• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Продовольча диктатура

План.

Рис. 3.8. Потреби та інтереси як джерело активності економічних суб'єктів

Рис. 3.7. Взаємозв'язок потреб, мотивів, стимулів та інтересів

Рис. 3.6. Координація інтересів економічних суб'єктів у ринковій економіці

Рис. 3.5. Ієрархія інтересів економічних суб'єктів у командно-адміністративній системі

Рис. 3.4. Взаємозв'язок потреб та інтересів

Рис. 3.3. Проблема вибору як наслідок суперечності між безмежністю потреб та обмеженістю ресурсів

Рис. 3.2. Взаємовплив потреб і виробництва

Удосконалення структури потреб відображає процес розвитку людської особистості та сприяє переходу:

— від домінування матеріальних до пріоритетного розвитку духовних потреб, пов'язаних із творчістю, пізнанням, самовдосконаленням ;

— від масового виробництва та споживання до індивідуалізації потреб та засобів їхнього задоволення;

— від прагнення безперервного нарощування обсягів споживання до розумного самообмеження;

— від речової структури споживання до переважання у ній послуг.

Постійний процес удосконалення людської особистості, людська фантазія, конкуренція виробників і сучасні комунікації стимулюють безперервний розвиток та урізноманітнення потреб. Однак прагнення задовольнити зростаючі потреби кожного моменту наштовхується на відносну обмеженість ресурсів. Вирішення суперечності міме невгамовністю та безмежністю потреб і обмеженістю ресурсів породжу є проблему вибору, визначає мету економічної діяльності (рис. 3.3).

3.3.Економічні інтереси, їхня класифікація та взаємодія.

"Економічні відносини кожного суспільства проявляються насамперед як інтереси" — ці слова належать Ф. Енгельсу.

У реальній дійсності потреби набувають конкретної форми інтересів (рис. 3.4).

Інтерес (від лат. interesse — мати важливе значення) — форма вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до її задоволення.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

За своєю сутністю економічні інтереси є об'єктивними. Вони відображають місце і роль суб'єктів господарювання у системі суспільного поділу праці та економічних відносин. Водночас економічні інтереси є суб'єктивними і завжди мають своїх носіїв.

Суб'єкти економічних інтересів — окремі індивіди, домогосподарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому.

Об'єкти економічних інтересів — економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).

Класифікація економічних інтересів:

За суб'єктами:

— особисті;

— колективні, групові;

— суспільні.

За нагальністю, важливістю:

— головні, першочергові;

— другорядні.

За часовою ознакою:

— поточні;

— перспективні.

За об'єктами:

— майнові;

— фінансові;

— інтелектуальні тощо.

За ступенем усвідомлення:

— дійсні;

— уявні.

За можливостями реалізацїі:

— реальні;

— утопічні.

Суб'єкти економічних відносин є виразниками специфічних економічних інтересів. У ринковій економіці:

— економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію загальної корисності з урахуванням існуючих цін і доходів;

— економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;

— економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому.

За територіальною ознакою виокремлюють такі економічні інтереси:

— муніципальні;

— регіональні;

— національні;

— об'єднання держав;

— загальнолюдські (глобальні).

Територіальний зріз системи економічних інтересів окремої країни формується на основі розподілу повноважень між органами державної влади та місцевого самоуправління. Муніципальні та регіональні інтереси спрямовані на реалізацію економічного потенціалу окремої території з метою забезпечення потреб певної територіальної спільноти.

Водночас державні та муніципальні службовці, покликані здійснювати заходи щодо практичної реалізації зазначених інтересів, є носіями особистих потреб, які не завжди збігаються із суспільними. Зазначена суперечність породжує корупцію — негативне соціальне явище, пов'язане зі зловживанням державною владою, корисливим використанням службовцями офіційних повноважень, авторитету та можливостей їх реалізації для отримання особистих вигод в особистих чи вузькогрупових корпоративних інтересах.

Основні форми корупції: хабарництво, зловживання посадовим становищем, перевищення владних або посадових повноважень, розкрадання державного або колективного майна, нецільове використання бюджетних коштів тощо.

