Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Чим це можна пояснити?

Рр.

Боротьб проти фашизму на українських землях в

 

Питання боротьби з фашистським окупаційним режимом на українських землях залишається предметом гострих дискусій на сторінках історичної літератури, у виступах людей різної політичної орієнтації.

Архівні документи, історичні факти, об'єктивні наукові дослідження переконливо засвідчують, що в русі Опору проти фашизму на українських землях було дві течії:

− радянський партизанський та підпільний рух;

− національно-патріотичні сили, в основі яких була політична організація ОУН і військова – УПА.

В роки боротьби проти німецьких окупантів у них були різні підходи до проблеми державності України.

Радянські партизани і підпільники виступали за Радянську Україну в складі СРСР.

Патріоти-націоналісти – за створення незалежної, самостійної Української держави.

Якщо порівняти масштаби цих рухів, то звичайно, треба врахувати, що перших підтримувала Москва і влада в тилу "за лінією фронту", другі орієнтувалися на власні сили, допомогу місцевого населення, вони ніде не мали своїх власних державних структур і підтримки поза лінією фронту.

Віддамо тут належне і радянським партизанам, які підтримували на окупованій території віру людей в кінцеву перемогу над ворогом, завдавали певних втрат противнику, здобували інформацію для фронту.

Проте, в історії радянського партизанського руху існує ряд проблем і суперечностей:

1. Стримуючими факторами розвитку партизанського руху (особливо в початковий період війни) стали:

− наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення "малої війни", ліквідації документації та партизанських схованок і баз;

− дефіцит підготовлених партизанських кадрів, до кінця 1941 року так звану підготовку до "малої війни" пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території;

− відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами;

− жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму.

2. Радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів, які мали свої особливості:

І етап – зародження і становлення – тривав з початку війни до кінця 1942 року. Його змістом було збирання сил, визначення організаційних форм, ефективних методів боротьби у ворожому тилу. В складних умовах наприкінці 1941 р. утворюються партизанські загони О.Федорова на Чернігівщині, С.Ковпака на Сумщині, кілька десятків невеликих загонів у прифронтовій смузі Харківщини і Донбасу.

На початку 1942 року утворено Український штаб партизанського руху. Улітку 1942 р. окремі партизанські загони злилися у партизанські частини, згодом навіть з'єднання чисельністю до 3–5 тис.чол. під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Наумова, М.Шукаєва.

ІІ етап – стабілізація – триває до середини 1943 р. Партизанські з'єднання відбивають каральні акції фашистів і тримають під контролем цілі райони, здійснюють рейдові операції, хоча певною метою рейду на захід була й боротьба з "націоналістичними формуваннями УПА". Правда, деякі партизанські командири вступали в контакти з командуванням частин УПА. Комісар з'єднання Ковпака генерал С.Руднєв говорив, що з УПА "можна жити окремо, але ворога треби бити спільно". На відміну від Руднєва, більшість командирів (Ковпак, Сабуров, Наумов, Вершигора та ін,), які діяли під контролем НКВС, беззаперечно виконували накази Москви.

ІІІ етап – участь в активних наступальних діях, який триває до повного розгрому фашистів. Для цього періоду характерні численні рейди в тил противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій. Вони намагалися силою захопити українські повстанські райони, внести розкол в ряди УПА, залучити до боротьби з повстанцями поляків, але всі ці спроби наштовхувалися на збройний опір УПА.

Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис.км, у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося близько 180 тис.чоловік, 30% із них загинули.

3. Всі учасники боротьби з фашизмом ризикували своїм життям і заслуговують пам'яті нащадків. Проте сьогодні незаперечними є факти неефективності і недоцільності дій ряду радянських диверсійних і партизанських груп, їх дії часто приводили до великих втрат мирного населення, вони мали пропагандистський політичний характер, та й за чисельністю не відповідали вигаданим після війни цифрам, які декілька разів змінювались за вказівкою партійних лідерів.

Отже, в роки фашистської окупації український народ не скорився жорстокому ворогові, боротьба проти нього продовжувалась всіма формами і засобами, всіма силами, які захищали свою землю, хоча були між ними суперечності, проблеми, помилки і непорозуміння, породжені тоталітарною системою.

 

6.Проблеми історії ОУН-УПА в 19411945 рр. Дивізія “Галичина”.

