• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Махновський рух

Ризький мир

18 березня 1921 р. — укладення Ризького мирного договору між Польщею, РСФРР та УСРР. Основні положення Ризького договору:

— припинення стану війни;

— встановлення дипломатичних відносин;

— анулювання Варшавського договору між Польщею та урядом УНР;

— визнання Польщею УСРР;

— передача Польщі західноукраїнських та західно-білоруських земель;

— забезпечення умов для національно-культурного розвитку росіянам, українцям і білорусам на те­риторії Польщі.

Другий зимовий похід військ УНР

Листопад 1921 р. — Другий зимовий похід військ УНР з метою об'єднати дії розрізнених повстанських загонів та підняти антибільшовицьке пов­стання в Україні. Учасниками походу були добро­вольці, колишні вояки армії УНР, які перебували на території Польщі на чолі з отаманом Ю. Тютюн­ником, їх кількість становила близько 1,5 тис. осіб. Учасники рейду були оточені кінною бригадою червоноармійців, очолюваною Г. Котовським, під м. Ба­зар на Житомирщині. У полоні опинилися майже 450 повстанців, більшість із яких була розстріляна в листопаді 1921 р. Невелика група з Ю. Тютюнни­ком прорвалася з оточення в Польщу. Це була ос­тання спроба військ УНР відновити незалежність України.

Розгром військ Врангеля

З квітня 1920 р. — головнокомандувачем Добро­вольчою армією став П. Врангель, який запропону­вав низку заходів для забезпечення підтримки насе­лення у боротьбі з більшовиками:

— розробка «Закону про землю» (частина поміщиць­ких земель передавалася селянам за викуп);

— видання «Закону про волосні земства та сільські общини» (такі органи селянського самовряду­вання повинні були замінити сільські ради);

— надання обласної автономії козацьким землям;

— розробка нового фабричного законодавства, яке б реально захищало права робітників.

10 вересня 1920 р. — зустріч делегації УНР із П. Врангелем з метою визнання незалежності Укра­їни та координації дій проти більшовиків. Обіцянка Врангеля «політично порозумітися з Україною» не була реалізована через наступ Червоної армії.

7—12 листопада 1920 р.— форсування Червоною армією Сивашу, взяття Перекопських і Чонгарських укріплень.

17 листопада 1920 р. — остаточне звільнення Кри­му від військ П. Врангеля.

Основні етапи махновського руху

Літо—осінь 1918 р. — селянські повстання про­ти гетьманату П. Скоропадського. Організація пов­станських загонів Н. Махна.

Початок 1919 р. — боротьба разом із Червоною ар­мією проти Директорії. Переформування його повстан­ських загонів у 3-тю бригаду Задніпровської дивізії.

Весна—осінь 1919 р. — боротьба з білогвардійця­ми; розрив із більшовиками; організація повстансь­ких загонів у тилу денікінців, які завдали величез­ної шкоди військам А. Денікіна, руйнуючи їхні тили й відтягуючи на себе значні сили.

Вересень—листопад 1920 р. — підписання у Старобільську угоди, згідно з якою Н. Махно обіцяв припинити збройну боротьбу проти радянської влади. Спільна з Червоною армією боротьба проти П. Врангеля.Листопад—грудень 1920 р. — боротьба радянсь­кої влади проти махновців, остаточний розгром мах­новського руху

Українська РСР в умовах Нової економічної політики(1921 – 1928 рр.)

економічна політика (неп)— економічна політика більшовиків в Україні в 1921-1928 рр., що прийшла зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.

Причини переходу до непу:

— глибока економічна криза як наслідок громадян­ської війни та політики «воєнного комунізму» (розру­ха, закриття підприємств, падіння виробництва про­мислової й сільськогосподарської продукції тощо);

— політична криза (масовий опір політиці більшо­виків — селянські повстання, страйки робітників, виступи в армії, на флоті);

— спад революційної хвилі на Заході, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»;

— початок реалізації плану ГОЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії), який передбачав будівництво електростанцій, заводів в Україні (ре­алізація цього плану вимагала надмірної витрати матеріальних ресурсів).

Березень 1921 р. — рішення X з'їзду РКП(б) про перехід до нової економічної політики (непу).

