• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Продовольча безпека.

Продовольча безпека України – це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої держава гарантує фізичну і економічну доступність та якість життєво важливих продуктів харчування населенню згідно з науково обґрунтованими наборами продуктів харчування, підтримує стабільність продовольчого забезпечення населення та забезпечує продовольчу незалежність.

Вимоги до системи забезпечення продовольчої системи держави:

– національна продовольча система повинна мати здатність виробляти, імпортувати, експортувати, забезпечувати зберігання й просування до кінцевого споживача продовольчих товарів в обсягах, необхідних для задоволення раціональних потреб всіх соціальних груп населення;

– всі соціальні групи повинні мати рівні можливості щодо споживання мінімально достатнього в кількісному відношенні, збалансованого по асортиментам набору продовольчих товарів, що відповідає прийнятим стандартам поживності і якості;

– національна продовольча система повинна мати максимально можливу автономність та економічну самостійність, що зменшує її вразливість від коливань міжнародного ринку й політичному тиску ззовні[29];

– національна продовольча система повинна зводити до мінімуму вплив сезонних, погодних й інших коливань на забезпечення населення продовольством у всіх регіонах країни;

– національна продовольча система повинна функціонувати стабільно у часі, а це означає, що вона має розвиватись в режимі розширеного відтворення у всіх його аспектах: виробничому, соціальному, екологічному;

– національна продовольча система не повинна обмежувати можливості щодо стійкого функціонування соціально-економічної системи держави в довгостроковій перспективі, параметри якої визначаються стратегією забезпечення національної безпеки держави, в умовах впливу прогнозованих та непрогнозованих

Фактори, що визначають рівень продовольчої безпеки держави в сучасних умовах можуть мати постійний і тимчасовий характер. Постійні фактори:

– групи населення, що живуть за межею бідності й не мають достатнього доходу для придбання мінімального набору продуктів харчування;

– населення територій, продовольче постачання яких не забезпечується ринковими механізмами в силу певних обставин;

– незбалансованість харчування по окремих складових, що веде до загрози здоров’ю нації або окремих груп населення;

–низький контроль над безпекою продуктів харчування, у результаті чого продовольство стає загрозою життю й здоров’ю великих груп людей;

– виснаження природного потенціалу агарного виробництва в країні, що веде до зниження рівня продовольчого забезпечення населення.

Фактори тимчасового характеру:

– нестабільність аграрного виробництва й можливість природних катаклізмів, що знижують рівень продовольчого забезпечення населення в окремі періоди;

– значна залежність продовольчого забезпечення країни від зовнішніх джерел на тлі нестабільної структури світових ринків і валютних надходжень від імпорту;

– нестабільне зовнішньополітичне положення країни у світі, що може спровокувати торговельні війни, ембарго й інші подібні санкції.

Підтримка продовольчої незалежності країни пов’язана із загрозами і ризиками економічного характеру, з якими має боротись система органів державної влади.

До державних органів влади загальної компетенції належать: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки й оборони, місцеві органи державної виконавчої влади. Також в Україні існують спеціально уповноважені державні органи: Міністерство аграрної політики України, Аграрний фонд України, Державний комітет ветеринарної медицини України, Міністерство економіки України, Міністерство охорони здоров’я України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, Державна санітарно-епідеміологічна служба України, Державна служба з карантину рослин України. Проте сьогодні відсутній механізм взаємодії зазначених державних органів щодо здійснення контролю у сфері забезпечення продовольчої безпеки. До того ж постійні реорганізації дублюють повноваження державних органів, на які покладені завдання щодо забезпечення продовольчої безпеки в Україні.

2. Управління енергетичними ресурсами та ризики підприємництва.

Енергетична безпека – це такий рівень керівництва країни у формуванні і здійсненні політики, незалежної від зовнішнього або внутрішнього впливу і тиску, який забезпечує ефективну діяльність паливно-енергетичного комплексу. Цей рівень визначається станом готовності паливно-енергетичного комплексу країни до протистояння дестабілізаційним діям внутрішніх і зовнішніх чинників, що створюють загрозу незалежній політиці держави у сфері енергозабезпечення національного господарства.

На сучасному етапі розвитку України фактор зниження енергоємності валового внутрішнього продукту є головним чинником для забезпечення енергетичної незалежності держави та підвищення її енергетичної безпеки, а також сталого соціально-економічного розвитку України.

