• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного.

Модуль ІІІ.

Лекція І.Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХст.)

План:

1. Соціальна структура і соціальні відносини в українському суспільстві в період княжої доби, великолитовського панування.

2. Виникнення козацтва і становлення нової української соціальної структури (ІІ пол. XVI – кінець XVIIIст.)

3. Соціальна модернізація України в складі Російської та Австро-Угорської імперій в кінці XVIII – ХІХст.

Вивчення історії соціальної системи України сприяє більш грунтовному оволодінню загальноісторичним здобутком нашого народу, дає можливість студентам грунтовніше аналізувати різноманітні процеси минулого, розуміти закономірний поступ предків в майбутнє. Вивчаючи проблеми ІІІ модулю, ми повинні простежити розвиток соціальної системи на різних етапах вітчизняної історії. Це, зокрема, дасть нам можливість зрозуміти також вагомість внеску нашого народу в євроатлантичну цивілізацію.

Відомо, що поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до процесів соціальної диференціації суспільства. Під її впливом інститут влади реорганізується в систему політичного планування, провідною силою якої є держава. Ці процеси і обумовили появу в ІХст. на етнічних українських землях такої держави, як Київська Русь.

Аналіз її соціальної структури, яка була досить різноманітною, показує певну відмінність від структури суспільства західноєвропейських держав. Своєрідність соціального організму Давньоруської держави полягала в тому, що в ній формувалися основні класи феодального суспільства – феодали та залежні селяни – поруч із існуванням багатьох перехідних категорій населення.

Історики логічно відносять Київську Русь до ранньофеодальних держав. В ній до класу феодалів належав великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри. До залежних від феодалів людей відносились “люди”, смерди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Великий князь київський був главою держави, розпоряджався общинними землями, формував військо – дружину, був воєначальником, адміністратором, суддею, мав вплив на церковні справи. Влада князя була спадковою й необмеженою. Удільні князі мали свої дружини, але були підручними, бо київський князь мобілізував залоги, полки від підвладних племен. Князь збирав зі своєю дружиною данину, прибутки йому надходили і від суду.

Чисельну категорію класу феодалів становили бояри – знатні, багаті люди, що належали до верхівки суспільства. Цей стан склався із місцевої родоплемінної знаті, дружинників князя, що осідали на землях, дарованих князем за вірну службу. Вже в ІХст. має місце соціальна диференціація серед бояр – вони поділяються на “великих”, “менших” і “земських”. “Великі” бояри ставали воєводами, канцлерами, тисяцькими; “менші” або “дрібні” бояри з’являлися як землевласники внаслідок того, що великий боярин наділяв їх селом. Вони знаходилися на нижчому шаблі князівської адміністрації – десяцькі, дворецькі та ін. Найбільш привілейованою, впливовою верствою були земські бояри. Це члени боярської ради (думи) – радники князя, “княжі мужі” – верхівка князівської військової дружини. Слід зазначити, що бояри на Русі не були закритою соціальною верствою, як шляхта на Заході. Боярином могла стати особа не боярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті перед державою).

Із запровадженням християнства з’явилась нова верства суспільства – духовенство. На чолі церкви стояв митрополит Київський, у великих містах були єпископи, які вирішували справи своїх єпархій. Ці служителі культу володіли землями, містами й селами. Церква мала власне військо, суд і законодавство. Отже, теж була великим феодальним власником. Духовенство, що поділялось на “чорне” і “біле”, формувалося з різних верств населення. “Чорне” духовенство – це ченці і черниці, складалося із представників вищої верстви населення – князів, членів їх родин, бояр. Серед “білого” духовенства особливе місце займали митрополит, єпископи, архімандрити.

Величезну більшість населення в Давньоруській державі становили селяни – смерди. Вони володіли власним сільським господарством: полем, двором, худобою, проживали в князівських селах. Смерди сплачували певні податки на користь держави, відбували військову повинність із власною зброєю і кіньми. Але вже в ХІІст. вони поступово потрапляють в залежність від феодалів внаслідок активного поширення боярського землеволодіння. Смерди почали відбувати і відробіткову та натуральну земельну ренту.

Існувала на Русі досить чисельна група напіввільних людей – “закупів”, які попали в залежність від феодала через неповернення позики. Тимчасова залежність для них часто ставала постійною, хоч давньоруське право це забороняло. Те ж траплялося з рядовичами, неспроможними виконати певні угоди – ряди. Невільні люди називалися челяддю, або холопами. За “Руською Правдою” Ярослава Мудрого челядь або холопство – це категорія населення, яка перебували в повній залежності від свого господаря. До неї належали селяни, які втратили своє майно, були продані феодалові при свідках, полонені на війні, втікачі – закупи. Холоп не мав власності, ні двора, ні майна, був бесправним.

Окрему групу становили ізгої, які в силу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не прилаштувалися до іншої.

Питання щодо існування на Русів рабів є суперечливим. Рабів-військовополонених відпускали за викуп, інших полонених продавали на невільничих ринках за межами держави, як прибутковий товар, а часто робили їх членами сім’ї. В цілому ж рабство не набуло поширення в Давньоруській державі.

Окрему категорію складало населення міст. В Київській Русі їх нараховувалось до 300 і в них мешкало близько 15% всієї людності держави. В містах проживали заможні громадяни (міська аристократія), міські низи та чернь. Аристократію представляли князі, вище духовенство, бояри, які, здаючи свою землю в найм селянам, мешкали в містах. Домінуюче становище в громадському житті міста займали великі купці, що вели міжнародну торгівлю і вступали в родинні зв’язки з боярами, а також реміснича, фінансова та чиновницька еліта – міський патриціат, який потупово прибрав до своїх рук економічні важелі. До міських низів або “молодших людей” належало рядове духовенство, дрібні купці, крамарі, висококваліфіковані ремісники. На найнижчому щаблі соціальної ієрархії міст стояла “чернь” – люди, які не мали засобів до існування й наймалися на будь-яку чорну роботу.