Основні заходи непу

Сільське господарство:

— скасування продрозкладки, введення продподатку;

— дозвіл на оренду землі;

— дозвіл використовувати найману працю;

— розвиток різних форм кооперації;

— скасування кругової поруки

Промисловість:

— продаж у приватну власність, передача в оренду дрібних та частини середніх підприємств;

— дозвіл на оренду та використання найманої праці;

— об'єднання великих підприємств у трести та переведення їх на госпрозрахунок;

— скасування загальної трудової повинності;

— перехід від зрівняльної до відрядної зарплатні;

— дозвіл на створення концесій

Фінанси та торгівля:

— поновлення вільної торгівлі;

— введення державних податків, платні за транспорт, комунальні послуги;

— випуск конвертованого червінця; поступове вилучення старих грошових знаків

Особливості непу в Україні:

— неп в Україні був запроваджений пізніше, ніж у Росії (у 1922 р.);

— висока ставка продподатку;

— застосування репресивних заходів при вилученні продподатку;

— введення непу в умовах голоду 1921-1923 рр., що відсунуло нормалізацію становища в сільській місцевості на рік-півтора;

— широка підтримка українським населенням за­ходів непу.

Результати непу:

— зростання господарчої ініціативи, зацікавленості у результатах праці, що призвело до підвищення продуктивності праці;

— швидкі темпи відбудови народного господарства країни;

— зростання життєвого рівня населення;

— конфлікт між ринковими відносинами та адміні­стративно-командною системою, незмінність ав­торитарного характеру політичної системи пород­жували сумніви щодо тривалості непу.

Голод в Україні 1921-1923 рр.

Причини голоду:

— післявоєнна розруха;

— скорочення виробництва сільськогосподарська: продукції; підрив сільського господарства продрозкладкою; незацікавленість селян у результа­тах праці;

— вивезення хліба до Росії та інших республік;

— експорт хліба;

— посуха та неврожай у південних і степових районах України.

Заходи влади:

— Замовчування наявності голоду в Україні трива­лий час.

— Продовження збору продподатку та вивезення хліба з України.

— Вилучення церковних цінностей під приводом бо­ротьби з голодом.

— Дозвіл міжнародним організаціям надати допомо­гу голодуючим.

Міжнародні організації з допомоги голодуючим:

— АРА (американська адміністрація допомоги) на чолі з Г. Гувером.

— Фонд Ф. Нансена (відомого мандрівника, вченого).

— Міжнародний комітет робітничої допомоги (ство­рений Комінтерном) та ін.

Наслідки голоду 1921—1923 рр.:

— в Україні від голоду померло 1,5-2 млн чоловік;

— придушення селянського повстанського руху в Україні та зміцнення більшовицької влади.

Входження УСРР до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР)

Проекти розв'язання питання про відносини

МІЖ радянськими республіками

Основні етапи входження УСРР до складу СРСР

І етап: червень 1919 — грудень 1920 р. — ство­рення військово-політичного союзу радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії; п'ять найважливіших наркоматів (військових справ, народного господарства, залізнич­ного управління, фінансів та праці) проголошувалися спільними, а фактично перебували під керівниц­твом Москви.

II етап: грудень 1920 — грудень 1922 р. — форму­вання «договірної федерації»; УСРР та інші радянські республіки підписали з РСФРР договори про воєнний та господарський союз, до вже об'єднаних наркоматів додалися наркомати зовнішньої торгівлі, шляхів, по­шти і телеграфу.

III етап: грудень 1922 — травень 1925 р. — утво­рення СРСР: ЗО грудня 1922 р. — І Всесоюзний з'їзд рад у Москві затвердив Декларацію та Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Рес­публік (СРСР); січень 1924 р. — II Всесоюзний з'їзд рад затвердив першу Конституцію СРСР; травень 1925 р. — IX Всеукраїнський з'їзд рад вніс зміни до Конституції УСРР, де було остаточно законодавчо закріплено вступ України до СРСР. Незважаючи на те, що право вільного виходу України із Союзу було гарантоване законом, воно було «паперовим», а не­залежність нашої держави — формальною, влада на всій території СРСР належала керівній верхівці ко­муністичної партії.

Початок курсу на індустріалізацію

Грудень 1925 р. — проголошення XIV з'їздом П(б) курсу на індустріалізацію країни. Джерела індустріалізації:

— перерозподіл коштів на користь промисловості за рахунок сільського господарства;

— експорт сировини, продовольства;

— залучення особистих коштів громадян (державні позики, ощадкаси);

— «споживчий аскетизм населення» (замороження зарплатні робітників і службовців,

— згортання ви­робництва товарів широкого вжитку, введення карткової системи);

— використання безкоштовної примусової праці політичних в'язнів.

