуваченням у приналежності до “білогвардійської організації”, діячів української культури: Г. Косинку, К. Буревія, Д. Фальківського, О. Близька, І. Крушельницького та ін. з так званої групи“28”.

З початку 1930-х рр. проходить цілковита реорганізація і чистка в Українській Академії Наук, репресовано 250 осіб. Найбільших втрат зазнали українські письменники : 89 було ліквідовано, 212 примушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У січні 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва.

Для знищення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу взаємної недовіри, взаємної підозри. Для цього ХІІІ з’їздом КП(б)У було висунуто гасло “До кінця викорчовувати залишки ідіотської хвороби – політичної безпечності, підняти революційну пильність. Що викликало потік наклепів та доносів.

Атмосфера в суспільстві була гнітюча. (“Жити стало краще, жити стало веселіше”).

Громадсько-політичне життя в Україні у 30-ті рр. характеризувалося встановленням та посиленням одноосібної диктатури Сталіна. Саме в цей час була встановлена комуністична тоталітарна диктатура, наслідки якої ми пожинаємо до сьогоднішнього дня. Всі опозиційні диктатурі сили, які існували чи могли існувати, були придушені.

5.Українські землі під Польщею.

Внаслідок воєнних дій України з Польщею і більшовицькою Росією, з 1919 р. під польською окупацією опинилися Галичина, Холмщина , Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. З метою денаціоналізації українців поляками був встановлений між Галичиною і північно-західними українськ. землями так званий “Сокальський кордон”. На Волинь, Полісся і Підляшшя не допускалася преса з Галичини.

У політичній історії українців під Польщею розрізняють три періоди.

Період повоєнної “невизначеності” стабілізації (1919-1923 рр.) . Він тривав до рішення Ради Амбасадорів (14.03.1923 р.) про приєднання Галичини до Польщі. На Паризькій мирній конференції (28.06.1919 р.) Польща зобов’язувалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню культурну автономію. Закон від 26.09.1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам – Львівському, Станіславському і Тернопільському. Всі ці гарантії і закони ніколи не були здійснені. Польський уряд проводив у Галичині щодо українців політику терору, масових арештів, ув’язнень. Поляки скасували 20.01.1920 р. автономні права і самоврядування Галичини.

Українське політичне життя було репрезентоване 4-ма партіями: Трудовою, Радикальною, Соціал-Демократичною і Христянсько-Суспільною. Координацію між ними здійснювала Міжпартійна Рада під головуванням К. Студинського. Усі українські партії своєю декларацією 14 лютого 1920р. заявили, що вони стоять за державну самостійність Галичини, Півн.Буковини і Закарпаття.

У відповідь на польський терор у серпні 1920 р. засновано революційну формацію – Українську Військову Організацію (УВО), яку з липня 1921 р.очолює полковник Е. Коновалець.

На північно-західних землях (Волинь, Полісся, Підляшшя) українці взяли участь у парламентських виборах у листопаді 1922р., на яких обрано 20 українських послів і 5 сенаторів.

ІІ єтап – “тиску” (1923-1926 рр.) Період реорганізації політичних формацій.

Ліквідовано уряд ЗУНР Е. Петрушевича (15.03.1923 р.)

Різні фракції Трудової Партії об’єдн. 11 липня 1925 р. в Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) під проводом Д.Левицького. Вона стала провідною політичною силою.

Радикальна партія об’єдналась з соціалістами – революціонерами з Волині, створили УСРП на чолі з Л.Бачинським, з 1930р. – І. Макухом. Менший вплив мала УСДП під проводом М. Ганкевича. 1930 р. – УКНП.

Радянофільські тенденції відстоювала Українська Партія Праці (1927-1930 рр.) і Українсько Селянсько-Робітниче Соціалістичне об’єднання (Сель.-Роб), створене у 1926 р. – з ініціативи КПЗУ.

