Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Механізм та стадії застосування права.

Застосування правових норм є складним різновидом юридичної діяльності, що характеризується наявністю певного механізму, який забезпечує реальність правозастосовної діяльності та стадій, тобто етапів, які характеризують правомірність цього виду діяльності.

Механізм застосування права – це сукупність правових категорій та правових явищ, які забезпечують дію правової норми шляхом її конкретизації до певного суб’єкта чи випадку з метою досягнення результату, запланованого законодавцем.

Ці явища можуть бути об’єднані у певні блоки, кожен з яких має самостійне значення та реалізує певні функції, які в сукупності і забезпечують досягнення мети правозастосування. Саме цей підхід до характеристики механізму і визначає його функціональний аспект. Розрізняються три блоки механізму застосування права:

І. Початковий (стартовий) забезпечує початок правозастосовної діяльності і його функціональним призначенням є встановлення меж правового регулювання, визначення дії норми в часі, просторі, по колу осіб, можливості конкретизації законодавчої норми підзаконними нормативними актами та встановлення наявності юридичних фактів, передбачених гіпотезою норми права.

Елементами зазначеного блоку механізму є:

· закони як акти вищої юридичної сили;

· підзаконні нормативно-правові акти;

· акти про введення в дію чи припинення дії законів та підзаконних актів;

· юридичні факти;

· правові приписи.

ІІ. Диспозиційні правовідносини, тобто правовідносини для регулювання яких створюються та застосовуються правові норми. Цей блок вважають центральним і він характеризується двох аспектною природою, адже з однієї сторони він є юридичним і відображається у вигляді суб’єктивного права, свободи, юридичних повноважень чи обов’язку, а з іншої – є фактичним, оскільки пов’язується з можливістю переведення суб’єктивного права, свободи, повноважень чи обов’язку із стадії правоволодіння в стадію втілення в реальну поведінку суб’єктів.

Елементами цього блоку є:

· Юридичні права, обов’язки, свободи і повноваження та фактична поведінка суб’єктів щодо їх реалізації.

ІІІ. Виникнення забезпечувального правовідношення, підставою якого є юридичний факт, що передбачає або спеціальне заохочення поведінки суб’єктів, або покладення відповідальності за скоєне порушення.

Якщо диспозиція норми передбачає заохочення, то виникає заохочувальне забезпечувальне правовідношення. Якщо ж застосовується санкція, що покладає додаткові обмеження на винного суб’єкта, то виникає охоронне забезпечувальне правовідношення.

Елементами цього блоку є: припис, що характеризується наявністю гіпотез та санкцій; система правових заохочень та пільг; форми та види юридичної відповідальності.

Механізм застосування права є елементом механізму реалізації права і характеризується наступними особливостями:

1) Має самостійне значення в механізмі правового регулювання;

2) Є системою елементів, що взаємодіють;

3) Забезпечує регулювання суспільних відносин шляхом конкретизації норм;

4) Може бути розподілений на правові засоби (норми права, юридичні факти, компетенція) та правові способи (дозволи, заборони, зобов’язання).

Механізм правозастосування повинен відповідати певним вимогам:

· системний характер елементів, що взаємодіють;

· універсальний характер, що полягає у відсутності відображення особливостей певної сфери суспільних відносин;

· забезпечення соціальної активності суб’єктів правозастосування;

· є засобом реалізації владних повноважень суб’єктів правозастосування;

· є основою гарантування та захисту суб’єктивних прав;

· спрямованість на досягнення певного результату, тобто застосування норми;

· забезпечення певного рівня ефективності впровадження правової норми.

Окрім функціонального підходу до характеристики механізму застосування права в юридичній літературі існує інший організаційний підхід. Він характеризує організаційну сторону правозастосовної діяльності та характеризує механізм з точки зору його стадій:

- створення правових норм, які встановлюють:

а) межі застосування права;

б) види суб’єктів правозастосування;

в) повноваження цих суб’єктів;

г) процес застосування права.

Саме ці категорії є елементами першої стадії.

- Виникнення, зміна чи припинення правовідносин з метою:

а) реалізація наданих прав та покладення обов’язків;

б) реалізація нормативно-закріплених повноважень;

в) конкретизація норми права.

Які і характеризують елементи стадії.

- Прийняття правозастосовного акту шляхом:

а) вчинення юридично-значущих дій суб’єктами;

б) реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків шляхом конкретизації їх змісту;

в) досягнення мети застосування права.

Стадійний характер правозастосування обумовлює наявність певних етапів, що обумовлюють послідовність та об’єктивність застосування права. В сучасній літературі існує два підходи до визначення стадій застосування права:

1- Має фундаментальний характер, оскільки характеризує будь-який різновид правозастосовної діяльності. У відповідності до нього розрізняють три основні стадії правозастосування:

а) встановлення фактичних обставин справи, як підготовча стадія, яка забезпечує реалізацію двох завдань:

- встановлення юридичних фактів та фактичного складу;

- встановлення фактичних обставин за допомогою юридичних доказів.

