• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦЯ № 12

План

1. Завдання опіки та піклування. Органи опіки та піклування. Встановлення опіки та піклування.

2. Права та обов’язки опікунів та піклувальників.

3. Припинення опіки та піклування.

1.Завдання опіки та піклування. Органи опіки та піклування

Опіка та піклування встановлюється з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх фізичних осіб, повнолітніх осіб, що за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки.

Поняття термінів «опіка» і «піклування» не є однозначними. Опіка та піклування – це правовій інститут, тобто сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з встановленням опіки та піклування, здійсненням функцій опіки та піклування, припинення опіки та піклування. Цієї інститут носить комплексний характер. Його норми регулюють відносини, пов’язані з вихованням дітей, визначають повноваження опікунів, порядок встановлення опіки над майном безвісно відсутніх тощо. Цієї інститут містить у собі адміністративно - правові норми, що регулюють відносини між органами опіки та піклування з одного боку і опікунами та піклувальниками з іншого. Безпосередньо ведення справ щодо опіки та піклування покладається на відповідні відділи місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва та Севастополя, виконавчих комітетів міських рад у містах. Справи щодо неповнолітніх ведуться відділами освіти, щодо недієздатних і обмежено дієздатних – відділами охорони здоров’я, стосовно дорослих дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров’я – органами соціального захисту населення. У сільських населених пунктах й у селищах справами опіки і піклування відають виконкоми сільських, селищних рад.

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування та над фізичними особами, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється на неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

У вказаних випадках опіка та піклування встановлюється судом на підставі висновків органу опіки та піклування, у всіх інших випадках – органом опіки та піклування. Опіка та піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки та піклування або за місцем проживання опікуна та піклувальника, а над майном – за місцем його знаходження.

Опікуном або піклувальником може бути лише повністю дієздатна фізична особа, за її письмовою згодою. Опікун і піклувальник призначається переважно з осіб, які перебувають у сімейних або родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними та можливості особи виконувати обов’язки опікуна чи піклувальника, враховується також і бажання підопічного – неповнолітньої особи (від 10 до 16 років). Опікунів чи піклувальників може бути призначено декілька.

Ст.64 ЦК та п.32 Правил опіки та піклування вказують на те, хто не може бути опікуном та піклувальником:

1) це особа яка позбавлена батьківських прав;

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи яка потребує опіки та піклування;

3) особи які перебувають на обліку чи лікуються в психоневрологічних та наркологічних закладах;

4) особи що раніше опікунами та піклувальниками, і з їхньої вини опіка чи піклування були припинені;

5) особи засуджені за здійснення тяжкого злочину.

До встановлення опіки та піклування органи опіки та піклування тимчасово призначають опікуна чи піклувальника.

2. Права та обов’язки опікунів та піклувальників

Ст.67,68,69,70 ЦК визначають обсяг прав та обов’язків опікунів та піклувальників.

Опікун зобов’язаний:

дбати про підопічного і створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати догляд за ним і лікувати. Опікун малолітньої особи – дбати про виховання, навчання та розвиток;

вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Опікун має право:

вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави;

вчиняти правочин від імені та в інтересах підопічного.

Опікун не може вчиняти такі правочини:

договори з підопічним, крім придбання майна підопічному у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички.

здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватися від його імені порукою. Цього не можуть робити дружина опікуна (чоловік) та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри).

Піклувальник зобов’язаний:

- дбати про створення для неповнолітньої особи необхідних побутових умов, про їх виховання, навчання, розвиток;

- дбати про лікування особи, дієздатність якої обмежена, створювати для неї необхідні побутові умови;

- вживати заходи щодо захисту цивільних прав та інтересів.

Піклувальник має право:

- давати згоду на вчинення підопічним право чинів.

Піклувальник не може:

- давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (чоловіком), своїми близькими родичами, крім придбання майна підопічному у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички.

Опікуни і піклувальники діють під контролем органів опіки і піклування, і тому вони не мають права без дозволу вказаних органів:

- відмовитися від майнових прав підопічного;

- видавати письмове зобов’язання від імені підопічного;

- укладати договори які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державної реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житла;

- укладати договори щодо іншого цінного майна.

Опікун та піклувальник мають право на плату за виконання своїх обов’язків, розмір і порядок якої встановлюється КМ.

3. Припинення опіки та піклування

Звільнення опікуна та піклувальника від виконання обов’язків можливе:

- за їх заявою (заява розглядається на протязі 1 місяця);

- за заявою особи над якою встановлено піклування;

- за заявою органів опіки і піклування на підставі рішення суду, в разі не виконання обов’язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров’я або закладу спеціального захисту (ст. 75 ЦК).

Опіка припиняються :

- у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

- у разі досягнення підопічним 14 років (опікун стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього);

- у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (ст.. 76ЦК).

Піклування припиняються:

- у разі досягнення фізичною особою повноліття;

- реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

- надання неповнолітньої особі повної дієздатності;

- поновлення цивільної дієздатності особи, дієздатність якої була обмежена.

Дієздатна фізична особа. яка за станом здоров’я не може здійснювати свої права та виконувати обов’язки, має право обрати собі помічника (ст.78ЦК). Помічник може бути повністю дієздатною особою, яка реєструється органом опіки та піклування як помічник (видається відповідний документ).