Для застосування більш радикальних форм б-би в січні 1929 р. у Відні створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН), революційно-політичну формацію, яка грунтувалася на націоналістичній ідеології й діяла на всіх українських землях. ЇЇ провідником став Е. Коновалець. Вона вдавалась до революційно-саботажних акцій, які були реакцією на антиукраїнські заходи польського уряду (прийняття закону про усунення української мови з польських державних і самоуправних установ Західної України, 31 липня 1924р. ; нищення українського шкільництва, колонізації українських земель польськими елементами, внаслідок якої наплинуло близько 200 тис. поляків до сіл і близько 100 тис. до міст Західної України).

Українські партії взяли участь у березні 1928 р. у других польських парламентських виборах, обрали до сейму 56 послів і 11 сенаторів.

За наказом польського уряду у вересні-листопаді 1930 р. в Галичині проведено “пацифікацію” – гострі репресії проти українського населення силами війська і поліції. В наслідок терору і виборчих зловживань українці здобули тільки 27 мандатів до сейму і 5- до сенату.

ІІІ етап “пошуку компромісу” (1926-1937 рр.). 1930- ті роки , це роки боротьба між політикою “нормалізації” і революційною дією. У 1930-х рр. посилилась антиукраїнська спрямованість польської політики. Декретом президента Польщі 18 червня 1934 р. створено концентраційний табір у Березі-Картузькій, який заповнено переважно українцями. Нова конституція (з 1935 р.) обмежила права парламенту. Було також розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. З 1938 р. почалися погроми українського населення й установ польськими шовіністичними колами. Особливо постраждала Православна Церква на Холмщині, де внаслідок терористичних акцій у 1938 р. знищено 189 церков, а 149 передано римо-католикам. З 1938 р. в УНДО оформлюється опозиція, яка засновує нову партію – Фронт Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Д. Палієвим. Стоячи на націоналістичній платформі ФНЄ відмовляється від терористичних акцій. В опозиції до політики “нормалізації” УНДО стала також редакція часопису “Діло”.

ОУН стає провідним чинником української політики. У боротьбі проти польського шовінізму гине провідник ОУН Юліан Головінський.

(30.09.1930 р.).Поляки страчують бойовиків ОУН В. Біласа й Д.Данилишина (23.12.1932 р.) .1930-і рр. – це період постійних політичних процесів проти членів ОУН, які відважно виступали проти польської політики.

Українські землі під Румунією.

З середини листопада 1918 р. Румунія окупувала Буковину, ще раніше – Бесарабію, частину Мармарощини – Сигітщину. У складі Румунії перебувало близько 1 млн. 300 тис. українців. Національно-культурну діяльність українці проводили тільки на Буковині.

Для залякування населення румуни тримали на Буковині до 1928 р. стан облоги. Для румунізації шкільництва запроваджено закон від 26 липня 1924 р., за яким українців трактували як румунів, що “забули свою рідну мову”. Цілковита румунізація всіх видів шкільництва була завершена в 1927 р.

В 1927 р. засновано Україн.національну партію (УНП) під проводом В.Залозецького, що була до 1940 р., єдиною легальною українською партією в Румунії. Діяла тільки на Буковині.

У 30-х рр. постає національний рух (спортивна тов-во “Мазепа”, студентське тов-во “Залізняк”).

Українські землі під Чехословаччиною (Закарпаття).

Якщо Румунія своєю нетерпимістю до українців перевершувала Польщу, то закарпатські українці в складі Чехословаччини мали максимум можливостей для організаціїї культурного життя.

Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний університет , Українська сільгосподарська академія у Подебрадах, Український Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова.

Офіційно вважалося, що Закарпаття добровільно увійшло до складу Чехословаччини і йому формально забеспечувано внутрішню автономію.

Офіційною назвою окремого адміністративного краю до 1928 р. було “Підкарпатська Русь”. На чолі краю стояв губернатор. На Закарпатті йшла боротьба між народовцями і русофілами. Перший очолювали А. Волошин та брати М. і Ю. Бращейки.

