• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Процентний ризик, напрями його зниження, особливості та інструменти застосування.

Рис. 1 Ризики іпотечного кредитування

Світовий досвід свідчить => на ринку іпотечного капіталу можуть виникати різноманітні ризики з методологічної точки зору можна поділити на дві групи:

ПЕРША => ризики, пов’язані переважно з нерухомим майном;

ДРУГА => ризики, більшою мірою пов’язані з ринком капіталу (банківські ризики)

Л.П. Бєлих [1,58] поділяє ризики першої групи на три класи

1 кл. => несистематичні ризики => ризики, залежні від видів нерухомості та від регіонів;

2 кл. => систематичні => ризики, які на ринку нерухомості зазвичай спричиняють такі фактори:

ð низька ліквідність активів;

ð нестабільність податкового законодавства;

ð тощо;

3 кл. => випадкові ризики => ризики, які здебільшого є наслідком неякісного, неефективного управління об’єктами нерухомості (людський фактор)

Ризики іпотеки пов’язані з нерухомим майном, мають таку структуру: несистематичні, систематичні та випадкові ризики. Несистематичні ризики – це ризики, характерні для різних типів нерухомості та різних регіонів. Систематичні ризики визначаються на ринку нерухомості такими чинниками: низька ліквідність активів, нестабільність податкового законодавства, зміни в конкуренції на ринку нерухомості та ринку капіталу, тривалість ділового циклу на ринку нерухомості, тенденція зайнятості працездатного населення, інфляція і ризик зміни відсоткових ставок на ринку капіталу тощо. Випадкові ризики – результат неякісного управління об’єктами нерухомості.

Джерелами ризиків пов’язаних з нерухомістю можуть бути:

• тип нерухомості (власності, майна);

• зміна співвідношення пропозиції і попиту;

• місце розташування (регіональний ризик);

• фізичне зношення (псування), старіння

ДРУГА ГРУПА РИЗИКІВ

(думка Р.Страйка, Дж.Тельгарського, К.Маркса, М.Равіса [2,3,4]

= КРЕДИТНИЙ

= ПРОЦЕНТНИЙ

= РИЗИК ЛІКВІДНОСТІ

3. Зміст кредитного ризику, методи управління ним.

Кредитний ризик - це ризик втрат, які спричинені зміною плато­спроможності позичальників, ризик несплати основного боргу та (або) відсотків за ним.

Кредитний ризик виникає з кількох причин:

1. Зміна кредитоспроможності в часі, коли позичальник тим­часово не має можливості сплачувати кредитні платежі через, на­приклад, втрату працездатності або втрату роботи. З часом пози­чальник може відновити платоспроможність і продовжить погаша­ти основний борг та відсотки за кредитом.

2. Зміна зовнішнього економічного середовища, в якому функ­ціонує позичальник. (Наприклад, для фізичних осіб - зменшення рівня доходів, зміна сімейного стану; для юридичних осіб - зміна напрямів та перспектив бізнесу).

3. Неправильна оцінка майна та кредитоспроможності пози­чальника на момент надання кредиту.

4. Невідновлювана втрата кредитоспроможності. Втрата заста­вленого майна внаслідок стихійного лиха або іншого форс-мажор-ного впливу.

Таблиця 3

Характеристика джерел кредитного ризику на іпотечному ринку

Кредитний ризик призводить до збитків банку через неповер­нення кредитів, тобто втрати активів. Збитки, в свою чергу, при­зводять до зменшення регулятивного капіталу. Таким чином, пер­ший і найбільш широко відомий вплив кредитного ризику на банк полягає у скороченні його активів та капіталу.

Однак існує й інший вияв впливу кредитного ризику. Для бан­ків, які надають та обслуговують іпотечні кредити, кредитний ризик безпосередньо впливає на ринкову вартість та прибутковість іпотеч­ного портфеля. Через неповернення кредитів може знизитися вар­тість пулу іпотек, під які випущені похідні цінні папери. У такому разі банк втратить частину доходу, на який він розраховував під час емісії іпотечних цінних паперів. Хоча, зрештою, це також вплине на значення капіталу банку, економічна сутність вияву ризику зовсім інша - це не прямі збитки, а «збитки втрачених можливостей».

