• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Становлення та розвиток філософської та правової думки про права, свободи та обов'язки людини і громадянина

ОБОВ'ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

ТЕМА 2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРАВ, СВОБОД ТА

Соціальна цінність людини може бути осягнута в процесі дослідження взаємовідносин її з суспільством та державою. З найдавніших часів і до сьогодення ця проблема постійно викликає увагу дослідників. Актуальність її визначається місцем і роллю особистості в політичному житті суспільства, характеристикою її прав, свобод і обов'язків. Цікавий і повчальний матеріал про шляхи і форми пізнання проблеми взаємовідносин особи з державою та суспільством, виникнення та розвитку її прав, свобод та обов'язків дає нам історія. Важливими для дослідження є не тільки права людини, але й їх гарантії, розвиток демократії, законності, справедливості. Для сучасних політико-правових знань становлен­ня та розвиток прав людини і гарантії їх здійснення були і залишаються сферою ідей і поглядів та теоретичних оцінок різних шкіл, напрямів, течій та ідеологій.

Виникнення прав і свобод людини можна відслідковувати з стародавніх часів. Слід структурно виокремити різні історичні етапи розуміння, закріплення та спроб забезпечення прав і свобод людини: а) міфологічне уявлення про людину та її права; б) антич­ний період розвитку суспільства; в) період середньовіччя; г) Новий час; д) XX ст.

Міфологічні уявлення про людину, її місце та роль у суспільст­ві і державі спостерігаються в древніх єгиптян, індусів чи вавілонян, де бог є безпосереднім джерелом влади і сам здійснює правління на землі, є ніби панівною і законодавчою особою в державах і суспільствах, що ним утворені. За версією стародавніх євреїв, їхній бог Мойсей є єдиним верховним правителем, законодавцем і суддею над людьми і знаходиться у договірних взаємовідносинах з єврейським народом. Згідно з міфологією єврейського народу влада у єврейському суспільстві може здійснюватися людьми від імені бога, або самим богом безпосередньо в разі різних нестандартних ситуацій. Цар Ізраїлю і Іудеї Соломон Мудрий (син царя Давіда) вчив, що Бог дав синам людини можливості вирішувати всі питання, навіть вічність вклав їм в серця, все створив прекрасним у свій строк та не дав їм можливості пізнати до кінця справи, що створюються самим Богом. За китайською міфологією, походження і характер божої влади на землі здійснюється через персону верховного правителя Піднебесної, що уособлюється з владою імператора Китаю. Саме він є єдиним зв'язком земних жителів з вищими небесними силами. Всі державні органи і посадові особи були лише провідниками особистої влади імператора Китаю.

Спочатку на Стародавньому Сході, а потім і на Заході широко були розповсюджені релігійно-міфологічні погляди «маат», «рта», «ріта», «дао», «діке» та інші, в яких йшлося про природньобожі порядки, про правду і справедливість. Наприклад, у стародавніх єгиптян ідеалом справедливості, правосуддя та свободи і недотор­каності людини була богиня Маат. У стародавніх аріїв ці ідеї проголошувалися у священних гімнах Рігведе (скорочено «рта», «ріта»). Захисником слабких, бідних і знедолених стародавньо-шумерська і вавілонська міфологія називає фігуру бога Шамаша. Вважалося за тяжкий злочин порушення стежки Шамаша, а винних суворо карали.

Таким чином, у другому тисячолітті до нашої ери людина повністю залежала від природних і соціальних умов життя. Водночас уже в цей період ми знаходимо літературні пам'ятки, в яких висвітлюються ідеї пошуку справедливого ставлення до людини, рекомендації щодо виконання чинних законів, пропо­нуються рішення конкретних спірних питань.

Цікаві уявлення про людину, її можливості та місце в суспільстві можна спостерігати в державно-правовій ідеології Стародавньої Індії та Китаю.

У Стародавній Індії тривалий час важливе місце в суспільстві займали брахмани (жреці). Ідеї брахманізму зустрічаються вже у другому тисячолітті до нашої ери і були викладені у так званих Ведах, що означало ведення чи знання. Все стародавньоіндійське суспільство згідно з цим вченням поділялося на чотири варни (стани), до яких належали панівні верстви та підлеглі їм групи вільних людей. Раби у варни не входили. Найвищим станом панівних верств були брахмани. їх охоронцями були кшатрії (воїни). До двох підлеглих станів належали вайші (селяни, ремісники, торговці) і шудри (слуги та деякі інші низи стародавньо-індійського суспільства).

Поступово в VI-IV ст. до н. є. можна спостерігати відхід від ідеології брахманізму в сторону світської раціоналізації поглядів і уявлень про суспільство та людину. З'являються різні документи і трактати про невідповідність ідеології брахманізму звичному стану речей, піддається критиці сама думка про бога як першоджерела законів, найвищої особистості та морального правителя світу.

Зокрема з критикою брахманізму у своїх проповідях висту­пив принц Сиддхартха Гаутама, прозваний Будда (556-476 pp. до н. е.). Він був сином царя індійського племені шакья. Щоб пізнати мудрість він став відшельником (Шакья-Муні) і сім років провів у дорозі. Критикував саму систему варн та принципи кастової нерівності людей у суспільстві. Відкидаючи думки про бога як правителя світу та першоджерела законів, Будда вважав, що всі людські справи залежать від власних зусиль самих людей. Усі проповіді Будди пронизані ідеями гуманізму, доброго ставлення до людей, непротиставлення злу і насильству. Дхарми буддизм розглядає як природну закономірність, як природний закон, що управляє світом. У того, хто ввічливий і завжди поважає старших, виростає чотири дхарми: життя, краса, щастя, сила¹. З'явились як атеїстичне вчення в подальшому буддизм був визнаний державною релігією багатьох країн Південно-Східної Азії.

Одним із засновників стародавньокитайської філософії був Кунцзі або Кун Фуцзі (551-479 pp. до н. е.), який став відомим через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуцій. Джерелами, в яких викладені його ідеї є чотири книги: а) «Дасюс» - керівництво для чиновників; б) «Чжун-юн» - «Золота середина»; в) «Лунь-юй» - «Бесіди і висловлювання»; г) «Мен-цзі» - це книга конфуціанця Мен Цзі, який жив через століття після Конфуція.

Вчення Конфуція з питань взаємовідносин держави і особи було побудоване на нормах моралі. Він закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на категоріях добра. Слід прагнути до добра, тоді і народ буде добрим. Мораль благородної людини подібна вітру, а мораль злої людини подібна траві. Трава завжди нахиляється туди, куди дме вітер. У книзі «Лунь-юй» можна прочитати моральну заповідь Конфуція: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім'ї до тебе не будуть ставитися вороже». Він виступав: а) проти поляри­зації між багатством і бідністю; б) за царство гармонії в суспільстві; в) за мир, проти бунтів і боротьби за владу, проти загарбницьких війн; г) проти керівництва суспільством за законами та застосуван­ня покарань; д) за здійснення керівництва народом шляхом ритуалу, етико-правових норм та принципів.

Не менш цікаві ідеї про людину, її місце у всесвіті, можли­вості та обов'язки висвітлюються у філософських творах древньо-грецьких та римських вчених. Початок справедливості, законності та моральності в античний період пов'язується з утвердженням влади богів-олімпійців на чолі з Зевсом. У своїх загальновідомих поемах «Іліада» і «Одісея» Гомер показав Зевса як заступника загальної справедливості. За порушення загальної справедливості винних неодмінно чекала божа кара.