Помічник може:

- одержувати пенсію, аліменти, заробітну плату, поштову кореспонденцію;

- вчинити дрібні побутові угоди в інтересах особи, яку представляє;

- представляти особу в органах державної влади, місцевого самоврядування в суді (на підставі окремої довіреності) тощо.

Дії опікуна та піклувальника м. б. оскаржені до органу опіки та піклування, а рішення останнього – до суду.

Контрольні запитання:

1. Поняття опіки та піклування.

2. Органи опіки та піклування.

3. Встановлення опіки та піклування, місце встановлення опіки та піклування.

4. Особи, які можуть бути опікунами та піклувальниками і яки не м.б. ними.

5. Обсяг прав та обов’язків піклувальників і опікунів.

6. Припинення опіки та піклування.

7. Припинення опіки та піклування.

Рекомендована література:

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1986 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст.142

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003: //Відомості Верховної Ради України. – 2003. - №40-44

3. Цивільне право України, академічний курс, підручник, загальна частина т. 1

/ ред.Я. Шевченко,. - К.: Видавничий дім, 2003р.

4. Цивільний Кодекс України: Коментар, - Харків, ТОВ “Одіссей», 2003.

5. Цивільне право України, підручник. / Є. Харітонов, О. Харитонова О., О. Старцев -,: Видавництво «істина», 2009

Тема: Строки та терміни. Позовна давність.

План

1. Поняття та значення строків у цивільному праві.

2. Види цивільно-правових строків.

3. Позовна давність.

1. Поняття та значення строків у цивільному праві

Час відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах. Строки дисциплінують учасників цивільних правовідносин, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів. Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах може розглядатися у різних аспектах:

1) як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин;

2) як одна з умов, що визначає їх зміст;

3) як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду й своєчасності тощо.

Строки розглядаються за їх місцем у системі юридичних фактів цивільного права. Найчастіше їх відносять до подій, зазначаючи закінчення часу (строку). Строк обмежує дію суб'єктивних прав та обов'язків у часі. Конкретні строки здійснення та особливо захисту цивільних прав передбачаються нормою закону. Строки, встановлені законом, стають обов'язковими для суб'єктів правовідносин або внаслідок того, що закон забороняє їх скорочення за угодою сторін (зокрема строки позовної давності), або тому, що сторони не використали надану їм можливість визначити строк на свій розсуд (наприклад, збільшити гарантійний строк, передбачений нормативно-технічним документом).

У сфері цивільно-правових відносин юридичне значення має не закінчення часу взагалі, а закінчення певного строку, настання певного моменту в часі. Перебіг і обчислення строків у цивільному праві відбуваються за правилами, встановленими за волею законодавця.

Суб'єктивне право та обов'язок відповідно являють собою можливість або необхідність здійснення їх носіями будь-яких дій або утримання від їх здійснення. Змістом строку є дія або подія. Поза цими фактами встановлення та існування строків немає сенсу. Тому настання або закінчення строку набуває значення не само по собі, а в сукупності з подіями або діями, для вчинення або утримання від вчинення яких цей строк встановлено.

Отже, строки не належать ні до дій, ні до подій, як і не мають самостійного місця у загальній системі юридичних фактів. Строки як часова форма, в якій відбуваються події або здійснюються дії (бездіяльність), породжують юридичні наслідки лише у зв'язку з діями і подіями. Наприклад, пропуск строку позовної давності тягне за собою відмову у позові не просто у зв'язку із закінченням такого строку, а тому, що позивач у встановлений строк не вчинив позову до відповідача про захист порушеного права.

Відповідно до ст. 251 ЦК України строк це певний період у часі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення.

У цьому разі строк визначається періодом, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Початок строку чи його закінчення може визначатися також вказівкою на подію, яка мас неминуче настане.

Термін— це певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настане

2, Види цивільно-правових строків

Строки у цивільному праві групуються за різними критеріями:

1. За підставами (джерелами)встановлення можна вирізнити строки (терміни), які визначаються:

— законом (наприклад, строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через сімдесят років, що відраховуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом);

— адміністративним актом (наприклад, місячним планом перевезення вантажів визначається строк дії зобов'язання залізниці з надання перевізних засобів, а вантажовідправника з пред'явлення вантажів до перевезення протягом календарного місяця);

— угодою (договором) (наприклад, за договором позики сторони визначили строк повернення грошей до 1 жовтня певного року);

рішенням суду (наприклад, за рішенням суду дається відстрочення виселення наймача із житлової площі на три місяці).

2. Зa ступенем самостійності учасниківцивільних правовідносин у встановленні строків їх поділяють на : - імперативні що не підлягають зміні за угодою сторін (наприклад, не допускається скорочення позовної давності); диспозитивні, то визначаються за угодою сторін (зокрема строки в орендних відносинах).

3. За розподілом обсягу прав та обов'язківсторін за окремими періодами часу розрізняють загальні та окремі строки. Наприклад, річний строк дії договору це загальний строк поставки продукції, окремі строки (місячні, квартальні тощо) визначають поставку окремих партій продукції до закінчення цих проміжків часу у межах загального строку.

Загальне значення для всіх інститутів цивільного права мас поділ строків (термінів) за способом їх встановлення. Строк визначається періодом часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями і годинами.

Термін, встановлений законом, іншими правовими актами, правочином (угодою) або такий, що призначається судом, найчастіше визначається календарною датою. Строк або термін можуть бути визначені також вказівкою на подію, яка обов'язково мас настати, або моментом витребування кредитора. Отже, закон допускає кілька способів визначення строку (терміну).