Найскладнішими і найактуальнішими проблемами історії національно-визвольного руху в роки радянсько-німецької війни є:

− суперечлива ситуація, що склалася в рядах ОУН напередодні і початку радянсько-німецької війни;

− взаємовідносини ОУН-УПА і Німеччини на різних етапах Другої світової війни;

− становлення, озброєння, численність та участь у бойових діях УПА;

− вклад і оцінка національно-визвольного руху в перемогу над фашизмом і боротьбу проти тоталітаризму.

Зупинимося коротко на з'ясуванні цих проблем в сучасній історичній науці.

1. Міжфракційні суперечності в національно-визвольному русі загострились після вбивства лідера ОУН Євгена Коновальця в 1938 р. Їх суть полягала в тому, що ветерани проводу українських націоналістів (ПУН) – А.Мельник, Я.Боровиковський, М.Сціборський та ін., які перебували в еміграції, схилялися до більш поміркованих дій, робили ставку на поступове "повзуче" встановлення української державності, відстоювали пронімецьку орієнтацію. Молоді радикали, які очолювали підпільну боротьбу на західноукраїнських землях, – С.Бандера, Я.Стецько, Р.Шухевич та ін. вимагали від лідерів ПУН зосередити всі зусилля на боротьбі, власне, в Україні, розгорнути самостійну революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій. В лютому 1940 року молоді радикали скликали в Кракові власну конференцію, яка сформувала революційний провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою.

Так почалося паралельне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Б – революційна, або бандерівська і ОУН-М – мельниківська.

Мета в них була одна – незалежність України, шлях її досягнення відрізнявся в залежності від конкретних історичних умов і ситуації.

2. Із наближенням радянсько-німецької війни обидві течії ОУН орієнтуються на Німеччину, сподіваючись, що ця подія прискористь становлення української державності.

З метою створення осередку власних збройних сил ОУН-Б укладає угоду з німецьким військовим командуванням про формування військового легіону українських націоналістів, який складався з двох підрозділів – "Нахтігаль" і "Роланд" (600 солдатів). Звичайно, кожна сторона намагалась використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях.

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до реалізації своєї мети: 30 червня 1941 року у Львові, захопленому німцями, бандерівці провели Українські національні збори (установчі), які ухвалили “Акт про відновлення Української держави”. Обрано українське державне правління на чолі із Я.Стецьком. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою, різкою і негативною. Невдовзі С.Бандеру, Я.Стецька та інших лідерів ОУН було заарештовано і ув’язнено в концтабір Заксенхаузен.

Невдачею закінчилися всі спроби ОУН-мельниківців, спрямовані на “повзуче” відновлення української держави через лояльне ставлення до німецької окупаційної влади,але навіть такі дії суперечили планам гітлерівців. Вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочались репресії і проти мельниківців. ОУН переходить в підпілля, її провідні лідери переконались, що окупант коричневий ще більш жорстокий, ніж червоний.

3. Становлення оунівського підпільного партизанського руху почалося в середині 1942 р., повстанці виконували функції оборони місцевого населення від окупаційних властей, зривали акції вивезення молоді до Німеччини.

Офіційною датою народження УПА став день 14 жовтня 1942 р., приурочений до дня покровительки Війська Запорозького Покрови Святої Богородиці. З серпня 1943 року роз'єднані українські військові формування (загони М.Боровця, А.Мельника і Р.Шухевича) об'єднуються у єдину військову силу, чисельність якої зросла до 20 тис. бійців.

УПА вела активні форми боротьби на три фронти – проти німецьких окупантів, радянських партизан (часто відбувалися і спільні, погоджені акції), польських формувань Армії Крайової.

В 1942–1944 рр. УПА мала всі ознаки українських національних збройних сил, не маючи за собою власної держави, але підтримувана власним народом. Документи підтверджують, що в її лавах боролись всі, хто відстоював самостійну українську державу, незважаючи на політичні погляди, переконання, партійну приналежність і національ-ність (до 20% бійців складали неукраїнці). За підрахунками вчених-істориків загони УПА в 1942–1943 роках провели 2 тис. бойових операцій проти німецьких окупантів; вони здійснювали успішні напади на німецькі гарнізони, поїзди, якими гітлерівці вивозили населення до Німеччини, зривали каральні операції проти місцевого населення і навіть повністю контролювали окремі райони Волині, Полісся і Галичини.

4. Звичайно, об'єктивні, виважені оцінки всіх фактів і подій, неупереджені глибокі історичні дослідження ще попереду, але маємо незаперечний факт – український національно-визвольний рух (ОУН, УПА) відстоював інтереси українського народу, вніс свій вклад у боротьбу з окупантами, незважаючи на те, що його не підтримала жодна з держав.