Управління банками кредитним ризиком залежить від специфі­ки їх діяльності (регіональний чи міжрегіональний, працює з юри­дичними або фізичними особами, спеціалізований чи універсальний),

визначеної кредитної політики. Воно вимагає проведення постій­ного контролю за станом та якістю кредитного портфеля банку як за структурою кредитів, так і з точки зору моніторингу окремих груп кредитів.

Захист від кредитного ризику полягає у контролі та регулю­ванні кредитного портфеля, що передбачає:

1) контроль за якістю іпотечних кредитів, що надаються;

2) обов'язкове страхування позичальником заставленої неру­хомості, що підвищує для нього вартість кредиту;

3) вибір та застосування найбільш прийнятної для банків ме­тодики оцінки забезпечення кредитів;

4) створення загальних резервів на можливі втрати за пози­ками;

5) забезпечення розподілу кредитів за групами ризику та їх постійного моніторингу, своєчасне виявлення проблемних креди­тів, розроблення заходів для роботи з ними, створення спеціаль­них резервів.

При іпотечному кредитуванні, незважаючи на забезпечення кредиту заставою та комплексу заходів щодо запобігання кредит­ному ризику, існує також багато додаткових факторів виникнення кредитного ризику: зменшення вартості застави через падіння цін на житло або комерційну нерухомість, втрата або псування заста­ви, неможливість реалізації застави у повному обсязі у разі непо­вернення кредиту. У такому разі кредитний ризик поєднується з ризиком падіння вартості об'єкта застави, тобто ринковим ризи­ком. Наприклад, якщо якість іпотечних кредитів погіршується, банк може не реалізувати заставу за цінами, які на момент реаліза­ції існують на ринку. Зниження якості кредиту також може відбу­ватися внаслідок погіршання умов або розірвання угод (контрак­тів) з учасниками вторинного ринку.

Перспективним напрямом мінімізації кредитного ризику при іпотечному кредитуванні є створення кредитних бюро, які на запит надають банкам необхідну інформацію щодо потенційного пози­чальника, стан його платоспроможності, попередні отримані іпо­течні позики: чим частіше позичальник допускав затримки будь-яких платежів, тим вища ймовірність його дефолту. Кредитні бюро отримують від банків (та інших організацій) і акумулюють інфор­мацію про кожну операцію кожного позичальника за кредитами (чи у повному обсязі вони повертались та сплачувались відсотки за кредитом). На основі цих даних кредитні бюро формують рей­тинг клієнта, що є основою для розрахунку його платоспромож­ності (надійності як позичальника).

вання с ризик дострокового погашення, який виникає тоді, коли кредитору достроково гасять частину або повну суму кредиту. В результаті він недоотримує прибуток від відсотків, що нарахо­вуються на суму залишкового балансу кредиту.

Існує декілька основних причин дострокового погашення кре­диту позичальником.

По-перше, позичальник може достроково погасити весь борг при продажу закладеної нерухомості, яка відбувається у разі пере­їзду фізичної або юридичної особи; купівлі більш дешевої кварти­ри; розлучення, що вимагає продажу квартири; зміни перспектив бізнесу юридичних осіб.

По-друге, позичальникові вигідно здійснювати дострокове по­гашення, якщо ринкова відсоткова ставка стає нижчою, ніж ставка за кредитом.

По-третє, у разі неспроможності позичальника погасити борг за кредитом, закладена нерухомість продається, а виручка від продажу йде на погашення кредиту. Якщо кредит застраховано, то залишок непогашеної заборгованості виплачується кредиторові страховою компанією.

По-четверте, якщо відбувається пошкодження закладеної неру­хомості внаслідок страхового випадку (пожежі, повені тощо) і страхова компанія відшкодовує вартість застави.

Дострокове погашення кредиту може також мати позитивний ефект для банку. Це відбувається у разі, якщо поточна ставка за кредитами вища за ставку достроково погашеного кредиту. Тобто, банку вигідніше отримати суму достроково погашеного кредиту та реінвестувати його в інший актив під вищу ставку. Таким чином, при реінвестуванні коштів банк не тільки не втрачає, а й отримує додатковий дохід.