Міське населення в абсолютній більшості було вільним. “Молодші люди” сплачували податки до скарбниці, а звільнені від податків повинні були певну кількість днів відпрацьовувати на будівництві або відбудові міських укріплень. Громадські будівлі, мости, дороги, тротуари, церкви споруджувалися на кошти городян.

В розвитку соціальних відносин князівської єпохи характерною рисою є те, що сила бояр найбільше зростала за рахунок решти населення. До їх рук потрапляло все більше землі, посилювався їх вплив в торгівлі, вони мали главенство у війську і адміністрації. Зменшувалось число вільних селян, а зростала маса закупів, ізгоїв та інших категорій залежних людей. Вже у другій половині ХІст. починаються масові нарікання на економічний тиск з боку боярства. Повстання 1068 і 1113 років в Києві були проявами невдоволення селян і інших представників соціальних низів, які намагалися скинути з себе наростаючий боярський гніт.

Отже, на основі аналізу соціальної структури і суспільних відносин можна виокремити у складі населення Київської Русі певні суспільні верстви, класи. Вільні громадяни поділялись на 3 головні категорії: бояр, городян, смердів (селяни). Була ще і четверта – люди церковні, або духовенство. Поруч з вільними людьми існували напіввільні закупи, рядовичі, і невільні – челядь, холопи. Всі ці категорії не були цілком замкненими, мала місце можливість переходу з однієї верстви населення до іншої.

Суттєву роль в житті українського народу відіграло Галицько-Волинське князівство (1199 – 1340рр.). Розглянемо коротко його суспільну організацію, соціальну структуру.

В князівстві збереглась ієрархічна піраміда Київської Русі, але вона мала і ряд відмінностей. Особливістю політичного життя був значний вплив боярства, яке формувалося не з представників князівської дружини, а з місцевої родоплемінної знаті. Саме старе боярство – “мужі галицькі” – було могутньою економічною та політичною верствою класу феодалів, оскільки мало величезні землеволодіння, що формувалися переважно за рахунок захоплення більшості общинних земель. В боротьбі за свої владні інтереси князі залучали на свій бік місцеву боярську верхівку, надаючи їй посади, а головне, маєтки, які стали основою зміцненні боярських родів. У багатьох бояр були власні військові дружини, тому вони негативно сприймали втручання у їх внутрішні справи князівської влади, міст. Склад боярства поповнювали регіональні збіднілі князі, дружинники, вихідці з інших верств суспільства.

Часто великі бояри вважали вигідним для себе іноземне покровительство, виходячи з того, що правителям-чужинцям важче буде домагатися підтримки більшості населення і це змушуватиме їх надавати привілеї боярам, як головній своїй опорі. Роль покровителів бояри відводили угорським чи польським королям. Саме тому боротьба князів Данила і Василька проти бояр за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність.

Перемогу обом Романовичам забезпечили міські купці, ремісники, селяни-общинники, іноземні поселенці таких великих міст, як Галич, Володимир, Луцьк, Львів, Брест, Холм, Перемишль (німці, вірмени та ін.), які були прихильниками міцної князівської влади, а не боярського свавілля. Підтримала Романовичів і частина дрібніших бояр, яка розраховувала на покровительство “служебних князів”, залежала чи від великого князя, чи від впливових бояр. Їхні маєтки формувались саме із князівсько-великобоярських пожалувань, а також конфіскованих та перерозподільних феодальних угідь. “Служебні князі” нерідко і самочинно відбирали общинні землі, а також часто отримували земельні наділи як винагороду за службу під час успішних військових походів. Саме вони поставляли великому князеві феодальне ополчення, що складалися з їхніх залежних селян – смердів. Тому ця найчисельніша селянська маса була головною опорою бояр у протистоянні князеві, постійно перебуваючи під впливом і в економічній залежності від боярства.

Становище смердів у Галицько-Волинській державі нічим не відрізнялось від їх становища у Київській Русі, а ось холопство не набуло тут значного поширення, бо на відміну від общинних господарств на Русі, у галицького-волинських землях переважав індивідуальний характер господарювання. Тому холопа вигідніше було садити на клаптик поля, ніж використовувати на примусовій роботі в господарстві феодала.

Розвиток ремесел і торгівлі вносить деякі зміни в соціальну структуру міського населення. Торгівельно-реміснича верхівка складала міський патриціат. Виникли купецькі об’єднання, ремісничі корпорації – “ряди”, “сотні”, “братства”, основані на цехових інтересах. Міські низи – робітні люди, підмайстри, обслуга – перебували на найнижчому щаблі соціальної структури міста.

Верховним правителем був великий князь. Рамки його влади і компетенції були чітко окреслені, залежали від його авторитету та реальної можливості диктувати свою волю. Однак через те, що галицько-волинські князі не мали сильної соціальної опори і широкої економічної бази, вплив боярства поширювався навіть на князівський престол. Мали місце випадки, коли бояри запрошували чи усували князів, не зупиняючись і перед їх фізичним знищенням.

Суттєво відрізнялось за своїм ладом від Київської Русі Велике Литовське князівство, яке, поставши в середині XІІІ ст., приєднало до себе протягом ХІV ст. половину території Київської держави.

На першому етапі експансії литовські правителі – князі декларували непорушність ладу, збереження місцевих установ і звичаїв людності, керівного місця руської знаті. “Старого не змінювати, а нового не впроваджувати” – під таким гаслом вони завойовували руські землі.

Місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. З ХVІ ст. на українських землях діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права. Не зважаючи на те, що власне литовські землі становили 1/10 всієї держави, литовці не асимілювалися у східно-слов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Починаючи з ІІ пол. ХV ст. на українських землях було усунуто залишки старого удільного ладу, князівства очолили не українські князі, а литовські намісники. Всі важелі управління, як зовнішньої, так і внутрішньої політики, сходилися в руках Великого князя Литовського. При Великому князеві поступово сформувався постійний орган – Пани-Рада, куди входили князі, намісники, двірцеві урядовці, земські достойники, католицькі служителі. Особливе місце в державі належало військовій службі, бо одним з основних зовнішньополітичних завдань Великого князівства Литовського була боротьба з Золтою Ордою, турками та татарами.