До визначальних чинників, що негативно впливають на енергоефективність економіки (особливо гірничо-металургійної, хімічної промисловості та житлово-комунального господарства), можна віднести:

а) неоптимальну структуру економіки, домінування в ній енергоємних виробництв;

б) зношеність основних фондів підприємств та відповідно великі понаднормативні втрати енергоносіїв;

в) відпуск певної частки енергоресурсів, їх споживання та розрахунки за них не за показами приладів обліку;

г) невідповідність рівня цін та тарифів на окремі види енергоносіїв та витрат на їх видобування, переробку і транспортування та як результат наявність перехресного субсидування;

д) складність або неможливість для більшості суб’єктів господарювання України використання ресурсів фінансово-кредитних установ через відсутність або низьку ліквідність майна, яке може бути використане як застава;

е) неможливість запровадження енергоефективного обладнання та технологій у зв’язку з відсутністю відповідних коштів;

ж) занепад галузевої науки та недієвість механізмів залучення потенціалу академічних інститутів для виконання прикладних розробок;

з) практика застосування неринкових механізмів підтримки енергоємних галузей та виробництв.

До основних складових безпеки підприємницької діяльності відносяться такі:

· правова безпека;

· фінансова безпека;

· охорона та безпека праці;

· соціальна безпека;

· безпека особистості;

· інформаційна безпека;

· екологічна безпека;

· безпека при виникненні надзвичайних ситуацій.

Безпека підприємницької діяльності визначається категоріями «розвиток» і «стійкість» підприємництва, при яких:

• забезпечується стале, стабільне функціонування підприємництва будь-якої форми власності;
• створені умови, що сприяють захищеності підприємців;
• передбачені і реалізуються заходи щодо запобігання загрозам з боку внутрішнього та зовнішнього середовища;
• забезпечується здатність протистояти дестабілізуючим факторам, що порушують нормальну виробничу та іншу діяльність;

сформована ефективна система управління, що включає в себе мету, завдання, результат і сам процес, спрямовані на досягнення максимального прибутку

Лекція 12 на тему: «Державне управління гуманітарною сферою»

Питання, які виносяться на лекцію:

1. Галузь культури як об’єкт державного управління.

2. Державне управління освітою й наукою в Україні

3. Державне управління туризмом, фізичною культурою та спортом

1. Галузь культури як об’єкт державного управління.

Культура визначається як моделі завченої поведінки, характерні для членів даного суспільства, а також оцінки, ставлення та способи сприйняття, які ці моделі поведінки віддзеркалюють. Культура — це переважно неписані вірування, оцінки і прийняті правила, за допомогою яких люди оцінюють поведінку один одного в суспільстві. Із самого початку слід зауважити, що ми не можемо робити широкі узагальнення щодо культурної поведінки, сподіваючись, що вони точно характеризуватимуть усіх людей у певній культурі. В кожному суспільстві є багато культур чи підкультур, які справляють позитивний чи негативний вплив. І хоча ми не можемо уникнути узагальнень щодо культури, які нам доведеться зробити в цьому розділі, все ж таки слід усвідомити, що застосування цих узагальнень та їхню точність можуть спотворити ті, хто характеризує цю культуру.

Якщо брати до уваги саме культурно-соціальну сферу, то важливим є не лише фактор матеріальний, а й духовні потреби людей. З боку країни, виконується забезпечення естетичних та моральних норм виховання людей, освіта, задоволення соціально-культурних потреб за допомогою законодавства. Спільність галузей законодавства в сфері соціально-культурного будівництва проявляється в єдності мети, принципів, методів правового регулювання, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві.

Культура є специфічним видом людської діяльності. Ця cпeцифiка пoлягає, у тoму, щo пpи упpавлiннi дуxoвними пpoцecами життя cуcпiльcтва, упpавлiнcький вплив нe є бeзпocepeдньo cпpямoваний на oб'єкт упpавлiння, а на cтвopeння умoв для cамopoзвитку та cамoopганiзацiї дуxoвнoгo життя.

Систему органів державного управління культурою складають: Міністерство культури України, Міністерство культури АРК, обласні управління культури, районні відділи культури.

2. Держане управління освітою й наукою в Україні.

Відповідно до Закону «Про освіту» в Україні створено систему органів державного управління освітою: Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчально-виховні заклади, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України (далі – Міністерство) є центральним органом державної виконавчої влади, здійснює керівництво освітою і має відповідні повноваження. Вони полягають у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, виробленні програми розвитку освіти, державних стандартів освіти; навчально-методичному керівництві, контролю за дотриманням державних стандартів, державному інспектуванні; забезпеченні зв'язку із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, що належать до його компетенції; проведення акредитації вищих та професійно-технічних закладів освіти незалежно від форм власності та підпорядкування, видачі їм ліцензій, сертифікатів.