У будь-якому разі ризик дострокового погашення має відно­шення "до процентного ризику та ризику ліквідності. Його взаємо­дія з процентним ризиком вже розкрита: реінвестування достроко­во погашеного активу в інший актив з точки зору процентного ри­зику - це те саме, що і переоцінка процентної ставки за чинним активом. У разі, якщо ставка реінвестування виявиться нижчою за ставку за попереднім активом, у банку зменшаться значення показ­ників процентного доходу, чистої процентної маржі та спреду. З іншого боку, як і будь-яка заздалегідь непередбачена подія, до­строкове погашення кредиту є серйозним ускладненням для пла­нування ліквідності. Фактично банку доводиться «на ходу» зміню­вати графік своєї ліквідності, що може призвести до виникнення в банку надмірної ліквідності.

У світі є практика мінімізації ризику дострокового погашення кредитів шляхом внесення положень в кредитну угоду про заборо­ну дострокового погашення кредитів. Для зацікавлення клієнтів у погашенні кредитів за такими умовами банки пропонують дещо зменшені відсотки за користування кредитом.

Методи управління кредитним ризиком

У найширшому розумінні кредитний ризик — це невизначеність щодо повного та своєчасного виконання позичальником своїх зобов’язань згідно з умовами кредитної угоди. Кредитний ризик характеризує економічні відносини, що виникають між двома контрагентами — кредитором і позичальником — з приводу перерозподілу фінансових активів. Оскільки між кожною парою контрагентів складаються власні відносини, які не повторюються і не можуть бути виміряні точно, то процес оцінювання кредитного ризику досить складно піддається формалізації. Кредитний ризик має певні особливості, котрі повинен брати до уваги менеджмент банку в процесі управління.

По-перше, оцінка кредитного ризику містить більше суб’єкти­візму порівняно з іншими фінансовими ризиками, зокрема ціновими. Адже ризик зміни валютного курсу чи відсоткової ставки оцінюється всіма учасниками ринку, а не одним банком. Це доз­воляє в процесі аналізу цих ризиків покладатися не лише на влас­ну думку, але й зважати на сигнали з ринку. Тож сама економічна сутність цінових ризиків сприяє формуванню об’єктивних уявлень про їхній рівень. Стосовно кредитного ризику такої можливості немає, тому кредитний ризик має індивідуальний характер, пов’язаний з кожним конкретним позичальником. Крім того, елемент суб’єктивізму містить й оцінка фінансового стану та моральних якостей позичальника, що здійснюється кредитором. Оцінка рівня кредитного ризику одного і того самого позичальника може відрізнятися від банку до банку.

Друга особливість випливає з попередньої і полягає у тому, що для аналізу кредитного ризику не можуть бути застосовані методи статистики чи теорії ймовірності, широко використовувані для оцінки інших ризиків. Як відомо, ці методи спрямовано на виявлення статистичних закономірностей, під якими розуміють повторюваність, послідовність і порядок у масових процесах. Але кредитний ризик унаслідок переважання індивідуальної складової погано описується поняттям статистичної сукупності, тому в процесі оцінювання кредитного ризику перевагу слід віддавати не статистичним прийомам, а індивідуальній роботі з позичальником. Про це свідчить і досвід зарубіжних банкірів, які для визначення кредитного ризику широко користуються такими прийомами, як індивідуальні бесіди з потенційним позичальником, відвідування підприємства, фундаментальний аналіз загального стану галузі, в якій працює позичальник.

Отже, з теоретичного погляду для оцінки кожного окремого кредитного ризику має бути застосована спеціально створена для цього методика, яка б дозволяла врахувати всі особливості кон­кретного позичальника. Звичайно, на практиці реалізувати такий підхід досить складно, та і не завжди доцільно. Крім того, певні характеристики позичальника, наприклад його моральні якості чи репутація, котрі вказують на наміри відносно повернення кредиту, не можуть бути виміряні кількісно. Тому в процесі аналізу застосовують певні формалізовані процедури та методики, що дозволяють оцінити основні параметри платоспроможності позичальника, абстрагуючись від другорядних. Хоча інколи саме другорядні з погляду кредитора чинники, на які він своєчасно не звернув уваги, стають причиною підвищення кредитного ризику.