Негативні наслідки для соціального розвитку українських земель мали Польсько-Литовські унії: 1385р. – Кревська унія, після якої католицтво стає єдиною релігією для населення Литви за розпорядженням князя Ягайла; 1413р. – Городельська унія, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежною Литвою, литовські феодали-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою, дістали право брати участь у великокняжій раді, а православне населення обмежувалось в участі у державному управлінні, українські землі роздавалися католицькій церкві, а на території Литви вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу: воєводства, повіти. Воєвод призначав Великий князь, а намісників повітів – старост обирала шляхта, князь лише затверджував їх. Отже, у другій пол. ХV ст. зникають залишки удільного ладу.

Великий вплив на цей процес мала Люблінська унія 1569р., результатом якої стало утворення єдиної держави шляхом об’єднання Литви і Польщі у Річ Посполиту. Українські землі отримали нового володаря в особі польських магнатів і шляхти. Який же був вплив Люблінської унії на становище українського народу? Після її прийняття все життя українців, як писав М.Грушевський, ополячено, надламано на полський лад. Князі й бояри, що мали великий вплив і тримали в руках всю владу на місцях, були зрівняні в правах з польською шляхтою. Шляхетський стан у Польщі у ІІ пол. ХVІ ст. зайняв провідне становище у державі, у своїх руках тримав законодавство, обмежував владу короля.

Українська шляхта, хоч формально мала ті ж самі права, як і польська, однак не отримувала високих посад, терпіла релігійні переслідування. Саме тому в боротьбі проти магнатів вона виступала на боці українських селян і козаків. Шляхта не була однорідною: вищий щабель в її ієрархічній структурі займали князі, наступний – пани, далі йшла середня і дрібна шляхта.

Отже, родова українська знать, аристократія склали українську шляхту, еліту, верхівку суспільства, яка протягом тривалого часу була виразником і захисником національних інтересів українського люду. До неї належали князі, бояри – лицарі, представники яких здійснювали державне керівництво, сприяли розвиткові культури та освіти, підтримували церкву і національну самобутність українців.

Найбільшу владу мали князі, навіть коли вже долю України вирішувала Литва чи Польша. Відомі українські княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких та ін. залишали за собою право місцевого врядування, мали реальну владу на місцях. В їх маєтностях діяло княже право з власними податками і судом, була митна система і військо, на них покладалась відповідальність за людність, яка там проживала.

Пани – це теж вища верства українського суспільства. Слово “пан” означало своєрідний титул. Головною ознакою пана було те, що він володів власною, хоч і не великою, з діда-прадіда вотчинною землею. Спадковість їм було гарантовано. Численною була і верства лицарів – бояр, що мали маєтки, надані Великим князем за військову службу ще від часу Київської Русі.

Дрібну і середню шляхту складали військові, які були на службі у князів, куди потрапляли вихідці з різних верств населення (селяни, городяни), які виконували військові обоав’язки.

Вся шляхта прагнула виділитися в суспільстві, мати власні станові права і привілеї. Три редакції Литовського статуту (1529, 1566 та 1588рр.) відобразили це в гарантіях шляхті: її не можна карати без суду, не можна в неї забирати землю “без вини”, гарантувалося зрівняння в правах боярства – шляхти з аристократичною князівсько-магнатською верхівко.

Польські магнати і шляхта, разом з польським духовенством і, головне, з ієзуїтами, намагалася розкласти провідні класи українського народу – денаціоналізувати і ополячити українських панів, ослабити городян та православну церкву.

Польська влада особливо дбала про те, щоб перетягти на свій бік аристократичну верхівку – українських панів. Патріотизм аристократії був тісно пов’язаний із державною службою, а коли велика Литва стала частиною Речі Посполитої, то нові покоління української аристократії швидко забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, яка обіцяла знатність і гідність. Особливо велику роль в полонізації відігравала католицька церква. Навіть рід Острозьких, що були захисниками православ’я, не зміг їй протистояти: син і наступник князя Костянтина Януш відрікся від своєї церкви, а онука Анна в Острозі заснувала ієзуїтську колегію. Таким же шляхом ренегатства пішли майже всі панські роди України – руські князі Слуцькі, Заславські, Вишневецькі, Чорторийські, Семашки, Гулевичі, Калиновські та ін. Таким чином, український народ фактично втратив свою провідну верству і вже пізніше, в часи Гетьманщини, змушений був наново творити собі свій авангард.

Нищівній хвилі польських впливів чинила опір дрібна незаможна шляхта, яка знаходилася в регіонах, віддалених від осередків польської культури. Саме цей прошарок українського народу заступався і за свою релігію, свої соціальні права, подаючи голос в сеймах і перед королем, інколи виступаючи в опозиції до влади.

Слід відзначити і опозицію українського духовенства в цей період. Під владою Польщі були втрачені його привілеї і нависла небезпека повного знищення, хоч грамотами 1569 року православному духовенству були обіцяні рівні з католиками права. Тому церква змушена була наблизитись до народу і зайнятися не лише духовним життям, а й світськими потребами. Під її опікою стали гуртуватися братства, школи, шпиталі, розвивалось писемництво і мистецтво.

Однак дезорганізація католиками православної церкви, деградація її церковних ієрархів не давали можливості православній церкві бути гарантом збереження національних традицій. Саме тому перед православними постала дилема: або зберегти церкву і втратити національні традиції, або реформувати її і врятувати самобутність. Берестейська унія 1596 року “вирішила” це питання – з’явилась греко-католицька церква, яка об’єднала українську православну та католицьку церкви. Католицька верхівка розглядала нову церкву як засіб посилення власного впливу. Більшість вищої православної ієрархії – митрополит і єпископи – перейшли до греко-католицької церкви. Проте більшість українського населення залишилась вірною православній вірі. Це і обумовило розгортання боротьби за відновлення прав утискуваної церкви. Вже в 1620р. за сприяння запорозького козацтва була поновлена православна церковна ієрархія: під захистом козаків Єрусалимський патріарх Феофан прибув до України, де висвятив Київського митрополита і кількох єпископів. Велика роль у відродженні української православної церкви належала Петру Могилі – відомому церковному і громадському діячеві, який домігся від королівської влади визнання права православних мати свого митрополита і єпископів, обмеження прав магнатів втручатися в церковні справи на території своїх маєтків, запровадження у богослужінні української мови, повернення майна й земель православній церкві, відновлення освіти духовенства – з 1632р. почала діяти Києво-Братська колегія, яку в 1701р. гетьман Іван Мазепа перетворив на Києво-Могилянську акалемію.