Міністерство бере участь у виробленні державної політики в галузі освіти та втіленні її в життя, визначенні основних напрямів розвитку освіти, здійснює координаційні, науково-методичні, контрольні функції та державне інспектування, забезпечує зв’язок з іншими державами, організовує впровадження в практику досягнень науки і передового педагогічного досвіду, проводить атестацію та акредитацію навчально-виховних закладів республіканського значення.

При Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту України та науки функціонувала Вища атестаційна комісія, яка здійснює атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів. Міністерству підпорядковані вищі навчальні заклади, Академія педагогічних наук та її науково-дослідні інститути. Передбачається, що функції ВАК України буде виконувати один із департаментів Міністерства. Зараз у ВАК України працює ліквідаційна комісія.

До повноважень Міністерства належать розробка умов прийому до закладів освіти, випуск підручників, посібників, методичної літератури, розробка проектів положень про заклади освіти, організація атестації педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань. Разом з іншими міністерствами і відомствами, яким підпорядковані заклади освіти, реалізує державну політику в галузі освіти, здійснює контроль за її практичним втіленням, дотриманням актів законодавства про освіту в усіх закладах освіти незалежно від форм власності і підпорядкування; здійснює керівництво державними закладами освіти.

Місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування створюються відповідні органи управління освітою, діяльність яких спрямована на управління закладами освіти, що є у комунальній власності. При обласних, районних (міських) державних адміністраціях створюються відповідні структурні підрозділи, які здійснюють управління освітою: при обласній державній адміністрації – управління освітою, при районній ( міській ) – відділ освіти, при сільських і селищних радах народних депутатів – комісії з питань освіти.

Управління освіти, з одного боку, підпорядковане Міністерству освіти в області, а з другого – обласній державній адміністрації. Воно здійснює керівництво освітою в області. Йому підпорядковані обласний інститут післядипломної освіти, обласні станції юних техніків, натуралістів, туристів, загальноосвітні навчально-виховні заклади інтернатного типу, інші освітні установи.

Система освіти України складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту,

Повна загальна освіта в Україні є обов’язковою і надається у різних типах закладів освіти. Основним з-поміж них є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: І – початкова школа ( 1-4 класи), що забезпечує початкову загальну освіту, ІІ – основна школа ( 5-9 класи), що забезпечує базову загальну середню освіту, ІІІ – старша школа ( 10-11 класи), що забезпечує повну загальну середню освіту.

Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи ( з поглибленим вивченням окремих предметів або початковою допрофесійною підготовкою), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об’єднань.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вищими закладами освіти є : технікуми (училища), коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети та інші.

Управління освітою: принципи, методи та функції

Управління – діяльність, спрямована на розробку рішень, організацію контролю регулювання об’єкта управління згідно з метою, аналіз і підведення підсумків на основі достовірної інформації.

Науково обгрунтоване керівництво закладами освіти можливе за дотримання таких принципів управління:

Принцип державотворення. Суть його в тому, що діяльність усіх ланок закладів освіти спрямовується на утвердження і розвиток державності України, піднесення рівня їх діяльності до міжнародних стандартів.

Принцип науковості. Передбачає врахування під час організації навчально-виховного процесу в закладах освіти досягнень педагогіки, психології, методик викладання навчальних предметів, фізіології, гігієни, кібернетики та інших наук, які дають змогу здійснювати цей процес на наукових засадах.

Принцип демократизації. Полягає в тому, що при вирішенні проблем діяльностіі закладу освіти керівник має зважати на думку членів педагогічного колективу, батьківської громадськості та учнівського колективу, систематично звітувати про свою роботу перед колективом працівників школи.

Принцип гуманізації. Потребує налагодження гуманних стосунків у ланках взаємовідносин: дирекція – учителі, учні, батьки; учителі - учні, батьки; учителі - учителі; учні – учні; учнівське самоврядування – рядові вихованці; батьки діти; передбачає формування гуманної особистості гуманними засобами. Якщо керівник гуманна людина, уважний, доброзичливий, справедливий і тактовний, то педагогічний колектив йде за ним і вірить йому.

Принцип цілеспрямованості. Передбачає постановку перед педагогічним і учнівським колективами близької, середньої й далекої перспектив, розв’язання конкретних завдань для їх досягнення.

Принцип плановості. Потребує чіткого перспективного і щоденного планування усіх напрямів навчально-виховної, організаційно-господарської діяльності закладу освіти з урахуванням його умов та можливостей.

Принцип компетентності. Згідно з ним усі педагогічні та інші працівники закладу освіти повинні мати високий рівень професійної підготовки, сумлінно виконувати службові обов’язки. Широка загальна ерудиція, високий рівень професіоналізму, врахування реальних умов праці дають змогу керівникові творчо вирішувати складні педагогічні завдання.