Політика українізації (коренізації)

Квітень 1923 р. — проголошення XII з'їздом РКП(б) курсу на коренізацію.

Коренізація — це надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови, готувати національні кадри з метою посилити вплив комуністичної партії у національних районах.

В Україні коренізація набула характеру українізації.

Складові українізації:

—підготовка та залучення кадрів із представників української національності до партійних і держав­них органів та установ;

—запровадження в усіх установах та навчальних за­кладах української мови;

— видання газет, журналів, книжок українською мовою;

— усебічний розвиток української культури і партійне керівництво нею;

— глибоке вивчення національної історії, відроджен­ня традицій;

— створення умов для розвитку мови та культури всіх національних меншин, які мешкали в Україні. Українізацію підтримували М. Скрипник, О. Шумський, В. Затонський, Г. Гринько.

Українізації чинили опір верхівка КП(б)У, чинов­ники, керівники великих підприємств, трестів, російсь­ке та русифіковане українське міщанство, пролетаріат, інтелігенція (зокрема М. Горький, А. Луначарський), священики Російської православної церкви.

Культура України в 1921-1928 рр.

Освіта

— Відсутність фінансування, нестача освітянських та • наукових кадрів, класовий підхід до працівників

освіти та науки.

— Насильницька реорганізація «Просвіт» в сільські будинки та хати-читальні.

— Кампанія з ліквідації неписьменності (ухвалення декрету про ліквідацію неписьменності (1921 р.), створення комісії для боротьби з неписьменністю (1921 р.), заснування товариства «Геть непись­менність!» (1923 р.) тощо).

— Створення розгалуженої системи освітніх за­кладів.

— Безкоштовне навчання дітей у загальних семиріч них школах та професійно-технічних закладах.

— Створення навчально-виховних закладів для сирі» та безпритульних.

— Зростання кількості шкіл-з українською мовою викладання.

— «Пролетаризація»; студентства, розширення ме­режі робітфаків.

— Впровадження української мови в навчальний про­цес вищої школи (декрет Раднаркому УСРР про не­обхідність переведення вузів на українську мову викладання 1923 р.).

— Розширення мережі вузів, які готували спеціалістів для всіх галузей народного господарства.

— Створення навчальних закладів, покликаних за­безпечити більшовицьку партію та державу кад­рами кваліфікованих працівників, викладачів, пропагандистів (заснування вищої партійної шко­ли у Харкові (1921 р.), яку в 1922 р. було пере­творено на Комуністичний університет ім. Артема).

Наука

— Центр наукового життя — Всеукраїнська академія наук (ВУАН) на чолі з В. Липським, яка розгорну­ла роботу в трьох напрямках:

— історико-філологічному;

— фізико-математичному;

— соціально-економічному.

— Плідна діяльність членів УАН В. Вернадського (природознавство), Д. Багалія та М. Грушевського (історія), Д. Граве, М. КриловатаГ. Прейфа (мате­матика), А. Кримського (філологія), О. Богомоль­ця (медицина), Л. Писаржевського та В. Кістяковського (хімія) тощо.

— Заснування Інституту української наукової мови (1921 р.).

— Створення в Харкові Українського фізико-технічного інституту (1928 р.), в якому розгорнулися дослідження з ядерної фізики та радіофізики.

— Процес підпорядкування науково-дослідницьких закладів України центру (перетворення УАН на філію Академії наук СРСР).

Література

— Створення численних літературно-художніх об'єднань («Гарт», «Плуг», «Ланка», «Молод­няк», «Авангард» тощо).

— Поява талановитих творів українських письмен­ників М. Драй-Хмари, М. Зерова, М. Куліша, В. Сосюри, М. Хвильового, В. Ялового та ін.

— Створення (1925 р.) ВАПЛІТЕ на чолі з М. Хвильо­вим, до складу якої увійшли П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та ін.

— Розгортання літературної дискусії про майбутні перспективи й напрямки розвитку української літератури, в центрі якої опинився М. Хвильо­вий. Він пропагував широке використання до­сягнень європейського мистецтва, відхід від од­нобічної орієнтації на російську культуру. Ра­дянське керівництво оцінило виступ М. Хвиль­ового як поширення антиросійських настроїв і розгорнуло гостру критику письменника, а зго­дом змусило його разом з учасниками ВАПЛІТЕ писати лист із розкаянням.