Поруч із шляхтою формується і міщанство як окрема верства населення, якої не знала Київська Русь, хоч міське життя в ній було досить розвиненим. Ще за часів Галицько-Волинського князівства влада розуміла значення міст для розвитку промисловості й торгівлі, тож сприяла залюдненню їх чужоземними колоністами, серед яких переважали німці. В XV-XVI ст. українські міста стали самостійними чинниками соціально-економічного життя завдяки самоврядуванню, яке дало їм так зване німецьке або Магдебурзьке право. Володимир-Волинський, Львів, Кам’янець, Берестя отримали це право ще у ХІVст. Литовські князі і надалі продовжували надавати його українським містам, які ставали незалежними від державної адміністрації, самі вирішували свої внутрішні справи.

Менші міста і містечка підлягали своїм панам, але міщани самі обирали старшин. Центральною постаттю в містах були виборні бургомістри і ратмани, які стояли на чолі міської управи, а на чолі суду – війт і лавники. Великі князі Литовські зобов’язували міста тримати в порядку укріплення й відбувати сторожову службу.

В Речі Посполитій владу в містах захоплював міський патриціат, міські багатії. Вільне виборче право майже скрізь було скасоване. Купці – багатії шляхом кооптації потрапляли до органів міської влади і суду. На міста було накладено великі податки.

Зазнало еволюції і українське селянство. Із тих його категорій, які були на Русі, саме невільники і наближалися до становища вільних селян протягом XIVст. В 1588р. було здійснено переведення всієї челяді на селянські землі.

Вільні селяни ділились на 3 групи:

1) люди тяглі або робітні, що сиділи на панській землі, платили “обробок”, виконували різні роботи в полі, а також державні повинності – ремонт доріг, мостів, охорона, підвідна повинність.

2) данники або чиншові селяни, які платили натурою певну данину з свого господарства – “дворища” – медом, шкірами дичі, худобою, прядивом, воском.

3) службові селяни або слуги ратні, які відбували службу, пов’язану з охороною кордонів держави або замків, різні сільські ремісники – конюхи, пастухи, пасічники тощо.

Всі ці групи згодом взаємно зблизилися, бо польські пани почали вимагати від усіх селян рівної данини, робіт, служби. Закон 1573р. встановив повну владу панів над селянами. З’явився єдиний клас – кріпаки, а обов’язкові селянські роботи називали панщиною. В XVст. панщина сягала 14 днів на рік, в ІІ пол. XVIст. вже 2 дні на тиждень, а в деяких містах і 3 дні або щоденно до півдня. Селяни втратили право державного суду (це право мав тепер лише пан), право на землю, бо польське право (1557р.) визначало землеволодіння лише за князями, шляхтою та церквою. Заборонялося селянам (з 1505р.) і переселятися, щоб панські землі не пустіли. Це була втрата селянами особистої свободи. З’явився уже і сільський пролетаріат – так звані гільтаї, що наймалися на різні роботи та на промисли.

Таким чином, шляхта, панство збагачувались за рахунок селянства, яке вже перестало бути однорідною верствою населення, в основному вільною, а перетворилося на клас поневолених і само себе повинно було боронити від експлуататорів.

В протистоянні польському поневоленню, а також турецько-татарськими набігами на українській землі постало нове соціальне явище – козацтво.

Поява та формування козацької верстви – історично об’єктивний процес, зумовлений і певними ключовими факторами: посиленням феодальної експлуатації і юридичним оформленням кріпосної залежності (за третім Литовським статутом), господарським освоєнням та колонізацією земель Дикого поля; наростанням релігійного та національного гніту; нагальною потребою захисту від турків і татар.

Колискою козацтва стали землі Поділля та Південної Київщини, які вражали сучасників своїми природними багатствами, але містили і смерельну загрозу через щорічні вторгнення татарських орд.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні було селянство, а також міщанство. Степ інколи приваблював і бояр, і навіть князів-магнатів, які шукали пригод у його стихії. Початок козацтва як окремої верстви населення, за даними зарубіжних авторів, припадає на ХІVст., коли енергійні і сміливі люди вирушали в степ, “на уходи”, об’єднувалися у групи, спільно полювали, часто стаючи загрозою для татар. З часом вони почали осідати на постійне життя в Дикому полі. Багата здобич, а головне вільне життя мали для них особливу привабливість. Слід відзначити, що на початку свого існування, з кінця ХVст. до середини ХVІст., українське козацтво не становило окремої організованої суспільної групи населення. В ХVІст. починається об’єднання їх у нову суспільну організацію – козацьку громаду.

Козацькі села та хутори відрізнялись значним благополуччям в порівнянні з убогими селами панських підданих: вільні люди значно більше зацікавлені в розвитку свого господарства. Козаки мужньо відстоювали свою свободу і право на землю, однак витримати натиск польського панства не змогли. Магнатсько-шляхетська колонізація поширювалась і швидко досягла Канева та Черкас, де сформувався козацький устрій.

Як окрема нова верства, козацтво виробило власну організацію, яка найповніше відповідала національному характеру українців і потребам часу. Козаки об’єднувались у громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на козацькій раді. Тут же обирали старшину, отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Але поступово влада почала переходити до рук заможних козаків – гніздюків, які зосереджували в своїх руках землі, пасіки, хутори – “зимівники”, худобу, використовуючи працю бідних козаків – голоти, полонених.