По-третє, кредитні ризики тією чи іншою мірою супровод­жують всі активні (а не лише кредитні) операції банку, тому потреба в оцінці кредитного ризику виникає в банку постійно. До того ж власне кредитні операції супроводжуються не лише кредитним, а й іншими ризиками: відсотковим — за надання кредиту під плаваючу ставку, інфляційним — за видачі довгострокового кредиту під фіксовану ставку, валютним — за надання позички в іноземній валюті та ін. Отже, в процесі управління слід чітко відрізняти кредитний ризик, пов’язаний з неповерненням основної суми боргу та процентів, від інших видів ризику, бо до них застосовуються різні методи управління.

Таким чином, проблема зниження кредитного ризику банку суттєво залежить від досконалості застосовуваних банком методів його оцінювання. Ці методи можуть бути уніфіковані лише до певної міри, адже кожен банк має власну клієнтуру, свій сегмент ринку, галузеву специфіку, конкретні можливості. Обрані банком методики мають максимально враховувати ці особливості та втілювати диференційований підхід до оцінки кредит­ного ризику, адже показники, за якими оцінюється діяльність одних позичальників, можуть бути зовсім неприйнятними для інших. Проте мінімальний рівень уніфікації методики оцінювання кредитного ризику є необхідним, адже це допомагає банкам розробити власну систему підтримки управлінських рішень з надання позичок і забезпечує заданий рівень якості кредитного портфеля банку.

Пошук оптимального співвідношення між уніфікацією та диференціацією у підходах до оцінки кредитного ризику здійснюється й у вітчизняній банківській практиці. Диференціація забезпечується через кредитну політику, яку кожен банк формує з огляду на свою стратегію та на власний розсуд, а уніфікація — через методику аналізу, розроблену НБУ для формування резерву під кредитні ризики. Практика свідчить, що процес фор­мування методики аналізу кредитних ризиків відбувається ітеративно, оскільки і методика НБУ, і методи кредитного аналізу банків постійно переглядаються, уточнюються, вдосконалюються.

Управління кредитним ризиком банку здійснюється на двох рівнях відповідно до причин його виникнення — на рівні кожної окремої позички та на рівні кредитного портфеля в цілому.

Основні причини виникнення кредитного ризику на рівні окремого кредиту:

нездатність позичальника до створення адекватного грошового потоку;

ризик ліквідності застави;

моральні та етичні характеристики позичальника.

До чинників, які збільшують ризик кредитного портфеля банку, належать:

надмірна концентрація — зосередження кредитів в одному із секторів економіки;

надмірна диверсифікація, котра призводить до погіршення якості управління за відсутності достатньої кількості висококваліфікованих фахівців зі знаннями особливостей багатьох галузей економіки;

валютний ризик кредитного портфеля;

недосконала структура портфеля, якщо його сформовано лише з урахуванням потреб клієнтів, а не самого банку;

недостатня кваліфікація персоналу банку.

Сукупний ризик кредитного портфеля залежить від рівня ризикованості кредитів, з яких його сформовано, а тому для визначення портфельного ризику слід проаналізувати ризик усіх його складових.

Методи управління кредитним ризиком поділяються на дві групи (рис. 5.1):

1) методи управління кредитним ризиком на рівні окремого кредиту;

2) методи управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля банку.

Рис. 5.1. Методи управління кредитним ризиком банку

До методів управління ризиком окремого кредиту належать:

1) аналіз кредитоспроможності позичальника;

2) аналіз та оцінка кредиту;

3) структурування позички;

4) документування кредитних операцій;

5) контроль за наданим кредитом і станом застави.

Особливість перелічених методів полягає у необхідності їх послідовного застосування, оскільки одночасно вони є етапами процесу кредитування. Якщо на кожному етапі перед кредитним працівником поставлено завдання мінімізації кредитного ризику, то правомірно розглядати етапи процесу кредитування як методи управління ризиком окремої позички.

Методи управління ризиком кредитного портфеля банку:

1) диверсифікація;

2) лімітування;

3) створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків;

4) сек’юритизація.