Досить поширеним способом визначення строку у законодавстві і на практиці г встановлення періодів часу, які обчислюються роками, місяцями, тижнями, днями й годинами.

Іноді строк або термін визначається вказівкою на подію, яка обов'язково має настати. Так, обов'язок щодо надолуження неподаних перевізних засобів на внутрішньому водному транспорті обмежений рамками навігаційного періоду.

Термін виконання зобов'язання може бути визначений моментом витребування кредитора. Відповідно до п. 2 ст. 530 ЦК України боржник має виконати зобов'язання у семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

У законі або договорі можуть бути передбачені інші строки і порядок виконання зобов'язання за витребуванням кредитора. У ряді статей ЦК України оперує поняттям «розумний строк», що означає необхідність враховувати усі конкретні обставини, в яких діють учасники правовідносин.

Ще є строки 1) гарантійні; 2) оперативного захисту; 3) претензійні; 4) позовної давності; 5) процесуальні.

Для деяких правовідносин у законі передбачається, що нездійснення права або невиконання обов'язку в певний строк призводить до припинення цього права або обов'язку. Такі строки називаються присічними (преклюзивними). Так, відповідно до п. 1 ст. 247 і п. 1 ст. 248 ЦК України строк дії довіреності встановлюється у самій довіреності.

Особливість присічних строків полягає у тому, що вони, визначаючи рамки суб'єктивного права (обов'язку) у час і. Закінчення присічного строку тягне за собою припинення суб'єктивного права або обов'язку.

3. Позовна давність

Позовна давність- це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права.

За загальним правилом норми про позовну давність поширюються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав. Але у законі є винятки з цього правила (ст. 268 ЦК України). Позовна давність не поширюється

1) на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених до банку (фінансової установи).

2) на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками, прямо передбаченими законом.

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої життю або здоров'ю особи, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Проте такі вимоги задовольняються не більше ніж за три роки, що передують пред'явленню позову,

4) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов’язань, що випливають із Закону України «Про державний резерв»;

5) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право,

6) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати(страхового відшкодування).

Законодавчими актами можуть бути передбачені й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: загальний і спеціальний Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог Якщо для даного виду вимог не передбачено спеціального строку позовної давності, до неї має застосовуватися загальний строк.

Відповідно до ст. 258 ЦK України позовна давність тривалістю в один рік застосовується до вимог:

1) про стягнення неустойки, (штрафу або пені;)

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

3) у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК України);

4) про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК України);

5) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК України);

6) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважною права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК України),

7) про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК України⁴).

Крім того, позовна давність в один рік застосовується.

1) до вимог про відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачеві за договором найму, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення цієї речі (п. 1 ст. 786 ЦК України);

2) до вимог щодо неналежної якості роботи, виконаної за договором підряду (ст. 863 ЦК України).

На вимогу про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, якщо він був учинений Під впливом насильства чи обману, позовна давність триватиме протягом 5 років, У цьому разі, перебіг позовної давності починається від дня припинення насильства, під впливом якого був учинений правочин.

Позовну давність у 10 років встановлено до вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, що обчислюється від дня, коли почалося його виконання.

За угодою сторін не допускається скорочення позовної давності, а суд застосовує її лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (п. 2 ст. 259, п. З ст. 267 ЦК України).

Перебіг загальної або спеціальної позовної давності починається від дня. коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Після початку перебігу позовної давності можуть виникати обставини (юридичні факти), які або перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред'являти позов, або іншим способом впливають на нормальний перебіг давності. Ці обставини можуть призводити до:

1) зупинення перебігу позовної давності (ст. 263 ЦК України);

2) переривання перебігу позовної давності (ст. 264 ЦК України);

3) відновлення пропущеного строку позовної давності, як загального, гак і скороченого (п. 5 ст. 267 ЦК України).

Перебіг позовної давності зупиняється у разі:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) встановленого відстрочення виконання зобов'язання (мораторію) на підставах, встановлених законом;

3) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших військових формуваннях, переведених на воєнний стан. До обставин, що зумовлюють зупинення перебігу позовної давності, віднесено також зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

За чинним законодавством переривання позовної давності допускається лише у двох випадках (ст. 264 ЦК України):

1) при пред'явленні особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

2) перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу чи іншого обов'язку, Такими діями можуть бути відправлення боржником кредитору листа з проханням відстрочити стягнення боргу, часткове виконання зобов'язання тощо.

Вчинення зобов'язаною особою дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, є підставою для переривання перебігу позовної давності незалежно від складу учасників (сторін) зобов'язання. Крім того, окремо сформульоване правило щодо перебігу позовної давності у разі залишення без розгляду позову, пред'явленого у кримінальному процесі. У такому разі час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до тривалості позовної давності. При цьому, якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона продовжується до шести місяців.

П. 2 ст. 267 ЦК України передбачає, що заява про захист порушеного права приймається судом незалежно від спливу позовної давності. Але якщо при розгляді спору буде встановлено, що позовна давність закінчилася до пред'явлення позову і про її застосування заявлено стороною у спорі, то це є підставою для відмови у його задоволенні. Закінчення строку позовної давності щодо головної вимоги визначає, що цей строк закінчився і щодо додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

У разі виконання особою зобов'язання після закінчення позовної давності вона не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо у момент виконання вона не знала про сплив позовної давності. Сплив позовної давності позбавляє уповноважену особу можливості захистити в суді своє: порушене право.

