• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Особливості вивозу капіталу після ІІ Світової війни

У післявоєнний період система експорту капіталу зазнала значних змін. Це стало наслідком зрушень, що відбулися у свiтi, таких як розпад колоніальної системи, розвиток державно-монополістичних процесів. Вирішальний вплив справив НТР й істотні структурні зрушення в світовій економіці, посилення інтернаціоналізації господарського життя, інтеграційні процеси, становлення транснаціонального капіталу.

Значні зміни відбулися передусім у масштабах вивозу капіталів. Закордонні активи країн у цілому в післявоєнний час зростали високими темпами, що випереджали динаміку основних економічних показників капіталістичного світу. З іншого боку, вирішальним фактором переорієнтації міжнародного потоку капіталів стали серйозні структурні зрушення у світовій економіці під впливом НТР, зростання значення обробної промисловості, що зосереджена насамперед в економічно розвинутих країнах. Посилився приплив капіталів i в сферу фінансів цих країн. Найважливішою сферою прикладання приватних американських капіталів за кордоном стали країни Західної Європи. Якщо в 1950 р. перше місце в цьому плані посідали країни Латинської Америки, на які припадало 39% обсягу приватних ПІІ США за кордоном (Канада - 30%), то на кінець 60-х років перше місце переходить до Західної Європи (середина 80-х років 46%).

США протягом усього післявоєнного періоду займають домінуючі позиції в експорті капіталу (особливо у 50-60-тi рр.). Монополії країн Західної Європи та Японії в період післявоєнного відновлення не мали змоги інвестувати капітали за кордоном у великих масштабах. До того ж у Західній Німеччині та Японії діяла певний час формальна заборона на вивіз капіталів. У цих умовах американські фірми швидко розширяли свою зовнішньоекономічну експансію.

Значні маси відносно вільних капіталів накопичилися у таких країнах, як Канада, Швейцарія, Швеція, однак маса вивезених ними капіталів була набагато меншою за американські. На іншому полюсі опинилися країни Західної Європи та Японії, якi відчували нестачу капіталів i змушені були імпортувати їх, передусім із США.

Вже на початку 70-х років співвідношення сил змінилося. Монополії країн Західної Європи та Японії почали активніше вивозити капітал, витискуючи США. Для країн Західної Європи, особливо для колишніх метрополій, важливим напрямом вивозу капіталу все ще лишаються колишні колонії. Основні потоки експортованих західноєвропейських капіталів спрямовуються тепер до економічно розвинених країн. Розширюється капіталообмін між самими західноєвропейськими країнами, зростає експорт їх капіталів до США, Канади та Японії. Більшість закордонних капіталів Японії протягом довгого часу була зосереджена у країнах, що розвиваються, (Південно-Східна Азії та Далекий Схід). В цілому, за обсягом нагромаджених за кордоном прямих інвестицій переважали США, а Японія в останні роки зайняла провідне місце у світі за масштабами щорічного вивозу капіталів.

Значні зміни сталися у співвідношенні різних форм вивозу капіталів. В післявоєнний період відбувається одержавлення вивозу капіталів, розвивається державно-монополістичне регулювання їхнього руху. Це виявляється, по-перше, в тому, що держава сама стає крупним інвестором за кордоном, в основному шляхом надання позики. У перші післявоєнні роки потік капіталів по державний лінії спрямовувався здебільшого із США до країн Західної Європи та Японію. За планом Маршалла США надали 16 західним країнам у 1948-1951 рр. позик та безплатних субсидій на суму 17 млрд. дол. Надалі об'єктами вивозу державних капіталів стали країни, що розвиваються. По-друге, західні держави всіляко підтримують i стимулюють зовнішньоекономічну експансію своїх ТНК. По-третє, у післявоєнний період держави почали часто вдаватися до прямого контролю над міграцією капіталів з метою пом'якшення суперечностей, породжуваних цим процесом. В умовах загострення проблеми незбалансованості ПБ встановлюються певні ліміти на експорт капіталу, стимулюється репатріація прибутків. Останнім часом на перший план виступає вивіз капіталів у розвинуті країни Починаючи з 1985 р. США перетворилися на нетто-імпортера капіталів. Найбільші інвестори в економку США – Великобританія, Нідерланди, Японія, Канада, ФРН, Швейцарія та Франція. Їх капітали зосереджені головним чином в оборонній промисловості, фінансах та сфері послуг. По-четверте, широко використовуються міжнародні організації як для стимулювання вивозу капіталів, так i для створення сприятливих умов для діяльності іноземних інвесторів.