В ХVІст. починається формування козацької військової організації. Одним з перших у 1540-х рр. князь Дмитро Вишневецький об’єднав розпорошені групи козаків і на о.Хортиця почав будувати фортецю. З його смертю козацька організація не розпалась, а на Дніпровських порогах ця фортеця започаткувала Запорозьку Січ. За часів її існування (1556-1775рр.) Січ руйнувалась та відроджувалась 8 разів. Там були люди з усіх станів населення, різних націй, але всі християни з рівними правами і знанням української мови. З політичної точки зору Запорозька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Але специфічні історичні умови зумовили її своєрідність.

Ведучи боротьбу з чужоземними загарбниками, Січ мала струнку військову організацію, в якій діяла залізна дисципліна. Внутрішнє життя на Січі будувалося на основі демократичних відносин: кожен козак офіційно називався “товариш Війська Запорозького”. Загалом Військо Запорозьке можна поділити на січових козаків – нежонатих, загартованих боях, саме вони становили цвіт Війська Запорозького і називалися товариством або лицарством, і волосних – сімейних козаків, які жили більший час за межами Січі, займалися також землеробством, промислами, торгівлею. Запорозьке козацтво очолював кошовий отамин. Під час походу він мав необмежену владу. Разом із військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорозької Січі. На основі загального виборчого права козаки обирали полковників, сотників, осавулів і кошового отамана. Спільним у козаків було господарство, самі себе вони забезпечували їжею, зброєю, мали свій власний флот.

Своєрідною була правова система Січі. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський Статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади, козаки мали своє власне, неписане козацьке право, яке складалось із суми правових звичаїв, що сформувалися у сфері спільних козацьких стосунків. Це право визначало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань та ін. Запорожці вважали себе самостійною військово-політичною силою і вели незалежну від Польші політику, формували власні зовнішні відносини: укладали договори з Москвою, Кримом, Туреччиною, Молдавією, здійснювали вдалі походи в Молдавію, Туреччину, Крим, що викликало скарги та погрози з боку турків і татар на адресу польського короля, а також ширило славу козаків у Європі.

Усвідомлюючи, що на Запорожжі зростає антипод Речі Посполитій, польські власті вирішили розчленити єдину козацьку організацію і використати в своїх цілях її військову майстерність. У 1572 році з’явився “реєстр” – найманий загін з 300 козаків, які перебували на службі у польського уряду і знаходилися на державному утриманні. Згодом це число досягло 1000 осіб, зростали їх права та привілеї. Реєстрові козаки звільнялись від податків і різних поборів, отримували землю на правах рангового володіння, ставали незалежними від місцевої адміністрації, мали судовий імунітет, платню отримували з польської казни, мали свого “старшого”, призаченого урядом. Козацька старшина отримала знаки влади – клейноди, була визначена і територія перебування: від Чигирина до Трахтемирова. На самій Січі була постійна залога реєстрового війська. Реєстр поглибив козацьку диференціацію, адже на цей час з’явились заможні козаки, що володіли човнами, знаряддями виробництва.

Реєстрові козаки все частіше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм, їхніми руками польський уряд придушував виступи запорожців. Однак під час повстань реєстрові козаки, які зазнавали утисків від шляхти, нерідко приєднувалися до нереєстровців та народних мас.

На початку ХVІІ ст. козаки жили під керівництвом виборної старшини, ігноруючи польську владу. “Ані магістратів по містах, ані старост, ані гетьманів не слухають, самі собі права встановлюють, урядовців… не визнають, в державі другу державу заводять”, – писав польський король у своєму посланні – інструкції для сейму. Це свідчить, що польським властям не вдавалось підкорити Запорожжя, яке протягом свого існування виступало активним учасником національно-визвольної боротьби і оборонцем свого народу від гніту Речі Посполитої, посягань турків і татар. Саме на основі Запорізької Січі під час загальнонародної боротьби з панською Польщею у 1648-1654рр. Богдан Хмельницький зміг розбудувати українську гетьманську державу, яка проіснувала до 1764 р. під назвою Військо Запорозьке або Гетьманщина.

На її території населення ділилось на кілька станів, які мали своє самоуправління. Так, селяни виковали господарську повинність, тобто були підданими власника землі, але мали свою управу і свій суд – т. зв. копний суд. Міщани розділялись на дві частини: одна проживала в містах, на які поширювалася дія Магдебурзького права і мала навіть свій магістрат і суд, друга частина не підпадала під це право і підлягала козацькій, тобто державній юрисдикції. Селяни і міщяни платили податки державі. Існувало право переходу селян і міщан в козаки і навпаки. Окремим станом було духовенство, яке мало самоуправління і суд. Шляхта переважно злилася із старшинською козацькою верствою. Всі разом ці стани підлягали уряду на чолі з гетьманом, який у військовий час був головнокомандуючим армією, а в мирний – повновладним главою держави.

Основною суспільною верствою, якій належала влада в Гетьманщині, були козаки – військовий стан, члени якого в мирний час займались землеробством, були землевласниками, інколи їх цікавили промисли.

Всі посади в гетьманській державі були виборні: селяни вибирали своїх старшин і членів копного суду, те ж саме стосувалося міщанства і козацтва. Духовенство також обиралося, зокрема священники приходів. Виборними були посади сотників, полковників, гетьмана, а також ті, що належали до генеральної старшини. Генеральна старшина складалася із перших осіб при гетьмані – генерального обозного, судді, писаря (фактично міністр-канцлера), хорунжого, осавула та інш.

Держава Б.Хмельницького жила у відповідності з Литовським статутом. За ним судилися козаки, а міщани – за Магдебурзьким правом. Разом з тим існувало звичаєве право.

На зразок віче для вирішення загальнодержавних питань збиралась козацька рада, яка була 2-х різновидів: старшинська та чорна. Чорна рада вирішувала стратегічні загальні питання, а старшинська – більш локальні, а згодом почала брати на себе і функції чорної ради. Так, чорна рада мала право обирати гетьмана, але вже І.Виговського, Я.Сомка обирала старшинська рада і тому частина козаків вважала цих гетьманів незаконними.