До помірності і пошуків золотої середини у всіх справах і прагненнях людей, у їх співвідношеннях між собою та з державою і суспільством закликають у своїх роботах «сім грецьких мудреців». До цієї сімки відносять Фалеса із Мілета, Пітака із Мітілени, Періандра із Корінфа, Біанта із Прієни, Клеобула із Лінда, Хілона із Ефор і Солона із Афін. Усі вони наголошували на важливому значенні законів для свободи і прав людини, і одержавши владу багато зробили для практичного здійснення своїх ідеалів. Наприк­лад, стародавній мудрець Пітак з Мітілени (651-569 pp. до н.е.) вважав, що для пізнання суті людини необхідно наділити її владою. Одним із знаменитих афінських державних діячів і законодавців був Солон (638-559 pp. до н. е.). Як один з реформаторів, він був посередником між знаттю і афінським демосом, між боржниками і кредиторами, між багатими і бідними. Він вважав, що завдяки створеним ним новим законам (594 р.) народ одержав владу та права в тому обсязі, в якому їх потребував. Закон і влада закону ним тлумачаться як поєднання права і сили. Про свої закони Солон говорив: «Я владу дарував народові в тій мірі, в якій він потребував її».

Одним із перших, хто сформулював у 486 році до н.е. право людини на висловлення своєї думки та вимогу бути вислуханим був афінський полководець Фемістокл (525-460 pp. до н. е.). Саме він наважився сказати Еврібіаду, командуючому об'єднаними силами Греції: «Бий, але вислухай».

Залежність людини, її свободи від соціального середовища та держави змальовували в філософських і політичних джерелах античні філософи. Одним з них був Платон. Його справжнє ім'я Арістокл (син Арістона і Періктіони). Періктіона походила з сім'ї, що дала Афінам Солона. Арістокл отримав прізвисько Платон (platus- «повний», «широкоплечий») від Сократа за ширину грудей і лоба та був найближчим його учнем.

У своїх двох проектах ідеальної держави він обґрунтував нерівність людей. Перший проект держави Платон змальовує в діалозі «Держава», а другий в діалозі «Закони». Визнаючи, що всі люди брати, він поділяв їх на тих, хто може керувати, їх поміч­ників, ремісників і селян та рабів. На його думку, від держави найбільше залежать люди третього стану. Раби, за Платоном, не є суб'єктами політики. Платон допускав можливість переходу із одного в інший тільки перші два стани. Він застерігав, що держава загине, якщо її будуть охоронять представники третього стану. Його ідеальна держава - це справедливе управління кращих. Кращими він називав філософів і науковців. Представники третього стану не здатні здійснювати управління. У своїх поглядах для другого стану Платон пропонує організувати побут та повсякденне проживання на засадах солідарності, рівності і колективізму. їм забороняється доторкатися до золота та срібла, мати сім'ю, власних жінок і дітей. Регламентувати побут та життя людей третього стану повинна державна влада.

Учнем і продовжувачем ідей Платона був античний філософ Аристотель (384-322 pp. до н.е.). Його батько був лейб-медиком македонського царя Амінти П. Аристотель грався у дитинстві з майбутнім царем Македонії Філіпом II, з 17 до 37 років вчився в Академії Платона та був наставником Олександра Македонського. Написав 28 книг, політико-правову тематику висвітлював у таких: «Політика», «Афінська політія», «Етика» та ін. Вперше ввів у науковий лексикон поняття «категорія». Справедливість поділяв на урівнюючу і розподіляючу. Критерієм урівнюючої справедли­вості бачив арифметичну рівність, яка застосовувалася в приватній сфери цивільно-правових угод. Принципом розподіляючої справед­ливості вважав геометричну рівність, що означало поділ соціальних благ пропорційно внеску члена політичного спілкування. Політич­на справедливість можлива лише між рівними людьми. Людина, за Аристотелем, істота політична від природи, але не всі люди досягли рівня політичного розвитку. Раби з його погляду - це люди з нерозвинутою політичною природою. Філософ розрізняє владу політичну і сімейну. Він ставив свободу людини в залежність від закону, маючи на увазі політичне право (природне і умовне). Об'єднання в межах політичного природного і умовного права свідчить про те, що Аристотель людей розглядає як політичних істот від природи. Але і в нього не всі люди мають однакові та рівні права. Всю повноту прав мають громадяни, тобто ті люди, що можуть брати участь у законодавчій і судовій владі. Раби, ремісники, «натовп матросів», торговці у Аристотеля позбавлені громадянських прав. Природне і людське Аристотель пояснював практичним прикладом про те, що коли б ми закопали в землю дерев'яне ложе і змогли зробити так, щоб воно проросло, то виросли б не ложе, а дерево. Приватну власність він вважав природним правом людини1.

Погляди Аристотеля в багатьох питаннях поділяв і підтри­мував римський філософ Марк Тулій Цицерон (106-43 pp. до н.е.). Освіту одержав в Римі, служив в армії Луція Сули, навчався ораторському мистецтву в Афінах, Малій Азії і на острові Родос. В його багатій творчій біографії є цікаві розробки. Він сформулював принцип про те, що під дію закону повинні підпадати всі? Цицерон обґрунтовував дуже важливе положення про те, що свобода громадянина - це його права, складова загального правопорядку, всієї державності. Але свобода у Цицерона теж не є загальна для всіх людей. Розглядаючи рабовласницький тип держави, Цицерон поділяє людей на вільних і рабів, що не може визнаватися як формальна рівність усіх людей перед законом.

Таким чином, у найдавніші часи і в античний період розвитку суспільства людина розглядається як певна соціальна цінність, а її свобода та можливості здійснювати певну поведінку багато в чому залежали від природного і суспільного середовища.

Історія розвитку прав і свобод людини в умовах середньовіччя найкраще представлена вченнями періоду Відродження. При­родно-правові доктрини цього періоду представлені двома течіями: а) феодально-клерикальне природне право; б) буржуазно-раціональна концепція природного права. Природно-правова філософія буржуазного суспільства не відмовилася повністю від теологічного минулого, не змогла піднятися над інтересами приватних власників, шукала пояснення невід'ємних природних прав у прихильності людини до суспільного життя.

Невизнання гідності всіх членів суспільства, нерівність прав людини характерні для, державно-правової думки періоду як рабовласницького, так і феодального типу держав. Залежність пригнічених мас від феодалів, боротьбу між різними групами в середині пануючого класу можна охарактеризувати трьома основними етапами розвитку феодалізму: а) ранньофеодальний період; б) період розвитку феодалізму, що характерно для централізованої стано-представницької монархії; в) занепад феодалізму і зародження капіталістичних суспільних відносин.

В умовах ранньофеодального періоду розвитку феодальних відносин класові суперечності, як правило, не переростали у відкриті революційні виступи селян проти феодалів. Мали місце лише окремі бунти, які швидко придушувалися. Важливе місце щодо утримання в покорі селянських мас належало церкві.

Одним з представників католицької церкви на етапі розвитку феодального типу держави був домініканський монах, вчений-богослов Фома Аквінський (Аквінат). Він вважав, що мета держави і права полягають у загальному добробуті під яким розумів привілеї для багатих і осіб, що мали владу. Землероби, дрібні ремісники, торговці, на його думку, повинні були підкорятися вищому станові, правителям.

Як реакція на гноблення, приниження людської гідності, нерівність прав людини :в епоху стано-представницької монархії виникають масові рухи протесту, що розглядалися правлячими колами в межах релігійної форми як середньовікові єресі. Спочатку вони не були диференційовані за соціально-класовими ознаками. Вже в XIV-XV ст. єресі були поділені на дві самостійні течії:

а) бюргерські (міські);

б) плебейсько-селянські.