У травні 1945 року командуючий УПА генерал Роман Шухевич (псевдо Тарас Чупринка) дав таку оцінку українським повстанцям в роки Друкої світової війни: "Великий вклад в перемогу над Німеччиною внесли і ви, українські повстанці. Ви не допустили, щоб німець вільно господарював на українській землі і вповні використовував її для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволили йому грабувати українські села, не допускали вивозити людей до Німеччини. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли і спалення сіл. У боротьбі з Німеччиною наша УПА зорганізувала і пройшла першу бойову школу".

 

На одному з етапів війни відбулася ще одна неоднозначна подія в історії українства – створення дивізії СС "Галичина".

Зазнавши поразки під Сталінградом, керівництво вермахту врешті схвалило проект створення українського збройного формування, але тільки з населення Галичини. Цей проект одразу був підданий жорсткій критиці з боку ОУН-Бандери, бо він вносив розкол в національний рух опору, перетворював галицьку молодь на гарматне м'ясо, значно обмежував національні і військові інтереси українства, протиставляв "галичан" і "українців-наддніпрянців", давав підставу радянській пропаганді говорити про співпрацю українських націоналістів з німцями.

Проте, в ситуації, коли нависла загроза повернення радянського тоталітаризму, коли знову появилася наївна надія на допомогу і розуміння української справи з боку німців, коли, як зауважив митрополит А.Шептицький, "немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії", лідери мельниківської фракції ОУН пішли на цей крок.

В квітні 1943 року почалось формування дивізії, яка нараховувала 16–18 тис. осіб і дістала назву 14 Галицька добровільна дивізія СС, невдовзі її було відправлено на фронт. У липні 1944 року під Бродами дивізія була оточена радянськими військами і розгромлена, втрачено 7 тис. воїнів. До кінця війни вона так і не стала омріяним зародком української національної армії, хоча на початку 1945 р. командуючий дивізією генерал П.Шандрук самовільно змінив її назву на "Першу українську дивізію"; вона брала участь у боях в Австрії й здалася в полон союзникам.

Участь в організації дивізії СС "Галичина" в 1943 р. розцінюється як військове співробітництво з німецькою владою, вона відображає певну політичну обмеженість галицького націоналістичного консерватизму, давню наївну надію на доброго союзника. Проте,на нашу думку, з позицій нинішнього дня, враховуючи надзвичайно складну ситуацію, в якій опинився український визвольний рух на переломі подій Другої світової війни - то кожна крапля крові, пролита бійцем за свою землю і на своїй землі, рано чи пізно дає сходи, вона має свою найдорожчу ціну – довгожданну свободу і незалежність держави.

 

 

7.Українські землі на завершальному етапі

Другої світової війни.

На завершальному етапі радянсько-німецької війни укра-їнські землі і народ знову пережили великий подвиг солдата і великі жертви, руїни, спустошення, тактику "спаленої землі" уже з боку німецьких окупантів, які, відступаючи, застосовували її.

Початком визволення території України стала Сталінградська битва, внаслідок якої розпочато контрнаступ і 18 грудня 1942 року визволено перший український населений пункт – с.Півнівку Міловського району Ворошиловградської (нині Луганської) області.

До лютого 1943 року визволено значну частину Донбасу, Харківщини (16 березня 1943 р. Харків знову було захоплено фашистами).

Розвиваючи успіх після перемоги на Курській дузі, війська Південно-Західного фронту на початку вересня 1943 р. визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту визволили Суми і вийшли до Дніпра в районі Переяслав-Хмельницького.

На світанку 6 листопада 1943 року визволено Київ, хоча ціною величезних втрат, тільки в районі Букрина загинуло 40 тис. воїнів.

У січні 1944 року розпочалося визволення Правобережної України та Криму. Звільнено від окупантів: 5 лютого – Луцьк і Рівне, 20 березня – Вінниця, 25 березня – Проскурів (Хмельницький), 30 березня – Чернівці, 15 квітня – Тернопіль, 10 квітня – Одесу, травень – Крим, 27 липня – Львів і Станиславів (Івано-Франківськ).

На початку жовтня 1944 року завершилось повне визволення території України від фашистів, 28 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту вибили ворога із останнього населеного пункту Закарпаття.

Визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки героїзму, мужності і подвигу всіх борців з окупантами рідної землі.

Найголовніший позитивний підсумок війни – крах фашистських планів про перетворення України на колонію Німеччини, а її населення – на рабів. В результаті радянського захоплення Західної України вперше за багато століть усі українці з’єдналися в межах одного політичного цілого, хоч і в рамках тоталітарного СРСР. У серцях багатьох українців зародилась надія, що після такої жахливої війни все стане інакшим, кращим.