Методи управління ризиком кредитного портфеля банку

Диверсифікація

Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (величина капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Розрізняють три види диверсифікації — галузеву, географічну та портфельну.

Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієнтами, котрі здійснюють діяльність у різних галузях економіки. Для зниження загального ризику портфеля вирішальне значення має добір галузей, який здійснюється за результатами статистичних досліджень. Найвищий ефект досягається, коли позичальники працюють у галузях з протилежними фазами коливань ділового циклу. З допомогою кореляційного аналізу виявляються такі галузі, де результати діяльності різною мірою залежать від загаль­ного стану економіки. Якщо одна галузь перебуває на стадії економічного росту, то інша переживає стадію спаду, а з часом їх позиції змінюються на протилежні. Тоді зниження доходів від однієї групи клієнтів компенсується підвищенням доходів від іншої групи, що допомагає стабілізувати доходи банку і суттєво знизити ризик.

Географічна диверсифікація полягає в розподілі кредитних ресурсів між позичальниками, котрі перебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах із різними економічними умовами. Географічна диверсифікація як метод зниження кредит­ного ризику доступна лише великим банкам з розгалуженою мережею філій та відділень на значній території. Це допомагає нівелювати вплив кліматичних і погодних умов, політичних та економічних потрясінь, які впливають на кредитоспроможність позичальників. Невеликі банки застосовують метод географічної диверсифікації здебільшого у процесі формування портфеля цінних паперів, що дозволяє знизити загальний ризик банку.

Портфельна диверсифікація означає розосередження кредитів між різними категоріями позичальників — великими і середніми компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми господарствами тощо. Кредити, надані у сфері малого бізнесу, часто супроводжуються підвищеним рівнем кредитного ризику, хоча й мають вищий рівень дохідності. Такі позичальники нерідко обмежені у виборі кредитора, тому банк може диктувати власні умови кредитної угоди. Якщо позичальником є велика компанія, то кредитний ризик оцінюється як незначний, але й дохідність такого кредиту невелика.

Іноді банк надає кредит відомій у світі компанії за ставками, які не приносять йому прибутків. Але проведення подібних операцій сприяє зростанню популярності та рейтингу банку. Загалом невеликі провінційні банки не мають змоги широко застосовувати метод портфельної диверсифікації, що призводить до підвищення ризикованості їхніх кредитних портфелів. Такі портфелі, сформовані насамперед за рахунок надання кредитів підприємствам малого бізнесу, а також споживчих кредитів, характеризуються вищим рівнем дохідності порівняно із середніми та великими банками. Портфельна диверсифікація допомагає збалансу­вати ризик і дохідність кредитного портфеля банку.

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, предусім, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та гли­бокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Адже навіть у великому банку не завжди є достатня кількість висококваліфікованих фахівців, котрі мають глибокі у багатьох галузях економіки і практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників, знають специфіку географічних тери-
торій.

Концентрація є поняттям, протилежним за економічним змістом диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємопов’язаних галузей, на географічній території, або кредитування певних категорій клієнтів. Концентрація, як і диверсифікація, може бути галузева, географічна і портфельна.

Формуючи кредитний портфель, слід додержувати певного рів­ня концентрації, оскільки кожний банк працює в конкретному сег­менті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. При цьому надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. Часто банки концентрують свої кредитні портфелі в найпопулярніших секторах економіки, таких як енергетика, нафтова та газова промисловість, інвестування нерухомості. Як показує міжнародний досвід, саме надмірна концентрація кредитного портфеля (зокрема в сфері нерухомості, в енергетичній га­лузі та ін.) стала причиною погіршення фінансового стану та банкрутства банків у розвинутих країнах протягом 70—80-х років минулого століття.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями дивер­сифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.

Установлення лімітів

Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позичок, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат унаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні доходи. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов’язаних позичальників, за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризикованішими напрямами кредитування, такими як надання довгострокових позичок, кредитування в іноземній валюті тощо. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо обсягів наданих позичок. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального обсягу кредитного портфеля, обмеженнями величини кредитних ресурсів філій банку і т. ін.

Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір позички чи напряму кредитування і виражаються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу для розрахунку нормативів можна брати величину капіталу банку, обсяг кредитного портфеля, валюту балансу та інші показ­ники. Наприклад, ліміт кредитування позичальників певної галузі може бути визначений як максимальний сукупний обсяг грошових коштів або як відношення суми кредитів у галузь до загальної величини кредитного портфеля.

Перш ніж визначати ліміти кредитування, потрібно ідентифікувати основні сфери та фактори ризику. Для різних банків, окремих країн і регіонів ключові сфери ризику відрізнятимуться. З огляду на виявлені особливості керівництво банку встановлює ліміти для кредитного портфеля.

Лімітування як метод зниження кредитного ризику широко застосовується у практиці як на рівні окремого комерційного бан­ку, так і на рівні банківської системи в цілому. Менеджмент банку має визначати обмеження згідно з обраною кредитною політикою та з урахуванням конкретної ситуації. Органи банків­ського нагляду в багатьох країнах лімітуванням регулюють діяль­ність банків, зокрема кредитну, установлюючи обов’язкові нормативи, які обмежують обсяги кредитів.

Резервування

Створення резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів, які надалі використовуються для компенсації неповернених кредитів. З одного боку, резерв під кредитні ризики служить захистом вклад­ників, кредиторів та акціонерів банку, а з іншого — резерви підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Цей підхід базується на принципі обачності, за яким кредитні портфелі банків оцінюються на звітну дату за чистою вартістю, тобто з урахуванням можливих втрат за кредитними операціями. Для покриття цих втрат передбачається створення спеціального резерву переказуванням частини коштів банку на окремі бухгалтерські рахунки, з яких у разі неповернення кредиту списується відповідна сума. Якщо такий резерв не сформовано, то втрати за кредитними операціями відшкодовуються за рахунок власного капіталу банку. Значні кредитні ризики можуть призвести до пов­ної втрати капіталу і банкрутства банку. Отже, створення резерву дає змогу уникнути негативного впливу кредитних ризиків на величину основного капіталу і є одним зі способів самострахування банку.

Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку — класифікації кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох категорій, диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюються за встановленими для кожної категорії нормами відрахувань, визначеними у відсотковому відношенні до суми кредитів цієї категорії. Критерії оцінки кредитів, кількість категорій та норми відрахувань за кожною категорією кредитів на міжнародному рівні не стандартизовано, тому вони визначаються центральним банком кожної країни самостійно залежно від економічних умов та ситуації.

Після того, як усі кредити класифіковано, обчислюється розрахункова величина резерву на покриття втрат за кредитними операціями. Надалі банк формує цей резерв за рахунок певних джерел. Визначення джерел формування резерву — одна з найважливіших проблем у банківській діяльності. В міжнародній практиці резерв прийнято формувати за рахунок прибутку до оподаткування, що дозволяє зменшити оподатковувану базу на суму відрахувань до резерву і зменшує величину податків. Такий підхід створює для банків стимул сформувати резерв у повному обсязі.

Але при цьому виникає загроза того, що банки намагатимуться ухилитися від виплати податків до бюджету, свідомо занижуючи якість кредитного портфеля та завищуючи відрахування до резерву. На практиці цей процес регулюється ринковими відносинами, оскільки завищення резерву зменшує не лише податки, а й прибуток, що залишається у розпорядженні банку. Це, у свою чергу, зменшує розмір дивідендних виплат, що негативно впливає на ринкову ціну акцій банку та призводить до відпливу капіталу. Крім того, в такий спосіб уникнути виплат податків удається лише протягом деякого періоду. Якщо ризик не виправдався і кредит було повернуто, то прибуток у майбутньому періоді збіль­шується на відповідну суму.

Крім резерву під кредитні ризики банки створюють загальний резерв, джерелом формування якого є чистий прибуток. Створення та використання загального резерву регулюється чинним законодавством кожної країни. Кошти загального резерву можуть спрямовуватися на покриття втрат за кредитами, які виникли з вини банку, на відшкодування судових витрат, на покриття втрат у повному обсязі, якщо коштів резерву під кредитні ризики для цього виявилося недостатньо.