Перша група єретиків в умовах стано-представницької монархії захищала інтереси багатих купців і банкірів, підприємців, власників майстерень, керівників цехових корпорацій, багатих ремісників та інших міських жителів, що об'єднувалися в різноманітні соціальні групи. Розвиток торгівлі, внутрішнього ринку вимагали наведення порядку, централізації управління, вільного пересування по феодальним водчинам. Бюргерство починає підтримувати сильну королівську владу. Одним з вираз­ників цих ідей був Марсілій Цадуанський. У своїх працях він відстоював сміливу на той час тезу про те, що джерелом всякої влади є народ. Під народом він. розумів, не все населення, а лише його кращу частину (військових, священиків, чиновників, купців, банкірів) та інших багатих людей. Це означало, що основна маса народу була пригноблена і ні про яку свободу і рівність у правах, а тим більше недоторканість не могло і йтися.

Представники іншої течії середньовічних єресів (плебейсько-селянської) вимагали урівняння дворян і селян, патриціїв і плебеїв, вищих і нижчих. Вони вимагали скасувати податки, панщину, оброк, різні привілеї для багатих, зрівняти всіх в майнових правах, дати всім одинакові можливості.

Таким чином, уже в умовах середньовіччя в епоху стано-представницької монархи різні верстви населення по-різному порушували питання свободи і рівності прав людини. Багаті групи населення, що їх можна характеризувати як перших представників буржуазії, яка тільки народжувалася, порушували питання про зрівняння їх з феодалами і заможною знаттю, надання їм таких самих прав і свобод, як і представникам стано-представницької монархії. Бідні групи населення теж ставили багато таких вимог, що збігалися з вимогами бюргерства. Незважаючи на все це, у них були і власні інтереси, що не збігалися з інтересами буржуазії.

Проблема прав людини, її свобод і недоторканості, взаємо­відносини з державою займають важливе місце на етапі занепаду феодалізму і зародження капіталістичних відносин. Головним надбанням цього періоду було те, що церква втратила свій диктаторський характер. Духовна влада церкви поступово переходила в руки світської влади. В цей період активно зарод­жуються капіталістичні відносини. Початкове накопичення капіталу супроводжується жорстокою експлуатацією селянства і бідної частини населення міст. З'являється велика кількість людей, що позбавлені засобів виробництва. На арену класової боротьби виходять нові суспільні сили: буржуазія і пролетаріат. Починається епоха політичних і соціальних революцій, які розхитують феодальне суспільство. Буржуазія і пролетаріат, що відносились феодалами до людей третього стану, часто брали участь у селянсь­ких антифеодальних рухах. Розвиток буржуазних економічних відносин вимагав централізації держави, а тому буржуазія в той час підтримувала процеси створення абсолютної монархії. Гуманістичне направлення суспільного мислення цього періоду відоме під назвою ідеологія Відродження. Нова епоха характеризувалася тим, що буржуазія прагнула створити світську централізо­вану державу, яка б не залежала від церкви. В цей період з'являються перші теорії природного права, які в умовах занепаду феодального ладу мали прогресивний характер в аспекті свободи і недоторканості людини. Значне погіршення життя народу, селянські повстання і рухи бідноти в містах стимулювали появу теорій утопічного соціалізму.

Одним з видатних мислителів епохи Відродження був Ніколо Макіавелі (1469-1527). В своїх поглядах на права та свободи особи він відходить від середньовікових уявлень про залежність людини від бога і обґрунтовує свою концепцію про те, що людина на половину залежить від своєї долі, а на половину від своєї актив­ності, творчості, вміння подолати перешкоди, тобто від свого таланту. Н. Макіавелі розглядає розвиток держави шляхом зміни двох форм державного правління:

а) спочатку абсолютна влада монарха, завданням якої є об'єднання і перетворення феодальної роздробленості на центра­лізовану державу;

б) наступним етапом розвитку державності в нових умовах Н. Макіавелі вважав республіку.

Для вирішення завдань першого ступеню державності, на думку Н. Макіавелі, монарх не повинен рахуватися зі своїми обіцянками. Хитрістю він зобов'язаний заплутати тих, хто вірить в його порядність. Завжди слід бути відважним як лев і хитрим як лисиця. Монарх повинен діяти за принципом: «Мета виправдовує засоби».

Після того, як буде досягнута централізація держави, усунутий абсолютний вплив церкви, що відповідало інтересам буржуазії і утверджувало нові капіталістичні виробничі відносини, Н. Макіавелі вважав за необхідне перехід до наступного ступеня державності, де державною формою правління повинна бути республіка. Тільки за умови існування цієї форми держави свобода і недоторканість людини набуває позитивного змісту: закріп­люється в нормативно-правових актах формальна рівність, недоторканість економічної, політичної, соціальної, культурної і особистої свободи. Як ідеолог буржуазії Н. Макіавелі закликав додержуватися недоторканості приватної власності. Він вважав, що людина швидше може забути смерть батька, ніж втрату спадщини.

Таким чином, сутність і соціальне значення вчення Н. Макіа­велі з питань утвердження свободи і недоторканості людини, закріплення і здійснення її прав дозволяє зробити деякі висновки:

а) метою вчення Н. Макіавелі було утворення централізованої держави, усунення абсолютного впливу церкви на всі сфери життя людей, розвиток капіталістичного способу виробництва, що на той час було об'єктивно прогресивними теоріями і підтримувалося з буржуазією; б) він-один,з перших почав розглядати державу не як сталу
структуру, а як явище» що постійно розвивається і залежить від
співвідношення різних сил з протилежними інтересами;

в) насилля він розглядав як необхідне зло, яке слід застосо­вувати на певному етапі розвитку державності для наступного досягнення загального блага і попередження більшого зла; г) виступаючи проти релігійних догматів, він заперечував абсолютну істину існуючих теорій і вчень служителів церкви і закликав людей звертатися до реальної дійсності, шукати пояснен­ня соціальних явищ у повсякденному житті;

д) підкреслюючи залежність людини від своєї долі, він водночас давав зрозуміти, що вона завжди на стороні того, у кого більше творчої активності, вміння подолати перешкоди. Доля завжди на стороні того державця, якого більша і сильніша армія. Повільність і нерішучість при вирішенні питання можуть зашко­дити в будь-якій справі;

є) в його вченні вбачається заклик до творчої діяльності, до визнання свободи особистості, змальовуються шляхи побудови нової державності, наявний,заклик до буржуазної революції.

Характеристика уявлень про права і свободи людина в умовах Нового часу представлена різними течіями та школами, але головне, що їх об'єднує - це початок буржуазних революцій. До того ж важливе значення в звільненні людини від церковних догматів офіційних доктрин римської католицької церкви, перебудові взаємовідносин церкви і держави, в подальшому утверджені свободи І недоторканості людини відіграв анти­феодальний рух Реформація, який був поширений у Німеччині. Учасники Реформації поділялися на два основні табори. Представ­ники першого стояли за здійснення помірних реформ, а другого - за революційний переустрій світу на засадах соціальної справедли­вості. їх вимоги були сформульовані під час Селянської війни в Німеччині в двох основних документах: «12-ти статтях» та «Статейнім листі».

У період ранніх буржуазних революцій починає формуватися концепція природних прав людини. А саме поширювалася думка, що природа наділяє людину певними невід'ємними фундаменталь­ними правами, які можуть бути протиставлені урядові, але мають ним охоронятися. Відтоді права людини стали розглядати як елементарні передумови гідного людського існування.

Отже, в цей час дуже важливе значення для розвитку свободи і недоторканості людини мали вчення Г. Гроція, Б. Спінози; Т. Гоббса, Дж. Локка про природні права людини і громадянина. Вони стали ідейно-теоретичним фундаментом нового на той час капіталістичного ладу. І хоча буржуазні революції в Італії, Голландії, Англії, Франції і Німеччині готувалися різними соціальними групами, ідеологія природного права відображала інтереси всіх цих груп.