ЦК України містить статті 253-255, які визначають порядок обчислення строків, у тому числі – позовної давності. Строк починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язаний його початок.

Контрольні запитання:

1. Поняття та значення строків у цивільному праві

2. Види цивільне - правових строків.

3. Позовна давність.

Рекомендована література:

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1986 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст.142

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40-44

3. Цивільне право України, академічний курс : підручник (загальна частина) / ред. Я. Шевченко. – т. 1. – К.: Видавничий дім, 2003.

4. Цивільне право України : підручник / Є. Харітонов, О. Харитонова, О. Старцев. - Видавництво «Істина», 2009.

5. Цивільний Кодекс України : Коментар. – Харків : ТОВ «Одіссей», 2003.

6 Луць В. В.Строки в цивільних правовідносинах. – Львів : Вид-во Львівського ун-­ту, 1992.

ЛЕКЦІЯ № 13

Тема: Зобов’язальне право

План

1. Поняття зобов’язання. Підстави виникнення зобов’язання.

2. Суб’єкти зобов’язання.

3. Система зобов’язань.

1.Поняття зобов’язання. Підстави виникнення зобов’язання.

Зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання цього обов’язку.

У зобов’язальному правовідношенні встановлена певна визначеність осіб, які беруть участь у зобов’язанні. Для таких зобов’язань характерний особливий правовий зв’язок між суб’єктами:

1) зобов’язання опосередковують процес переміщення матеріальних благ;

2) уповноваженій особі кореспондується певний зобов’язаний суб’єкт, відомий уже на момент виникнення зобов’язання;

3) в зобов’язанні найбільше значення має можливість уповноваженої особи вимагати певної поведінки у зобов’язаної особи;

4) головний зміст обов’язку боржника становить перевага у здійсненні активних дій, причому їх зміст конкретизується в законодавстві або в договорі;

5) суб’єктивні права в зобов’язанні залежать від його виникнення, типу і виду зобов’язання.

Зобов’язання складається з 3 елементів: суб’єктів, об’єктів, змісту. Суб’єктами є юридичні і фізичні особи, об’єктом – певна поведінка зобов’язаної особи, змістом – суб’єктивні права та обов’язки їх учасників.

Зобов’язальні правовідносини відрізняються від інших, вони є майновими правовідносинами, при примусовому виконанні цього зобов’язання використовуються метод влади і підкорення.

Підставами виникнення зобов’язання є:

а) договори та інші правочини, передбачені законом, не передбачені законом, однак які не суперечать закону.

б) односторонні угоди (наприклад, публічна обіцянка винагороди);

в) внаслідок адміністративних актів (наприклад, на державне житло видається ордер, на підставі якого укладається договір найму жилого приміщення);

г) рішення суду, наприклад, про вилучення у власника культурних цінностей, що безхазяйне утримаються);

д) внаслідок заподіяння майнової або моральної шкоди ;

є) з безпідставного збагачення;

е)з інших дій юридичних та фізичних осіб.

2.Суб’єкти зобов’язання.

Суб’єктами зобов’язання є юридичні і фізичні особи, кредитор і боржник. Кредитор виступає в ролі активної сторони зобов’язання, оскільки він має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Боржник - пасивній учасник, на ньому лежить обов’язок здійснити на користь кредитора.

Найпростішою є модель зобов’язання, сторонами якого є один кредитор і один боржник. Але досить часто у зобов’язанні на стороні боржника або на стороні кредитора приймають участь декілька осіб. Це називається множинністю осіб в зобов’язанні, яка може бути пасивною чи змішаною залежно від того, чи приймають участь декілька осіб на уповноваженій, зобов’язаній чи на обох сторонах. Змішана множинність – коли в зобов’язанні беруть участь декілька осіб з кожної сторони. Згідно із законом у зобов’язанні з множинністю осіб кожній із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний з боржників повинен виконувати зобов’язання в рівної частці, якщо із закону, інших нормативно – правових актів або договору не випливає іншого. У випадку неподільності предмету зобов’язання з множинністю осіб зобов’язання виконується солідарно. У разі солідарності вимог кредиторів кожний із солідарних кредиторів має право поставити перед боржником вимоги у певному обсязі. До заявлення вимоги одним із солідарних кредиторів має право поставити перед боржником вимоги у повному обсязі. Виконання зобов’язання повністю одному з солідарних кредиторів звільняє боржника від виконання решті кредиторів. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов’язаний відшкодувати належне решті кредиторів у рівних частинах, оскільки інше не випливає з відносин між ними.

У разі солідарного обов’язку боржників кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників, так і від кожного з них як повністю так і в частині боргу.

У зобов’язанні можуть приймати участь 3 особи, які не є зобов’язаними. Зобов’язання не створює для 3 особи обов’язки і тільки у випадках, встановлених договором, зобов’язання можуть породжувати для 3 особи права щодо боржника або кредитора (у випадку укладення договору на користь 3 особи, ст636 ЦК).

Кредитор або боржник в зобов’язанні можуть бути замінені іншою особою.