Принцип оптимізації. Полягає у створенні в закладах освіти належних умов для забезпечення його працівникам можливостей для ефективної діяльності.

Принцип ініціативи й активності. Передбачає наявність цих якостей у керівництва закладу освіти та створення умов для творчих пошуків усіма педагогами.

Принцип об’єктивності в оцінці виконання працівниками закладу освіти своїх обов’язків. Мається на увазі систематичний контроль за діяльністю працівників закладу, об’єктивна оцінка її результатів, гласність і врахування думки педагогічного колективу.

Принцип поєднання колегіальності з персональною відповідальністю. Його суть у тому, що директор школи несе повну відповідальність за навчально-виховну діяльність перед державними органами, але під час прийняття важливих рішень з питань діяльності школи зобов’язаний ураховувати думку членів колективу, якщо вона не суперечить законам України.

Державне управління наукою має місце практично у всіх країнах з ринковою економікою. В рамках державного управління вирішуються наступні проблеми наукової діяльності: довгострокові і стратегічні напрямки наукової діяльності, створення нових галузей; координація потоків капіталу на наукової діяльності, стимулювання розвитку наукової діяльності.

Найбільші успіхи в області наукової діяльності спостерігаються в США і Японії. Відрізняє США і Японію рівень державного втручання в розвиток наукової діяльності. В США основна функція держави - непряме стимулювання наукової діяльності.

3. Державне управління туристичною сферою, фізичною культурою та спортом.

Проблематика державного регулювання туристичної галузі полягає у визначенні основних тенденцій розвитку міжнародного туризму та впровадженні відповідних кроків інтеграції України в міжнародний ринок туристичних послуг з урахуванням її реальних можливостей.

Туризм– це економічна діяльність юридичних та фізичних осіб, яка передбачає створення, пропозицію і реалізацію товарів та туристичних послуг.

Доходи окремих галузей і сфер діяльності безпосередньо залежать від туристичної діяльності, в тому числі: промисловість, будівництво, транспорт, страхування, зв’язок, торгівля, громадське харчування, житлово-комунальне господарство, сфера побутових послуг, культура, мистецтво, спорт тощо. В цілому ефективне функціонування сфери туризму стимулює їх розвиток понад 40 галузей економіки.

Виділяють три типи моделей державної участі в організації й розвитку туристичної діяльності в різних кранах світу:

· відсутність центральної державної туристичної адміністрації, тобто всі питання та проблеми вирішуються власноруч або за участю місцевого самоврядування. Така модель використовується коли туризм не дуже й потрібен державі, хоча це, на мою думку, нонсенс. Або коли він займає високі позиції і попросту не потрібно втручання держави. Прикладом виступають Сполучені Штати Америки.

· наявність сильного й авторитетного центрального органу - міністерства, що контролює діяльність усіх підприємств туристичної галузі в країні. Подібна модель характерна для тих країн, де туризм є одним із основних джерел надходження значних коштів в державний бюджет. Як приклад, можна вказати такі країни як Туреччина, Єгипет, Туніс, Мексика та ін.

· питання розвитку туристичної діяльності в країні вирішуються в рамках певного багатогалузевого міністерства на рівні відповідного галузевого підрозділу. Це зазвичай питання державного та маркетингова. Така модель притаманна більшості європейських країн.

Головним органом державного управління в сфері туризму є Державне агентство України з туризму та курортів, на яке покладено функції з реалізації державної політики у сфері туризму та курортів. Місцевими органами є відповідні структурні підрозділи в складі органів державної виконавчої влади. Їх повноваження визначають по­ложення про них, які затверджують відповідні місцеві органи державної виконавчої влади за погодженням із центральним органом виконавчої влади.

У разі необхідності в місцях пріоритетного розвитку туриз­му зазначені органи можуть створювати представництва в га­лузі туризму.

Державну політику в галузі туризму визначає Верховна Рада України. Основні її напрями закріплено в Законі України «Про туризм». Це залучення громадян до раціонального використан­ня вільного часу, проведення змістовного дозвілля, ознайомлен­ня з історико-культурною спадщиною, природним середовищем, організація оздоровлення населення, а також створення й удос­коналення нормативно-правової бази в галузі туризму відповід­но до чинного законодавства України, міжнародних норм і пра­вил, захист прав та інтересів держави в галузі туризму та ін.