Згідно з Міжнародною конвенцією проти корупції, прийнятою 29 березня1996 p., корупція — це спроба отримати прямо чи опосередковано урядовим чиновником чи особою, яка виконує публічні функції, будь-якого предмета, що має грошову артість або іншу користь (подарунка, послання, обіцянки, переваги) в обмін на будь-яку дію чи бездіяльність під час виконання службових обов'язків; пропозиція або надання прямо чи опосередковано такої користі; будь-які дії чи бездіяльність під час виконання урядовими чиновниками або особами, які виконують публічні функції, своїх обов'язків з метою отримання незаконного доходу для себе або третьої сторони; шахрайське використання або приховування майна, отриманого внаслідок зазначених дій.

Практика засвідчує, що основними інструментами подолання корупції є:

— контроль за дотриманням законності та забезпечення прозорості діяльності органів державної влади;

— чітка специфікація прав власності; — конкурсне розміщення державних і муніципальних замовлень, надання прав на оренду нерухомості тощо;

— гласність у питаннях надходження та використання бюджетних коштів;

— впровадження принципу "єдиного вікна", за якого всі необхідні документи для реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності розглядає уповноважений орган управління.

Єдність інтересів досягається у процесі їхньої взаємодії та

взаємореалізації.

Шляхи поєднання економічних інтересів:

— субординоване підпорядкування одних економічних інтересів іншим;

— координоване узгодження різнобічних інтересів усіх економічних суб'єктів.

Командно-адміністративна економіка характеризується жорсткою субординацією економічних інтересів (рис. 3.5) на основі пріоритетності та абсолютизації державного інтересу, який ототожнюється із суспільним і протиставляється колективним та особистим інтересам. При цьому субординація і підпорядкування інтересів забезпечується централізованим директивним плануванням та ідеологічною пропагандою.

У міру розвитку суспільства та ускладнення економічних

інтересів жорстке адміністрування і відсутність оберненого

На відміну від командно-адміністративної системи у ринковій економіці домінує особистий інтерес споживача. Практика успішного розвитку передових західних країн засвідчує, що не субординація, а координація інтересів є найефективнішим засобомїхнього узгодження та реалізації (рис. 3.6).

За умов економічної свободи та конкуренції суб'єктів господарювання створюються передумови для формування цілісної, органічної системи взаємопов'язаних і взаємообумовлених економічних інтересів. їх суперечлива взаємодія заснована на принципах зворотного зв'язку та самоорганізації, має творчий характер і сприяє прогресивному розвитку суспільства.

Відстоювання та сприяння реалізації інтересів окремих груп у сучасному суспільстві набуло форми лобізму. Лобізм (від англ. lobby — кулуари) — вплив на законодавців і чиновників, спрямований на підтримку окремих підприємств, галузей, соціальних груп, верств, шляхом особистої зацікавленості посадовців.

На думку відомого західного дослідника М. Олсона, лобістська діяльність є свого роду колективним благом, яке потребує певного рівня організованості групи. При цьому менші за чисельністю та краще організовані групи часто виявляються ефективнішими у відстоюванні власних інтересів.

3.4.Мотиви та стимули ефективного господарювання.

Забезпечення високої мотивації господарської діяльності є однією з найважливіших економічних проблем. В історії економічної думки сформувались різні підходи до її виріпіення (табл. 3.1).

Таблиця 3.1. Проблема мотивації господарської діяльності в історії економічної думки

Водночас у сучасній економічній теорії виокремились два напрями дослідження проблем мотивації:

— змістовні теорії, що акцентують увагу на причинах, які спонукають суб'єкти господарювання до певної діяльності, та нкцентують увагу на потребах й інтересах як визначальних чинниках економічної мотивації;

— процесні теорії, автори яких досліджують механізм мотивації економічної поведінки з урахуванням сприйняття суб'єктами господарювання певної ситуації та очікування ними можливих наслідків від обраного варіанта господарської діяльності.

Діалектична єдність потреб, інтересів і стимулів породжує мотивацію як внутрішнє спонукання людини до конкретної дії (рис. 3.7). Таким чином, економічні потреби та економічні інтереси лежать в основі стимулювання — економічного спонукання суб'єктів господарювання до певних дій шляхом застосування економічних стимулів.

Стимул (від лат. stimulos — збуджую, заохочую) — подразник, який викликає ту чи іншу реакцію, спонукання до дії.

Першоосновою господарської діяльності є потреби, які у свідомості людини перетворюються на інтерес і мотив спонукальної цільової дії.