Для еволюції форм вивозу приватних капіталів характерна істотна зміна у спiввiдношеннi між підприємницькою та позичковою формами вивозу капіталу. Значний період часу переважав вивіз капіталів у підприємницькій формі, наприкінці 70-х років відбувається поворот до переважно позичкової форми вивозу капіталу. Особливе місце у русі капіталів зайняв вивіз підприємницьких капіталів у формі ПІІ.

Відбулися серйозні зміни в географічному розподілу закордонних інвестицій. До другої світової війни основна маса експортованих капіталів спрямовувалася у колонії та залежні країни. В сучасних умовах приблизно 3/4 закордонних інвестицій припадають на розвинені країни. Відбувається своєрідний міжнародний капiталообмiн.

Три основні об'єкти ПІІ ТНК капіталів у країнах, що розвиваються:

1. Розробка природних ресурсів.

2. Галузі, що заміщають імпорт.

3. Створення експортних баз.

Після ІІ світової війни:

- до кінця 80-х рр. питома вага інвестицій що йшли в розвинуті країни збільшувалась, а в ті що розвиваються – зменшувалась

- до кінця 80-х рр. питома вага стала навпаки

- приватний капітал переважає офіційний капітал

- майже на всьому протязі прямі інвестиції переважали портфельні але з 1993 р нова тенденція – різко збільшились портфельні інвестиції

- підприємницький капітал зріс і переважає позичковий

- темпи зростання інвестицій значно збільшились і переважають темпи зростання світової торгівлі

Причини різкого збільшення портфельних інвестицій:

- лібералізація фінансових ринків

- глобалізація міжнародних фінансових ринків

- концентрація значних фінансових ресурсів в руках інституціональних інвесторів

5 найбільших портфельних інвесторів: США, ЯПОНІЯ, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ, ГОНКОНГ, СИНГАПУР.

Кризи: Російська (98), Азіатська (97), Латиноамериканська (98-99) – привели до гальмування портфельних інвестицій.

Процес бурхливого зростання інвестицій, що почався з 2-ї половини 80 рр називається Глобальним інвестиційним бумом. Характеризувався:

- якщо до ІІ половини 80 рр. було збільшення в 4%, то після 80 рр. – в 20-25%

- якщо до того сума була 100 млрд. дол. то після того 200-250 млрд. дол. в рік

В 90 рр. глобальна рецесія перервала пік але потім бум відновився.

В 1997 р зріст інвестицій до 424 млрд. дол. інвестицій

Причини глобального інвестиційного буму:

- циклічні фактори (поєднання інвестицій з підйомом економіки)

- фактори економічної політики (починається лібералізація економіки – країни змінили своє економічне законодавство і інвестори почали туди рухатись)

- структурні фактори (світова економіка стала глобальною)

Відношення валового продукту до прямих іноземних інвестицій досягає 9 %.

Позиції окремих експортерів:

1. США (115 млрд.) 2. БРИТАНІЯ, 3. ЯПОНІЯ, 4. НІМЕЧЧИНА, 5. ФРАНЦІЯ.

Імпортери:

1. США (95 млрд.), 2. КИТАЙ, 3. БРИТАНІЯ

Особливості вивозу капіталу закордон в 90 рр.:

- збільшення питомої ваги країн, що розвиваються

- значне збільшення ролі інвестицій, що пов’язано з злиттям та поглинанням.

Найбільш розвинуті регіони:

- країни Південно-східної Азії

- країни Західної Європи

3 регіони, що є найбільш привабливими з точки зору інвестицій:

- США

- Південно-Східна Азія

- Західна Європа

Динаміка розвитку світової торгівлі після другої світової війни.

1 Динаміка світової торгівлі:

· Темпи за останні 20 років завжди перевищують темпи зростання ВВП (сьогодні приблизно в 2-2,5 рази)

· Темпи зростання експорту країн, що розвиваються, вищі ніж темпи у розвинутих країн.

· Найвищі темпи давали НІК.

2 Географічна структура:

· 2/3 світового експорту припадає на промислово розвинуті країни

· серед країн, що розвиваються, 3/4 експорту припадає на НІК

· питома вага промислово-розвинутих країн зменшується

· питома вага НІК значно збільшується, вони є основним експортером (75%)

Три тенденції 90-х років:

ü питома вага промислових країн зменшується;

ü питома вага перехідних країн дуже суттєво, дуже різко знижується;

ü питома вага НІК значно збільшується

3 Товарна структура світового експорту:

Характеризується значною питомою вагою обробної промисловості – 2/3(70-72%). На паливо, продовольство та сировину припадає приблизно по 9-10%

Три тенденції 90-х років:

ü Питома вага палива зменшилась за 15-20 років у 2 рази;

ü Питома вага сировини і продовольства повільно зменшується;

ü питома вага обробної промисловості постійно зростає.