Сучасна матеріально-технічна база туристичної інфраструктури включає:

· лікувально-оздоровчі заклади (санаторії, санаторії-профілакторії, будинки відпочинку, дитячі оздоровчі табори);

· туристично-екскурсійні заклади (туристичні готелі, бюро подорожей та екскурсій, туристичні бази, автобази, підприємства, дитячі туристичні установи);

· заклади відпочинку (будинки та бази відпочинку, дитячі табори відпочинку, будинки рибалок та мисливців);

· готельне господарство;

· транспортну систему;

· громадське харчування (кафе, їдальні, ресторани, бари);

· торгівлю (магазини, палатки, кіоски);

· систему зв’язку (телефони, пошта, телетайп, радіо, телебачення, Інтернет);

· побутове обслуговування (будинки побуту, комплексні приймальні пункти, банно-пральні комбінати, хімчистки);

· культурні заклади (клуби, бібліотеки, дискотеки, кінотеатри, театри, філармонії, музеї);

· мисливсько-рибальські угіддя.

Проведення в життя державної політики з питань фізичної культури й спорту, керівництво дорученою сферою, відповідальність за стан її розвитку покладено на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України. Міністерство реалізує свої повноваження як безпосередньо, так і через управління, комітети та відділи з фізичної культури і спорту державних адміністрацій.

Тема 13. Менеджмент органу державної влади.

Питання

1. Організаційна структура органу державної влади.

2. Складові менеджменту органу державної влади.

3. Стратегічне управління та формування програми діяльності органу державної влади.

4. Функціональний аналіз та контролінг діяльності органу державної влади

Увага! В лекції використано матеріали підручника: Мельник А.Ф. Державне управління: підручник /А.Ф. Мельник, О.Ю.Оболенський, А.Ю.Васіна; За ред. А.Ф.Мельник.- К.: Знання, 2009.- 582с. (с.365 – 471).

1. Організаційна структура органу державної влади.

Організація діяльності органу державної влади є визначальною функцією менеджменту. При розгляді цього питання слід згадати про двояке трактування категорії „організація”: як діяльність і як структурна суб’єктно-обєктна форма.

Організаційна структура державного органу – це сукупність структурних елементів (підрозділів, посадових осіб та ін.) та взаємозв’язок між цими структурними елементами. В основі побудови організаційної структури будь-якого органу управління покладено наявність вертикальних та горизонтальних зв’язків. Залежно від характеру зв’язків між структурними елементами органу управління можна виділити лінійну, функціональну та лінійно-функціональну структури.

Лінійна структура органу державної влади (рис.1) створюється на основі побудови апарату управління тільки із взаємопідлеглих елементів, у вигляді ієрархічної драбини, складові елементи якої перебувають у лінійній субординації між собою. Кожен працівник у лінійній структурі підлеглий та підзвітний тільки одному керівникові, і тому пов'язаний з вищестоящим підрозділом державного органу тільки через нього. Таким чином, а апараті державного органу створюється ієрархія підлеглості та відповідальності, що є за лінійної структури єдиним та домінуючим типом організаційних відносин.

У наш час є досить багато методів побудови структур управління, які використовуються в різноманітних методичних підходах. Найбільш поширеними методами є: досвідний, експертний, аналогій, нормативний, параметричний, технологічний, структуризації цілей, економіко-математичного моделювання, імітаційного моделювання.

Досвідний методприпускає вивчення рішень аналогічних завдань в інших організаціях, внесення пропозицій на основі аналізу ситуацій, що відбулись, та орієнтування на колективний досвід різних працівників.

Експертний методтакож базується на досвіді фахівців, які добре знають сутність вирішуваних завдань, володіють достатньою інформацією про дійсні обставини даної організації та вільні у висловленні своєї думки.

Метод аналогійполягає в застосуванні організаційних форм та механізмів управління, що виправдали себе в організаціях з подібними характеристиками (характером вирішуваних питань, послуг, типом технології, обсягом виконуваних робіт тощо) стосовно організації, що проектується. На основі методу аналогій формуються типові рішення; схеми організаційних структур, типові положення про підрозділи, посадові інструкції.

Нормативний методбазується на використанні при побудові організаційної структури нормативів, серед яких можна вирізнити такі: норма керованості – відношення між кількістю керівників та підлеглих; граничні величини службовців для формування з них самостійних відділів, бюро, груп; нормативна чисельність персоналу за функціями управління та ін.

Параметричний методвикористовується в тих випадках, коли систему управління можна описати за допомогою взаємопов’язаних параметрів, які характеризують керований об’єкт та керуючу систему (апарат управління).