Сек’юритизація

Сек’юритизація — це продаж активів банку через перетворення їх в цінні папери, які в подальшому розміщуються на ринку. В основному сек’юритизація застосовується до банківських кредитів, даючи можливість банкам передавати кредитний ризик іншим учасникам ринку — інвесторам, які купують цінні папери. Крім того, за допомогою сек’юритизації банк може здійснити трансферт ризику зміни відсоткової ставки та ризику дострокового погашення кредиту. Процес сек’юритизації дозволяє перемістити балансові активи банку за баланс, тобто є одним із видів позабалансової діяльності банку. Сек’юритизація активів знижує рівень ризикованості банку, покращує якість активів, дозволяє підвищити за інших рівних умов показники адекватності капіталу. На розвинутих ринках сек’юритизація як окремий вид позабалансової діяльності поширилася порівняно недавно — в 1980—1990-х роках. Темпи її зростання в цей період дорівнювали 29,6 % в рік, а 73,5 % всіх операцій на цьому ринку контролювало дев’ять банків — грошових центрів [25, с. 744—752].

У процесі сек’юритизації беруть участь кілька сторін: банк як ініціатор продажу пакету кредитів; компанія, яка займається емісією цінних паперів; гарант (страхова компанія); інвестори (фізич­ні чи юридичні особи), котрі купують цінні папери на ринку. Процедура сек’юритизації починається з того, що банк, який є ініціатором продажу кредитів, укладає договір з компанією, котра на загальну суму сек’юритизованих кредитів робить емісію цінних паперів. Перед розміщенням пакету цінних паперів на рин­ку, компанія-емітент має здобути підтримку гаранта, який виконує функцію страхування емітованих цінних паперів. Часто така підтримка надається у формі урядових гарантій чи акредитивів великого банку. Відтак цінні папери розміщуються на ринку, а отримані від їх продажу грошові кошти починають надходити до гаранта та компанії-емітента, які передають їх банку-ініціатору.

Таким чином, банк отримує готівкові кошти на загальну суму пулу сек’юритизованих кредитів. При цьому банк продовжує обслуговувати ці кредити (які стають позабалансовими зобов’я­заннями банку), тобто проводити розрахунки з позичальниками, отримувати кошти від погашення основної суми боргу та процентні платежі. Отримані грошові потоки банк направляє емітенту цінних паперів, який, у свою чергу, переводить їх інвесторам, тобто виплачує дохід за цінними паперами. Отже, потік грошових коштів починає надходити до інвестора, коли позичаль­ники виплачують основну суму боргу та проценти банку-ініціатору.

Коли кредити сек’юритизовано, тобто перетворено в пакет цінних паперів, власність на ці кредити та відповідні потоки грошових надходжень переходить до інвесторів. Звідси походить і назва — перехідні цінні папери (passthrough securities). Прикладами сек’юритизованих активів є іпотечні кредити, автомобільні позички, кредити на придбання обладнання. Оскільки перехідні зобов’язання забезпечені матеріальними активами, то в їхніх наз­вах відображається вид забезпечення — сертифікат на автомобільну позичку, забезпечені нерухомістю цінні папери.

Процедура сек’юритизації дозволяє банку здійснити трансферт кредитних ризиків (передати ризик іншим учасникам ринку), оскільки разом із власністю на кредити та надходження за ними до інвесторів, котрі придбали цінні папери на ринку, переходить і кредитний ризик. У разі неповернення кредитів збитків зазнають інвестори.

Ризик зміни процентної ставки - це наявний або потенційний ризик для надходжень або капіталу, який виникає внаслідок несприятливих змін процентних ставок. Цей ризик впливає як на прибутковість банку, так і на економічну вартість його активів, зобов'язань та позабалансових інструментів. Основними типами ризику зміни процентної ставки, на які зазвичай наражається банк, є:

- ризик зміни вартості ресурсів, який виникає через різницю в строках погашення (для інструментів з фіксованою процентною ставкою) та переоцінки величини ставки (для інструментів із змінною процентною ставкою) банківських активів, зобов'язань та позабалансових позицій;

- ризик зміни кривої дохідності, який виникає через зміни в нахилі та формі кривої дохідності;

- базисний ризик, який виникає через відсутність достатньо тісного зв'язку між коригуванням ставок, отриманих та сплачених за різними інструментами, всі інші характеристики яких щодо переоцінки є однаковими;

- ризик права вибору, який постає із наявності права відмови від виконання угоди (тобто реалізації права вибору), яке прямо чи опосередковано наявне в багатьох банківських активах, зобов'язаннях та позабалансових портфелях.