Мистецтво

— Діяльність в Україні 45 професійних театрів. Відкриття у Києві театру «Березіль» під керівниц­твом талановитого актора та режисера Л. Курбаса (1922 р.), на сцені якого виступали видатні майст­ри сцени А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та ін. Намагання Л. Курбаса вивести те­атр на європейський рівень. Критика театру «Бе­резіль» із боку комуністичної партії за пропаганду національних ідей у мистецтві.

— Заснування у Харкові Українського театру опери та балету (1925 р.).

— Створення Асоціації художників Червоної України, членами якої були видатні українські митці С. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та ін.

— Плідна праця засновника оригінальної художньої школи М. Бойчука.

— Розгортання роботи Одеської та Київської кіно­студій.

— Початок творчого шляху видатного українського режисера О. Довженка (фільми «Звенигора», «Ар­сенал»).

— Збагачення українського музичного мистецтва творами композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Вірьовки, Л. Ревуцького тощо.

Релігійне життя

— Відверто антицерковна, войовничо-атеїстична політика радянської влади.

— Арешти, переслідування та розстріли представ­ників духовенства та віруючих.

— Вилучення церковних цінностей під приво­дом закупівлі зерна за кордоном під час голоду 1921-1923 рр.

— Створення та організаційне оформлення УАПЦ на чолі з митрополитом В. Липківським.

—

УАПЦ — Українська автокефальна православна церква, утво­рення якоїу 1921 р.було поступкою радянської влади в процесі І українізації; ліквідована в 1930 р.

— Постійний тиск радянського керівництва на УАПЦ при формальному виявленні лояльного ставлення до неї.

— Намагання радянської влади внести розкол між різними конфесіями, підтримка різних сект, що підривало єдність церкви.

Радянська модернізація України (1929 – 1938 рр.)

Україна і зміна політичного курсу ВКП(б)

21 січня 1924 р. — смерть В. Леніна, після якої партійно-державному керівництві СРСР розпоча­лася гостра боротьба навколо питань подальшого роз-зитку країни. Основна боротьба за лідерство в партії розгорнуласяміжЙ. Сталіним та Л. Троцьким, яко­го звинувачували у «підкопі під неп», закликах до устріалізації за рахунок зниження закупівельних : на сільськогосподарську і підвищення їх на про­те лову продукцію. Проти Л. Троцького виступили ійже всі керівники України — Л. Каганович, Д. Мануїльський, Г. Петровський, М. Скрипник, В. Чубарь. підтримку Л. Троцького виступилинечисленнійого рихильники в Україні — І. Дашковський, Н. Гордон, Голубенко та ін.

1925 р.— призначення генеральним секретарем ', КП(б)У Лазара Кагановича.

Грудень 1927 р. — XV з'їзд ВКП(б), який підтри­мав прискорення темпів розвитку народного господар­ства при збереженні рівноваги між різними галузями, госпрозрахунок та інші елементи непу. Виключення Л. Троцького з партії, в результаті чого з політичної арени вибув один із найпослідовніших противників Й. Сталіна.

1927—1928 рр. — хлібозаготівельна криза, яка ста­ла приводом для перегляду рішення XV з'їзду вести господарське будівництво в рамках нової економічної політики.

Квітень, липень 1928 р. — пленуми ЦК ВКП(б), на яких виявилися розбіжності в підходах Й. Сталіна та М. Бухаріна до вирішення економічних проблем. М. Бухарін був одним із найпослідовніших прихиль­ників непу, а хлібозаготівельну кризу він пояснював недоліками в роботі державного апарату. А Й. Сталін головну причину кризи вбачав у виступах проти ра­дянської влади «класових ворогів», передовсім зміцнілого за умов непу селянства, а тому подолання труднощів соціально-економічного розвитку він зво­див до боротьби з «внутрішніми ворогами».

1928 р. — призначення генеральним секретарем ЦК КП(б)У Станіслава Косіора.

1928-1929 рр. — відновлення репресивної політи­ки, яка охопила й Україну, після поїздки Й. Сталіна до Сибіру. Виступ М. Бухаріна проти репресивних методів, а також проти фактичного повернення до «воєнного комунізму». До нього приєдналися О, Риков та М. Томський (вони звинувачували Й. Сталіна у «воєнно-феодальних методах» експлуатації селян­ства).