Старшинська рада могла мати вужчий чи ширший склад залежно від того, чи брали в ній участь полковники та сотники разом із генеральною старшиною. З часом козацька старшина перетворюється, як правляча еліта, на окремий суспільний стан: має рангові маєтності, вирішує основні державні питання, виконує адміністративну і судову функції. До цього стану входила шляхта. Саме в часи І.Виговського з’явилась тенденція переростання козацької старшини у шляхту, проти чого протестував козацький загал: в його окремих колах висувалась ідея перетворення на шляхетство всього козацького стану. Наприкінці існування Гетьманщини в складі Російської імперії, за К.Розумовського, процес переходу козацької старшини у російське дворянство набув масового характеру.

Отже, національно-визвольна війна середини XVIIст. спричинила суттєві зміни в соціально-національній структурі населення України. Створювалось фактично нове українське суспільство. Місце польських панів і шляхти намагались зайняти козацька старшина, дрібна українська шляхта, православне духовенство. Соціальною опорою в державі стала козацька старшина, яка поступово перетворилася на окремий стан. Вона формувалася з різних верств населення, але головним її джерелом було козацтво. Саме з цього стану походила більшість полковників, сотників, осавулів.

Загальна кількість старшини в Гетьманщині становила понад 500 осіб. Це хоч і невелика, але мобільна політична сила, яка прагнула юридично виділятися з маси населення. Цей процес мав місце вже після смерті Б.Хмельницького, був суперечливим, досить повільним, але прогресуючим. Так, в Березневих статтях 1654р. право володіння маєтностями надавалося лише гетьманові, а в наступних угодах – усій старшині. До 80-х рр. ХVІІст. звільнення своїх маєтностей від державних податків отримували окремі полковники і генеральні старшини, а в 1687р. в Коломацьких статтях, укладених між Петром І і гетьманом І.Мазепою, був записаний пункт про звільнення від податків всієї вищої козацької старшини. Поступово вона дістала широку можливість для подальшого економічного відособлення від основної маси населення, а в політично-адміністративному праві та судочинстві домагалася зрівняння в правах з російським дворянством, що було остаточно досягнуто в часи правління Катерини ІІ, яка остаточно знищила Гетьманщину.

Існувала в Гетьманській державі і українська шляхта, яка взяла участь у боротьбі з Польщею на боці сил Б.Хмельницького, прагнучи зайняти провідне місце в Україні. Але цього не сталося, бо козацька старщина, прибравши владу до своїх рук, не збиралася ні з ким її ділити. Мала місце спроба шляхти за спиною Б.Хмельницького через російського посла Бутурліна домогтися собі особливих прав – “бути знатною між козаками і судитись за своїми правами”, і щоб лише з неї призначались вищі урядовці. Отримавши відмову, українська шляхта почала завойовувати привілейоване становище в суспільстві через старшинські посади. З шляхти походили Павло Тетеря, Антон Жданович, Григорій Гуляницький і інші полковники. Поступово шляхта розчинилася в масі козацької старшини і заможного козацтва, складаючи панівну верству населення. Старшинська адміністрація почала поступово звільняти маєтки шляхти від сплати державних податків, а їх підданих залучати до виконання різних повинностей.

Привілейованим станом в суспільстві стало і православне духовенство, яке раніше жорстоко переслідувалось польською владою. Саме гетьманська адміністрація, враховуючи необхідність соціального спокою та потребу в ідеологічній силі, яка б обгрунтувала право держави на існування і вела боротьбу з впливом католицизму, активно підтримувала намагання духовенства зайняти провідне місце в суспільстві. Спочатку влада захищала інтереси монастирів, а згодом надала привілеї і загалом духовенству, як визнаному стану. Зміцнення власного становища в суспільстві дало можливість духовенству протистояти тривалий час (до 1687р.) спробам Московського патріархату підкорити собі Київську митрополію, яка з давніх часів підлягала Константинопольському патріархові (з часу прийняття християнства на Русі).

Селянство в ході війни з поляками позбулося панщини, платило лише податки, завоювало особисту свободу й право земельної власності. Гетьмансько-старшинська адміністрація визнала право селян вільно розпоряджатися землею. Селяни в козацькій державі мали право брати землю в оренду, що дало змогу закласти фермерську систему господарювання. Зникли магнатські латифундії, головне місце зайняло дрібне козацьке землеволодіння. Зростання хліборобства, скотарства, дрібної промисловості і торгівлі забезпечили населенню значний добробут. Тривалий час селянство залишалось вільним станом завдяки здобутій в боях свободі і самовільно покозачувалось – переходило до стану козаків. Починаючи з 90-х рр. ХVІІст. під тиском особистих інтересів козацької старшини, шляхти й монастирів, селянський стан знову почав збільшуватись. Поверталися старі порядки, багато вільного населення ставало залежним, хоч не існувало юридичних документів, де б запроваджувалась кріпосна залежність селян. Ще за Глухівськими статтями 1669р. обмежувалась особиста свобода селян, вони потрапляли в судову залежність від власників, які отримували маєтності від царського уряду (монастирі і козацька старшина). Особливістю соціальних відносин ставало переростання особистої залежності селянина на залежність кріпосницького характеру або так зване повторне закріпачення селянства. Заборона продавати наділи стороннім особам без згоди власника села, конфіскація у порушників врожаю, землі, заборона продавати залишені землі призвели до запровадження в кінці ХVІІст. одно-дводенної панщини. Це і започаткувало тенденцію переростання соціальної залежності селян в залежність кріпацьку. Але через збереження здобутків визвольної війни, складність політичної обстановки, розгортання процесу формування великого землеволодіння козацької старшини, шляхти, монастирів законодавчо кріпацтво не було утверджене.