3. Система зобов’язань

За підставою виникнення зобов’язання поділяються на договірні та позадоговірні. Перші виникають на підставі договору. До договірних зобов’язань відносяться:

1) договір купівлі – продажу, поставки, контрактації с/господарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна, дарування, рента, довічне утримання;

2) зобов’язання з передачі майна у користування – найом, прокат, лізинг, позичка, найом житла;

3) зобов’язання про виконання робіт – підряд, побутовий підряд, будівельний підряд, виконання науково – дослідницької роботи тощо;

4) договори про надання послуг;

· перевезення пасажирів та багажу, транспортна експедиція;

· зобов’язання щодо зберігання;

· договір страхування; 8) договір доручення; 9) договір комісії;

· договір управління майном;

· договір позики, кредиту, банківського вкладу;

· договір факторингу;

5) розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, ліцензійний договір;

6) договір комерційної концесії (франчайзинг);

7) спільна діяльність.

Позадоговірні зобов’язання об’єднані в окремій підрозділ, це публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення, рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна юридичної і фізичної особи тощо.

Контрольні запитання:

1. Поняття зобов’язання. Підстави виникнення зобов’язання.

2. Суб’єкти зобов’язання.

3. Система зобов’язань.

Рекомендована література:

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1986 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст.142.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40-44.

3. Цивільне право України, академічний курс : підручник (загальна частина) / ред. Я. Шевченко. – т. 1. - К. : Видавничий дім, 2003.

4. Цивільний Кодекс України: Коментар, - Харків, ТОВ “Одіссей», 2003.

5. Цивільне право України : підручник. / Є. Харітонов, О. Харитонова, О. Старцев. - Видавництво «Істина», 2009.

ЛЕКЦІЯ № 14

Тема: Цивільно-правовий договір

План

1. Поняття та значення договору.

2. Види договорів

3. Зміст договору.

4. Укладення, зміна, розірвання договору.

1.Поняття та значення договору

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Це найбільш поширений вид правочинів. До зобов’язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов’язання, якщо інше не витікає з договору або закону. Договір є вольовим актом сторін, їх спільне волевиявлення втілюється в договорі. Сторони є вільними в укладенні договору. Вони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але договір повинен відповідати загальним засадам цивільного законодавства. Свобода договору це не уседозволеність, умови договору є обов’язковими для виконання їх сторонами.

Значення договору велике. Через нього забезпечується цивільний, товарно-грошовий оборот в суспільстві. Через договір забезпечується задоволення інтересів учасників обороту. Унікальність договору як правового явища полягає у тому, що договір як спільне волевиявлення сторін, домовленість власне приватних осіб набуває характеру норми права, що забезпечується примусовою силою держави, і в свою чергу надає організованості, порядку і сталості економічним відносинам.

2.Види договорів

Договори можна класифікувати за різними підставами:

1. За розподілом обов’язків між сторонами:

а) односторонні; б) двосторонні.

Односторонній– це договір, в якому одна сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона має лише право вимоги, без виникнення зустрічного обов’язку щодо іншої сторони (договір доручення, дарування, займу).

Двосторонній- це договір, в якому обидві сторони наділені правами і обов’язками (договір купівлі – продажу, поставки, підряду тощо).

2. За наявністю зустрічного відшкодування:

а) відплатні; б) безоплатні.

Відплатнимє договір, у якому обов’язку однієї сторони здійснити певні дії відповідає зустрічний обов’язок другої сторони щодо надання матеріального чи іншого блага. Відплатність в договорі може виражатися у передачі грошей, речей, наданні зустрічних послуг, виконання роботи тощо.

Безоплатнимє договір, у якому обов’язок надання зустрічного виконання відсутній (договір дарування).

3. За моментом виникнення договору:

а) консенсуальним; б) реальним.

Консенсуальним є договір, який вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди по всіх істотних умовах договору. Більшість договорів є консенсуальними (договір поставки, підряду тощо).

Реальним є договір, який вважається укладеним з моменту, коли на підставі досягнутої угоди здійснюється виконання за договором – передача контрагенту певного майна (договір перевезення).

4. Договір основній та додатковий.

Додаткові договори залежать від основних, слідують за ними. Додатковими є всі договори, що спрямовані на забезпечення виконання зобов’язання (наприклад, договір застави – додатковий, договір кредиту –основний).

5.Договори основні та попередні.

Попереднім є договір, сторони якого зобов’язалися протягом певного строку укласти договір в майбутньому (основний) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у тій же формі що встановлена для основного договору. Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення основного договору, повинна відшкодувати іншої стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

6. Договори, укладені на користь контрагентів і третіх осіб.

Ст. 636 ЦК вказує, що договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь не контрагента за договором, а третьої особи, яка встановлена у договорі або не встановлена. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.

7. Договори речові та зобов’язальні.

Об’єктом речових договорів речі, договір породжує у контрагента речове право, зокрема право власності. Договір спрямований не на виникнення зобов’язання передати речі, а саме на передачу речі, тому вони є реальними. Зобов’язальним є договір, за яким одна сторона зобов’язана передати іншої стороні речі, здійснити дії, виконати роботи.

8. Публічний договір – це договір, в якому одна сторона – підприємець, взяла на себе обов2язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт, надання послуг кожному, хто до неї звернеться

9. Договір приєднання (ст. 634 ЦК) - це договір, умови якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише приєднанням другої сторони до запропонованого договору в цілому.

3. Зміст договору

Зміст договору становлять умови, що визначаються на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, що є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до ст. 638 ЦК договір вважається укладеним, якщо сторони досягли згоди по всіх істотних умовах договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також умови, що до яких сторони досягли згоди.