Докази – це фактичні свідчення (дані), що використовуються для встановлення обставин справи у відповідності з принципом об’єктивної істини.

Їх функція – встановлення істини по справі та забезпечення обгрунтованості рішення.

Це юридична категорія, що має ряд специфічних ознак:

* націленість на встановлення обставин юридичної справи;

* є юридичними, оскільки використовуються у сфері права; ними оперують зацікавлені особи при розгляді юридичної справи; за їх допомогою встановлюються фактичні обставини, що покладаються в основу вирішення справи;

* це фактичні дані, інформація про них. Це не будь-яка інформація, а дані, які торкаються фактів, тобто інформація про факти. З однієї сторони – це самі факти, а з іншої – джерела свідчень про факти;

* особлива процесуальна форма та використання.

І. В залежності від юридичної природи обставин розрізняють:

- прямі докази, що являють собою інформацію про предмет доказування (покази свідків);

- опосередковані докази – інформація про доказові факти, які підтверджують, спростовують чи ставлять під сумнів існування предмету доказування.

ІІ. По відношенню до предмета доказування:

*звинувачувальні докази, що встановлюють винність особи та обтяжують відповідальність;

*захисні, що встановлюють невинуватість особи, пом’якшують відповідальність, ставлять під сумнів звинувачувальні докази.

ІІІ. За процесуальною формою:

* відображені у знаковій формі – словами, цифрами (покази, висновок експерта, протоколи слідчих дій, протоколи судового засідання);

* матеріальні об’єкти – речові докази, зразки для порівняльного дослідження;

* інші засоби (знімки слідів, плани, схеми, фотознімки, кіно- та відеозаписи, які оформлені протокольно, мають пояснюючі записки, відповідним чином засвідчені).

IV. По характеру зв’язку з встановленим фактом:

* безпосередні (первинні);

* похідні, які надають інформацію опосередковано (покази зі слів іншої особи, копії документів, дублікат речового доказу).

З доказами пов’язана інша категорія – доказування. Це діяльність, націлена на встановлення за допомогою юридичних доказів обставин справи. Це дослідницька діяльність, що складає зміст опосередкованого юридичного пізнання. Її результатом є відтворення певного фрагмента дійсності чи реконструкція обставин справи, необхідних для застосування права. Воно відображається у такому використанні фактичних доказів, в результаті якого виявляються обставини справи.

Доказування це складна діяльність, яка включає:

- визначення кола фактів, які підлягають встановленню;

- збір та процесуальне закріплення доказів;

- дослідження доказів, включаючи їх перевірку;

- оцінку доказів.

Суб’єктами доказування є правозастосовні органи, що забезпечують встановлення обставин справи.

Доказування складається з двох видів діяльності:

* збору, як діяльності, яка полягає у огляді, допиті, обшуці, здійсненні експертиз з метою пошуку, виявленню та фіксації фактичних даних. Основною формою закріплення є протоколи слідчих дій чи судового засідання. Додатковими (факультативними) є звуко- та відеозаписи, фото- та кінозйомка;

* закріплення речових доказів завершується постановою про включення предмету до справи;

* оцінка доказів – інтелектуальна діяльність, що відображається в судженнях про значення певного доказу для справи (відносності доказів), про його достовірність, надійність, достатність для вирішення справи. Оцінка здійснюється по мірі накопичення доказів через вірогідні попередні судження до кінцевих категоричних достовірних висновків. Процесуальними формами оцінки доказів є обвинувальний висновок, постанова суду, вирок, клопотання, скарги та заперечення сторін.

б) встановлення юридичної основи справи шляхом вибору та аналізу юридичних норм. Ця стадія характеризується як юридична кваліфікація та полягає у правовій оцінці сукупності обставин справи шляхом співвідношення випадку з юридичними нормами.

Здійснюється поетапно:

· вибір галузі, інституту та норми, що може бути застосоване до випадку;

· перевірка достовірності тексту, що вміщає правову норму шляхом звернення до офіційного його викладу;

· аналіз правової норми з точки зору її дії в часі, просторі, за колом осіб;

· уяснення змісту норми шляхом звернення до її офіційного тлумачення;

· визначення наявності правових колізій та можливостей їх подолання.

в) вирішення справи та документальне оформлення рішення. Полягає у прийнятті правозастосовного акту, який має подвійну правову природу:

1) юридична констатація, тобто визнання юридичних фактів, їх правомірного чи протиправного характеру, констатація правопорушення чи визнання права за певним суб’єктом;

2) юридичний наслідок, що полягає у діяльності відповідних органів держави у контролі за правомірністю прийнятого акту та забезпеченню його виконання.

1- у відповідності до іншого підходу, що має спеціальний характер та пов’язується з характеристикою правоохоронного правозастосування розрізняють шість етапів:

· встановлення фактичних обставин справи;

· аналіз та оцінка доказів та доказування;

· вибір та тлумачення правової норми;

· юридична кваліфікація;

· прийняття рішення по справі;

· виконання прийнятого по справі рішення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Правове регулювання та правовий вплив.	\|	Акти правозастосування.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.