Мотив (від лат. moveo — рухаю, штовхаю) — спонукальна причина дій і вчинків людини. Спонукання економічних суб'єктів до певних дій породжує конкретний результат у вигляді задоволення, часткового задоволення або незадоволення потреби, утворюючи таким чином логічний ланцюжок активної діяльності (рис. 3.8).

Отже, суперечлива взаємодія виробництва та споживання, інтересів, потреб і стимулів є рушійною силою соціально-економічного розвитку. Водночас стимулююча роль економічних потреб, інтересів і сформованих на їхній основі мотивів господарської поведінки визначається соціально-економічним середовищем та специфічними рисами конкретної економічної системи.

1. Формування більшовицького режиму в Україні і його політика.

2. Наступ білогвардійців.

3. Контрнаступ радянських військ і поразка денікінців.

4.Формальне визнання радянською Росією незалежності УСРР.

5.Відновлення політики «воєнного комунізму».

6.Варшавська угода між УНР і Польщею.

7.Наступ польсько-українських військ. Польський окупаційний режим.

1. Формування більшовицького режиму в Україні і його політика.

6 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прибув до Харкова.

Україна була проголошена Україн­ською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР).

Її уряд цілком залежав від Раднаркому Росії.

26 січня він прого­лосив про об'єднання УСРР із РСФРР на засадах соціалістичної федерації.

Спішно запроваджувалися всі здійснювані Росією перетворення, зокрема, політика «воєнного комунізму», спря­мована на централізацію політичного й економічного життя країни.

Хоча Україна була оголошена «радянською респуб­лікою» , обрання рад відкладалося(вважалося, і небезпідставно, що керівництво в радах за допомогою грошей захоплять представники міської і сільської буржуазії, які нажилися за роки війни за рахунок розкрадання і спекуляцій).

Замість них створювалися надзвичайні органи влади - ревкоми (револю­ційні комітети), а також комнезами (комітети незаможників).

10 березня 1919 р. ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад затвердивпершу Конституцію УСРР.

Вищим органом державної влади став Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами - Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) на чолі з Г. Петровським.

За російським зразком відділи уряду були названі народними комісаріатами, а уряд - Радою народних комісарів.

На чолі РНК УСРРстояв X. Раковський, який також керував наркоматом закордонних справ.

- Наркомат військових справ очолив М. Подвойський,

- внутрішніх справ - К. Ворошилов,

- освіти- В. Затонський,

- землеробства -В. Мещеряков,

- продо­вольства - О. Шліхтер.

- Головою Української ради народного господарства став Е. Квірінг,

- головою Верховної соціалістичної інспекції і наркомом державного контролю - М. Скрипник,

- командуючим Українським фронтом - В. Антонов-Овсієнко.

З'їзд офіційно затвердив радянську форму державності, котра контролювалася з партією, яка в результаті революції і грома­дянської війни отримала монополію на владу, - РКП(б).

Економічну розруху, викликану Першою світовою і Грома­дянською війнами, більшовики намагалися ліквідувати заходами, спрямованими на витіснення спекулятивного ринку розподільчими відносинами і на різке посилення впливу дер­жавних органів на суспільне виробництво.

Серед заходів, намі­чених Раднаркомомз цією метою, були:

- запровадження загальної трудової повинності,

- мілітаризація праці,

- заборона приватної торгівлі,

- продрозкладка,

- карткова система постачання міського населення,

- націоналізація всіх підприємств.

Усі ці заходи в Україні радянською владою стали здійсню­ватися пізніше, ніж у Росії.

1 червня 1919 р. була оформлена угода про об'єднання вій­ськової, господарської, державної діяльності РСФРР та інших радянських республік.

Зокрема, народне господарство України перейшло в розпорядження Вищої ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР.

Військові сили радянської України були вклю­чені до складу Червоної армії РРФСР.

На Україну поширю­валася чинність російських декретів. Таким чином, УСРР не була повністю суверенною державою.

За час багаторічної війни ринок промислових товарів фактично зник. Відповідно скоротився завіз до міст сільсько­господарської продукції.

Грошішвидко утрачали свою вартість, купівля і продаж здійснювалися в найпростішій формі мінової торгівлі.

Це призвело до розпаду господарських зв'язків міста і села, найгострішої нестачі продовольчих продуктів.