Так, Г. Гроцій - це типовий представник голландської буржуазії. Він був раціоналіст. Його ідеї природного права розвивалися в працях Віко, Г. Гоббса, Т. Джеферсона, І. Канта, Дж. Лока, С. Пуфендорфа, Ж.-Ж. Руссо. В своїй книзі «Про право війни і миру» Т. Гроцій показав перетворення феодально-клери­кального природного права в буржуазно-раціональне природне право. Природне право характеризується як припис здорового глузду, який передбачає, що те чи інше діяння залежно від його відповідності чи невідповідності самій розумній природі, визнаєть­ся або морально невідповідним або морально необхідним, а це означало, що таке діяння чи заборонялося чи делегувалося самим Богом, який є творцем всієї природи.

Природне право настільки невід'ємне, що не може бути змінене і самим Богом. Свої ідеї Г. Гроцій черпав у працях Аристотеля і Цицерона. Природне право, за Г. Гроцієм, повинно відповідати будь-якій релігії. Голос бога тотожний голосові природи, а людина частина цієї природи.

До міжнародного природного права Г. Гроцій відносить: а) принцип свободи морів; б) свободу народу вести підприємницьку діяльність з іншим народом; в) свободу чоловіка укладати шлюб з жінкою іншого народу; г) рівності бідних і багатих перед законом. Він розглядає релігійну владу як зверхню над владою світською. Г. Гроцій намагався пояснювати світ з його самого та обґрунтував ідею співіснування людини з людиною і народу з народом. Він виступив як ініціатор виділення природного права з права церковного, формування природного права і відмежування його від позитивного права. Ці висновки слугували появі теорії буржуазного природного права. До її головних положень відносять такі твердження, які разом з іншими опрацьовувались і Г. Гроціем:

1. Якщо хтось бажає з метою власної вигоди використати послуги іншого, має у відповідь потурбуватися про те, щоб потреби цього іншого були задоволені.

2. Основа природного права - власність. А теорія власності. особливо інтенсивно розроблялась Дж. Локом і С. Пуфендорфом та мала значний вплив на розвиток цивільного права в Центральній Європі.

3. Легітимність влади асоціюється не з конституційною монархією, а з демократичною республікою.

4. Концепція юридичної рівності найбільше відповідає потребам ринкових відносин і переростає у буржуазну законність.

5. 3 просвітницької концепції можна вивести принципи миру і мирного існування між народами на підставі міжнародного права.

6. Звільнення права від моралі і релігії було причиною звільнення буржуазії від феодально-абсолютиської державної влади.

7. Слід заборонити застосування: тортур при допитах і запровадити дотримання основних вимог правосуддя.

Г. Гроцій відстоював висновок про те, що між клерикально-природною і буржуазно-раціональною концепціями природного. права існує наступництво, але він стверджував, що одночасно буржуазно-раціональна концепція природного права має свої особливості, які зводяться до таких положень:

1. Раціональне право і формальне право не збігаються, оскільки перше виводиться з об'єктивних законів природи, а друге - з суб'єктивного погляду законодавця..

2. Не існує однозначних для всіх типів держави і права принципів природного права.

Ще одним видатним творцем природного права був співвітчизник Г. Гроція Б. Спіноза (1632-1677). Як філософ-матеріаліст Б. Спіноза під природним правом розумів необхідність, відповідно до якої існує і діє вся природа і кожна її окрема частина. Природне право ним ототожнюється зі спроможністю будь-якої частини природи до самозбереження. Людина також частина природи, а тому як і всі інші прагне до самозбереження. Він обґрунтовував тезу про те, що кожна людина захищає чужий інтерес лише настільки, наскільки вона думає, що робить це заради свого блага. Отже, свободу людини Б. Спіноза розглядає як підпорядкування своїх дій і поведінки пізнаній необхідності. На думку філософа, лише той вільний, хто живе, керуючись своїм розумом. Але, говорячи про індивідуальну свободу, мислитель вважає, що люди повинні об'єднуватися і діяти спільно, прагнучи поєднати індивідуальну і спільну волю. Обґрунтовуючи владу і її могутність в державі Б. Спіноза протиставляє їй невідчужувані природні права людини. Влада не може ігнорувати те, що безпосередньо виходить з законів людської природи.

Таким чином, правові погляди Б. Спінози, що виводив державно-правові принципи організації суспільства з самого існування людської природи, були прогресивні. Ідея обмеження владних структур людськими законами і природнім правом людини залишається актуальною і сьогодні в умовах формування правової держави і громадянського суспільства в незалежних державах, які були суб'єктами колишнього СРСР. Прогресивні ідеї Б. Спінози здійснили внесок в подальший розвиток поглядів на цінність людської особистості, на її правове становище в суспільстві, права, свободи і обов'язки людини та її недоторканність, що обґрунто­вувалися в епоху Просвіти, в період буржуазних революцій.

Видатним англійським мислителем періоду англійських буржуазних революцій, який вніс в теорію права своє бачення свободи особистості, не відчуження її природних прав, був Т. Гоббс (1588-1679). Він вважав, що на початку всі люди були з однаковими фізичними і розумовими здібностями, мали право на все, що їх оточувало. Та людський страх, егоїзм, жадібність, заздрість інші антисоціальні мотиви спонукали фатальну необхідність війни всіх проти всіх, дію антилюдського принципу: «Людина людині вовк». Цей період розвитку людства, на думку Т. Гоббса, характеризується його природним станом. Т. Гоббс визнає, що цим лише не закінчуються всі негативні якості соціального життя. Він, як і Б. Спіноза вважає, що людині притаманний інстинкт само­збереження, який спонукає процеси подолання природного стану, виживання одного індивіда за рахунок іншого.

Т. Гоббс розрізняє декілька природних законів: а) необхід­ність людей прагнути до миру, дотримуватися його; б) готовність кожної людини відмовитися від своїх прав у тій частині, в якій це необхідно для збереження миру і самозахисту; в) необхідність людей виконувати в повному обсязі укладені ними угоди, бо в іншому випадку вони не матимуть ніякого значення. Зазначені закони, як вважав Т. Гоббс, не обов'язкові для виконання і примусити їх виконувати може тільки спеціально утворена сила. Т. Гоббс розрізняє право і закон (обов'язок). Якщо право для нього означає свободу робити будь-що, то закон (громадянський) забезпечується відповідною примусовою силою і обов'язковий до виконання. Таку силу Т. Гоббс вбачає в державі, яка утворюється людьми шляхом взаємної домовленості між собою. Але Т. Гоббс не залишає права за народом на можливість змінити вибрану форму правління, що була затверджена, суспільним договором. Він обґрунтовує необмежену владу суверена, який сам видає закони, організує їх виконання і розглядає спори між людьми. Суверен має необмежену владу на своїх підданих, які стають ними після вручення суверену влади. Тільки держава може гарантувати своїм підданим свободу. Під свободою Т. Гоббс розуміє право робити все, що не заборонено громадянським законом. Т. Гоббс все ж залишає право конкретного Індивіда діяти проти волі суверена. В разі коли суверен, порушуючи природний закон, зобов'язує індивіда убивати чи калічити себе, або забороняє захищатися від нападу ворогів, індивід має право на повстання.

Таким чином, Т. Гоббс розрізняє природне і позитивне право і в разі, коли фізична недоторканість індивіда порушується іншими індивідами він вважає, що людина має право на протидію. З цього можна зробити висновок, що Т. Гоббс фізичну недоторканість особистості ставить вище за волю суверена. Життя і здоров'я людини більш важлива цінність, ніж держава, що є політичною організацією, утвореною людьми для того, щоб уникнути війни всіх^; проти всіх і захищати права людини.