4 Нові риси світової торгівлі:

▫ значний вплив має інформаційно-технологічна революція на динаміку і структуру торгівлі;

▫ різке загострення і нові форми конкуренції;

▫ різке збільшення внутрішньофірмової торгівлі;

▫ відбувається глобалізація ринку.

5Умови торгівлі:

1. Погіршення умов торгівлі країн, що розвиваються;

2. Покращення умов торгівлі розвинутих країн;

3. Погіршення умов торгівлі перехідних країн

Однією з особливостей функціонування світового господарства другої половини 20 століття є інтенсивний розвиток МЕВ. Відбувається поширення та поглиблення економічних зв’язків між країнами, групами країн, економічними угрупуваннями, окремими фірмами та організаціями. Ці процеси можна спостерігати у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації господарського життя, підвищення відкритості національних економік, в їх взаємо-доповненні, переплетенні та зближенні, розвитку та закріпленні регіональних структур.

Всі ці процеси зближення, взаємодії, співпраці мають суперечливий характер, діалектичний характер. Діалектика МЕВ полягає в тому, що прагнення до економічної незалежності, укріпленню національних господарств окремих країн призводить до все більшої інтернаціоналізації світового господарства, відкритості національних економік, поглибленню міжнародного поділу праці.

На цей рух впливають такі чинника як:

Ø Перехід від індустріального суспільства до постіндустріального (інформаційного);

Ø Технологічні революції;

Ø Загострення енерго-сировинної та продовольчої проблеми;

Ø Екологічна проблема.

Але велику загрозу являє собою розвиток економічного націоналізму, який базується на расовому та релігійному фанатизмі, тобто на прагненні бути першим та єдиним на світовому ринку, проголошуючи переважання однієї раси над іншою, однієї релігії над іншою.

Надзвичайно актуальною є проблема адаптації, присто­сування міжнародних економічних відносин до потреб та інтересів держав, інтеграційних об'єднань тощо. Цей рівень аналізу обумовлений необхідністю врахування неповторної специфіки окремих країн і регіонів: рівня індустріального розвитку, національних, історичних та етнічних особливос­тей, природно-географічного середовища, місця в міжнарод­ному поділі праці та ін. У цій сфері найбільш виразно про­являється діалектика національного та інтернаціонального, взаємопереплетення і взаємопереходу внутрішніх і міжна­родних економічних відносин.

МЕВ набувають більш творчий характер, в тому числі спрямований на вирішення глобальних проблем, але все ж таки носить конкурентний відтінок, тому що конфлікт є умовою подальшого розвитку будь-якої системи.

В результаті інтернаціоналізації економіки в умовах НТР відбулися суттєві зміни в видах, формах, динаміці та структурі МЕВ. Можна сформувати основні перспективи МЕВ та відокремити фактори, які впливають на процес їхнього розвитку:

Ø Прискорення науково-технічного прогресу, який виражається в розповсюдженні нових технологій, включаючи засоби зв’язку, транспортування, озброєння.

Ø Глобальні зміни в області навколишнього середовища. Вичерпання екологічної бази, необхідної для підтримання виробництва, що постійно розширюється, ставить питання про джерела фінансування.

Ø Приріст та постійне переміщення народонаселення. Населення переміщується через те, що його не задовольняє екологічне, економічне та політичне становище.

Ø Збільшення розриву між бідними та багатими країнами.

Ø Збільшення економічної взаємозалежності країн світу веде до уніфікації норм права, культурних цінностей, образу життя, стилю поведінки та інших…

Ø Посилення ролі міжнародних економічних організацій, що відбувається на фоні зменшення здатності держав підтримувати внутрішній порядок при політичній його нездатності надати своїм громадянам безпека та соціальне забезпечення.

Ø Зростаюча роль недержавних структур утворень в вирішенні міжнародних питань, в тому числі економічних, ставить питання про зміну складу основних учасників міжнародної спільноти.

3.Історично вихідною основою функціонування та розвитку світового господарства є міжнародний поділ праці. Всебічне поглиблення останнього — це той економічний фундамент, на якому ґрунтується вся система світогосподарських зв’язків.

