• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Назву ж «колегіум» училище отримало Жалуваною грамотою, яку виклопотав у Є. Тихорський цариці Анни в 1731 р.

Як єпархіальне училище колегіум цілком залежав від єпископа, перебуваючи під його заступництвом та наглядом. Від нього надходили всі розпорядження з навчально-адміністративної та економічної діяльності, призначення та звільнення вчителів. Головним управителем колегіуму був ректор, який одержав незабаром сан архимандрита. Найбільш видатними ректорами були: Платон Малиновський, Митрофан Слотвинський, Андрій

Прокопович, Лаврентій Кордет, Варлаам Миславський, із префектів – Михайло Шванський, Кирило Флоринський та інші.

Випускник колегіуму Ф. П. Луб′яновський, член Сенату писав так: «Гарна школа була Харківський колегіум. У мої часи на чолі її стояв префект Шванський, однаково поважний і по життю, і по науці. Особливо щастило йому у виборі учителів. Його учителі учителі уміли розвинути у молодих людях здоровий розум і вселити в них невсипущу любов до науки. З таких учителів і після школи багато чого навчишся».

Потяг слобожан до знань, як відзначали історики, був завжди великим. Тому й чисельніст учнів у колегіумі була високою, а географія їх прибуття досить різноманітною. Наприклад, на час відкриття колегіуму його засновник Є.Тихорський повідомив Святійшний Синод про

навчання «в школі до 300 і більше дітей». У жовтні 1727 р. він у звіті вказав уже 422 учні. За даними Л. Ю. Посохової, кількість учнів у Харкові в 1737 р. була значно вищою за рівень Московської академії (429) Київської (444) і

склала 522 учні.

До колегіуму приймались учні, яким виповнилося 10 років. Для дітей духівництва закінчення цієї школи було обов'язковим. Уряд прийняв постанови, згідно з якими церковні посади мали право займати тільки після одержання освіти. Втрата церковного місця приводила до зарахування в податний стан, тому колегіум не мав нестатку в учнях. Духовне відомство стежило за тим, щоб діти духівництва

На кількість студентів

колегіумів впливали і їх втечі, які у Харківському колегіуму розглядалися як надзвичайні події. На кінець XVIII ст. це явище припинилося, оскільки учні та їх батьки розуміли, що без освіти утруднюється життєвий шлях та й тікати вже було нікуди. Цікаво, що серед втікачів Харківського колегіуму, було

«найпаче великороссійских

закінчували повний курс, діти інших станів, як правило, зупинялись перед богослів'і виходили на різні державні та громадські служби з рекомендаційними атестатами. Для дітей вищих станів колегіум був першим ступенем освіти, а університет – другим.

Життя колегіуму було улаштовано за прикладом монастиря. Учні знаходилися під постійним наглядом і підлягали суворій дисципліні, яка в ті часи вважалась важливим виховним фактором. Про повсякденне життя бурсаків, розповідають у спогадах його колишні випускники. Яскраву картину нужденної повсякденності учнів змалював Яків Толмачов, професор петербурзького університету:

«В 4-х кімнатах біля стін були лавки, на яких спали учні старших класів, а учні нижчих класів спали на підлозі. Хворі лежали на лавках поміж здоровими

…Побут бурсаків був дуже нелегкий і сутужний. Вони строго мусили

вставати дуже рано і кожного дня о 6 год. йти на лекцію грецької мови. Віддаль між бурсою і колегіумом була біля версти. Бруку і хідників за тих часів ніде в Харкові не було. Взимку учням дозволялося ходити до класу грецької мови по шляху покритому іноді глибоким снігом».

Для того, щоб трохи покращити своє становище бурсаки були змушені собі добувати прожиток всіма засобами. Харківські бурсаки часто після закінчення лекцій ходили жебракувати. З горщиками та мішечками вони розходилися по всьому місту, випрошуючи у міщан милостиню.

Серед вчителів колегіуму були такі видатні діячі, як поет і філософ Г. Сковорода, художник, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв І. Саблуков, автор підручників з фізики та хімії, пізніше професор Московського університету І. Двигубський, український композитор, диригент, співак А. Ведель та ін.