12 квітня 1919 р.Раднарком України за розпорядженням із Москви видав декрет про застосування продрозкладки - перехід до отримання хліба від його виробника шляхом застосування примусових методів заготівлі за твердою ціною (18,4 руб. за пуд хліба).

Для кожної губернії визначалася кількість зерна, яку необхідно було здати державі.

При визна­ченні цього завдання виходили в першу чергу з потреб держави в хлібі, хоча при цьому вважалося, що за розкладкою відби­рають «зайве», залишаючи необхідну кількість зерна для посіву й особистого споживання.

Від здачі хліба звільнялися госпо­дарства з посівом менше 5 десятин.

Деяка кількість хліба, що надходив за розкладкою, залишалася на селі для розподілу між безземельними і малоземельними селянами.

Проведення розкладки покладалося на комнезами, утворені ще в січні 1919 р. На допомогу їм із міст надсилали робітничі продовольчі загони.

Щоб перешкодити нелегальній торгівлі хлібом, створювалися загороджувальні загони на залізницях і водних шляхах.

Продрозкладка, стягнута з українського села, у 1919 р. визначалася в обсязі 140 млн. пудів.

Але обурене селянство всіма способами, іноді навіть зі зброєю, чинило опір конфіскації хліба.

До наступу білогвардійців удалося зібрати не більш 10 млн. пудів зерна.

Близько половини цієї кількості складало зерно, конфісковане в поміщицьких маєтках.

При твердій ціні 18,4 руб. за пуд хліба на його придбання шляхом продрозкладки держава витрачала до 1 тис. руб. за пуд.

3. Наступ білогвардійців в Україні

Після того, як провалилася спроба безпосередньої окупації України військами Антанти, а на Східному фронті зазнали поразки війська адмірала О. Колчака,білий рух об'єднався навколо А. Денікіна.

Його армії швидко збільшувалися, зокре­ма, за рахунок примусової мобілізації на контрольованій ними території.

З березня по вересень 1919 р.денікінці отримали на американський кредит від Антанти 558 гармат, 12 танків, 250 тис.комплектів обмундирування та інше спорядження.

З весни 1919 р. головним театром військових дій між радянськими і білогвардійськими військами став Донбас.

Спочатку радянські війська Південного фронтупотіснили денікінців і вступили в центральну частину басейну.

Але поразкаоднієї з радянських армій на Північному Кавказі дала можли­вість А. Денікіну збільшити чисельність військ, що протистоя­ли радянському Південному фронту.

Білогвардійці підійшли до окраїн Луганська, де зав'язалися тривалі запеклі бої.

Поряд із бійцями Червоної армії місто захищали близько 9 тис. робітників-добровольців.

Маючи велику перевагу в силах, А. Денікін 4 травня зайняв Луганськ.

Через два тижні після захоплення Луганська війська А. Денікіна прорвали фронт і зайняли весь Донбас.

У червні білогвардійці зайняли Харків і Катеринослав.

З липня 1919 р. А. Денікін підписав «Московську дирек­тиву» - наказ про наступ на Москву.

Головного удару повинна була завдати Добровольча армія, на яку покладалося завдання установити повний контроль над Україною.

Форсувавши Дніпро і захопивши Знам'янку і Черкаси, білогвардійці повели наступ в двох напрямках:

- північному - на Київ, допомагаючи лівобережній групі військ, що діяла в тому ж напрямку,

- південному - на Єлисаветград (тепер - Кіровоград), Мико­лаїв, Одесу.

Перші контрнаступи радянських військ у районі Харкова і на підступах до Царицина були невдалими.

Наприкінці серпня уряд X. Раковського залишив Київ.

А. Денікін так швидко окупував Україну, що розташовані на Херсонщині три дивізії 12-ї радянської армії залишилися в його глибокому тилу.

30 серпня Південна група радянських військ почала свій 600-кілометровий марш, у ході якого вибила денікінців із Житомира і зайняла західні окраїни Києва.

Але білогвардійці підтягли підкріплення і через три дні витіснили червоноармійців зі столиці України.

4. Контрнаступ об'єднаних українських армій

17 липня 1919 р. Українська Галицька Армія (УГА) і керів­ництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на правий берег р. Збруч, де раніше проходив кордон між Австро-Угорською і Російською імпе­ріями.

Відповідно до договору між урядами УНР і ЗУНР, УГА вливалася в армію УНР для спільної боротьби за незалежність України.