В історії війни є ще одна болюча проблема. Істина незаперечна – головною причиною перемоги над фашизмом було бажання врятувати і очистити рідну землю від фашист-ського окупанта, тому, незважаючи на історичну правомірність називати події 1941–1945 рр. радянсько-німецькою війною, все ж таки для солдата це була війна Велика Вітчизняна, оскільки українці, білоруси, росіяни, грузини і т.д. – всі вони воювали найперше за свій край, свою Батьківщину, свою Вітчизну, за свою родину, сім'ю, матерів і дітей.

Очевидно, що при такому підході, такому розумінні не варто повністю відмовлятися і від усталеної раніше назви – Велика Вітчизняна війна.

 

Лекція 15.

Радянська Україна в період післявоєнної відбудови та спроб десталінізації.

/1945 – 1964 РР./

 

1. Територіальні, геополітичні зміни, що відбулися

на українських землях в післявоєнний період.

В XX ст. українська земля та її народ винесли на собі страшний тягар двох світових війн. Україна стала буфером і полем бою між двома імперіями, які прагнули до світового панування.

В роки Другої світової війни українці знову мали надію визволитись від тоталітаризму і чужинців, добитися незалежності, але й наступні післявоєнні роки стали часом відновлення сталінізму і подальшого утвердження тоталітарної системи.

Найсуттєвішими територіальними та геополітичними змінами, що відбулися в післявоєнний період було завершення процесу об'єднання українських земель та формування сучасної території України, активізація зовнішньополітичної діяльності УРСР.

Серед повоєнних адміністративно-територіальних змін можна назвати:

По-перше – врегулювання територіального питання з Польщею.

У вересні 1944 року за угодою між Польщею і УРСР споконвічні українські землі, 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тисяч українців, передавалися Польщі.

16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону, який закріплював кордон в основному по "лінії Керзона", хоча і тут Москва пішла на поступки прорадянській політиці польського уряду – на окремих ділянках відхилення на схід (на користь Польщі) було до 30 км.

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.

По-друге – приєднання Закарпаття до УРСР.

В листопаді 1944 року I з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачево ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні 1945 року договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив це рішення.

По-третє – остаточно крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 року під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала права УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично визнані кордони, встановлені в червні 1940 року.

Отже, західні кордони УРСР і СРСР в післявоєнні роки визначалися не з волі народів та історичної справедливості, а з волі диктаторів і прорадянських режимів, хоча в основному цей процес мав позитивні наслідки, бо таким чином відбулося:

− остаточне визнання кордонів республіки, які зафіксовані Актом про державну незалежність України в 1991 році;

− збільшення території УРСР (з 470 тис. км2 до 601 тис. км2) та її демографічного потенціалу на 8 млн. чоловік;

− об'єднання земель у складі однієї держави (УРСР), завершилося формування сучасної території (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 році Кримської області до складу УРСР).

 

 

2.Особливості та проблеми відбудови

господарства України в післявоєнні роки.

Відбудова господарства України розпочалася уже з 1943 року, після початку визволення частини території від фашистської окупації. Вона мала ряд особливостей, які відрізняли її від післявоєнної ситуації на інших територіях СРСР і західних держав:

1. Війна завдала величезних людських і матеріальних втрат. Загинув кожен п'ятий і постраждав кожен третій житель республіки. Близько 4 млн. мирних людей знищено фашистами під час окупації, 2,3 млн. чоловік вивезено до Німеччини, 5 млн. солдат загинуло на фронті. Столиця України – Київ втратила 300 тис. чоловік, стільки ж втратили США за всю Другу світову війну.

Майже половину (48%) довоєнного економічного потенціалу України було знищено, на руїни перетворено 714 міст, понад 28 тис. сіл (250 спалено повністю). Неушкодже-ними залишилось лише 19% довоєнних промислових підприємств, тоді як в Італії було зруйновано тільки 20%. На УРСР припадало 42% знищених промислових об'єктів СРСР.

2. Процес відбудови господарства в республіці ускладнився голодом 1946–1947 років. Загроза голоду, викликана посухою і післявоєнною розрухою, не була своєчасно попереджена, нейтралізована державою, а навпаки, посилена негативними суб'єктивними факторами. Державні хлібозаготівлі не зменшились, а збільшились (у липні 1946 року план хлібозаготівель зріс з 340 млн. пудів до 360 млн. пудів). Зросли обсяги експорту хліба і продуктів харчування за кордон (так званим "братнім державам" вивезено 1,7 млн. пудів хліба). Одночасно посилилось кримінальне переслідуван-ня "розкрадачів хліба", які кваліфікувались як "вороги народу", державні позики зерна із запасів були мінімальними. Таким чином, повторювався сценарій 1933 року. Від голоду в 1946–1947 роках померло понад 800 тис. людей.