У 40-і рр. XVIII ст. у документах Харківського колегіуму серед викладачів

згадуються малороси, поляки, литовці, греки. У списках вчителів «додаткових класів», у яких в більшому обсязі викладалися математика, іноземні мови, а згодом – живопис та архітектура, згадуються викладачі де Кастелія, І. Паулі, А. Фонвікарті, прізвища яких свідчать про італійське, німецьке та французьке походження.

Одночасно із виникненням колегіуму в ньому з'явилася перша у Харкові бібліотека. У 1732 р Харківському колегіуму було передано 609 книг покійного митрополита Стефана Яворського, письменника і книголюба. В 1788 р. фонд бібліотеки складав 2500 книг на різних мовах, в наслідок чого студенти мали змогу ознайомитися з книгами на європейських та східних мовах, давньоруськими літописами, середньовічних авторів. У бібліотеці колегіуму було багато творів античних авторів – Овідія, Плінія, Сенеки, Плутарха, Гомера, Езопа, Цицерона, Геосіда та інших.

У 1736 р. до програми колегіуму було введено математику та геометрію, французьку та німецьку мови, історію та географію. Для викладання мов було запрошено вчителів із-за кордону, а також виписані необхідні книги та математичні прилади. Викладання цих курсів – особливість харківської школи порівняно з іншими, в яких іноземні мови увійшли до програм тільки в кінці XVIII ст., а математика та геометрія як навчальні дисципліни з 1808 р.

Новий етап історії Харківського колегіуму почався у 1768 р., тобто з появою так званих «додаткових класів», призначених для дворянських дітей. У них посилилось викладання математики, мов, додалась інженерна та

артилерійська справа, пізніше – живопис та архітектура, вокал та інструментальна музика. «Додаткові класи» існували до 1789 р., коли їх приєднали до відкритого Головного Народного училища, але всі ці предмети залишилися також і в програмі колегіуму. В 1795

р. до програми включили ще фізику та історію.

Слід відзначити, що вихованцями Харківського колегіуму були діячі в різних сферах: науки, мистецтва, освіти; деякі займали високі церковні і світські посади. Так, першим у Росії доктором медицини та хірургії, професором, став Григорій Іванович Базилевич, один з засновників Петербурзької медико- хірургічної академії.

На початку XIX ст. Харківський колегіум було перетворено у винятково станову школу, був віднесений до третє розрядних семінарій, хоча й до 1846 р. зберігав назву

«Колегіуму».

Помітний слід у медицині залишили також випускники колегіуму, професора Є. Мухін та І. Венсович. Є. Мухін, став активним пропагандистом і організатором вакцинації. Навчався в колегіумі видатний майстер перекладу поет, громадський та театральний діяч М. Гнедич.

Таким чином, протягом XVIII – першої половини ХІХ ст. Харківський

колегіуми став потужним регіональним навчальним центром, який, ґрунтуючись на прогресивних педагогічних ідеях європейських просвітників, дозволив різним станам українського суспільства дати ґрунтовну конкурентоздатну освіту.

8. 2. Відкриття Харківського університету

Надзвчайно важливе значення для перетворення Харкова на важливий центр просвітництва і науки мало заснування у ньому вищих навчальних закладів, а особливо університету. Своєю появою університет зобов′язаний Василю Назаровичу Каразіну, просвітителю і реформатору, провінційному дворянину із Богодухівщини.

В. Н. Каразіна було залучено до підготовки реформи освіти в Російській

імперії. Він брав участь у роботі створеної для цього училищної комісії, у розробці проекту статуту Московського університету та Петербурзької Академії наук і був добре обізнаний із планами подальшого розвитку університетської системи в державі, а також проектами уряду щодо політичної та культурної експансії імперії. Тому він і вирішив скористатися своїм становищем для відкриття університету в Харкові – столиці милої його серцю Слобожанщини. Він ураховував при цьому унікальне географічне становище міста, зокрема його потенційну роль у процесі культурної уніфікації колишніх козацьких окраїн і новоприєднаних до Росії регіонів.

Харків мав стати культурним центром нового регіону, що під іменем

«Південної Росії» об'єднав би навколо себе сусідні території Росії, а також Лівобережної та Південної України, «Південна Росія» у сприйнятті В. Каразіна таким чином немовби розчиняла в новому імперському адміністративному та культурному просторі залишки української регіональної особливості Слобожанщини – України та Гетьманщини, наближаючи їх у культурному вимірі до Росії.