Чисельність об'єднаної армії складала 80 тис. чол. Крім того, за лінією фронту діяли близько 15 тис. повстанців під командуванням отаманів Зеленого й Ангела, що підтриму­вали Директорію.

Об'єднана армія контролювала територію, окреслену

- на півдні Дністром,

- на заході - Збручем,

- на півночі-лінією Гусятин - Ярмолинці - Бар,

- на сході - залізницею Жмеринка-Вапнярка і далі до Дністра.

Ця смуга української землі охоплювала простір 90 км. глибинною і 350 км. вшир і стала базою для контрнаступу з метою відновлення в Україні національної влади.

Успішне продовження боротьби було неможливе без тісної консолідації всіх наявних сил.

Але узгодженості в політичних діях досягти не удалося. Є. Петрушевич і його уряд орієнтува­лися на боротьбу з Польщею і радянською Росією і були готові до тактичного союзу з Денікіним.

Директорія УНР була готова до переговорів із радянським урядом для узгодження боротьби з Денікіним.

У результаті для координації дій обох урядів і командування двома арміями був утворений Штаб Головного отамана на чолі з генералом Юнаковим.

План військових дій об'єднаного командування був компро­місним:передбачалося розгортання наступу в напрямку Києва й Одеси, причому на південь спрямовувалися частини УНР, а на столицю України - УГА.

Таким чином, замість об'єднання збройних сил план передбачав їхнє розпилення.

Наступ українських армій почався в перші дні серпня і спершу розвивався досить успішно.

Червоні війська, не маючи можли­вості одночасно стримувати білогвардійські й українські час­тини, швидко відступали.

ЗО серпня частини Червоної армії без бою залишили Київ.

Майже одночасно до міста ввійшли частини Добровольчої армії, якими командував генерал Бредов, і УГА на чолі з генералом Кравсом.

Спроби досягти компромісу з денікінцями не удалися.

Білогвардійці, що прагнули відно­вити «єдину і неподільну» Росію, не погоджувалися на поступ­ки, і Кравс, незважаючи на чисельну перевагу, підписав угоду про відступ УГА з Києва до Василькова.

Через деякий час між білогвардійцями й українськими військами розгорнулися військові дії.

5. Контрнаступ радянських військ і поразка денікінців

11 жовтня 1919 р.радянські війська почали контрнаступ.
У їхньому складі були:

- частини Латиської стрілецької дивізії,

- бригада Червоного козацтва під командуванням В. Примакова

- Окрема стрілецька бригада П. Павлова.

Кінний корпус С. Будьонного перейшов у наступ 15 жовтня.

На правому фланзі Південного фронту 4 листопада наступ почала 12-та армія.

12грудня денікінці залишили Харків, відкривши радянським частинам шлях на Донбас.

16 грудня частини Червоної армії взяли Київ.

Білогвардійський фронт почав розвалюватися.

На початку січня1920р. Червона армія цілком зайняла Донбас.

У січні-лютомурозгорнулися бої за Правобережжя.

У перші дні лютого червоні частини ввійшли до Миколаєва і Херсона, а потім за
допомогою робітників, які підняли збройне повстання, - до Одеси.

Україна була очищенавід денікінців. Наприкінці березня 1920р. склав зброю останній їхній оплот - Новоросійськ.

Тільки Крим, невдалий штурм якого вели ослаблені більшовицькі війська, усе
ще залишався під контролем білогвардійців.

Таким чином, боротьба між

- Добровольчою армією,

- Червоною армією

- об'єднаними українськими арміями, що тривала протягом другої половини1919р., завершилася перемогою більшовиків.

6. Формальне визнання радянською Росією незалежності УСРР

28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерін і представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про військовий і господарський союз між Російською Федера­цією і Україною.

У ньому відзначалося, що обидві республікивизнають «незалежність і суверенність» кожної зі сторін і укла­дають договір із метою оборони і господарського будівництва.

Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пош­ти і телеграфу.

За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх «уповноважених».

Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди рад, до складу яких уключалися представники УСРР.

Хоча формально УСРР мала статус самостійної держави, вона була тісно пов'язана з РСФРР.

Це було обумовлено еконо­мічними зв'язками між республіками, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою прав­лячої більшовицької партії, у структурі якої керівні комітети партії в національних республіках фактично мали права обласних комітетів, і підпорядковувалися рішенням ЦК РКП(б).