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснювати свої права і виконувати обов’язки відповідно до договору. За загальним правилом договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть домовитися в договорі і про інший строк початку дії договору. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Звичайнимиє ті умови договору, які базуються на диспозитивних нормах закону або звичаях. Внесення їх до тексту договору не є обов’язковим, однак вони стають обов’язковими для сторін у силу самого факту укладення договору, наприклад, умови щодо відшкодування завданої шкоди, порядку розгляду спорів тощо. Ці питання будуть вирішуватися відповідно до загальних норм права.

Випадковими вважаються умови, які хоч і не мають значення для укладення договору, але набувають юридичного значення лише у разі їх включення до самого договору (наприклад, це умови, які не врегульовані законодавством, сторони в договорі обумовили ці умови).

Тлумачення умов договору відповідно до ст. 213, 637 ЦК може бути здійснено самими сторонами. На вимогу однієї зі сторін це може бути здійснено за рішенням суду. При тлумаченні змісту договору береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідної сфері відносин значення термінів. Якщо за зазначеними правилами не має можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета договору, зміст попередніх договорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення.

4. Укладення, зміна, розірвання договору

Укладення договору відбувається у 2 етапу:

1) внесення пропозицій однією стороною укласти договір (оферти);

2) прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Оферта повинна містити:

- істотні умови договору;

- підтверджувати намір оферента вважати себе зобов’язаним за договором у разі її прийняття;

- адресована певній особі чи особам (реклама не є офертою).

Оферта може бути направлена із зазначенням терміну акцепту або без такого застереження. Відповідно до ст. 641 ЦК з пропозицію укласти договір може виступити будь яка сторона майбутнього договору. Пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом, вона не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не зазначено у пропозиції або не випливає з іі суті чи обставин, за яких вона була зроблена.

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір про її прийняття (акцепт) має бути повною і безумовною. Акцепт має однозначно висловити свою згоду із запропонованими умовами договору. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товар, надала послуги), що засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції укласти договір, якщо інше не встановлено законом або договором.

Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції.

Якщо у пропозиції укласти договір зазначено строк для відповіді, договір е укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Якщо пропозицію укласти договір зроблено усно і в ній не вказа­ний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, якій було зроблено пропозицію, негайно заявила про її прийняття.

Якщо пропозицію укласти договір, в якій не вказаний строк для відповіді, зроблено у письмовій формі, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом стро­ку, встановленого актом цивільного законодавства, а якщо цей строк не встановлений, — протягом нормально необхідного для цьо­го часу. Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір одержано із запізненням, особа, яка зробила пропозицію, звільня­ється від відповідних зобов'язань.

Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено своєчасно, але одержано із запізненням, особа, яка зро­била пропозицію укласти договір, звільняється від відповідних зо­бов'язань, якщо вона негайно повідомила особу, якій було направ­лено пропозицію, про одержання відповіді із запізненням.

Відповідь, одержана із запізненням, є новою пропозицією. За згодою особи, яка зробила пропозицію, договір може вважа­тись укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та (або) одержано із за­пізненням. Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропо­новано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас но­вою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію.

Відповідно до ст. 649 ЦК України судовому розгляду підлягають лише розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу вла­ди Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом. В інших випадках розбіжності вирішуються в судовому порядку у разі, якщо це встановлено домовленістю сторін або законом.

Відповідно до ст. 640 ЦК України дого­вір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка напра­вила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї про­позиції.

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладен­ня договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній ре­єстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації

Договір вважається укладеним у місці проживання фізич­ної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Вимоги щодо форми договору відповідають загальним правилам щодо вчинення правочинів. Договір може укладатись в усній, пись­мовій формі чи завдяки вчиненню конклюдентних дій. Договір мо­же бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми до­говору не встановлені законом. За загальним прави­лом укладення договору між юридичними особами та між юридичною і фізичною особою здійснюється в письмовій формі. Виняток станов­лять договори, що виконуються одночасно з укладенням договору. Договір може бути укладений як через складання єдиного докумен­та, так і через обмін листами, факсовими повідомленнями, телегра­мами та іншим, підписаними тією особою, від якої вони надійшли.

Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо зако­ном ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторо­ни домовилися укласти у письмовій формі договір, щодо якого зако­ном не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимага­ється нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з момен­ту його нотаріального посвідчення.

У процесі виконання договору можуть виникнути обставини, що потребують внесення змін до договору або навіть його розірвання. Відповідно до ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї сторони у разі істотного порушення договору другою стороною. Істотним є порушення, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінилися, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених ч.4 ст652 ЦК – змінений за рішенням суду за наявності одночасно таких умов:

1) у момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після її виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових ін­тересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе й заінтересована сторона.

Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускаєть­ся за рішенням суду у виняткових випадках коли розірвання дого­вору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шко­ду, яка значно перевищує затрати необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. У разі розірвання договорі зобов’язання припиняються. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, який змінюється або розривається, якщо інше не вста­новлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Діловій практиці також відома і пролонгація дії договору на но­вий строк. Застереження про порядок пролонгації договору може міститись і в самому тексті договору, а також здійснюватись шля­хом укладення додаткової угоди до договору.

Контрольні запитання:

1. Поняття та значення договору.

2. Види договорів.

3. Зміст договору.

4. Укладення, зміна, розірвання договору.

Рекомендована література:

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1986 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 142.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40-44

3. Цивільне право України, академічний курс : підручник (загальна частина) / ред. Я. Шевченко. – т. 1. – К.: Видавничий дім, 2003.

