• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Продовольча диктатура

За час багаторічної війни ринок промислових товарів фактично зник. Відповідно скоротився завіз до міст сільсько­господарської продукції.

Грошішвидко утрачали свою вартість, купівля і продаж здійснювалися в найпростішій формі мінової торгівлі.

Це призвело до розпаду господарських зв'язків міста і села, найгострішої нестачі продовольчих продуктів.

12 квітня 1919 р. Раднарком України за розпорядженням із Москви видав декрет про застосування продрозкладки - перехід до отримання хліба від його виробника шляхом застосування примусових методів заготівлі за твердою ціною (18,4 руб. за пуд хліба).

Для кожної губернії визначалася кількість зерна, яку необхідно було здати державі.

При визна­ченні цього завдання виходили в першу чергу з потреб держави в хлібі, хоча при цьому вважалося, що за розкладкою відби­рають «зайве», залишаючи необхідну кількість зерна для посіву й особистого споживання.

Від здачі хліба звільнялися госпо­дарства з посівом менше 5 десятин.

Деяка кількість хліба, що надходив за розкладкою, залишалася на селі для розподілу між безземельними і малоземельними селянами.

Проведення розкладки покладалося на комнезами, утворені ще в січні 1919 р. На допомогу їм із міст надсилали робітничі продовольчі загони.

Щоб перешкодити нелегальній торгівлі хлібом, створювалися загороджувальні загони на залізницях і водних шляхах.

Продрозкладка, стягнута з українського села, у 1919 р. визначалася в обсязі 140 млн. пудів.

Але обурене селянство всіма способами, іноді навіть зі зброєю, чинило опір конфіскації хліба.

До наступу білогвардійців удалося зібрати не більш 10 млн. пудів зерна.

Близько половини цієї кількості складало зерно, конфісковане в поміщицьких маєтках.

При твердій ціні 18,4 руб. за пуд хліба на його придбання шляхом продрозкладки держава витрачала до 1 тис. руб. за пуд.

3. Наступ білогвардійців в Україні

Після того, як провалилася спроба безпосередньої окупації України військами Антанти, а на Східному фронті зазнали поразки війська адмірала О. Колчака, білий рух об'єднався навколо А. Денікіна.

Його армії швидко збільшувалися, зокре­ма, за рахунок примусової мобілізації на контрольованій ними території.

З березня по вересень 1919 р. денікінці отримали на американський кредит від Антанти 558 гармат, 12 танків, 250 тис.комплектів обмундирування та інше спорядження.

З весни 1919 р. головним театром військових дій між радянськими і білогвардійськими військами став Донбас.

Спочатку радянські війська Південного фронту потіснили денікінців і вступили в центральну частину басейну.

Але поразкаоднієї з радянських армій на Північному Кавказі дала можли­вість А. Денікіну збільшити чисельність військ, що протистоя­ли радянському Південному фронту.

Білогвардійці підійшли до окраїн Луганська, де зав'язалися тривалі запеклі бої.

Поряд із бійцями Червоної армії місто захищали близько 9 тис. робітників-добровольців.

Маючи велику перевагу в силах, А. Денікін 4 травня зайняв Луганськ.

Через два тижні після захоплення Луганська війська А. Денікіна прорвали фронт і зайняли весь Донбас.

У червні білогвардійці зайняли Харків і Катеринослав.

З липня 1919 р. А. Денікін підписав «Московську дирек­тиву» - наказ про наступ на Москву.

Головного удару повинна була завдати Добровольча армія, на яку покладалося завдання установити повний контроль над Україною.

Форсувавши Дніпро і захопивши Знам'янку і Черкаси, білогвардійці повели наступ в двох напрямках:

- північному - на Київ, допомагаючи лівобережній групі військ, що діяла в тому ж напрямку,

- південному - на Єлисаветград (тепер - Кіровоград), Мико­лаїв, Одесу.

Перші контрнаступи радянських військ у районі Харкова і на підступах до Царицина були невдалими.

Наприкінці серпня уряд X. Раковського залишив Київ.

А. Денікін так швидко окупував Україну, що розташовані на Херсонщині три дивізії 12-ї радянської армії залишилися в його глибокому тилу.

Головком С. Каменєв, розпорядився об'єднати їх у групу під командуванням І. Якіра і наказав прориватися на північ.

30 серпня Південна група радянських військ почала свій 600-кілометровий марш, у ході якого вибила денікінців із Житомира і зайняла західні окраїни Києва.