Перша документальна згадка про ідею відкриття університету в Харкові міститься в приватному листі В. Н. Каразіна харківському священику, місцевому діячу освіти В. Фотієву від 2 травня 1802 р.

У ньому, зокрема, говорилося: «Был удостоен вскоре по возвращении своем в Петербург беседы доброго государя, осмелился я сказать ему идею о заведений в Харькове университета, который был бь образован лучше Московского и достоин бы называться средоточием просвещения полуденной России. Идея моя принята с благоволением й я принялся было уже за начертание плана к нему». І далі: «Сия мысль заняла всю мою душу й я ожидаю только согласия общества дворян, чтоб действовать».

Захоплений ідеєю заснування університету в Харкові, В. Н. Каразін спочатку переконав імператора в тому, що місцеве суспільство висловлює бажання пожертвувати значну грошову суму на майбутній університет, а потім натякнув своїм землякам, що Олександр І обрав Харків на роль одного з майбутніх університетських центрів.

Проект відкриття університету в Харкові розглядався слобожанами крізь призму взаємовигідних, договірних відносин з імперським урядом. Саме тому в проекті Харківського університету, розробленому В. Н. Каразіним, головна роль у керівництві майбутнім навчальним закладом відводилася місцевому дворянству, на догоду якому передбачалося до того ж запровадити військове навчання та зберегти становий принцип набору та підготовки студентів.

Першим офіційним документом відповідного рівня, у якому заявлялося

про намір уряду створити новий університет у Харкові, можна вважати

«Попередні правила народної освіти», прийняті 24 січня 1803 р. Наступними юридичними документами про заснування Харківського університету слід вважати Затверджувальну грамоту та Статут, підписані 5 листопада 1804 р.

«Попередні правила...» визначали, загальну професійну та територіальну структуру освіти, яка мала складатися з навчальних закладів чотирьох рівнів: спочатку йшли приходські училища, далі повітові училища, над ними гімназії в губернських містах і як вершина піраміди – університети в ролі головних

наукових і навчальних осередків учбових округів.

Упродовж 1803-1804 рр. В.Н.Каразін устиг зробити:

Проте, у червні 1804 р., звинувачений у перевищенні повноважень і перевитратах коштів, В. Каразін іменним царським повелінням був відсторонений від університетських справ з офіційною доганою.

Офіційно Харківський університет розпочав свою діяльність лише 17 січня 1805 р. З того часу ця дата стала вважатися офіційним університетським святом, яке відзначалося, з деякими перервами, упродовж уже понад двохсот років.

Церемонія відкриття університету була приурочена до чергових загальних

зборів слобідського дворянства, яка тривала впродовж трьох днів й включала публічні промови, молебні, святкові процесії, народні гуляння та феєрверк.

Відкриття університету в Харкові одразу вплинуло на зовнішній вигляд міста. У ньому почали з'являтися нові будинки, що належали професорам і чиновникам, службовцям і ремісникам, а також навчальні та допоміжні корпуси. Бульвар, влаштований на Університетській гірці, став першим бульваром у Харкові, що приваблював масу публіки. Гордістю Харківського університету й міста Харкова став і ботанічний сад, що виник завдяки

ініціативі попечителя Харківського навчального округу Северина Потоцького. Власне, слід говорити про два започаткованих ним сади – університетський та міський (нині сад імені Т. Шевченка в центрі міста). Останній створювався іноземними фахівцями на гроші, пожертвувані університету місцевою громадськістю для відпочинку та гулянь місцевої публіки. Саджанці для міського саду привозилися із Криму, Білої Церкви (маєтку графині Браницької).

Першим ректором університету був призначений професор словесності Іван Степанович Ризький. Серед перших студентів було всього

57 чоловік. Проте з кожним роком число студентів збільшувалося, а університет поступово перетворився на центр освіти краю. Дещо згодом Харків став центром Харківського навчального округу, до якого входили дев'ять губерній: Слобідсько-Українська, Полтавська, Катеринославська, Миколаївська, Таврійська, Орловська, Курська, Воронізька, дві області Війська Донського і Війська Чорноморського. З 1818 р. університетові підпорядковувалися навчальні заклади Київської, а з 1825 р. – Астраханської губерній, Кавказької області, Грузії і Бесарабії.

Серед всесвітньовідомих науковців, які у ХІХ ст. працювали в

університеті:

Відкриття Харківського університету дало поштовх до розвитку освіти на Слобожанщині та перетворення Харкова на центр освіти краю, для якого він ставав головним осередком наукового та культурного життя.