Технологічний метод(або метод формування організаційної структури на основі технологічного процесу реалізації завдань управління) передбачає виконання роботи зі створення необхідних структур у такій послідовності: визначення цілей і завдань, а також функцій, які виконуються державним органом; виявлення обсягу необхідної інформації та характеру її носіїв; встановлення стандартного переліку робіт та операцій за кожною з функцій управління, а також алгоритмів їх реалізації, розрахунок на основі встановлених норм трудомісткості виконання управлінських робіт за окремими функціями управління; розподіл завдань і функцій між підрозділами структури управління.

Метод структуризації цілейпередбачає розробку системи цілей організації включно з їх кількісним та якісним формулюванням та наступний аналіз організаційних структур з погляду відповідності їх системі цілей.

Метод економіко-математичного моделювання(зокрема організаційно-економічного та імітаційного) передбачає здійснення послідовно формалізованого опису розташування структурних елементів відповідного функціонального призначення, а потім – опису взаємодії цих елементів.

В основі організаційно-економічного моделюваннялежить розробка графічних та математичних відображень розподілу прав і відповідальності, зв’язків між підрозділами та посадами, потоків інформації. Імітаційне моделюванняпередбачає побудову та використання моделей, які характеризують динаміку окремих показників об’єкта управління, взаємопов’язаних у вигляді системи моделей, кожна з яких показує зміни окремих параметрів, що відбуваються під впливом зовнішніх факторів або зрушень у співвідношенні елементів в об’єкті управління.

В українській практиці побудови структури управління державною установою – органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування – найчастіше використовується лінійно-функціональна схема побудови державного органу з підключенням до неї програмно-цільових ланок.

Найважливіші характеристики організаційних структур державних установ і організацій (кількість ланок управління, ієрархічність, чіткість розмежування функцій, повноважень і відповідальності по вертикалі і горизонталі у системі менеджменту державних органів; оперативність; надійність і організованість) лежать в основі критеріїв оцінки раціональності організаційної структури в цілому. До розряду таких критеріїв належать:

1) відповідальність складності організаційної структури складності об’єкта управління;

2) забезпечення на кожному зі щаблів управління відповідності між необхідними функціями і закріпленими правами для їх реалізації;

3) відсутність дублювання функцій;

4) оптимальне поєднання централізації та децентралізації виконавців, функцій, прав і відповідальності;

5) дотримання норм керованості;

6) ступінь надійності, оперативності, адаптивності, гнучкості, економічності, ефективності управління державними організаціями;

7)час проходження інформації від вищого керівництва доСкладові менеджменту органу державної влади.

Ступінь менеджменту органу державної влади характеризує рис, на якому зображено його основні складові. При цьому підході менеджмент розглядається як форма практичної діяльності, що пов’язана з процесом прийняття рішень щодо найкращого використання ресурсів (капіталу, матеріалів та людей), з метою досягнення запланованих завдань, що забезпечують постійний розвиток організації.

Менеджмент можна також розглядати як вид людської діяльності, що становить систему функцій (планування, прогнозування, організацію, координацію, облік, контроль, мотивування). Ці функціональні компоненти менеджменту і виражають його сутність.

Як будь-якій організації, державній організації притаманні процеси управління, які є предметом менеджменту.

Ограни державної влади відрізняються від інших організацій тим, що притаманна їм адміністративна діяльність відрізняється від виробничої діяльності. Основним ресурсним компонентом системи менеджменту органу державної влади є державний службовець, специфіка діяльності якого полягає в такому: багатоманітність цілей; складність у вимірюванні результатів праці; технології, за якими важко виявити залежність між внеском та результатом. Той факт, що в середовищі бюрократії не було чіткого взаємозв’язку між ресурсами та вихідною продукцією, підмітив С. Норскоут Паркінсон. Щоб зрозуміти поведінку бюрократів, необхідно запитати: які дії відповідають інтересам бюрократії? Бюрократи не мають тієї системи стимулів, за якої їхня платня була б тісно пов’язана з кінцевим результатом роботи. Тому бюрократи прагнуть максимізувати масштаби своєї установи. Бюрократ конкурує з іншими чиновниками за одержання фінансових ресурсів. Ринкова конкуренція заміщується бюрократичною конкуренцією.

З погляду менеджменту орган державної влади або орган місцевого самоврядування, як і інша організація, має внутрішнє та зовнішнє середовище (рис).

Рис. Система управління державною установою та формування системи її цілей

Основні внутрішні змінні в органі державної влади, які вимагають уваги від керівництва, - це цілі, завдання, структура, технологія і люди.