Але білогвардійці підтягли підкріплення і через три дні витіснили червоноармійців зі столиці України.

4. Контрнаступ об'єднаних українських армій

17 липня 1919 р. Українська Галицька Армія (УГА) і керів­ництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на правий берег р. Збруч, де раніше проходив кордон між Австро-Угорською і Російською імпе­ріями.

Відповідно до договору між урядами УНР і ЗУНР, УГА вливалася в армію УНР для спільної боротьби за незалежність України.

Чисельність об'єднаної армії складала 80 тис. чол. Крім того, за лінією фронту діяли близько 15 тис. повстанців під командуванням отаманів Зеленого й Ангела, що підтриму­вали Директорію.

Об'єднана армія контролювала територію, окреслену

- на півдні Дністром,

- на заході - Збручем,

- на півночі -лінією Гусятин-Ярмолинці - Бар,

- на сході - залізницею Жмеринка-Вапнярка і далі до Дністра.

Ця смуга української землі охоплювала простір 90 км. глибинною і 350 км. вшир і стала базою для контрнаступу з метою відновлення в Україні національної влади.

Успішне продовження боротьби було неможливе без тісної консолідації всіх наявних сил.

Але узгодженості в політичних діях досягти не удалося. Є. Петрушевич і його уряд орієнтува­лися на боротьбу з Польщею і радянською Росією і були готові до тактичного союзу з Денікіним.

Директорія УНР була готова до переговорів із радянським урядом для узгодження боротьби з Денікіним.

У результаті для координації дій обох урядів і командування двома арміями був утворений Штаб Головного отамана на чолі з генералом Юнаковим.

План військових дій об'єднаного командування був компро­місним: передбачалося розгортання наступу в напрямку Києва й Одеси, причому на південь спрямовувалися частини УНР, а на столицю України - УГА.

Таким чином, замість об'єднання збройних сил план передбачав їхнє розпилення.

Наступ українських армій почався в перші дні серпня і спершу розвивався досить успішно.

Червоні війська, не маючи можли­вості одночасно стримувати білогвардійські й українські час­тини, швидко відступали.

ЗО серпня частини Червоної армії без бою залишили Київ.

Майже одночасно до міста ввійшли частини Добровольчої армії, якими командував генерал Бредов, і УГА на чолі з генералом Кравсом.

Спроби досягти компромісу з денікінцями не удалися.

Білогвардійці, що прагнули відно­вити «єдину і неподільну» Росію, не погоджувалися на поступ­ки, і Кравс, незважаючи на чисельну перевагу, підписав угоду про відступ УГА з Києва до Василькова.

Через деякий час між білогвардійцями й українськими військами розгорнулися військові дії.

5. Контрнаступ радянських військ і поразка денікінців

11 жовтня 1919 р.радянські війська почали контрнаступ.
У їхньому складі були:

- частини Латиської стрілецької дивізії,

- бригада Червоного козацтва під командуванням В. Примакова

- Окрема стрілецька бригада П. Павлова.

Кінний корпус С. Будьонного перейшов у наступ 15 жовтня.

На правому фланзі Південного фронту 4 листопада наступ почала 12-та армія.

12грудня денікінці залишили Харків, відкривши радянським частинам шлях на Донбас.

16 грудня частини Червоної армії взяли Київ.

Білогвардійський фронт почав розвалюватися.

На початку січня 1920р. Червона армія цілком зайняла Донбас.

У січні-лютомурозгорнулися бої за Правобережжя.

У перші дні лютого червоні частини ввійшли до Миколаєва і Херсона, а потім за
допомогою робітників, які підняли збройне повстання, - до Одеси.

Україна була очищена від денікінців. Наприкінці березня 1920р. склав зброю останній їхній оплот - Новоросійськ.

Тільки Крим, невдалий штурм якого вели ослаблені більшовицькі війська, усе
ще залишався під контролем білогвардійців.

Таким чином, боротьба між

- Добровольчою армією,

- Червоною армією

- об'єднаними українськими арміями, що тривала протягом другої половини 1919р., завершилася перемогою більшовиків.

6. Формальне визнання радянською Росією незалежності УСРР

28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерін і представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про військовий і господарський союз між Російською Федера­цією і Україною.

У ньому відзначалося, що обидві республіки визнають «незалежність і суверенність» кожної зі сторін і укла­дають договір із метою оборони і господарського будівництва.

Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пош­ти і телеграфу.

За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх «уповноважених».

Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди рад, до складу яких уключалися представники УСРР.

Хоча формально УСРР мала статус самостійної держави, вона була тісно пов'язана з РСФРР.

Це було обумовлено еконо­мічними зв'язками між республіками, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою прав­лячої більшовицької партії, у структурі якої керівні комітети партії в національних республіках фактично мали права обласних комітетів, і підпорядковувалися рішенням ЦК РКП(б).

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні, хоча фактично керівництво УСРР підпорядкову­валося керівництву РСФРР і РКП(б).

7. Відновлення політики «воєнного комунізму»

Сутність політики воєнного комунізму полягала в наступному:

1)скасування товарно-грошових відносин і заміна їх прямим товарообміном,запровадження карткової системи на продукти харчування, зрівняльна система оплати праці;

2) націоналізація промисловості, державний контроль над виробництвом;

3) мілітаризація праці (запровадження загальної трудової повинності населення віком від 16 до 60 років, трудова мобілі­зація, робота за трудодні);

4)запровадження продрозкладки на селі - системи заготі­вель сільськогосподарських продуктів.

Продрозкладка, яку здійснювали продзагони і комбіди, передбачала обов'язкову здачу селянами державі за твердими цінами всіх надлишків сільгосппродукції;

норма особистого споживання визначалася державою;

почалася колективізація сільського господарства (артілі, комуни, ТСОЗи);

5)різке обмеження суверенітету України: КП(б)У - складова частина РКП(б); керівництво профспілками і громадськими організаціями здійснювалося з Москви;

6)утворення в червні 1919 р. військово-політичного союзу радянських республік із метою централізованого управління господарством, фінансами і створення єдиного військового командування.

В Україні втретє розгорнулася націоналізація підприємств.

В умовах повного знецінення грошей і розвалу товарно-грошо­вих відносин більшовицький уряд узяв курс на застосування позаекономічних методів впливу на виробництво.

Так, у січні 1920 р. з червоноармійських загонів була створена Українська трудова армія,бійці якої працювали на відбудові підприємств і шляхів.

За продрозкладкою, що складала для України 140 млн. пудів, вилучався хліб.

З цією метою була створена велика армія заготівників.

Для ослаблення позицій куркулів були створенікомітети незаможних селян - комнезами.

Розгор­нулися широкі репресії проти заможних селян, особливо проти учасників повстанських загонів.

Протягом року в Україні було створено 18 концентраційних таборів, через які пройшли близько 30 тис. чол.

Така політика викликала гостре невдоволення селян, що переросло в масовий повстанський рух,який улітку 1920р. набув загрозливих для радянської влади розмірів.

8. Варшавська угода між УНР і Польщею

С. Петлюра вів переговори з Польщею, що завершилися Варшавською угодою.

Це блок трьох конвенцій, укладених С. Петлюрою з «начальником» Польської держави Ю. Пілсудським у квітні 1920р. з метою досягнення єдності дій у боротьбі з більшовизмом.

Польський уряд визнавав Директорію «неза­лежної Української Народної Республікина чолі з головним отаманом С. Петлюрою як верховну владу УНР».

За Польщею закріплювалися території, захоплені її військами (Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина, Західна Волинь, частина Полісся, уся Галичина).

Але Польща відмовилася від претензій на території в кордонах Речі Посполитої 1772 р.

Збройні сили УНР переходили під командування Польщі.

Залізниці на тери­торії України повинні були підпорядковуватися польському управлінню, а національні військові формування переходили під польське командування.

Утримання війська покладалося на український уряд, а озброєння петлюрівських дивізій - на польський.

Союз із Польщею практично знищив залишки авторитету Директорії і С. Петлюри серед українського народу.

9. Наступ польсько-українських військ. Польський окупаційний режим

У складі польських військ наступали дві дивізії армії УНР під командуванням полковників Удовиченка і Безручка, а також 5-тисячна група, що повернулася на початку травня із Зимового походу.

Загальна кількість військ УНР складала близько 15 тис. чол. Польська армія нараховувала більше 50 тис. солдатів і офіцерів.

Об'єднаним польсько-українським військам протистояли радянські частини Західного фронту, що діяв на території Білорусії, а також зосереджені в Україні частини Південно-Західного фронту.

Чисельність Червоної армії була незначною. Польські армії і частини Директорії мали краще озброєння і спорядження.

Це і визначило хід військових дій на початковому етапі війни. Фронт був прорваний, і радянські війська стали відступати в напрямку Києва й Одеси.