Усі країни тією чи іншою мірою включені до міжнародного поділу праці. Його поглиблення відповідно до розвитку продуктивних сил є об’єктивним процесом, який інтенсифікує міжнародні зв’язки між країнами незалежно від рівня їх розвитку і соціальної орієнтації.

Міжнародний поділ праці (МПП) — спеціалізація країн (їх господарюючих суб’єктів) на виробництві певних продуктів і послуг з метою їх збуту за межами національного ринку, тобто в інших країнах. Це, як уже зазначалося, вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що виходить за національні рамки окремих держав.

МПП — складна, багаторівнева система міжнародної спеціалізації, що постійно розвивається і наповнюється новим змістом на кожному етапі суспільного розвитку. Зворотною стороною цієї спеціалізації є міжнародне кооперування. Поглиблення цих процесів зрештою призводить до зростання суспільної продуктивності праці та економії робочого часу.

До машинної стадії розвитку національних економік МПП базувалось на своїй природній основі — відмінностях у природно-кліматичних умовах країни, її географічному положенні, ресурсах та енергетичних джерелах тощо. Починаючи з машинної стадії залежність спеціалізації і кооперування від природної основи значно зменшується. Для індустріальної стадії розвитку характерна залежність спеціалізації від наявного власне технологічного фактора. Практично з цієї стадії розвитку для значної кількості країн починається процес поступового переміщення центра ваги світогосподарських зв’язків зі сфери обігу (торгівлі) у сферу виробництва, що, в свою чергу, зумовлює інтенсифікацію та зростання обсягів торговельних зв’язків.

Нині майже неможливо знайти велику галузь національного виробництва, яка б не залежала від міжнародних умов виробництва. Сфера МПП безпосередньо охоплює всі структурні складові суспільного поділу праці: міжгалузевий — промисловість, сільське господарство, будівництво; частковий — між виробництвами цих галузей; одиничний — предметна, подетальна, технологічна міжнародна спеціалізація та кооперування. Поділ праці на міжнаціональному рівні поглиблюється і знаходить більшу перспективність, ніж усередині окремої країни. Територіально і функціонально така спеціалізація проявляється на рівні окремих країн, їх груп або регіонів світу, що свідчить в цілому про подальший процес глобалізації системи виробництв, а відповідно і економічних міжнародних зв’язків.

Якісні глибокі зміни у розвитку МПП сталися за останні два десятиріччя. Вони зумовлені новим етапом НТР. Їх загальний зміст можна звести до таких нових процесів у МПП:

· пріоритетного значення набули спеціалізація і кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивні технології, нові види виробничих (облагороджених) матеріалів. Наприклад, у США на початку 90-х років до 40 % виробів усієї обробної промисловості виготовлялось у сфері наукомістких галузей;

· фундаментальні зміни відбулися в МПП у результаті всебічного розвитку процесу спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації — поява автоматизованих систем її обробки, зберігання і передачі, що зумовлено розвитком мікропроцесорних, електронних, комп’ютерних технологій (згідно з міжнародними експертними оцінками, місткість світового ринку інформаційних технологій і послуг до 2012 р. зросте до 8 трлн дол., в 1998 р. ця цифра становила 800 млрд дол.);

· істотну роль у поглибленні МПП відіграє і процес інтернаціоналізації сфери послуг та світової інфраструктури, прогресивні зміни як в її традиційних елементах (наприклад, різних видах транспорту), так і у мережах сучасних інформаційних комунікацій.

Зрозуміло, що всі ці процеси відбуваються за умов жорсткої конкурентної боротьби між усіма суб’єктами світового господарства.

Принципи абсолютних і порівняльних переваг

Теоретичним обґрунтуванням вигод МПП є теорія порівняльних переваг. Її основи були закладені ще А. Смітом і Д. Рікардо. Так, А. Сміт під час полеміки з меркантилістами для оцінки ефективності МПП сформулював принцип абсолютних витрат. Він визначив цей принцип надзвичайно просто: основне правило кожного розсудливого господарюючого суб’єкта — ніколи не роби спробу самому виготовити те, що дешевше купити.

А. Сміт показав, що країни заінтересовані у вільному розвитку міжнародної торгівлі, оскільки вони можуть виграти незалежно від того, виступають вони експортерами чи імпортерами. Будь-яка країна володіє абсолютними перевагами, коли є такий товар, якого на одиницю затрат вона може виробляти більше, ніж інші країни. Наприклад, умовно візьмемо дві країни («X» і «Y»), які виготовляють два товари — зерно і цукор. Нехай країна «X» на одиницю затрат виробляє 4 т зерна або 2 т цукру, чи будь-яку іншу комбінацію обсягів продуктів у зазначених межах. Країн а ж «Y» за аналогічних витрат виробляє 2 т зерна або 4 т цукру, чи іншу комбінацію згідно з визначеними параметрами. У нашому прикладі країна «X» володіє абсолютними перевагами по зерну, а країна «Y» — по цукру. Ці переваги можуть бути зумовлені як природними факторами (кліматичними умовами, наявністю відповідних корисних копалин тощо), так і набутими (обумовленими розвитком технології, підвищенням кваліфікації працівників і т. п.).