Основним напрямом зниження ризику процентних ставок є використання індексованих інструментів іпотечного кредитування, придатних для економік із високою інфляцією, а також – інструментів з відстрочкою платежу. Такими інструментами є: кредит із корекцією на рівень цін (застосовується у Колумбії та ін. латиноамериканських країнах); кредит із подвійним індексом (Мексика, Туреччина, Польша), кредит із відстрочкою платежу (Угорщина, Австралія).

Застосування ставок, які варіюють зі зміною вартості банківських фондів, дає змогу переносити ризик процентної ставки з банку на позичальника.

При використанні індексованих кредитних інструментів основна сума боргу індексується або за вартістю банківських фондів, або за індексом цін чи якимось іншим індексом, який відображає ринкову процентну ставку. В такому разі щомісячні виплати позичальника із часом змінюються, оскільки процентна ставка накладається на індексований обсяг основної заборгованості. Цей метод у загальних рисах схожий на використовуваний комерційними банками України, які орієнтуються на зміну облікової ставки НБУ.

Застосування інструментів із регульованою відстрочкою платежу передбачає використання двох процентних ставок. Одна має забезпечити прибутковість кредитних операцій для банку, а друга – доступність кредитів для позичальника. Перша (дещо вища) ставка називається контрактною. Вона фіксується на рівні, за якого кредитування для банку стає рентабельним. Розмір контрактної ставки формується з відсоткової ставки міжбанківського кредитного ринку та фіксованої банківської надбавки. Клієнти теж мали б розраховуватися з банками за цією ставкою. Однак їм надається можливість робити щомісячні платежі за так званою платіжною (нижчою) ставкою. Втім, різниця між сумою, яку клієнт винен банку за контрактною ставкою, та сумою, внесеною за платіжною, щомісяця додається до основного боргу. Виходить, що клієнт, зрештою, розраховується з банком за контрактною ставкою, але з певною відстрочкою платежу. Це, звичайно, приваблює банківських клієнтів, але може призвести до підвищення ризику ліквідності банку.

ð ЦЕ РИЗИК ВТРАТ ТА ЗНИЖЕННЯ ПРИБУТКУ, який виникає у випадку НЕПЕРЕДБАЧЕНОЇ ЗМІНИ ВІДСОТКОВИХ СТАВОК при незбалансованості активів і боргових зобов’язань

ПРОЯВ ПРОЦЕНТНОГО РИЗИКУ:

Зменшення значення показника à

= чистої ПРОЦЕНТНОЇ маржі

= показника СПРЕДУ БАНКУ

чиста процентна маржа та спред піддаються ризику ПРИ НЕУЗГОДЖЕНІЙ ПЕРІОДИЧНОСТІ ПЕРЕГЛЯДУ СТАВОК ВІДСОТКІВ за наданими кредитами та залученими коштами, а САМЕ:

= в умовах відставання темпів зростання ставки відсотка за кредитом, якщо вона корегується не так часто, як ставка відсотка за залученими коштами;

= при загальній тенденції падіння ставок в економіці ставка за КРЕДИТОМ КОРЕГУЄТЬСЯ частіше, ніж за депозитами.

Читайте також:

1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
2. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
3. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
4. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
5. Агітація за і проти та деякі особливості її техніки.
6. Аграрне виробництво і його особливості
7. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
8. Акти правозастосування.
9. Аналітичні методи та інструменти підтримки прийняття управлінських рішень.
10. АНАТОМІЯ І ФІЗІОЛОГІЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА ПЕРИФЕРИЧНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ, ЇЇ ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ
11. Анатомо-фізіолгічні особливості
12. Анатомо-фізіологічна перебудова організму підлітка та її вплив на його психологічні особливості й поведінку.

Переглядів: 1194