6 травня 1920 р. польська армія і частини УНР вступили до Києва.

9 травня вони форсували Дніпро, але їхній подальший наступ було зупинено на лінії Вишгород-Бровари-Бориспіль.

На одеському напрямку польські війська також не виконали поставленого перед ними завдання прорватися до Чорного моря.

Масового антибільшо­вицького повстання в тилу Червоної армії, на яке сподівався С. Петлюра, не відбулося.

У великих містах України теж не було прихильників Польщі і Директорії.

На території України, захопленій польськими військами, встановлювався окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, що відновлював поміщицьку влас­ність на землю, організовував вивіз до Польщі демонтованого промислового устаткування, промислових товарів і сировини.

Вплив адміністрації УНР було обмежено.

На території Волині і Поділля представників української адміністрації взагалі не було: уся повнота влади тут належала польській адміністрації, що призначалася з польської шляхти і виявляла особ­ливу жорстокість відносно місцевого українського населення.

Польська окупація Правобережжя викликала гостре невдо­волення населення.

У квітні 1920 р. Польща почала наступ на Україну, однак, успішний контрнаступ Червоної армії (радян­ським військам удалося зайняти навіть передмістя Варшави) змусив польський уряд розпочати переговори, котрі закінчилися укладенням мирного договору 1921 р. у Ризі.

Розгром більшовиками військ Врангеля і махновського руху

У квітні 1920 р. А. Денікіна на посаді головнокомандуючого збройними силами півдня Росії змінив П. Врангель.

Він змі­нив політику:

- відмовився від вимоги «єдиної і неподільної Росії»,

- пообіцяв автономіюдонському і кубанському козацтву,

- шукав контактів з урядом УНР,

- намагався нормалізувати відносини із селянством, оголосивши в законі про землю 7 червня 1920 р. передачу землі виборним земельним радам для наділення нею селян.

Держави Антанти вимагали від Врангеля почати новий на­ступ і цим полегшити ситуацію для польських військ.

6 червня врангелівська армія, оснащена Антантою, вийшла з Криму, захопивши Північну Таврію, Олександрівськ (нині - Запо­ріжжя), Синельникове, значну частину Донбасу.

У вересні 1920 р.ЦК більшовицької партії визнав першочерговим завдан­ням ліквідацію врангелівського фронту.

Одночасна боротьба на польському і врангелівському фронтах змусила радянське командування провести нові мобілізації.

21 вересні 1920 р. для боротьби з Врангелем був створений Південний фронт під командуванням Михайла Фрунзе в складі 2-ї Кінної а також 6-ї і 13-ї армій.

24 вересня на Південний фронт була спрямована 1-ша Кінна армія і великі підкріплення, з яких у жовтні була утворена 4-та армія.

Врангель спробував розбити сили Пів­денного фронту вроздріб до підходу резервів.

Йому удалося за­вдати окремої поразки 13-й армії. Однак, наступ врангелівських військ на правому березі Дніпра проти 6-ї і 2-ї Кінної армії закінчився

14 жовтня повною поразкою білогвардійців.

Наприкінці жовтня Південний фронт, маючи значну пере­вагу сил, перейшов у наступ і через кілька днів розбив головні сили Врангеля в Північній Таврії.

Найбільш боєздатним білогвардійським частинам удалося відійти в Крим. 7-11 лис­топада 1920 р. радянські війська штурмом оволоділи укріп­леннями Перекопського перешийка, переправилися через Си­ваш і 17 листопада завершили визволення Криму.

Залишки врангелівських військ за допомогою французької ескадри були

евакуйовані в Туреччину.

10. Розгромом Врангеля була в основному завершена Громадянська війна.

14 листопада 1920 р. у Харкові на засіданні ЦК КП(б)У було прийняте рішення про ліквідацію армії Махна.

Найбільш боєздатні частини махновців у складі армії М. Фрунзе брали участь у визволенні Криму і були роззброєні після розгрому військ Врангеля.

26 листопада загони Червоної армії розгро­мили Гуляйпільський гарнізон махновців.

11 теоретиків анар­хізму були вислані за кордон.

Н. Махно, ухиляючись від вели­ких боїв, до серпня 1921 р. вів партизанську боротьбу проти більшовиків у степових районах Південної України, після чого перейшов на територію Румунії й емігрував до Парижа.

Читайте також:

1. Продовольча безпека.
2. Продовольча диктатура
3. Продовольча проблема

Переглядів: 1918