В умовах, коли зовнішня торгівля відсутня, кожна країна може споживати лише ті товари і стільки, скільки вона виготовляє. Відносні ціни цих товарів на внутрішньому ринку визначаються відносними витратами на їх виробництво. У нашому прикладі вони становитимуть: 1 т зерна = 0,5 т цукру для країни «X» і 1 т зерна = 2 т цукру в країні «Y». Таким чином, виробник зерна в першій країні («X») за його реалізації на внутрішньому ринку в обмін отримає 0,5 т цукру, а в другій країні зерно коштуватиме в 4 рази дорожче (2 т цукру). При встановленні торговельних відносин між ними напрями потоків відповідних товарів визначатимуться різницею у співвідношенні витрат виробництва. Так, першій країні буде вигідно експортувати зерно та імпортувати цукор, а другій — експортувати цукор та імпортувати зерно.

Щоб торгівля була взаємовигідною, ціна якого-небудь товару на зовнішньому ринку повинна бути вищою, ніж внутрішня ціна рівноваги на той самий товар у країні-експортері, і нижчою, ніж у країні-імпортері.

Характеризуючи принцип абсолютних переваг, слід зауважити, що він — лише частковий випадок із загального правила. На це вказав ще Д. Рікардо, обґрунтувавши принцип порівняльних переваг. Рікардо довів, що країни повинні виробляти й експортувати товари, які обходяться їм відносно з меншими витратами, та імпортувати ті, виробництво яких за кордоном є порівняно дешевшим (з точки зору витрат), ніж усередині країни.

У навчальній літературі логіку дії цього принципу часто ілюструють такою реальною сучасною ситуацією: США забезпечує близько 2/3 світового виробництва кукурудзи, а це — основний вид хлібних продуктів для населення латиноамериканських країн. У більшості останніх — досить сприятливі умови для тваринництва і вирощування кавових дерев (кави). Тож, США експортують у Латинську Америку кукурудзу та імпортують звідти м’ясо і каву. Оскільки витрати на виробництво кукурудзи в США найнижчі в світі, як і в латиноамериканських країнах витрати на м’ясо (Аргентина, Уругвай) та каву (Бразилія, Нікарагуа та ін.), то обидві сторони знижують загальні витрати на ці продукти (кукурудза, м’ясо, кава) при задоволенні своїх суспільних потреб. Виграш від такого поділу праці та спеціалізації в даному разі очевидний. Він дорівнює різниці між національними витратами (які в результаті спеціалізації значно нижчі від середньосвітових) на виробництво конкретної продукції і світовими цінами. Абстрактно принцип порівняльних переваг «говорить»: сукупний обсяг випуску продукції буде найбільшим тоді, коли кожний товар виготовлятиметься там (у тих країнах), де нижчі витрати на його виробництво. Потрібно чітко зрозуміти, що спеціалізація, яка базується на таких порівняльних перевагах, міцніше будь-яких ланцюгів (навіть «кайданів» Гіменея — бога сім’ї) «сковує» світову економіку в єдине структурне ціле.

Базуючись на принципі порівняльних витрат, світова економіка досягла (і може ще досягти) ефективнішого розміщення та використання виробничих ресурсів, вищого рівня матеріального благополуччя, на що вказують в своїх працях, наприклад, К. Макконнелл і С. Брю. Разом з тим, вважають вони, це стимулює конкуренцію і обмежує монополії. Теоретично все ніби так, а у реальній практиці часто, як кажуть, все навпаки.

Читайте також:

1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
2. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
3. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
4. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
5. А – до відновлення, б – після відновлення.
6. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
7. Агітація за і проти та деякі особливості її техніки.
8. Аграрне виробництво і його особливості
9. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
10. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
11. Акціонерні товариства випускають облігації на суму не більше 25 % від розміру статутного капіталу і лише після повної оплати всіх випущених акцій.
12. Алгоритмічна конструкція повторення та її різновиди: безумовні цикли, цикли з після умовою та з передумовою.

Переглядів: 698