Представником доктрини ранньобуржуазного лібералізму в , Англії, після втечі короля Якова II Стюарта, був Д. Локк. (1632-1704). Він повністю поділяв ідею природного права, суспільного. договору, народного суверенітету, не відчужування, прав і свобод особистості, права на повстання проти тирана, збалансованості законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. Свободу і недоторканість людей в цілому і кожної людини окремо він визначав як можливість за власним бажанням робити все, що не заборонено нормативно-правовими актами, а також не залежати від невизначеної волі інших людей. Гарантії такої свободи він бачив у рівному для кожної людини і для всіх людей загальнообов'язковому законі.

Таким чином, вчення Д. Локка було гуманістичним за змістом і мало певну форму. Ним була сформульована концепція прав людини, де він назвав право на власність, рівність і свободу такими, що не залежать від волі держави. Ця теорія була використа­на в подальшому різними дослідниками прав людини. Наприклад, увійшла як складова у французьку Декларацію прав людини і громадянина 1789 р.

Гуманістичні ідеї про свободу і недоторканість індивіда, про права людини і громадянина, боротьба за утвердження цих Ідей, за забезпечення честі і гідності особи одержали свій подальший розвиток в епоху Просвіти. Французькі і німецькі просвітителі прагнули досягти свободи індивіда шляхом розповсюдження знань і проведення реформ у суспільстві.

Одним з загальновизнаних лідерів французької просвіти був Вольтер (1694-1778). Рідко коли доля наділяє людину стількома талантами. Він був істориком і філософом, поетом, драматургом, романістом, сатириком і публіцистом. Його справжнє ім'я Франсуа Марі Аруе. У своїх філософських працях Вольтер виступав проти католицизму і релігійного фанатизму. Піддавши нищівній критиці феодальні порядки, Вольтер вважав, що на зміну деспотичній формі правління повинно прийти панування розуму і свободи. В такому суспільстві кожній людині буде забезпечена реалізація її невід'єм­них природних прав таких, як особиста недоторканість, недотор­каність приватної власності, свобода друку, слова, совісті та інші. Свобода людини, на його думку, може бути обмежена тільки законом.

Перешкодою забезпечення свободи індивіда Вольтер вважав наявність феодальних порядків. Він закликав створити для всіх сприятливі умови творчої ініціативної діяльності, приватного підприємництва. З цією метою він розробив безоплатну програму ліквідації кріпосної залежності селян від держави і церкви. Селяни, що належали панам, могли звільнитися за викуп, за наявності на те згоди володаря. Вольтером були закладені перші ескізи програми реформ. Він вважав, що знання зможуть підняти культурний рівень пануючої верхівки, які усвідомлять необхідність реформ зверху, підуть на компроміс із буржуазією, що тільки народжується, дадуть можливість розвиватися підприємницькій діяльності.

Таким чином, Вольтер поклав початок політико-правовим теоріям реформ, підготував ґрунт для подальшого розвитку вчення про свободу і недоторканість людини в умовах переходу від абсолютної монархії до ранньобуржуазного способу виробництва. і До видатних теоретиків періоду французької Просвіти належить Ш. Монтеск'є (1689-1775). Його вважали одним з засновників географічної школи. Його політична та правова доктрина зводиться до пошуків оптимальної форми держави та місця в ній людини. НІ. Монтеск'є розглядав три основні форми правління в державі: демократію, монархію, деспотію. На його думку, деспотія є неправильною формою правління і притаманна для великої імперії. Для невеликих і середніх держав характерна республіка (демократична чи аристократична) і монархія.

Як і Вольтер, Ш. Монтеск'є вважає, що свобода - це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода за Ш. Монтеск'є - це право людини робити все, що дозволено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує розподілу влади. Використовуючи вчення Локка, Ш. Монтеск'є обґрунтував необхідність у демократичній державі розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, які повинні бути незалежними одна від одної. Законодавча влада, за вченням Ш. Монтеск'є, повинна належати парламенту, вико­навча - королю, судова - незалежному суду присяжних. Кожна із зазначених влад повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших власних повно­важень. Тільки на таких умовах існування самостійних, незалеж­них одна від одної влад, людина може мати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанту поведінки в межах чинних у державі законів. Якщо в суспільстві незабезпечена реалізація прав і свобод людини і громадянина, не проведений розподіл влади на зазначених вище засадах таке суспільство не має конституції і не може вважатися демократичним Ці та деякі інші ідеї видатного французького просвітителя про свободу людини, її правове становище в суспільстві і принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову були враховані при підготовці Конституції США (178 7), Декларації прав людини і громадянина (1789), Конституції Франції (1791), французького кодексу Наполеона та деяких інших прогресивних документів того часу..

Ш. Монтеск'є вважається одним з піонерів концепції правової держави, його ідеї, як прогресивні знайшли своє втілення в практичних діях періоду буржуазних революцій в Європі. Він звинувачував аристократію в узурпації влади, вимагав надати буржуазії та іншим верствам населення, яких відносили до третього стану і які боролися за своє становище в суспільстві з феодалами, рівні права і свободи. Ідеї, Ш. Монтеск'є використовуються і в сьогоденні в умовах будівництва правової держави і громадянського суспільства в Україні та інших державах колишнього СРСР.

Проблемам недоторканності, честі і гідності людини були присвячені праці німецьких та італійських просвітителів. У Німеччині просвітительські ідеї були відображені у творах
С. Пуфендорфа, X. Томазія, X. Вольфа та ін.

С. Пуфендорф (1632-1694) обґрунтував ідею про те, що свобода і незалежність особистості були притаманні тільки періоду природного стану людини. У подальшому суперечки та егоїзм людей унеможливлюють забезпечення їх природних прав у повному обсязі. Заради загальної користі і безпеки усіх потрібно утворити державу як організацію, в якій люди об'єднуються для спільного політичного спілкування. На думку вченого, держава виникає в результаті двох договорів: а) між людьми про об'єднання і вибір форми держави; б) між людьми і вибраним ними лідером про взаємні обов'язки, які полягають у тому, що підлеглі зобов'я­зуються підпорядковувати свою поведінку владі, а правитель - забезпечувати права підлеглих зокрема І їх свободу та недотор­каність. Тільки необмежена влада монарха, вважає С. Пуфендорф, здатна забезпечити порядок у країні і безпеку підлеглих. Характе­ризуючи кріпосне право, він вважав, що воно є результатом спільного договору, а тому вигідне для селянства.

Отже, незважаючи на деякі прогресивні ідеї, С. Пуфендорф був прибічником абсолютної монархії і відстоював ідею про те, що лише влада монарха, частково обмежена стано-представницьким органом, здатна забезпечити свободу, недоторканність, права і обов'язки підлеглих, суспільний порядок і загальну користь. Не підтримуючи протидію окремої особи монарху і владі, він допускав можливість народної непокори у випадках, коли монарх своїми діями веде країну до загибелі.

Послідовником С. Пуфендорфа в Німеччині був X. Томазій (1655-1728). Він першим у Німеччині почав читати лекції з природного права німецькою мовою. Будучи послідовником ідей Б. Спінози вважав, що природне право в основі своїй характе­ризується мораллю. Людей поділяв на мудрих і дурнів. Управління першими можна здійснювати за допомогою норм моралі, а для інших - необхідний примус за допомогою держави і права. За вченням X. Томазія, право відрізняється від моралі тим, що утворюється і захищається державою. На його думку, народ може протестувати проти несправедливої влади монарха, але такий протест повинен бути пасивним. Для усунення несправедливості і розбрату необхідно мати спільне майно. Наявність спільної власності стане можливою лише у майбутньому, коли люди створять відповідні передумови для такої організації суспільного

життя.