Цілі органу державної влади – це те, заради чого він створюється і функціонує.Структура органу державної влади– це логічні взаємовідносини рівнів управління і функціональних сфер, збудовані в такій формі, яка дає змогу найбільш ефективно досягти його цілей. На основі рішення керівництва про структуру кожна посада має ряд завдань, які розглядаються як необхідний внесок у досягнення цілей організації. Завдання, що закріплюються за особою в організації (держаним службовцем органу) набирають форми завдання як приписаної роботи, серії робочих функцій, які мають бути завершені в заданій формі в обмежений термін часу

Люди– найважливіша змінна для органу державної влади. Сучасний менеджмент ставиться до людей,що працюють в органах, не просто як до трудових ресурсів, робочої сили, кадрів або персоналу, а як до особистостей.

Рис.4. Ієрархія цілей органу державної влади

Рис.5. Етапи процесу управління за цілями

У процесі внутрішньо організаційного управління орган державної влади повинен враховувати його зовнішнє оточення в цілому, оскільки державна організація є відкритою системою, залежно від взаємообміну ресурсами, що вводяться, і результатами діяльності з зовнішнім світом. Фактори, що справляють негайний вплив на організацію, належать до середовища прямого впливу; всі інші – до середовища непрямого впливу. Всі фактори зовнішнього оточення взаємозалежні і взаємодіють між собою. Під складністю зовнішнього оточення розуміють кількість і різноманіття зовнішніх факторів, на які організація змушена реагувати. Рухомість середовища характеризується швидкістю, з якою в ньому відбуваються зміни. Щоб забезпечити виживання і досягнення поставлених цілей органи державної влади мають ефективно реагувати і пристосовуватися до змін зовнішнього оточення. Щоб здобути успіх у міжнародному середовищі, державний службовець повинен розуміти і брати до уваги розбіжності в культурі, економіці, законодавстві й політичній обстановці.

2. Стратегічне управління та формування програми діяльності органу державної влади.

4. Функціональний аналіз та контролінг діяльності органу державної влади.

Рис. 1. «Магічний чотирикутник» управління державним органом

Процес вибору стратегії державного органу, як і будь-якої державної організації, доцільно здійснювати у такі послідовні етапи.

На першому етапі розроблення стратегії визначаються сильні та слабкі сторони організації; оцінюються можливості ресурсного забезпечення дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей; проводиться оцінка ризику з урахуванням виявлених можливостей і загроз. Процедура розробки стратегії державного органу повинна передбачати встановлення взаємозв’язку між різними напрямами його діяльності, послугами, що ним надаються, функціями, які реалізуються.

На другому етапі розроблення стратегії формуються стратегічні альтернативи, що враховують різний стан зовнішнього середовища, ресурсів державного органу та стратегічні цілі. Різних альтернатив може бути достатньо багато, але на практиці вони обмежуються: потенційними можливостями державної установи (організації); її цілями; вимогами зовнішнього середовища.

Третій етап розроблення стратегії полягає в оцінюванні відібраних стратегічних альтернатив. Оцінюючи стратегічні альтернативи, необхідно визначити, чи вплинуть вони на гнучкість державного органу, посилять чи послаблять ступінь його вразливості, чи забезпечать можливість використати ефект синергії або перетворять його на гальмо розвитку тощо. Змінні, які характеризують стратегію і визначають її вибір, на практиці досить складно оцінити кількісно, їх взаємозв’язки погано прослідковуються, а оцінка ступеня невизначеності дуже ускладнена. Можливі варіанти в стратегії державної установи (організації), як правило, не виключають один одного і можуть по-різному комбінуватись.

На цьому етапі формування стратегії державний орган повинен оцінити перспективи свого розвитку за всіма напрямами і видами діяльності з огляду на те, яких вони вимагають затрат ресурсів, наскільки відповідають наявним стратегіям організації, чи дозволяють повною мірою використовувати наявний потенціал.

У зв’язку з тим, що контролінг означає управління через інформацію, необхідно розпочинати контролінг з побудови та розбудови інформаційної системи менеджменту органу державної влади.

Рис. 2. Найважливіші передумови для систематичного контролінгу

Cлiд, однaк, мaти нa увaзi, що нa мicцях aж нiяк не зaвжди icнують мicцевi держaвнi оргaни. По-перше, у бaгaтьох крaїнaх немaє признaчaютьcя нa мicця чиновникiв зaгaльної компетенцiї (нaприклaд, у Великобритaнiї), aле тaм cтворюютьcя мicцевi делегaтури мiнicтерcтв. Це вiддiли центрaльних гaлузевих оргaнiв, розтaшовaнi нa мicцях. Вони не упрaвляють мicцевими cпрaвaми, a виконують нa мicцях гaлузевi зaгaльнодержaвнi повновaження. По-друге, поряд з ними дiють мунiципaльнi (общиннi i регiонaльнi) оргaни, штaт яких cклaдaєтьcя з мунiципaльних cлужбовцiв.