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні, хоча фактично керівництво УСРР підпорядкову­валося керівництву РСФРР і РКП(б).

7. Відновлення політики «воєнного комунізму»

Сутність політики воєнного комунізму полягала в наступному:

1)скасування товарно-грошових відносин і заміна їх прямим товарообміном,запровадження карткової системи на продукти харчування, зрівняльна система оплати праці;

2) націоналізація промисловості, державний контроль над виробництвом;

3) мілітаризація праці (запровадження загальної трудової повинності населення віком від 16 до 60 років, трудова мобілі­зація, робота за трудодні);

4)запровадження продрозкладки на селі - системи заготі­вель сільськогосподарських продуктів.

Продрозкладка, яку здійснювали продзагони і комбіди, передбачала обов'язкову здачу селянами державі за твердимицінами всіх надлишків сільгосппродукції;

норма особистого споживання визначалася державою;

почалася колективізація сільського господарства(артілі, комуни, ТСОЗи);

5)різке обмеження суверенітету України: КП(б)У - складова частина РКП(б); керівництво профспілками і громадськими організаціями здійснювалося з Москви;

6)утворення в червні 1919 р.військово-політичного союзу радянських республік із метою централізованого управління господарством, фінансами і створення єдиного військового командування.

В Україні втретє розгорнулася націоналізація підприємств.

В умовах повного знецінення грошей і розвалу товарно-грошо­вих відносин більшовицький уряд узяв курс на застосування позаекономічних методів впливу на виробництво.

Так, у січні 1920 р. з червоноармійських загонів була створенаУкраїнська трудова армія,бійці якої працювали на відбудові підприємств і шляхів.

За продрозкладкою, що складала для України 140 млн. пудів, вилучався хліб.

З цією метою була створена велика армія заготівників.

Для ослаблення позицій куркулів були створенікомітети незаможних селян - комнезами.

Розгор­нулися широкі репресії проти заможних селян, особливо проти учасників повстанських загонів.

Протягом року в Україні було створено 18 концентраційних таборів, через які пройшли близько 30 тис. чол.

Така політика викликала гостре невдоволення селян, що переросло в масовий повстанський рух,який улітку1920р. набув загрозливих для радянської влади розмірів.

8. Варшавська угода між УНР і Польщею

С. Петлюра вів переговори з Польщею, що завершилися Варшавською угодою.

Це блок трьох конвенцій, укладених С. Петлюрою з «начальником» Польської держави Ю. Пілсудськиму квітні1920р. з метою досягнення єдності дій у боротьбі з більшовизмом.

Польський уряд визнавав Директорію «неза­лежної Української Народної Республікина чолі з головним отаманом С. Петлюрою як верховну владу УНР».

За Польщею закріплювалися території, захоплені її військами (Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина, Західна Волинь, частина Полісся, уся Галичина).

Але Польща відмовилася від претензій на території в кордонах Речі Посполитої 1772 р.

Збройні сили УНР переходили під командування Польщі.

Залізниці на тери­торії України повинні були підпорядковуватися польському управлінню, а національні військові формування переходили під польське командування.

Утримання війська покладалося на український уряд, а озброєння петлюрівських дивізій - на польський.

Союз із Польщею практично знищив залишки авторитету Директорії і С. Петлюри серед українського народу.

9. Наступ польсько-українських військ. Польський окупаційний режим

У складі польських військ наступали дві дивізії армії УНР під командуванням полковників Удовиченка і Безручка, а також 5-тисячна група, що повернулася на початку травня із Зимового походу.

Загальна кількість військ УНР складала близько 15 тис. чол. Польська армія нараховувала більше 50 тис. солдатів і офіцерів.

Об'єднаним польсько-українським військам протистоялирадянські частини Західного фронту, що діяв на території Білорусії, а також зосереджені в Україні частини Південно-Західного фронту.

Чисельність Червоної армії була незначною. Польські арміїі частини Директорії мали краще озброєння і спорядження.

Це і визначило хід військових дій на початковому етапі війни. Фронт був прорваний, і радянські війська стали відступати в напрямку Києва й Одеси.

6 травня 1920 р. польська армія і частини УНР вступили до Києва.