4. Цивільне право України : підручник / Є. Харітонов, О. Харитонова, О. Старцев. - Видавництво «Істина», 2009.

5. Цивільний Кодекс України : Коментар. – Харків : ТОВ «Одіссей», 2003.

6. Яворська О. Договори приєднання: проблеми правового регулювання // Підприємництво, господарство і право. – 2009. - № 10. – С. 93.

ЛЕКЦІЯ № 15

Тема: Виконання зобов’язань

План

1. Поняття виконання зобов’язань.Принципи виконання зобов’язання.

2. Суб’єкти виконання зобов’язання.

3. Заміна осіб в зобов’язанні.

4. Місце та строк виконання зобов’язання.

5. Предмет та спосіб виконання зобов’язання.

1. Поняття виконання зобов'язань

Виконання зобов'язання — це здійснення боржником дії (або утри­мання від дії), які є об'єктом зобов'язального правовідношення.

Виконання зобов'язання здійснюється за загальними правила­ми або принципами виконання зобов'язань.

Принципами виконання зобов’язання є:

1) виконання в натурі ;

2) належне виконання зобов’язання;

3) реальне виконання зобов’язання.

Доки зобов'язання не порушено жодною зі сторін, воно має вико­нуватися у точній відповідності зі всіма елементами, що становлять його зміст (за предметом, строком, способом тощо). У цьому разі ре­альне виконання означає належне виконання, і не лише боржник має належно його виконати, а й кредитор не має права ухилятися від прийняття такого виконання. Але коли зобов'язання порушено, можливість належного виконання у повному обсязі виключається, проте зберігається можливість фактично здійснити ті дії, що є ос­новною метою зобов'язання, тобто виконати його в натурі³.

У пер­шому випадку виражена сутність виконання як вчинення певної дії, у другому — якісна характеристика дії (утримання від дії).

Принцип належного виконання зобов'язання

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися на­лежним чином відповідно до умов договору, вимог цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, а ст. 527 ЦК України закріплює обов'язко­вість виконання зобов'язання належними сторонами.

Поняття належного виконання зобов'язання охоплює виконання його належними суб'єктами, у належному місці, в належний строк (термін), щодо належного предмета та належним способом. Якщо при виконанні зобов'язання порушується хоча б одна із ви­щевказаних вимог, таке виконання вважається неналежним. А коли боржник взагалі не вчинив дії (або не утримався від дії), яка складає предмет зобов'язання, або допустив порушення таких умов, що нада­ють кредитору право відмовитися від прийняття виконання і остан­ній реалізував це право, має місце невиконання зобов'язання.

2. Суб'єкти виконання

Коли суб'єктами зобов'язання є тільки дві особи, то одна з них, яка є кредитором, може вимагати виконання зобов'язання у повно­му обсязі тільки від тієї особи, яка виступає як боржник. За загальним правилом зобов'язання має бути виконане кредито­рові боржником особисто. Але у випадках, встановлених законом або договором, та коли це випливає із звичаїв ділового обороту чи суті зобов'язання, суб'єкти зобов'язання та суб'єкти його виконан­ня можуть не збігатися, оскільки відповідно до ст. 528 ЦК України виконання зобов'язання може бути покладено боржником на іншу особу. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, за­пропоноване за боржника іншою особою. Але коли остання не вико­нає зобов'язання або виконає його неналежним чином, це зобов'я­зання повинен виконати сам боржник. Крім того, інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпе­ки втратити право на майно боржника (право оренди, застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і за­стосовуються положення статей 512-519 ЦК України.

Коли суб'єктами зобов'язального правовідношення є лише дві особи – кредитор і боржник, то цілком ясно, кому надавати вико­нання. Але на практиці трапляються зобов'язання з множиною осіб у зобов'язанні. У ст. 540 ЦК України закріплений частковий порядок виконан­ня зобов'язань із множиною осіб:

- якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний з боржників повинен викона­ти зобов'язання у рівній частці, якщо інше не встановлено догово­ром або актами цивільного законодавства.

- солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випад­ках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподіль­ності предмета зобов'язання. Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із борж­ників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед креди­тором.

Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зво­ротну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено Договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку тому із них, хто у повному обсязі виконав солідарний обов'язок, несплачене припадає у рівній частці на всіх солідарних боржників. Відноси­ни за взаємними розрахунками між боржниками після того, як один із них виконав солідарний обов'язок, також мають зобов'я­зальний характер і називаються регресними зобов'язаннями.

За регресним зобов'язанням кредитор (регредієнт) зобов'язаний перед третьою особою до виконання, вправі віднести його повністю або частково за рахунок боржника (регресата), дія чи бездіяльність якого обумовили залучення кредитора до такого виконання. Характерними ознаками регресного зобов'язання є:

його по­хідний характер щодо основного зобов'язання;

один або всі його учасники єтакож суб'єктами основного зобов'язання;

3) виконання одним із них основного зобов'язання або навіть саме його виникнен­ня обумовлюється дією чи бездіяльністю осіб, з якими внаслідок цього і встановлюється регресне зобов’язання.

Регресні зобов'язання можуть виникати не лише внаслідок вико­нання солідарного обов'язку одним із боржників, а також і в інших випадках, встановлених законом.

3.Заміна осіб у зобов'язанні

Заміна осіб означає, що первісні учасники із зобов'язання вибу­вають, а їхні права та обов'язки переходять до інших суб'єктів. Заміна осіб у зобов'язанні може здійснюватися заміною кредитора або боржника.