Отже, прогресивні ідеї X. Томазія були спрямовані у майбутнє, давали можливість людині замислитися про стан свого існування і про шляхи покращення своєї долі, варіанти одержання і подальшої реалізації своїх прав і свобод.

Німецьким просвітником, що закликав до дотримання у поведінці людей природного закону, був X. Вольф (1679-1754). Саме він, однин з перших спробував використати ідеї природного права в інтересах абсолютної монархії і поліцейської держави в Німеччині. Природне право ним виводиться з морального обов'яз­ку. За його вченням існують природжені права людини тому, що існують природжені обов'язки. Він аргументує той факт, що від природи всі люди рівні, що для загальної безпеки, недоторканності та добробуту вони утворили державу і добровільно передали свою владу, а отже, і свою свободу, монарху..Кожен окремий індивід обмежив свою свободу, передавши себе в рабство іншому. Саме тому, на його думку, з'явились пани і кріпаки. Право X. Вольф визначає як свободу діяти для виконання обов'язку. Межі такої свободи визначає державна влада в особі монарха. Монарх повинен турбуватися про загальне благо. Монарх наділяється необмеженою законодавчою, виконавчою і судовою владою. Монарх видає закони держави, які повинні в повному обсязі регламентувати поведінку людей у всіх сферах їхнього життя (господарській, політичній, науковій, духовній, інтимній, сімейній та ін.). Покора монарху повинна бути безумовною і незаперечною.

Отже, теоретичні погляди X. Вольфа слід визначити як освічений абсолютизм. Якщо в Англії і Франції природно-правова доктрина була ідейною зброєю боротьби третього стану з абсолют­ною монархією і свавіллям, то в Німеччині - засобом збереження і обґрунтування існуючого державного режиму і позитивного права.

На відміну від французької, англійської і навіть німецької, італійська буржуазія того часу була в основному лихварною і торговельною. Це означало, що "її інтереси були далекі від інтересів народу. Економічно італійська буржуазія була пов'язана з феодалами. Буржуазні ідеологи, вчені просвітителі мали лише побажання стосовно політичної централізації, осуду свавілля і беззаконня не йшли. Одним із таких просвітителів, що розглядав у своєму вченні доктрину природного права був Ч. Бекарія (1738-1794). Свої теоретичні погляди щодо державно-правових явищ, свободи і недоторканності людини він виклав у праці «Про злочини і покарання». Як і Т. Гоббс, Ч. Бекарія розглядав природний стан людей і перехід їх до політичної форми життя заради загальної користі. Люди, об'єднуючись, втрачають частину свободи заради того, щоб забезпечити собі ту частину свободи, яка у них лишається. Ч. Бекарія розрізняє божу, природну і людську справедливість. Перші дві справедливості засновані на божих і природних законах. Людська справедливість заснована на суспільному договорі, який установлює межі державної влади.

Ч. Бекарія відстоює ідею законності. Видавати закони, на його думку, має право суверен, тобто монарх. Освічений монарх, за теорією Ч. Бекарія, буде видавати справедливі закони, виявляти турботу про своїх підлеглих, організовувати виконання законів таким чином, щоб не допустити нерівності і жебрацтва, сам суворо дотримуватиметься своїх законів і забезпечуватиме захист права людини. Свобода людини, на думку Ч. Бекарія, - це його право робити все, що не суперечить закону. Владні структури і сам суверен повинні дотримуватися законів, керуватися ними і за необхідності змінювати їх тільки на законних підставах і в порядку, перед­баченому законом. У руках монарха, на думку Ч. Бекарія, може зосереджуватися тільки законодавча і виконавча влада. Судова влада повинна належати суду. Суд повинен опиратися на закони, доводити провину суб'єкта, що скоїв правопорушення. При визначенні міри і виду юридичного впливу на винного суд не має права виходити за межі, що передбачені чинним законом. Причини злочинів він вбачив у соціальних умовах, і тому вважав, що метою покарання повинно бути попередження правопорушень і виправ­лення та перевиховання правопорушника.

Ч. Бекарія виступав проти широкого застосування смертної кари. На його думку, вона виправдана тільки в надзвичайних випадках для збереження існуючої форми правління чи при боротьбі нації за свободу. У всіх інших випадках більш ефективним покаранням є довічне позбавлення волі з позиції природного права смертна кара не допустима. Жодна людина добровільно не бажає позбавити себе життя. А це означає, що люди не могли передати суверену право вирішувати за них жити їм чи помирати. Смертна кара не може бути виправдана ні з моральної, ні з юридичної точки зору. З моральної позиції таке рішення сприяє аморальності і жорстокості, поширюється в народі як негативне явище, а з юридичної - смертна кара невиправдана тому, що в разі судової помилки виправити її неможливо. Ч. Бекарія вважав, що склад злочину і межі покарання повинні бути передбачені законом і відповідати тяжкості скоєного суспільно небезпечного діяння.

Таким чином, ідеї італійського просвітителя Ч. Бекарія були покладені в основу кримінального законодавства і кримінально-правової науки буржуазного права. Ці ідеї на той час були прогресивними тому, що закріплювали прогресивні принципи рівності всіх перед кримінальним законом. Він стверджував гуманізм у праві, що сприяло розвитку інституту свободи і недоторканності людини та її інших прав.

Значний внесок у розвиток теоретичної думки про свободу і недоторканність людини і індивіда здійснив французького філософ Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Цей новий напрям філософської думки одержав назву буржуазний радикалізм. В одній із своїх робіт «Міркування про науки і мистецтво» Ж-Ж. Руссо піддав сумніву положення про те, що наука і розповсюдження знань сприяють удосконаленню натури суспільства. Такий висновок суперечив усім традиційним просвітительським висновкам. Згідно з теорією Ж-Ж. Руссо спочатку в природному стані всі люди жили як звірі і були вільні, 3 розвитком виробничих відносин з'являється майнова нерівність, а це спонукало і обмеження свободи людини. Держава, на його думку, появляється як результат договору між бідними і багатими, тобто багаті запропонували утворити публічну політичну владу, а бідні погодилися. Саме виникнення держави було причиною знищення природної суспільної свободи і рівності. Нерівність у приватній власності, політична і соціальна нерівність призвели до абсолютної нерівності при деспотизмі.

Розвиваючи теоретичну думку про договірний шлях утворен­ня держави, Ж-Ж. Руссо з суспільним договором пов'язує майбутні свободи. За його теорією, громадяни, уклавши суспільний договір, набувають громадянських прав і обов'язків. Це означає, що індивідуальні права набувають юридичного характеру і забез­печуються об'єднаною силою всіх громадян. Усі учасники договору залишаються вільними і рівноправними, об'єднуючись у народ. Інтереси народу не можуть суперечити інтересам окремих індивідів. У своїх працях Ж-Ж. Руссо обґрунтовує народний суверені­тет, вважаючи, що він невідчужуваний і неподільний. Тільки народ, як суверен, може здійснювати і фактично здійснює законодавчу владу. Сутність свободи громадян полягає в тому, щоб знаходитися під захистом законів, які вони самі приймають у конкретній державі. Ж-Ж. Руссо не виступав проти приватної власності. Будучи ідеологом дрібної буржуазії, він пропонував лише урівняти майнову нерівність.