1929 р. — посилення тиску Й. Сталіна на гру­пу М. Бухаріна (виведення М. Бухаріна зі складу Політбюро на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б), суворе попередження О. Рикову та М. Томському). Отже, були усунуті останні перепони на шляху до цілковитої відмови від непу, створені передумови переходу до силових, адміністративно-командних методів управління економікою і суспільними про­цесами та утвердження сталінського єдиновладдя. У керівництві України послідовників М. Бухаріна, які б наважилися на захист своїх поглядів, було мало.

Першою столицею радянської України стало місто Харків. У 1934 р. столицю було перенесено до Києва.

Форсована індустріалізація

1929 р. — курс на форсовану індустріалізацію. Цей рік Й. Сталін Назвав роком «великого перелому» та «стрибком до соціалізму».

Індустріалізація — це система заходів, спрямованих на приско­рений розвиток важкої промисловості з метою технічного переозброєння економіки і зміцнення обороноздатності країни.

Завдання індустріалізації:

— здобуття техніко-економічної незалежності СРСР;

— перетворення аграрної країни на могутню індустріальну державу;

— зміцнення оборонного потенціалу країни;

— підвищення технічної бази сільського господар­ства.

Труднощі та особливості індустріалізації: можливість використання лише внутрішніх Джерел фінансування; перекіс у бік важкої промисловості; нестача кваліфікованих кадрів; форсовані темпи;

жорстка централізація економіки, директивне подарювання;

«споживчий аскетизм» населення.

Результати перших п'ятирічок Перша п'ятирічка (1928-1932рр.):

— форсований ривок у розвитку важкої промисловості;

— створення енергетичної бази; розширення та реконструкція металургійної бази (будівництво заводів «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», реконструкція мета­лургійних заводів у Дніпродзержинську, Дніпро­петровську, Макіївці, Комунарську);

— ліквідація безробіття; розвиток сільськогосподарського машинобуду­вання (будівництво Харківського тракторного за­воду та випуск перших тракторів, виробництво на харківському заводі «Серп і молот» складних молотилок, випуск на запорізькому заводі «Ко­мунар» комбайнів);

— розгортання соціалістичного змагання; запровадження карткової системи.

Друга п'ятирічка (1933-1938рр.):

— подальше наростання індустріалізації (хоча темпи - росту знижені до 13-14 % нарік);

— будівництво нових підприємств — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важ­кого машинобудування, азотний завод у Горлівці та ін.;

— розгортання стахановського руху, початок яко­му поклав вибійник шахти «Центральна-Ірміне» Олексій Стаханов, який у ніч з 30 на 31 серпня 1931 р., застосувавши новий метод роботи, вста­новив рекорд з видобування вугілля;

— налагодження виробництва радіальних, свердлу­вальних, шліфувальних та інших верстатів;

— швидкий розвиток легкої та харчової промисло­вості при збереженні пріоритетного розвитку важ­кої промисловості;

— скасування карткової системи (1935 р.); апогей соціалістичного змагання (стахановський рух, ізотовський рух тощо).

Промисловість України напередодні Другої світової війни

— Збільшення асигнувань на оборону.

— Збільшення видобутку вугілля, нарощування потужностей машинобудівної промисловості, хімічних підприємств, електроенергетики.

— Введення в дію в УРСР 600 нових промислових підприємств (1938 — червень 1941 р.

— Встановлення надзвичайно жорсткої трудової дис­ципліни (постанова «Про заходи щодо впорядку­вання трудової дисципліни, поліпшення прак­тики державного соціального страхування та бо­ротьбу із зловживаннями в цій справі» (грудень 1938 р.), указ «Про перехід на 8-годинний робочий день, на 7-денний робочий тиждень і про заборо­ну робітникам і службовцям самовільно залиша­ти підприємства та установи» (червень 1940 р.), згідно з яким порушення дисципліни прирівнюва­лося до кримінального злочину й каралося ув'яз­ненням.

