Філософська думка української діаспори в ХХ ст.

Філософія в Україні в ХХ ст.

Після соціалістичної революції Україна, яка стала частиною СРСР, встановлюється режим, який визначив панування марксизму-ленінізму. Визначає для змісту філософських досліджень став «Короткий курс ВКП(б)» В.І.Сталіна. Проте після економічної кризи в 20-годы влада була вимушена піти на деякі поступки у сфері національної політики. Саме до цього періоду відноситься діяльність Михайла Олексійовича Скрипника (1), який відстоював необхідність українізації за допомогою наближенні донецького пролетаріату до українського селянства. Значний внесок в усвідомленні ролі нації в культурно-історичному процесі належить Миколи Хвильовому (1893-1933), який створив, ґрунтуючись на роботах О. Шпенглера и М. Данилевського концепцію циклів історичного розвитку. Він відстоював положення, що наступна нова цивілізація повинна виникнути в Азії, і саме Україна повинна стати її початком, оскільки вона розташована на стику двох культур. Він піддає різкій критиці негативні явища цивілізації, що руйнується, що виявляється в манії переваги представників інтелігенції і закликає знов звернутися до чистоти народної культури, оскільки тільки вона може стати джерелом нової цивілізації. Вельми негативно від відносився до російської культури і закликав звернутися до спадщини Заходу.

Як характерний приклад своєрідності філософської думки тих часів слід рахувати дискусію між «механіцистами», до представників яких відносилися Семен Юлевич Семковський (1882-1937) і Володимир Олексійович Юринець (1891-неизв.) і діалектиків, ви числі яких Абрам Мойсейович Деборін (1881-1963). Якщо перші стверджували, що філософія повинна узагальнювати дані наук, то другі, що філософія самостійна дисципліна, що володіє власним методом і предметом дослідження. Сталін назвав деборінцев «меншовиками ідеалістами» і доля їх була вирішена наперед. Після епохи репресій активно розвивається методологія науки, особливо необхідно відзначити внесок Павла Васильовича Копніна (1922-1971). Він вивчав проблему обґрунтування наукового мислення, зокрема, дав філософське обґрунтування наукової проблеми, факту, абстракції, ідеї, системи теоретичного знання. Поступово розширюється круг проблематики досліджень, освоюються досягнення західної філософської думки.

В період тоталітарного режиму за кордоном продовжували свою діяльність ряд видатних культурних діячів. До них можна віднести Дмитра Івановича Донцова (1883-1973), Михайла Сціборського (1897-1941), Юрія Літу (1900-1973), В’ячеслава Липинського (1882-1931), Івана Павловича Лисяка-Рудницького (1919-1984), Дмитра Чижевського (1984-1977). Дмитро Донцов (1883-1973) розвиває українську ідею, його роботи «Націоналізм», «Підставі нашої політики», „Дух нашої давини”. В основному він орієнтується на філософію представників волюнтаризму, а саме, Шопенгауера, Гартмана, Ніцше. Формулює основні цілі нації – затвердження пріоритетів, відстоювання їх через боротьбу, досягнення незалежності. Д. Донцов виступає за активний вольовий початок і критикує раціоналізм і моралізм у сфері соціального життя. Основним проявом волі по Д. Донцову повинен бути імператив, роль якого обґрунтував І. Кант, проте сфера його не сфера етики, а політичному життю нації. На основі волюнтаризму Д. Донцов створив вчення про інтегральний (об’єднуючому) або чинний націоналізм. Виділимо його основні положення: сприяти здійсненню волі нації до експансії; підтримувати прагнення до боротьби; національне життя не може підкорятися вимогам моралі, отже, необхідно відмовитися від етичних критеріїв (аморальність); виправданість насильства досягши цілей нації; верховенство меншини в політичній практиці; примат віри над раціональним осмисленням ідеї; підпорядкування закону «боротьба за існування і є закон життя».

Лідер консервативної течії в українській філософії В’ячеслав Липинський (1882-1931) вважав, що основою політичного життя може виступати тільки інтелігенція, тобто активна меншина, при безумовному пануванні традицій монархії, яка можлива за умови відновлення українського Гетьманства. Він вважав, що головною передумовою для розвитку суспільства є відновлення традицій, який би забезпечили соціальну стійкість історичного розвитку. Проте він проти відновлення ієрархічної форми соціального життя, і закликав створювати нові. Це завдання по думці В. Липинського може здійснити не народ, який завжди пасивний, а аристократія – кращі представники нації, центральне ядро яких представляє інтелігенція. При цьому націю він розглядає не як етнічну причетність, причетність політико-соціальну, тобто націю утворює той, хто причетний до Землі України, яка формує волю нації як цілого. Ідеї В. Липинського згодом розвинув П. Лисяк-Рудницький.

Величезна заслуга в дослідженні української культури, у тому числі і філософії, належить Дмитру Івановичеві Чижевському. Досліджуючи проблему глибинних витоків духовної історії України він виділяв особливо значний вплив Канта, Шеллінга і Гегеля на філософську думку. На його думку спадщина Г. Сковороди співзвучно ідеям німецьких містиків. Він розрізняв два погляди на націю, а саме раціоналістів і романтиків. Раціоналісти вважають, що історія – це закономірний процес досягнення певної мети, в результаті нація – це випадковість, а необхідність – людство як ціле. Романтики навпаки, розглядали історичний процес як виявлення його різних форм, кожна з яких є унікальною. Саме тому кожна нація орієнтована на неповторне, унікальне і в той же час обмежена саме цією неповторністю. Тому Д. Чижевський виступає проти ідеї національної переваги. У цьому ж аспекті він розглядає розвиток філософської думки. З одного боку, як раціоналіст читав, що окрема нація виражає світовий процес історичної думки. В той же час, як романтик вважав, що зрозуміти своєрідність української культури можна через творчість видатних представників нації, і як такі виділяв Р. Сковороду, М. Гоголя, П. Юркевича, М. Костомарова, П. Куліша. До основних національних культурних ознак він відносить емоційність і сентиментальність, індивідуалізм і прагнення до свободи, внутрішній неспокій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теорія пізнання ХХ століття: інтуїтивізм, феноменологія, психоаналіз, теорія символічних форм, логічний аналіз мови, структурно-семіотичний аналіз і деконструкція.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.