Таким чином, в умовах просвіти і просвітництва було продовжене обґрунтування гуманістичних ідей прав людини і громадянина. Свобода і особиста недоторканність людини і громадянина різними течіями просвітителів обґрунтовувалася по різному. Найбільш консервативними були ідеї німецьких просвіти­телів , які вбачали завдання просвіти лише в підготовці проведення реформ зверху. Найбільш прогресивними були ідеї і теоретичні концепції французьких просвітителів, які пропагували реформи знизу, зокрема і еволюційний шлях їх здійснення.

В умовах пізнього феодалізму події у Англії, Італії та Франції характеризувалися великою активністю третього стану і в першу чергу селянства, бідних ремісників, жителів міст і пролетаріату, що тільки народжувався. Захисту рівності, прав і інтересів бідноти третього стану, були присвячені класичні роботи утопічного соціалізму Т. Мора та Т. Кампанелли та французьких комуністів-утопістів Ж. Мельє, Г.-Маблі, Г. Бабефа.

Т. Мор (1478-1535) у своїй праці «Утопія» виступив проти приватної власності, монархічної форми правління. Він запропону­вав утворити ідеальну державу, в якій не буде приватної власності, і усі жителі якої будуть рівні. Головними завданнями їх діяльності повинні бути виробництво товарів і продуктів та розподіл їх порівну, боротьба зі злочинністю та забезпечення мирного існування. Владні структури в утопії формувалися шляхом виборів, всі питання вирішувалися спільно. Всі утопісти живуть у достатку та мають рівні права.

Його послідовником був італієць Т. Кампанелла (1568-1639). У своїй праці «Місто Сонця» він підтримував Т. Мора щодо відсутності приватної власності, виступив за рівноправність чоловіка і жінки, загальнообов'язковість праці. Т. Кампанелла вважав, що у соляріїв повинні бути однакові житло, одяг, їжа, втіхи. Домінують інтереси держави над інтересами приватних осіб. На відміну від англійських та італійських соціалістів-утопістів, французькі прихильники комуністичних ідей виступали з позиції природного права, тобто вважали природні права людини першорядними щодо держави. Одним з них був сільський свящєнослужитель, син сільського ткача Ж. Мельє (1664-І729). Він вважався ідеологом селянського революційного комунізму. В своїй праці «Заповіт» Ж. Мельє: а) розкрив гнобительську роль релігії, пов'язуючи її найтіснішим чином з політикою; б) показав бідність французьких селян, закликаючи їх бажати революції; в) відстоював право рівності всіх від природи, природні права і свободи людини і її недоторканність. Коріння зла і несправедливості він вбачав в: а) абсолютній монархії, де процвітають тиранія, дармоїдство, відкупщики та вельможі; б) існуванні армії, дворян, священиків, чиновників та інших служителів феодального ладу, що належать до дармоїдів; в) наявності приватної власності і майнової нерівності і виступає за їх ліквідацію.

Іншим комуністом-утопістом періоду просвіти у Франції був Мореллі (XVIII ст.), який виклав детальний план організації і функціонування комуністичної влади в праці «Кодекс природи». Основними складовими цього плану, були пропозиції щодо; а) ліквідації бідноти і гноблення, які він пов'язував з необхідністю ліквідації приватної власності; б) удосконалення законодавства шляхом встановлення в законах загальнонародної форми власності, гарантованої роботи з виконанням по черзі обов'язків посадових осіб, обов'язку кожного громадянина сприяти усіма своїми силами досягненню загальної користі, регулювання побуту, виховання, участі в громадських справах; в) покладання на державу обов'язків регулювати економічні процеси виробництва; г) організації державної влади у вигляді комуністичного самоврядування; д) мирного шляху досягнення такого суспільного ладу. Все, це на думку Морелля, повинно сприяти особистій свободі людини.

Багато в чому схожі на попередні і ідеї утопічного соціалізму Г. Бонно Маблі (1709-1785). Вони були викладені в працях «Про права і обов'язки громадян» та «Про законодавство чи принципи законів». У них розглядаються такі ідеї індивідуальної свободи і особистої недоторканності людини: а) ліквідація приватної власності; б) прийняття справедливих законів, в яких слід обмежити рівень багатства, торгівлі, спадщини, провести аграрну реформу, встановити безоплатне виконання державними службов­цями своїх обов'язків; в) критика абсолютної монархії, та обґрунтування демократичної республіки, в якій би було установ­лено принцип розподілу влади, де носієм верховної влади повинен бути народ; г) пропонується не революційний, а реформістський шлях установлення комуністичної влади..

Одним з найбільш колоритних мислителів епохи євро­пейської Просвіти був Г. Бабеф (1760-1797). Його погляди можна вважати вершиною розвитку соціалістичної ідеї у Франції. Сутність його ідей характеризується такими установками: а) повного не сприйняття приватної власності; б) побудови народної держави; в) проголошення республіканської форми правління; г) утверд­ження невід'ємних прав кожного громадянина; д) досягнення благополуччя для усіх та щастя для кожної окремої людини; є) підкорення чинним законам та вказівкам верховної адміністра­ції; є) забезпечення усіх членів однаковим середнім достатком та тим, чого кожен потребує; ж) ігнорування індивідуальності і самобутності будь-якої особистості. .

Отже, між клерикально-природною і буржуазно-раціональ­ною концепціями природного права існує наступництво. Водночас буржуазно-раціональна концепція природного права дає змогу стверджувати: а) раціональне і формальне право не збігаються, оскільки перше виводиться з об'єктивних законів природи, а друге - з суб'єктивного погляду законодавця; б) не існує однакових для всіх типів держав і права принципів природного права; в) в кінці епохи філософсько-правової просвіти буржуазія вже повністю здійснювала панування. Однак природне право не досягло правового рівня. На словах було право, а на справі панування і диктат Право вибирати людину, щоб здійснювала управління, перетворювалося на право того, хто буде обраний, заволодіти будь-якими благами, до яких він мав доступ. Особлива роль в ідейній спадщині належить теоріям утопічного соціалізму (комунізму), що займала певне місце в концепціях пізнього феодалізму щодо свободи та особистої недоторканності людини.

Вісімнадцяте століття, особливо його друга половина, характеризувалося прогресивними ідеями та нормативним їх закріпленням не тільки в Європі, але й на атлантичному узбережжі Америки, де велась визвольна війна американського народу (в першу чергу англійських колоністів) проти метрополії англійців, що гнобили і тримали в колоніальному рабстві народ Америки. В результаті війни 1775-1783 pp. утворилась незалежна держава США. На формування політичної і правової думки в колоніях великий вплив мали політичні правові ідеї. мислителів Європи періоду буржуазних революцій. До них можна віднести природно-правові теорії Т. Гоббса, Д. Локка, Вольтера, Ж.- Ж. Руссо, ПІ. Монтеск'є та деяких інших. їх ідеї та ідеї американських мислителів знайшли своє закріплення в « Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки» та «Білі про права». Декларація незалежності СІЛА закріпила основні положен­ня, що відображали ідеї природного права, які відстоювалися в той час американські революціонери-демократи Т. Пейн (1737-1809) і Т. Джеферсон (1743-1726). До таких ідей слід віднести: а) право на життя, свободу, недоторканність, власність, щастя і безпеку; б) право на знищення уряду, що не задовільняе інтереси народу; в) ідея суверенітету народу; г) принцип розподілу влади; д) право народу на вибір форми правління, що відповідає його інтересам; є) ідею про те, що уряд лише слуга народу і повинен діяти в інтересах народу.