Наслідки індустріалізації:

— перетворення України із аграрної країни в індустріально-аграрну;

— збільшення промислового потенціалу в 7 разів;

— залучення в промисловість України значної час­тини загальносоюзних коштів (20 %);

— виникнення в українській промисловості нових га­лузей (кольорова металургія, електрометалургія, маргаринова промисловість тощо);

— здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства, що спричинило перехід до насиль­ницької колективізації;

— низький життєвий рівень населення;

— ліквідація ринкових відносин, створення команд­но-адміністративної економіки.

Суцільна колективізація

Грудень 1927 p. — XV з'їзд ВКП(б) взяв курс на «оперування села. Приводом для цього стала хлібоготівельна криза 1927-1928 pp.

Колективізація— примусова система заходів, спрямована на перетворення одноосібних селянських господарств у великі колективні й радянські господарства (колгоспи і радгоспи).

Завдання колективізації:

— налагодження каналу перекачування коштів із села до міста на потреби індустріалізації;

— забезпечення населення країни дешевими продук­тами харчування та сировиною;

— перетворення не контрольованих державою індивідуальних селянських господарств на велике виробництво, повністю підконтрольне партійно-державному керівництву;

— ліквідація дрібнотоварного селянського укла­ду, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі, а отже, ліквідація куркуль­ства як класу.

Хід колективізації:

Січень 1928 р. — рішення політбюро ЦК ВКП(б) примусове вилучення в селянства зернових залишків та необхідність форсованої колективізації..

1928 р. — створення першої машинно-тракторної станції (МТС) в Україні. Основне завдання МТС — виробничо-технічне обслуговування колгоспів і рад­госпів, посилення впливу держави на село.

Листопад 1929 р. — курс на суцільну колек­тивізацію села. Пленум ЦК ВКП(б) заслухав до­повідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі», в якій зазначалося, що Україна повинна у найкоротший строк впровадити колективізацію й пока­зати приклад іншим республікам (колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 р. або на­весні 1932 р.).

Лютий 1930 р. — лист-директива С. Косіора місцевим партійним організаціям, у якому стави­лося завдання колективізувати степ за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р., що призвело до застосування насильницьких ме­тодів колективізації (до 1 березня 1930 р. було при­мусово Колективізовано 62,8 % селянських госпо­дарств).

Осінь 1929 — весна 1930 р. — хвиля селянських виступів та повстань.

Березень 1930 р. — стаття Й. Сталіна «Запаморо­чення від успіхів », у якій він виступив проти надмірно­стей у колгоспному будівництві, звинувачуючи в них партійні комітети та радянські організації на місцях. Селянам дозволялося виходити з колгоспів. Це був маневр сталінського керівництва, спрямований на заспокоєння селян. Почався масовий вихід селян із колгоспів.

Осінь 1930 р. — директивний лист ЦК ВКП(б) «Про колективізацію», який закликав найрішучішими методами й темпами завершити цей процес, що призвело до нового етапу колективізації. Повторне об'єднання селян у колгоспи в Україні мало завер­шитися до кінця 1931 р. (до кінця 1932 р. в Україні були об'єднані у колгоспи близько 70 % селянських господарств, що володіли 80 %. посівних площ).

Ліквідація куркульства як класуСталінська колективізація передбачала ліквідацію цілого класу заможних господарів, яких називали «куркулями».

Мета: передача колгоспам (державі) найприбутковіших селянських господарств разом із землею та реманентом, вилучення значних запасів сільськогос­подарської продукції, ліквідація найзаможнішого прошарку селян, яких радянська влада вважала дже­релом капіталізму на селі.

30 січня 1930р. — постанова Політбюро ЦК ВКП(б), яка поділяла куркулів на три категорії, кожній з яких призначалася певна міра покарання:

1. Активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів — 10-річне ув'язнення або розстріл.

2. Пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність — конфіскація май­на, виселення до північних та східних районів СРСР.

3. Лояльні до політики більшовиків, ті, що не чи­нили опору радянській владі, але не бажали всту­пати до колгоспів, — переселення за територію колгоспів, надання гіршої землі. У результаті під розкуркулення потрапило близь­ко 200 тис. господарств.

Наслідки колективізації:

— одержано кошти для індустріалізації;

— знищення найбільш працездатних селянських гос­подарств;

— занепад почуття індивідуалізму, властивого ук­раїнському селянинові;

— дезорганізація аграрного сектора (індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими);

— наростання кризових явищ у сільському госпо­дарстві (зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна тощо);

— утвердження командної економіки на селі при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі;

— голодомор 1932-1933 рр.

Переглядів: 2201