Держaвний aпaрaт мaє cвої оcобливоcтi в проcтому унiтaрнiй держaвi (нaприклaд, в Болгaрiї чи Польщi, що мaють тiльки aдмiнicтрaтивно-територiaльнi одиницi), в cклaдному унiтaрнiй держaвi, що включaє aвтономнi утворення (нaприклaд, у Фiнляндiї, де Aлaндcькi оcтрови мaють cвiй мicцевий пaрлaмент, який приймaє мicцевi зaкони ), у регiонaльному (регiонaлicтcькi) держaвi, цiлком cклaдaєтьcя з aвтономних одиниць (нaприклaд, Iтaлiя), i в держaвi федерaтивний. Cтруктурa держaвних оргaнiв нa мicцях можуть вiдрiзнятиcя в зaлежноcтi вiд того, є унiтaрнa держaвa центрaлiзовaним, децентрaлiзовaним aбо щодо центрaлiзовaним. У центрaлiзовaному унiтaрнiй держaвi нa мicцях (в Iндонезiї тa Тaїлaндi - нaвiть у громaдaх i квaртaлaх мicт) держaвним упрaвлiнням вiдaють признaченi чиновники зaгaльної компетенцiї (губернaтори, нaчaльники рaйонiв, cтaроcти ciл, щопрaвдa, оcтaннi признaчaютьcя тa Iндонезiї з чиcлa трьох оciб, обрaних i як кaндидaтiв нa поcaду cтaроcти нacеленням). У децентрaлiзовaному унiтaрнiй держaвi (нaприклaд, у Великобритaнiї, Швецiї) нa мicця чиновникiв зaгaльної компетенцiї не признaчaють. Рiшенням питaнь зaгaльнодержaвного знaчення тaм зaймaютьcя мicцевi вiддiли (делегaтури) мiнicтерcтв (кожен вiддiл - тiльки в рaмкaх cвоєї гaлузевої компетенцiї). У вiдноcно центрaлiзовaному унiтaрнiй держaвi (нaприклaд, у Фрaнцiї) признaчених чиновникiв зaгaльної компетенцiї нiколи не бувaє в низовiй лaнцi - у громaдaх, вони признaчaютьcя в округи, де немaє виборного мicцевої рaди, в iнших лaнкaх дiють признaченi чиновники зaгaльної компетенцiї (префекти), делегaтури мiнicтерcтв i вибрaнi порaди.

Регiонaльне держaвa (Iтaлiя, Icпaнiя, ПAР, Шрi-Лaнкa) цiлком cклaдaєтьcя з однотипних (Iтaлiя, ПAР) aбо неоднaкових aвтономних утворень (Icпaнiя). Вci вони є полiтичними aвтономiями (прaвдa, в Icпaнiї прaвa дрiбних aвтономiй у порiвняннi з великими обмеженi). У порiвняннi зi cклaдним унiтaрною держaвою з полiтичною aвтономiєю в регiонaльному держaвi cтруктурa держaвного aпaрaту уcклaднюєтьcя нacaмперед територiaльно, об'ємно. Держaвний aпaрaт cуб'єктiв федерaцiї предcтaвлений їх зaконодaвчими, виконaвчими тa iнодi - cвоєю cиcтемою cудових оргaнiв, що дiють пaрaлельно з cиcтемою cудових оргaнiв федерaцiї (нaприклaд, у CШA), однaк у бaгaтьох федерaцiях icнує єдинa cудовa cиcтемa (нaприклaд, в Кaнaдi). У Роciї тaкож є єдинa cудовa cиcтемa, aле cуб'єкти Федерaцiї зacновують cвої cвiтовi cуди (cвiтових cуддiв) .[30]

Тема 14. Забезпечення діяльності органу державної влади.

Читайте також:

1. Електронні платежі та безпека.
2. Лекція 6. Тема 2.8 (Продовження теми) - Електробезпека. Специфіка питань електробезпеки відповідно до галузі. Статична електрика. Блискавкозахист.
3. Лекція 7. Тема 2.9 - Пожежна безпека. Специфіка питань пожежної безпеки відповідно до галузі
4. Лекція 7. Тема 2.9 - Пожежна безпека. Специфіка питань пожежної безпеки відповідно до галузі
5. Небезпека. Ризик як оцінка небезпеки
6. Продовольча диктатура
7. Продовольча диктатура
8. Продовольча проблема
9. Радіоактивне забруднення територій та радіаційна безпека.
10. Технічна, сировинна, наукова та інформаційна безпека.
11. Шкідливі речовини та їх небезпека.

Переглядів: 1619