Чисельним станом було козацтво. Його права і вольності були узаконені ще в перші роки національно-визвольної війни. Козаки несли військову службу, за що мали право власності на землю, звільнялись від загальних повинностей і поборів, їм були надані пільги в торгівельно-промисловій діяльності. Судити їх могли лише козацькі суди різних рівнів. Права козаків передавались у спадок.

Спочатку доступ до війська Гетьманської держави був вільним для всіх, але згодом заможні козаки зажадали створити привілейований козацький клас на зразок шляхти в Польщі, взяти керівництво в Гетьманщині в свої руки. Б.Хмельницький, який належав до заможних козаків, стримував надмірні апетити старшини, цінував приплив до війська народних мас.

Починаючи з 90-х років ХVІІст., коли влада козацької старшини зміцніла, кількість козаків почала різко зменшуватись. В 1698р. спеціальним універсалом гетьманський уряд наказав полковникам поділити усіх козаків на тих, хто ніс військову службу – виборних і підпомічників, які допомагали першим при спорядженні на службу. Почалось оподаткування тієї частини козаків, яка не могла відбувати військову повинність. Слід сказати, що у 1699р. польський уряд ліквідував як стан правобережне козацтво, а ліквідацію лівобережного здійснила Катерина ІІ в останній чверті ХVІІст.

Чисельним було і міщанство. В Наддніпрянщині здавна існувало багато укріплених містечок і до цього стану приставав кожний, хто не хотів йти у військо, а бажав бути вільним громадянином. Міщани звільнялись з-під влади магнатів і шляхти, послабився податковий тиск на них, підтверджувалися колишні права і привілеї міщан. Це був важливий мотив переходу селянства до стану міщан.

Долаючи натиск козацької старшини, міщани зберегли за собою політичні права, економічні привілеї і своє самоуправління, однак їм довелось брати участь в утриманні гетьманської та міської адміністрації, сплачувати торгівельне мито тощо. В залежності від майнового становища міщани поділялись на 3 соціальні групи: міська верхівка (багаті купці й власники майстерень), середні кола (дрібні ремісники і торгівці), міські низи (незаможні ремісники і торгівці). Між ними не існувало бар’єрів, кожен міг переходити з однієї в іншу групу.

Еволюція соціальної структури України у ХVІІІст. привела до зростання напруги в суспільстві, народні маси, у свідомості яких жили традиції козацької волі, не бажали терпіти нову панщину, а панами-гнобителями вважали не лише магнатів, орендарів, а уніатське духовенство, яке в Речі Посполитій все активніше намагалося повернути православних на унію за допомогою польських військ.

Виявом протесту трудового люду – незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, фільварків, а також міщан, дрібної шляхти та нижчого духовенства, – стала гайдамаччина. Повстання, яке почалося на Київщині, а далі перекинулося на Поділля, частину Волині в 1734, 1750 і 1768р., набуло підтримки широких верств українського населення. Найвищою точкою цього руху була Коліївщина, коли в 1768р. повстанці, здобувши м.Умань, запровадили на Уманщині козацький лад, поділивши її на сотні. Своїх ватажків – запорожця Максима Залізняка та сотника Івана Гонту обрали на керівні посади: першого гетьманом, другого – уманським полковником. Однак за допомогою регулярного російського війська, яке прийшло з Лівобережжя, поляки жорстоко розправилися з повстанцями.

Гайдамаччина, як форма активного протесту проти несправедливих умов суспільного ладу, мала місце і в Галичині та на Буковині. Незадоволення народних мас своїм соціально-економічним становищем і пошук якогось виходу вилились тут у рух опришків під проводом одного з найвідоміших революційних ватажків – Олекси Довбуша (загинув 1745р.). Боротьба опришків тривала до самого переходу Галичини під владу Австрії.

Відомо, що ні гайдамаччина, ні опришківство не мали вирішального впливу на зміни в долі українського народу під владою Польщі. Ця держава почала занепадати через внутрішню анархію вже в середині ХVІІІст. Її долю вирішили держави-сусіди: Прусія, Австрія і Росія, скориставшись переслідуванням польськими властями протестантів і правослаівних. В результаті трьох поділів Річ Посполита як держава перестала існувати. Кримське ханство у 80-х роках ХVІІІст. також увійшло до складу Російської імперії.

Отже, дві імперії, Російська та Австрійська, захопили всі етнічні українські землі, що опинилися у новій політичній конфігурації. Україна знову входила у смугу бездержавності і повинна була пристосовуватись до тих життєвих норм, які накинули їй імперії. А це відбилося на соціальній структурі і на соціальних відносинах.

Сподівання селянства, що перехід під владу православної Росії принесе йому полегшення в політичному і соціально-економічному становищі, виявилися марними. Крім ліквідації загрози навернення до католицизму чи греко-католицизму, давнішні порядки не змінювалися, російський уряд підтвердив права польських панів і навіть розширив їх.

Втрата національної державності призвела до встановлення на українських землях соціального устрою тих імперій, у складі яких вони опинились. Самобутній соціальний устрій, якій чітко окреслився в часи Гетьманщини, не мав перспектив для розвитку через свою специфіку, несумісну з імперськими владними традиціями, тож неминуче повинен був еволюціонувати в тому ж напрямку, що й російське та австрійське суспільства.

Верхівка козацької старшини, щоб утриматися при владі та зберегти нажите багатство, почала масово відмовлятися від національної культури і русифікуватися. На кінець ХVІІІст. старшина фактично витіснила рядових козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих првілеїв для себе. І це їй вдалося. У 1785 році Катерина ІІ видала “Жалувану грамоту дворянству”, за якою давня шляхта і козацька старшина отримували дворянські права та привілеї, звільнялися від обов’язкової державної служби, мали різні соціально-екномічні вигоди, а також право з’їжджатись на збори під проводом виборних маршалів.