9 травня вони форсували Дніпро, але їхній подальший наступ було зупинено на лінії Вишгород-Бровари-Бориспіль.

На одеському напрямку польські війська також не виконали поставленого перед ними завдання прорватися до Чорного моря.

Масового антибільшо­вицького повстання в тилу Червоної армії, на яке сподівався С. Петлюра, не відбулося.

У великих містах України теж не було прихильників Польщі і Директорії.

На території України, захопленій польськими військами, встановлювався окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, що відновлював поміщицьку влас­ність на землю, організовував вивіз до Польщі демонтованого промислового устаткування, промислових товарів і сировини.

Вплив адміністрації УНР було обмежено.

На території Волині і Поділля представників української адміністрації взагалі не було: уся повнота влади тут належала польській адміністрації, що призначалася з польської шляхти і виявляла особ­ливу жорстокість відносно місцевого українського населення.

Польська окупація Правобережжя викликала гостре невдо­волення населення.

У квітні 1920 р.Польща почала наступ на Україну, однак, успішний контрнаступ Червоної армії (радян­ським військам удалося зайняти навіть передмістя Варшави) змусив польський уряд розпочати переговори, котрі закінчилися укладенням мирного договору 1921 р. у Ризі.

Розгром більшовиками військ Врангеля і махновського руху

У квітні 1920 р. А. Денікіна на посаді головнокомандуючого збройними силами півдня Росії змінив П. Врангель.

Він змі­нив політику:

- відмовився від вимоги «єдиної і неподільної Росії»,

- пообіцяв автономіюдонському і кубанському козацтву,

- шукав контактів з урядом УНР,

- намагався нормалізувати відносини із селянством, оголосивши в законі про землю 7 червня 1920 р. передачу землі виборним земельним радам для наділення нею селян.

Держави Антанти вимагали від Врангеля почати новий на­ступ і цим полегшити ситуацію для польських військ.

6 червня врангелівська армія, оснащена Антантою, вийшла з Криму, захопивши Північну Таврію, Олександрівськ (нині - Запо­ріжжя), Синельникове, значну частину Донбасу.

У вересні 1920 р.ЦК більшовицької партії визнав першочерговим завдан­ням ліквідацію врангелівського фронту.

Одночасна боротьба на польському і врангелівському фронтах змусила радянське командування провести нові мобілізації.

21 вересні 1920 р. для боротьби з Врангелем був створений Південний фронт під командуванням Михайла Фрунзе в складі 2-ї Кінної а також 6-ї і 13-ї армій.

24 вересня на Південний фронт була спрямована 1-ша Кінна армія і великі підкріплення, з яких у жовтні була утворена 4-та армія.

Врангель спробував розбити сили Пів­денного фронту вроздріб до підходу резервів.

Йому удалося за­вдати окремої поразки 13-й армії. Однак, наступ врангелівських військ на правому березі Дніпра проти 6-ї і 2-ї Кінної армії закінчився

14 жовтня повною поразкою білогвардійців.

Наприкінці жовтня Південний фронт, маючи значну пере­вагу сил, перейшов у наступ і через кілька днів розбив головні сили Врангеля в Північній Таврії.

Найбільш боєздатним білогвардійським частинам удалося відійти в Крим. 7-11 лис­топада 1920 р. радянські війська штурмом оволоділи укріп­леннями Перекопського перешийка, переправилися через Си­ваш і 17 листопада завершили визволення Криму.

Залишки врангелівських військ за допомогою французької ескадри були

евакуйовані в Туреччину.

10. Розгромом Врангеля була в основному завершена Громадянська війна.

14 листопада 1920 р. у Харкові на засіданні ЦК КП(б)У було прийняте рішення про ліквідацію армії Махна.

Найбільш боєздатні частини махновців у складі армії М. Фрунзе брали участь у визволенні Криму і були роззброєні після розгрому військ Врангеля.

26 листопада загони Червоної арміїрозгро­мили Гуляйпільський гарнізон махновців.

11 теоретиків анар­хізму були вислані за кордон.

Н. Махно, ухиляючись від вели­ких боїв, до серпня 1921 р.вів партизанську боротьбу проти більшовиків у степових районах Південної України, після чого перейшов на територію Румунії й емігрував до Парижа.

Читайте також:

1. Продовольча безпека.
2. Продовольча диктатура
3. Продовольча проблема

Переглядів: 1117