Принцип реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини та громадянина

Принцип реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина передбачено статтями 21, 22, 23, 56-64 Конституції України. Він разом з принципами верховенства права і розподілу влад є основою правової держави. Сутність його полягає в тому, що права, свободи, обов'язки і законні інтереси людини і громадянина повинні бути не тільки про декларовані у законодавчих актах, але й забезпечені і гарантовані усіма соціальними суб'єктами і насамперед державою. Для цього остання повинна створювати зовнішні і внутрішні механізми. Зовнішній механізм забезпечення реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина характеризується постійним розширенням і оновленням міжнародних відносин у сфері гарантування прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини. Світова спільнота визнала права людини загальнолюдською цінністю.

З цієї точки зору можна стверджувати, що правова держава - це така організація влади, яка обмежена правами і свободами людини і громадянина. Ці права і свободи є системоутворюваною категорією стосовно правової держави, адже остання виникає і існує, в особі усіх державних організацій, для їх забезпечення. Права і свободи людини і громадянина визначають взаємовідносини не тільки індивіда і держави, але й держави та інших соціальних суб'єктів. Мається на увазі, що держава повинна підтримувати і забезпечувати тільки такі колективні соціальні інтереси, які не суперечать правам і свободам конкретного індивіда. Водночас правова держава покликана забезпечувати у суспільстві розумний компроміс, попереджувати соціальні катаклізми і потрясіння. А тому у більшості країн світу кількість і якість прав людини неухильно зростає. При цьому вони спочатку закріплюються у міжнародних договорах і угодах, а потім і у національному законодавстві конкретної держави. Але рівень політичного, економічного і культурного розвитку у різних державах різний. Деякі держави через об'єктивні і суб'єктивні причини не можуть забезпечити не тільки міжнародну кількість і якість прав людини але а свої власні права, що продекларовані у національному законодавстві. Так створюється певний розрив між тим, що проголошено, і практикою його реалізації. У різних країнах мірило h сама сутність цього розриву різні, не є одноманітними його причини і витоки, методи і способи його подолання.

Це і викликає необхідність створення спочатку теоретично, а потім і практично універсального механізму гарантування реальності прав людини і громадянина. Він повинен охоплювати усі сторони життя суспільства і забезпечувати існування і дієвість прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина. Цей механізм не є незмінним, він перебуває в постійній динаміці, удосконалюється, пристосовуючись до умов життя суспільства, що міняються.

Отже, після декларування прав, свобод, обов'язків і законних інтересів у міжнародних нормативно-правових актах, найбільш значущими з яких є Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Європейська конвенція з прав людини, Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього і т. ін., вони повинні відображатися в національному законодавстві держави, насамперед в її конституції і законах. При цьому в національному законодавстві держави мають викладатися права і свободи людини і громадянина таким чином, щоб вони пов'язували всю систему органів держави. Наприклад, у ч. З ст. 1 Основного Закону ФРН записано: «Нижченаведені основні права зобов'язують законодавця, виконавця І правосуддя як безпосередньо діюче право. Далі мають створюватися різноманітні органи, що захищають і гарантують права, свободи, обов'язки і законні інтереси людини і громадянина. Ними у світовій практиці визнаються: Конституційні суди (ФРН, Іспанія, Італія); Конституційні ради (Франція); Верховний Суд (США); Державна рада (Італія); адміністративні суди, суди загальної юрисдикції, омбудсмани (Швеція, Франція, Польща) і т. ін.

Важливе місце у цій справі посідають спеціальні процедури: конституційні, судові, адміністративні, профілактики і попередження, припинення і розслідування порушень прав і свобод людини і громадянина, контролю за їх дотриманням, можливості їх тимчасового обмеження. Не слід забувати про спеціальні органи та особливий механізм здійснення охоронної і правоохоронної діяльності щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

Проблема реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів має не тільки правовий аспект. Вона тісно пов'язана з політичним і економічним становищем суспільства, станом його духовності і консолідованості. Отже, для того, щоб створити в Україні правову державу, в якій би були реальними права, свободи і обов'язки людини і громадянина, потрібно:

- створити єдину Концепцію забезпечення прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина і таким чином забезпечити послідовність, системність і комплексність вирішення цього завдання;