Радянський варіант післявоєнної відбудови господарства мав такі особливості:

1. Опора на внутрішні джерела, ресурси і сили.

2. Першочергове відновлення роботи великої промисловості – основи воєнно-промислового комплексу.

3. Накопичення коштів за рахунок сільського господарства та соціальної сфери.

4. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану, відбувалася відбудова економіки України не як окремої території, а як частини загальносоюзного комплексу.

Суттєвою особливістю відбудовних процесів в Україні була дія тоталітарної командно-адміністративної системи, яка проявилася в наступному:

− повернення до гігантоманії, надання переваги кількісним показникам над якісними, відставання технологічного оновлення;

− домінування ролі ідеології, проведення широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходів (рух ударників, передовиків соцзмагання і т.д.);

− надмірний ріст оборонної промисловості за рахунок нещадної експлуатації селян-колгоспників. Село мало забезпечити потреби промисловості у сировині; постачати міста продовольством, експортувати продукцію в країни Східної Європи для підтримки прорадянських режимів.

Результати відбудови господарства на початку 50-х років були вагомими і успішними:

− обсяг валової продукції промисловості України зріс за 1946–1950 роки у 4,7 рази і перевищив рівень 1940 року на 15%;

− відновили роботу 22 доменних, 43 мартенівських печі, 46 прокатних станів, металургійні заводи – Азовсталь, Запоріжсталь, Краматорський, Єнакієвський та інші;

− Радянська Україна знову стала однією з провідних індустріальних територій СРСР і Європи.

Необхідно підкреслити, що результати відбудови господарства були дійсно вражаючими, але для держави-гіганта, а не для людини, яка не відчула покращення свого життя. В післявоєнні роки, як і в усі роки радянської влади, існувало, в певній мірі, протиріччя: героїчна, самовіддана, напружена праця народу і дія тоталітарної, командно-адміністративної системи, яка користувалася плодами цієї праці. Тобто був народ-герой, переможець, трудівник і народ – "гвинтик системи", народ для держави, а не держава для народу.

 

 

3. Відновлення тоталітаризму,

сталінізму в післявоєнні роки?

В післявоєнні роки народ, який зазнав величезних втрат, виграв війну проти фашизму, незважаючи на помилки, прорахунки партійного керівництва, надіявся, що заслужив вдячність і шану від своєї держави, але сталося навпаки: сталінська машина репресій проти власного народу запрацювала і після великої перемоги.

По-перше – війна послабила пануючу радянську ідеологію, адже майже три роки українські землі перебували під фашистською окупацією і гітлерівською ідеологією;

по-друге – посилився страх Сталіна за скоєні ним злочини, помилки і прорахунки, боязнь неминучої відповідальності перед власним народом;

по-третє – всі перемоги приписувались Сталіну, який був осліплений славою і бажав повністю панувати в світі і державі, нав'язувати волю людині і народу.


Читайте також:

  1. Internet. - це мережа з комутацією пакетів, і її можна порівняти з організацією роботи звичайної пошти.
  2. Важливою ознакою класифікації є принцип побудови перетворювачів кодів, згідно з яким їх можна поділити на чотири групи.
  3. Види кредиту можна класифікувати за різними критеріями.
  4. Визначити ООП можна і багатьма іншими способами.
  5. Вимірювання можна класифікувати за багатьма ознаками.
  6. Випробування можна проводити у лабораторіях і в реальних умовах як на моделях, так і на реальних об'єктах
  7. Вирішити дану проблему у бюджетуванні можна двома основними способами.
  8. Витрати можна класифікувати за
  9. Витрати, пов'язані з одержанням освіти, можна розділити на три групи
  10. Всю сукупність теорій виникнення держави можна обєднати в наступні напрямки теорій: теологічну, патріархальну, договірну, органічну, класову, теорію насильства тощо.
  11. Графологія - наука про почерк. За почерком можна визначити певні риси характеру людини. Умова проведення тесту: писати слід звичним почерком на нелінованому аркуші.
  12. Для сипких грунтів можна записати




Переглядів: 522

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Фашистський окупаційний режим | Які основні напрямки дії сталінізму в післявоєнні роки?

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.015 сек.