8.3. Розвиток середньої освіти в Харківській губернії у ХІХ столітті

Протягом ХІХ ст. на Харківщині йшов процес відкриття різноманітних навчальних закладів, які відбавили запити тогочасного суспільства. Розвитку початкової та середньої освіти краю сприяло створення єдиної системи освіти від початкової школи до університету. З 1828 р., коли було прийнято новий статут про початкову та середню освіту, на Харківщині сформувалася триступенева система середньої освіти, відокремивши одна від одної учнів за станової ознакою:

Існують дані, які свідчать про велику зацікавленість юнацтва набути освіту. На той час у місті функціонувало 12 навчальних закладів, з яких: 5 державних та 7 приватних. До

державних належали: університет, інститут шляхетних дівчат, губернська гімназія, повітове училище і духовний колегіум.

До середніх чоловічих шкіл у Харкові в XIX ст. належали гімназії, Харківський колегіум, реальне та комерційне училища. У гімназії навчались діти дворян та чиновників. До програми навчання були включені: латинська, французька та німецька мови, географія, історія, математика, фізика, малювання та ін. У гімназії учні одержували відомості, які були їм необхідні для слухання університетських лекцій, а також щодо етикету вихованої людини. Оскільки Харківська губернська гімназія була перевантажена учнями, у 1841-1842

На кінець першої чверті XIX ст. в

університеті навчалось 300 студентів, в інституті шляхетних дівчат – 100, в гімназії – 631, у повітовому училищі – 410, у двох чоловічих пансіонах – 220, а у трьох жіночих – 180. Усіх учнів було 2130 чоловік на 15000 населення, тобто 14%, що становить дійсно високий показник. Крім того, існували ще сирітські відділення для навчання солдатських дітей. На долю двох вищих навчальних закладів приходилось 804 чоловіки, середніх шкіл – 2525 чоловік, нижчих учбових закладів - 2712 чоловік. Жінки складали:0% – у вищих школах, 47% – у середніх і 36% – у нижчих.

рр. було створено другу гімназію. У кінці 1876 р. при ній було відкрито спілку; головною метою якої стала турбота про малозабезпечених учнів: внесок плати за навчання та видання їм підручників, надання одягу, їжі, житла.

Ще одним джерелом знань харків’ян стали реальні училища. У 1882 р. Олександром II був затверджений статут реальних училищ, який поклав кінець існуванню реальних гімназій, призначених давати юнакам, що навчалися, загальну освіту, пристосовувати їх до практичних потреб і до набуття технічних знань. Училище складалося із 6 класів. До 5 та 6 класів приєднувались комерційні відділення, до яких зараховувались учні, що мали труднощі у вивченні математичних наук. У них готували бухгалтерів, конторських працівників і взагалі службовців з торговельної справи. У 70 – 80 рр. ХІХ ст. у повітових містах і селищах Харківської губернії (Білопілля, Краснокутськ, Вовчанськ, Валки,Зміїв, Куп′янськ, Старобільськ) були відкриті Олександрівські ремісничі училища. У 90-ті рр. ХІХ ст. були засновані Куп′янске, Валківське та Вовчанське сільські училища. У цих закладах вивчалися загальноосвітні предмети в обсязі 2-класної школи, прикладна механіка, сільгоспмашини, креслення і малювання, рахівництво, підковування коней та ін.

Окремо слід виділити жіночі навчальні заклади, початок яким заклав створений у 1812 р. Харківський інститут шляхетних дівчат для дочок найбіднішого дворянства губернії . Одним із засновників закладу виступив Г. Квітка-Основ′яненко. Головна мета інститутського виховання – дати дівчатам освіту, навчити приготувати їжу, рукоділлю, завдяки яким вони після випуску змогли б забезпечити собі існування навчанням дітей або працею. Протягом трьох років навчання 45 пансіонерок і 20 вихованок займались науками, мистецтвом, рукоділлям, вивчали різні види шиття та ін. У 1820 р. завдяки приватній ініціативі створено жіночу школу для дочок дворян і купців, крім того у місті існували й приватні пансіони.