11 жовтня 1938 р. після Мюнхельського договору Закарпаття отримало самоврядування. Уряд на чолі з А. Волошиним розпочав дії спрямовані на творення автономної української держави. Однак через якийсь час угорські війська зайняли більшу частину Закарпаття й уряд Волошина переніс столицю з Ужгорода до Хуста. Створення українського уряду справило сильний вплав на гальцьких українців, які прагнули надати йому всіляку підтримку. Однак за таємною домовленістю з Угорщіною Гітлер дав згоду на захоплення нею усього Закарпаття .14 березня 1939 р. угорські війська розпочали наступ. 15 березня уряд Волошина проголосив незалежну Республіку Карпато-Україну, однак в той же день був змушений емігрувати.Уся Закарпатська Україна була захоплена Угорщіною.

6. Відбувались і певні зміни, у підході до національного питання. ХІІ з’їзду РКП(б) (17-25 квітня 1923 р.) поклав початок т.зв.політиці коренізації, яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських , місцевих радянських і партійних кадрів , запровадження національних мов у сфері освіти і культури, і навіть армії. На Україні такий процес дістав назву “украінізації”. ЇЇ активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них – О. Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін.

Було офіційно засуджено т.зв. тіорію боротьбі двох культур обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Л. Лебедем, згідно з якою прогресивна російська пролетарська культура на Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Вже у 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація і в військових частинах, яку підтримали М.Фрунзе і Якір.

В жовтні 1921 р. на Церковному соборі у Київі було утворено Українську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит В. Липківський. У 1924 р. вона мала вже 30 єпископів, 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню свідомості сотень тисяч віруючих.

Політика індустріалізації, яка була оголошена партією більшовиків викликала масовий приплив селянського населення до українських міст , що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовила перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. ЇЇ представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками націонал-комунізму на Україні були М.Хвильовий та О. Шумський. М. Хвильовий виступав з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло “Геть від Москви” орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки заходу і подолання провінціалізму української культури. Позиція М.Хвильового була підтримана наркомом освіти О. Шумським. В такому ж контексті слід розглядати публікації М. Волобуєва в журналі “Більшовик України” які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.

Період послаблення тоталітарного контролю партії над політичним і економічним життям України був дуже швидко ліквідований партією одночасно з непом.

Перехід до непу не призвів до подолання “воєнно-комуністичних” уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку. “Вольові”, надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватись і в середині 20-х рр., неодноразово спостерігався і відхід від принципів непу, репресії. Особи які використовували найману працю, позбавлялись виборчих прав. Обмеження приватної торгівлі вело до суттєвого порушення товарообміну , розриву нормальних зв’язків між містом і селом.

Успіхи та наслідки українізації:

- на кінець1929 р., понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання українською мовою;

- переживала піднесення й українська преса. Якщо у 1922 р. видання книжок українською мовою становило 27 % усіх надрукованих в Україні , то у 1927 р. – 50%;

- українська мова була запроваджена в державних і партійних установах, в армії , 1/3 діловодства велася українською мовою.

З метою утримання та посилення своєї влади російські комуністи розпочали політику українізації (на засадах і принципах марксизму). Але , головним наслідком цієї політики стало культурне відродження України, її мови та літератури. Найбільші успіхи були в освіті. З встановленням в СРСР одноосібного правління Сталіна наприкінці 20-х рр. українізація була припинена, хоча офіційних документів про це не існує. Правляча партія повернулася до традиційної для російської політичної еліти, політики русифікації та знищення будь-яких національних особливостей

Читайте також:

1. Тривалість: 2 год.
2. Тривалість: 2 год.
3. Тривалість: 2 год.
4. Тривалість: 2 год.
5. Тривалість: 4 год.
6. Тривалість:2 год.

Переглядів: 681