Ідеї великої торгово-промислової буржуазії і плантаторів-рабовласників у США в період боротьби за незалежність відстоював О. Гамільтон (1757-1804). Він виступив проти включення біля про права до Конституції США 1787 року. Цією конституцією було закріплено сильну урядову владу, оформлено утворення республіки буржуазії та плантаторів. Біль про права не був включений до Конституції США, навіть незважаючи на те, що в конституціях штатів біль про права найшов своє відображення. І тільки завдяки активним ініціативам Т. Джеферсона і деяких інших революційних демократів та прогресивних політичних діячів Америки до Конституцію США було прийнято десять доповнень, що вступили в дію в 1791 році, проголосили права і свободи громадян СІНА і ввійшли в історію правової думки як американський Біль про права.

Важливу роль в історії формування першого покоління прав людини відіграла французька «Декларація прав людини і грома­дянина 1789 року». Революція була здійснена в три етапи: а) конституціоналістський (1789-1792); б) жирондистський (1792-1793); в) якобінський (1793-1794).

Конституціоналісти, що прийшли до влади в результаті революції, проголосили ліквідацію феодалізму і стано-феодальних порядків. Було проголошено, і проведено ряд прогресивних політичних, соціально-економічних та правових перетворень. 26 серпня 1789 р. Установчими Зборами прийнята «Декларація прав людини і громадянина». Після прийняття Декларації велика буржуазія, захопивши владу, почала діяти всупереч проголошеним демократичним принципам і прийняли низку антидемократичних законів.

У серпні 1792 року в результаті народного повстання було ліквідовано режим конституційної монархії і до влади прийшла середня буржуазія. Це був жирондистський етап революції у Франції. Жирондисти прийняли ряд законів спрямованих на ліквідацію залишків феодального режиму і установлення фран­цузької республіки.

У результаті повстання 31 травня по 2 червня 1793 р. жирондистів було вигнано з Національного Конвенту і до влади прийшла дрібна буржуазія (якобінці). Вони встановили якобінську диктатуру.

Таким чином, ідеї прав і свобод людини і громадянина у XVIII ст. у Франції і США: а) внесли певний вклад в загальносвітову скарбницю формування прав людини, мали прогресивний характер тому, що були направлені проти феодальних порядків; б) теоретичні доктрини просвіти, революційно-демократичні концепції та теорії утопічного комунізму сприяли подальшому розвитку формування прав і свобод, правової думки в Німеччині, Росії, інших державах; в) вони в подальшому були використані в роботах філософів, юристів, вчених (теоретиків і практиків) у формулюванні другого і наступних поколінь прав людини і громадянина.

Подальший розвиток прав людини і громадянина, їх свободи і недоторканності можна прослідкувати, аналізуючи світову юридичну думку, законодавство і юридичну практику ХІХ-ХХ cm. Для першої половини XIX ст. характерне зміцнення буржуазних прав і свобод. В цей час іде активна кодифікація законодавства, виникає представницька держава в її сучасному розумінні, буржуазія поступово завойовує собі політичні права і політичне панування. Прагнення буржуазії до свободи, прогресу і законності спонукали виникнення в державно-правовій ідеології того часу буржуазного лібералізму, що характеризувався розширенням свободи дій, свободи торгівлі, свободи приватної власності і промислової конкуренції, свободи і недоторканності людини та іншими громадянськими правами і свободами.,

Одним з видатних вчених філософів Німеччини, що почав систематичне обґрунтування буржуазного лібералізму був професор Кенігсберзького університету І, Кант (1724-1804). Вчення І. Канта в основі своїй навіяне духом просвіти з використанням ідей індивідуалістичної школи природного права. Особа ним розглядається як абсолютна цінність з висуванням апріорного закону, абстрактно-обов'язкового і формального «категоричного імпера­тиву» . І. Кант вважає, що свобода особистості полягає в тому, щоб визначати самому для себе мету і варіанти поведінки, що відпо­відають цій меті. Він впевнений, що держава може примусити особу вибирати ті чи інші засоби для досягнення певної мети, але не може наказувати людині заради чого вона повинна жити. І. Кант вперше висунув ідею про те, що устрій і режим держави повинен макси­мально відповідати праву (правовому закону). Держава повинна спиратися на право, додержуватися прав і свобод людини,' забезпечувати їх реалізацію та здійснення позитивних законів.

Право І. Кант поділяє на природне, позитивне і справедли­вість. Водночас І. Кант виключає право народу на повстання проти деспотичного управління, вважаючи, що зміна політично-юридичних установ повинна проходити шляхом реформ. Методи відкритої боротьби втягують народ у хаос, анархію і злочинність. У працях І. Канта обґрунтовується необхідність миру як в межах держави, так і в міжнародних відносинах між державами. І. Кіт виступає проти війн, за політичне вирішення всіх проблемних питань шляхом укладання і додержання міжнародних договорів і угод, невтручання у внутрішні справи держави, за розвиток між народами торговельних, культурних та інших зв'язків.

Таким чином, у правовій філософії І. Канта як одного з перших авторів, що обґрунтовував буржуазний лібералізм, яскраво проглядається конфлікт ліберальних і етичних нотаток. З одного боку він прихильник справедливості, а з іншого - не залишає людині можливості відстоювати справедливість, протистояти тиранії. Справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути встановлення «вічного миру». Досягти цього в майбутньому можна., завдяки утворенню федеративного союзу незалежних рівноправних держав республіканського типу. В такому суспільстві, на думку І. Канта, особі буде забезпечена реалізація повної свободи і недоторканності.

Найвищим ступенем,розвитку класичного німецького ідеалізму були правові вчення Г. Гегеля (1770-1831). Головною працею Г. Гегеля з проблем держави і права слід вважати «Філосо­фію права» (1821). Його філософська теорія базується на тому, що в основі соціальної дійсності лежить « світовий розум », « абсолютна ідея» чи «світовий дух», що проявляють себе в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він розрізняє три основні науки, а саме про суб'єктивне, об'єктивне і абсолютне. Вчення про державу і право Г. Гегель розглядає як складову філософії. Розгляд держави і права Г. Гегель здійснює через призму самої ідеї та напрямів її реалізації. Питання конструкції, сутності, змісту та конкретного застосування державно-правових явищ він відносить до предмета юриспруденції. Саме право Г. Гегель визначає як наявне буття свободи, певний ступінь розвитку свободи. Розуміння права він формулює з позицій ідеалізму, стверджуючи, що право виявляє себе спочатку в історичному, моральному, релігійному значенні, а вже потім у дійсності.

Сама свобода за Г. Гегелем закладена в конструкції абстракт­ного права, що має декілька ступенів: а) рух від абстрактного до конкретного; б) судження про неправди (ненавмисну, обдурювання, злочин); в) змішування абстрактного права і моралі, що приводить до об'єктивізації свободи через сім'ю, громадянське суспільство і державу.

Абстрактне право Г. Гегель формулює в такій конструкції: «Будь особистістю і поважай інших як особистостей! Конкретне право проявляється у формальній свободі і в першу чергу у свободі приватної власності.

Злочин є порушенням права, а засобом відтворення поруше­ного права Г. Гегель вважає покарання. Суб'єктивна воля проявляє себе лише в діях (у поведінці).

Громадянське суспільство за Г. Гегелем характеризується трьома основними моментами: а) системою потреб; б) відправлен­ням правосуддя; в) діяльністю поліції г корпорацій. У такій конструкції відчувається змішування функцій громадянського суспільства і держави, що приводить Г. Гегеля до їх ототожнення.

Таким чином, Г. Гегель у питаннях свободи і недоторканності особи стояв на позиціях формальної рівності всіх суб'єктів громадянського суспільства. Держава і право є засобами визначен­ня і забезпечення формальної рівності людини і громадянина. Весь новітній час, починаючи після Реформації, Г. Гегель присвячує німецькій нації, вважаючи, що США і Росія ще не проявили себе у всесвітній історії.

Переглядів: 1950