В. П. Карпов, представник однієї з найвідоміших купецьких родин Харкова ХІХ ст., у своїх спогадах про пансіони благородних дівиць міста писав так:

«Пансіон мадам Ларенс і пансіон Метленкамф – це два найкращих приватних пансіона. Безперечно, що кращим жіночим училищем того часу був інститут благородних дівиць. За наявності монастирського режиму, у ньому виконувалася навчальна програма, яка перебувала під безпосереднім наглядом інспектора з навчальної частини. Дівчата-випускниці виходили зі знанням історії літератури, історії загальної та російської, закону божого і французької мови. Прицьому більшість з них прекрасно грали на роялі...»

У 1860 р. було затверджено «Положення про жіночі училища».

Приймали до училища дівчат усіх станів. У 1870 р. жіночі училища перетворені

у гімназії. Курс повної гімназії збільшився на один рік, тобто 7 років. Обов'язкові предмети поповнились відомостями щодо ведення домашнього господарювання та гігієни. Для тих дівчаток, які закінчили курс жіночої гімназії і бажали одержати право на звання домашніх наставниць і вчителів, було організовано 8 (спеціальний) клас.

Жіночим навчальним закладом у Харкові було училище для дівчаток священників. Мета Єпархіального училища - укорінення у свідомості учнів православного вчення, християнської благопристойності, духу смиренності, любов до порядку, а також підготовка майбутніх дружин сільських священників. У 1866 р. при училищі було відкрито практичну школу для підготовки викладачок церковно-парафіяльних училищ. Програма викладання була доповнена курсом педагогіки.

У 1868 р. було відкрито харківську жіночу гімназію Д. Д. Оболенської. До початку 1870 р. в ній було шість звичайних і один підготовчий клас, в яких викладання проводилось за програмами, затвердженими Міністерством Народної освіти для жіночих гімназій. Основними засобами естетичного виховання були малювання, співи, музика. Для ознайомлення гімназисток із кращими творами російських та іноземних літераторів влаштовувались літературні вечори, виконувались музичні п'єси, повідомлялись про різні події в житті та діяльності письменників, пояснювались твори та підкреслювалось їх значення. Деякі вихованки старших класів читали свої твори. Крім того, учениці вивчали англійську мову, бухгалтерію, гігієну. Слід зазначити, що жіночі гімназії діяли і в повітових містах Харківської губернії.

У 50 – 60 рр. Російську імперію охопив могутній громадський рух на користь народної освіти. У першій половині ХІХ ст. у Харкові існувало дві чоловічі та одна жіночі недільні школи для дорослого населення. Найбільшою популярністю у Харкові користувалася недільна школа Христини Дмитрівни Алчевської (1841-1920), видатної подвижниці освіти серед населення, знаного педагога, віце-президента Міжнародної ліги народної освіти. У 1862 р. Х.Д.Алчевська нелегально відкрила безкоштовну жіночу недільну школу, в якій навчалося 50 учениць. Її переслідували, залякували, час від часу примушували припинити заняття.

22 березня 1870 р. Харківська жіноча недільна школа була відкрита офіційно. Удосконалюючи форми та методи навчання й застосовуючи їх на практиці, «учні- недільники» все гостріше відчували потребу в посібниках. І тут їм став у пригоді тритомний бібліографічний покажчик «Что читать народу»

У 1869 р. у Харкові було

створено Товариство поширення грамотності серед народу, першим головою якого став видатний вчений М.М.Бекетов.

(1884-1906), 1150 статей якого належить Х. Д. Алчевській. Третій том покажчика містив «Издания для народа на украинском языке». За 43 роки існування школи освіту здобули 20 тис. жінок. За її зразком відкривалися недільні школи в інших містах Російської імперії.

Загалом розвиток середньої освіти на Слобожанщині у ХІХ ст. відбувався в руслі загальноімперської освітньої політики. У той же час зростання кількості навчальних закладів свідчив про потяг до знань населення краю, при чому як в губернському місті, так і в повітах Харківщини.

Читайте також:

1. Використання природничої перетворювальної функції рослинності в оптимізації урбоекосистем має назву фітомеліорації .
2. З’ясуйте, чому доба після смерті Б. Хмельницького, отримала назву «Руїна»?
3. З’ясуйте, чому доба після смерті Б. Хмельницького, отримала назву «Руїна»?
4. Слухання Вольфганг Амадей Моцарт, опера «Чарівна флейта», арія Цариці Ночі, дует Папагено і Папагени.
5. У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл оголошувалися загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ.

Переглядів: 863