- у зазначений Концепції або в іншому законодавчому акті передбачити шляхи підвищення правової культури посадових осіб, конкретні міри відповідальності за відхід від права, який найбільш очевидно виявляється в неповазі до прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина. Права останніх - це категорія, яка чужа для правосвідомості більшості тих, хто за чинним законодавством покликаний забезпечувати її недоторканність. Найбільш очевидним підтвердженням цьому є їхнє ставлення до Конституції України;

- слід активно пропагувати, а можливо навіть і вчити самих громадян відстоювати свої права, використовуючи правосуддя, можливість звернення до вітчизняних державних органів і міжнародних та національних недержавних органів і організацій. Такими засобами захисту можуть бути звернення до засобів масової інформації, використання найрізноманітніших громадських об'єднань (партій, професійних спілок), звернення до трудових колективів. Особливого значення набувають правозахисні рухи, тобто колективні дії у формі різних об'єднань для захисту прав і свобод, що переслідують або загальні, або конкретні цілі (дітей-сиріт, учасників війн, жертв політичних репресій і т. ін.). Це напевне одна з найскладніших і водночас найважливіших проблем нашого суспільства;

- реальність прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина безпосередньо залежить від сили (авторитету) держави. Остання не може вважатися непотрібним явищем, ворогом громадянського суспільства. Тільки вона може виступати від імені усього народу. Політика приниження ролі держави не має нічого спільного із роздержавленням власності, конкуренцією, приватизацією,, створенням вільних ринкових відносин. Всі ці явища спрямовані на побудову громадянського суспільства, яке діалектично передбачає існування правової держави, а держава знаходить свою міць у праві., Зміцнення держави повинно здійснюватися шляхом послідовного укріплення і вдосконалення усіх його влад - законодавчої, виконавчої, судової. Розкоординованість влад, непогодженість їхніх дій, а тим більше протистояння свідчать про слабкість держави, неможливість вирішення нею своїх завдань і функцій. Міцна держава. не має нічого спільного із тоталітарною державою;

- поряд з визнанням норм Конституції України нормами прямої дії, слід встановити принцип прямої дії норм міжнародного права у сфері охорони і забезпечення прав людини і привести у відповідність з ним національне законодавство, насамперед у тому розумінні, щоб визнати на конституційному рівні увесь комплекс прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина з урахуванням досвіду міжнародного права і національно-культурних потреб держави;

- необхідно також більш детально регламентувати право осіб на правову допомогу з урахуванням того, що у випадках, перед бачених законом, ця допомога надається безоплатно і кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

На закінчення хотілося б наголосити на тому, що у вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі виокремлюються й інші принципи правової держави. Так, до них відносять пов'язаність законом усіх державних органів, взаємну відповідальність держави і особи, високий рівень забезпечення правопорядку, дозволено все, що прямо не заборонено законом, та ін. Але усі вони виступають як додаткові або похідні від вище розглянутих і безумовно головних принципів правової держави. До того ж ми вважаємо, що ці та інші якості правової держави, що пропонуються в юридичній літературі різними авторами, не слід було б відносити до категорій принципів через їх другорядність і недостатню для принципів абстрактність. Їх можна називати ознаками, характеристиками, якостями правової держави. Неправильно також ототожнювати завдання, принципи і механізми їх реалізації у правовій державі. Так, В. Нерсесянц до принципів правової держави відносить: верховенство правового закону, реальність прав і свобод індивіда, організацію і функціонування суверенної судової влади на основі принципу розподілу влад, правову форму взаємовідносин держави і суспільства. З цим не можна не погодитися.

Питання до теми № 4 для підготовки до семінарського заняття

1. Розгляньте правову державу в її історичному розвитку та сучасному розуміння в аспекті забезпечення нею прав, свобод і обов'язків людини та громадянина.

2. Дайте визначення та класифікацію принципів правової держави.

3. Що слід^; розуміти під верховенством права у правовій державі?

4. Проаналізуйте принцип розподілу влад у правовій державі.

5. Як Ви розумієте принцип реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини та громадянина?

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Принцип розподілу влад у правовій державі	\|	НАЦІОНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.053 сек.