Заміна кредитора

Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою вна­слідок:

1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги);

2) правозаступництва;

3) виконання зобов'язання боржника його поручителем або заставодавцем (май­новим поручителем);

4) виконання третьою особою за боржника йо­го зобов'язання перед кредитором, а також в інших випадках, вста­новлених законом (ст. 512 ЦК України). Але така заміна може бути заборонена приписом закону або договором. Наприклад, заміна кре­дитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті. Вказані підстави можна поділіть на 2 види:

а) внаслідок правочинів;

б) на підставі закону.

Передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином на­зивається цесією. Кредитора, який уступає своє право, називають цедентом, а особу, якій право уступається, — цесіонарієм. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у тій формі, що і правочин, з якого виникло зобов'язання. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу права, при цьому згода боржника на таку заміну не потрібна, оскіль­ки цесія ні в якій мірі не погіршує його положення, але за­коном або договором може бути встановлено інше. Первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кре­диторові документи, що засвідчують передані права, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення, а боржник має право не викону­вати свого зобов'язання новому кредиторові до надання йому дока­зів переходу до нього прав за зобов'язанням. Строки та порядок передання документів встановлюються за домовленістю сторін. Якщо домовленістю не встановлено, чи заміна кредитора на підставі закону, передання документів здійснюється у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги цесіонарієм про надання документів.

Крім того, закон вима­гає, щоби боржник був повідомлений про заміну кредитора у пись­мовій формі. При порушенні цього припису боржник має право здійснити виконання первісному кредиторові і воно буде вважатися належним.

Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кре­дитором за недійсність переданої йому вимоги, але не несе відпо­відальності за її невиконання боржником, крім випадків, коли пер­вісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

Боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора.

Заміна боржника у зобов'язанні називається переведенням бор­гу. Первісний боржник вибуває із зобов'язання і заміняється іншою особою. На це потрібна згода кредитора, тому що для нього особис­тість боржника (його кредитоздатність та інші якості) може мати суттєве значення. Новий боржник має право висувати проти вимоги кредитора всі заперечення, що ґрунтуються на відносинах між кре­дитором і первісним боржником. Заміна боржника у зобов'язанні, забезпеченому порукою або за­ставою, має певні особливості. Зокрема, порука і застава, встановле­на іншою особою, припиняються після заміни боржника, якщо пору­читель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зо­бов'язання новим боржником. Але застава, вста­новлена первісним боржником, зберігається після заміни боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Форма правочину щодо заміни боржника визначається відповід­но до правил, встановлених ст. 513 ЦК України.

4.Місце та строк виконання

Місце виконання зобов'язання – це місце, де боржник має вчи­нити дії, що складають об'єкт зобов'язального правовідношення, а кредитор має прийняти запропоноване йому боржником належне виконання. Згідно зі ст. 532 ЦК України місце виконання зобов'язання вста­новлюється у договорі. Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено за згодою сторін, виконання провадиться:

1) за зобов'язанням про передання нерухомого майна – за місце­знаходженням цього майна;

2) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, – за місцем здавання товару (майна) перевізникові;

3) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, – за місцем виготовлення або збе­рігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;

4) за грошовим зобов'язанням – за місцем проживання кредито­ра, а якщо кредитором є юридична особа, – за її місцезнаходжен­ням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходжен­ня) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних зі зміною місця вико­нання;

5) за іншим зобов'язанням – за місцем проживання (місцезнахо­дженням) боржника.

Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це вста­новлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобо­в'язання чи звичаїв ділового обороту.

Строк(термін) виконання – це момент чи проміжок часу, коли має бути вчинена дія, що складає об'єкт зобов'язального правовідношення. Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встанов­лений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вка­зівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встано­влений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник по­винен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не ви­пливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, ак­тами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

При зустрічному виконанні зобов'язання сторони мають викону­вати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено догово­ром, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'я­зання або звичаїв ділового обороту.

Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обо­в'язку, повинна своєчасно повідомити про це кредитора. У разі не­виконання однією із сторін свого обов'язку або наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановле­ний строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сто­рона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі. Якщо зустрічне виконання обов'язку здійснене однією зі сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов'язку, ця сторона повинна виконати свій обов'язок.

5. Предмет та спосіб виконання

Предмет виконання– це сукупність юридичних та матеріальних (якщо такі є) об'єктів зобов'язального правовідношення, тобто ті дії, що мають бути вчинені суб'єктами (або утримання від дії), та майно, що має бути передане за зобов'язанням (якщо останнє пов'язано з його переданням).

Від належного виконання умов зобов'язання щодо предмета його виконання залежить досягнення мети зобов'язання, визначеної при його установленні. Переважна кількість зобов'язань встановлюється щодо одного предмета. Але законодавство передбачає можливість встановлення так званих альтернативних зобов'язань, за якими боржник зобов'я­заний вчинити одну з двох або кількох дій. При цьому він має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено догово­ром, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'я­зання або звичаїв ділового обороту.

Існують спеціальні правила щодо виконання грошових зобов'я­зань. Згідно зі ст. 533 ЦК України зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіцій­ним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший поря­док її визначення не встановлений договором або законом чи інши­ми нормативно-правовими актами.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

У разі недостатності сум

Читайте також:

1. Лекця №3. ФерментИ. будова, властивості, класифікація.

Переглядів: 839