Що означають символи на гербах Харкова?

5.1. Промисли і ремесла слобожан

Невід’ємною складовою частиною матеріальної культури є народні ремесла. Ремесло виникло з початком виробничої діяльності людини, пройшло тривалий історичний шлях розвитку, набуваючи різних форм – від домашнього ремесла до ремесла на замовлення і, нарешті, ремесла на ринок.

Еволюція народних ремесел та промислів на Харківщині має багатовікову історію. Природні багатства, вигідні географічне й торгове розміщення краю сприяли розвитку ремесел. Досить важливими у другій половині XVII ст. були історичні та політичні умови. На першому місці у ті часи для слобожанина була військова справа, оскільки постійні напади татар вимагали постійного ведення боротьби. Спустошливі набіги, пограбуванні місцевого населення, пожежі, руйнація міст, слобід й сіл уповільнювали економічний розвиток краю.

Основою господарчої діяльності населення Слобожанщини у другій половині XVII ст. було землеробство. Крім того, слобожани займалися різними промислами, які мали важливе значення для розвитку господарства краю та економічних зв′язків з іншими землями України, Московської держави, а згодом і Російської імперії. Складовою частиною землеробського господарства на Слобожанщині було млинарство. Потрібно зазначити, що млини вітряні та водяні будувалися одні з перших у переліку господарських споруд. Загалом, можна сказати, що водяні мини були оповиті таємничістю та вірою у водяників, русалок, утоплеників. В той же час вітряк будувався на найвищому місці в селі, біля нього збиралися чоловіки, молодь призначала побачення. Харківський краєзнавець А. Парамонов із жалем зазначає, що нині на Слобідській Україні вітряків майже не залишилося, а ті, що є – напівзруйновані. Цікаво, що не лише час, а й більшовицька влада у ХХ ст. боролася з вітряками, знищуючи їх.

«Усякого хліба збиралося багато – треба було молоти його на млинах. І через те будування млинів на річках почалося з початку заселення; так, наприклад, при заселенню Сум було збудовано по р. Пслі, на р. Сумці та на Малій Сумці і на Олешинці 10 млинів, з котрих через п’ять вільготних років воєвода сподівався мати великий оброк. При заселенні Суджі було збудовано два млини на р. Суджі, Олешинці, Вдові, Стригослі. Будували млини й пани-державці та монастири. При млинах селили слобідки… Млини коштували доволі дорого…. При млинах були ступи, де товкли просо та терли сукна. Пани-державці мали млини у своїх хазяйствах: по перепису 1722 р. у Харківському полку у Дашкова було два млина, у Абази – 2, Шидловського – 6, Крапоткіна – 8, Дуніна – 6, Жикничера – 2, Стахонова – 1. У кінці XVIII ст. у Харківському комісарстві було 107 млинів, у Ольшанському – 53, у Мерехвянському – 39, у Охтирській провінції – 209, у Сумській – 160, у Ізюмській – 53, у Острогозькій – 24».

Одним із найдавніших промислів, успадкованим від пращурів на Слобожанщині було бджільництво (бортництво). Бортництво – це перша форма культурного бджільництва, яке базувалося на утриманні диких бджіл у природніх чи штучних дуплах дерев – бортях. Ще до масового заселення Дикого Поля на території сучасної Валківщини у лісах стояли пасіки мисливців, які влітку приходили на ці землі.

«У Чугуєві були царські пасіки. Пасіки мали по 60, 100, 150 вуликів і цінувалися недешево. Охтирський полковник Перекрестов пограбував у козака бджіл на 104 карб., тоді це були дуже великі гроші. Держали вулики з бджолами й поміщики: у 1722 р. в маєтності генерала Дашкова було 70 вуликів, у Шидловського – 30, Крапоткина – 150, Дуніна – 60…».

Значне місце серед промислів слобожан займали гуральництво та броварництво, пов′язані із виробництвом горілки, пива й меду. Треба сказати, що держава провадила політику то на обкладання, то на скасування податків на це виробництво.

Пасічники були у великій пошані у слобожан, як і по всій Україні, бо вважалося, що бджола – Божа мушка, а пасічник –

«угодний Богові чоловік».

«Найважливішим промислом слобожан за землеробством було викурювання горілки; ся вільгота була затверджена їм усіма жалуваними грамотами як чисто українська вільгота, бо великоросійське населення її зовсім не мало. Викурювали тоді горілку з борошна, котре не йшло на продаж за кордон, а вживалося цілком на викурювання горілки опріч того, яке йшло на їжу. Про те, як широко був розвинутий сей промисел, видко , наприклад, з того, що у 60-х роках XVIIст. у мешканців Харкова був 501 винний казан, 4 броварських і 73 шинкових двори… Винниці також, як і пасіки та млини, були першими хазяйственими оселями країни».

Крім цих промислів важливим було й солеваріння, яким займалися наймані чоловіки на Торських озерах (нині – місто Слов′янськ Донецької області). Для виробництва пороху слобожани використовували селітру, видобуванням якої ще із 40-рр. XVII ст. займалися біля Чугуєва. Наприкінці XVIII ст. на Слобожанщині було вже 500 селітряних мануфактур.

«Цей промисел принесли з собою переселенці з Задніпрянщини, де він був широко розвинутий...Населення у Слобідській Україні теж мусило вести безупинну боротьбу з татарами і для цього йому потрібен був порох, а значить, і селітра… Коли цей дикий степ був ще безлюдний, на ньому восени навмисне випалювали суху траву і через це у ґрунті збиралося багато попелу, котрий перетворювався в селітряні бурти. У 1648 р. Степан Тевяшов виварював селітру в степу біля Чугуєва на ріці Бурлуці. З Петра Великого виварка селітри переходить у руки козацької старшини й дворян, котрі будують заводи і постачають селітру у казну; згодом купівля селітри зробилася казенною монополією».

Фактично можна сказати, що на кінець XVII ст. на Слобожанщині були закладені умови розвитку промислів, чому сприяли і природні умови, і політика російського царизму, і виклики тогочасного ринку. Переселенці – поважні господарі, як назвав їх М.Ф.Сумцов, йшли сюди, «…не восліп, манівцем, а розумно з худобою, кіньми, волами, чумацькими возами-мажами, з грішми, одежиною,… Осідали вони одразу міцно і розумно». Відтак, промисли вели вони традиційно, як то було на їх батьківщині.

XVIIІ ст. – час розквіту слобожанських промислів. Особливо серед них виділяється чумацтво, яке було не лише економічно зумовленим явищем, а й романтичною сторінкою української минувшини. Добиралися вони до Криму різними шляхами, здебільшого Муравським, іноді – Сагайдачним. Доставка солі з Криму тісно пов′язана із селом Таранівка тогочасного Зміївського повіту, яке було розташоване на Муравському шляху. Таранівка тривалий час була місцем відпочинку, тимчасовою стоянкою чумаків; місцеві чумаки

Життя чумаків, їх мандрівки по степу, пригоди, знайшли яскравий вираз в численних народних піснях, переказах та легендах, а в небі – Чумацький шлях – орієнтир для цих сміливих людей. Чумаки зі

своїми неспішними валками забезпечували Україну і Слобожанщину дешевою самосадною кримською сіллю та донською рибою.

розпродували свій товар у Таранівці, інші везли до Харкова і далі – у північні райони Російської імперії. На початку ХІХ ст. на Слобожанщині нараховувалося понад 4 тис. чумаків, серед яких були і заможні селяни, і селяни середнього достатку.