Невпинно погіршувалось становище рядових козаків і селян. Справжнім лихом став обов’язок козацтва виконувати важкі роботи далеко від батьківщини – копати канали, зводити фортеці, будувати нову імперську столицю. Десятки тисяч козаків і селян не повернулися додому, гинули через неприйнятні умови життя і праці. Козацькі загони влада відправляла на війни за інтереси інших держав, у козацькі військові частини призначалися російські офіцери, які знущалися над рядовими. У 1781 році було скасовано полково-адміністративну систему, а козацьке військо у 1783 році було перетворене на регулярні полки карабінерів за взірцем російської армії. Відбувався і примусовий процес перетворення вільних козаків на залежних селян, що викликало опір з їх боку. Прикладом може служити повстання 1789-1798рр. у селі Турбаях, яке раніше входило до Миргородського полку. У 1783 році козаки були переведені у категорію державних селян.

Дедалі більше обмежувалася свобода і права селян. Новоявлене Лівобережне й Слобідське панство – поміщики хотіли запровадження кріпацтва в Україні, щоб утриматись на плаву в умовах ринкових відносин і збільшити прибутки своїх маєтків. Задовольняючи інтереси землевласників, Катерина ІІ спеціальним указом 3 травня 1783р. ввела кріпацтво на Лівобережній та Слобідській Україні, заборонивши селянам переходити на нові місця.

За активну підтримку козаками гайдамацького руху і через втрату ними ролі військового форпосту проти агресії турків і татар, в 1775р. було зруйновано Запорозьку Січ. Її козацька старшина в рамках превентивної компенцсації від царизму отримала офіцерські звання та дворянські титули.

Отже, наприкінці ХVІІІст. в Україні утвердився суспільно-політичний устрій, притаманний всій Російській імперії. Українська держава була знищена остаточно, а її соціальна структура приведена у відповідність до російської: основні верстви суспільства складали дворяни, поміщики, кріпаки тощо.

Нове коригування соціальних відносин на українських землях принесло ХІХст., коли почала швидко занепадати феодально-кріпосницька система. Найбільш яскраво це виявилося в розвитку товарно-грошових відносин, проникненні капіталізму у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури і появі промислових підпрємств.

Прагнучи уніфікувати Україну у відповідності до загальноросійського стандарту, царський уряд усіляко намагався звести вільні верстви сільського населення до стану державних селян. До останніх належали козаки, військові, обивателі, однодвірці, кіннозаводські, частково старостинські, економічні, коронні, виморочні, банківські відписні селяни, вільні хлібороби, євреї-землероби, колоністи, кантоністи, нижчі військові чини та їхні нащадки тощо. Ці верстви мали й певні регіональні особливості. Так, колишні селяни коронних старостинських і ленних маєтностей Правобережної України, на відміну від своїх сусідів на Лівобережжі та Півдні, продовжували відбувати панщину в господарствах власників-орендарів. На Півдні чисельність державних селян збільшувалася насамперед за рахунок різних воєнізованих груп людей, місцевих мусульман, переселенців, втікачів із центральних українських і російських регіонів. На Лівобережній і Слобідській Україні переважну більшість цього розряду населення становили колишні козаки та їхні нащадки, які продовжували зберігати якщо не права, то згадку про своє привілейоване становище в минулому. Кількість державних селян постійно зростала і на 1858р. досягла 50,1% усього селянства. Вони мали значно ширші права, ніж поміщицькі. Основними формами експлуатації були грошова рента та державні податки, розмір яких постійно збільшувався. На початку століття власті змушені були припинити передавання державних селян у приватну власність і приписування їх до казенних фабрик і заводів. У 1801р. уряд дозволив їм купувати землі, що відкрило нові можливості для перетворення підприємливих селян на заможних землевласників. Тривалий час російський уряд забороняв державним селянам переходити до станів купецтва й міщанства, відкривати власні фабрики і заводи, займатися відкупами і підрядами. Але під тиском об’єктивних обставин та виявів селянського невдоволення такі заборони з 1818р. були відмінені зовсім або ж суттєво обмежені. Широкі права розпоряджатися землями мали козаки, однодвірці та іноземні колоністи.

Існувала невелика група удільних селян, що належали царській родині. Вони зосереджувалися переважно на Слобожанщині, Лівобережжі та Катеринославщині. За своїм соціальним становищем удільні селяни наближались до поміщицьких. Крім інших платежів, вони щороку сплачували певну суму на утримання царської сім’ї. Тільки в 1858 – 1859рр. уряд відмінив їхню кріпосну залежність.

Криза кріпосницьких відносин супроводжувалася якісними змінами в суспільстві, появою й розвитком нових верств населення, які не вписувалися у традиційну структуру середньовічного суспільства.

Значною верствою населення Наддніпрянщини було робітництво. Його основним соціальним джерелом виступало селянство. Значна частина зубожілих селян ще не поривала остаточно зі своїми традиціями господарства, але ставала сезонними наймитами. Наприкінці 50-х рр. таких людей налічувалося близько 200 тис. Чимало сезонників згодом ставали виключно промисловими робітниками.

У першій половині ХІХст. основна маса заробітчан подавалася на Південь України. Ходили на заробітки також у Бессарабію, Крим, на Кубань, в Область Війська Донського. Незначна частина збіднілого селянства працювала поденно й сезонно на переважно невеликих місцевих переробних підприемствах.

Крім тимчасових, неухильно збільшувалася кількість постійних робітників, які зосереджувалися переважно на фабриках і заводах. Постійні робітничі кадри поповнювалися вільними, частково кріпосними, приписними і посесійними селянами, вихідцями з робітничих і ремісничих сімей. Використовувалася також праця рекрутів.

Чисельність робітництва неухильно зростала, а відтак змінювалась й соціальна структура суспільства, певним чином – і ментальність народу. Якщо, за приблизними даними, в 1825р. робітників налічувалося 15 тис., то в 1859 – 95,3 тис. Оновлювався соціальний статус робітництва. Зменшувалась кількість залежних і одночасно збільшувалась кількість особисто вільних робітників.

Помітне місце в соціальній структурі населення Наддніпрянської України посідав і другий з двох найголовніших класів тогочасного суспільства – клас підприємців і торгівців (буржуазія). Одним із головних джерел формування буржуазії залишалося купецтво, чисельність якого нестримно зростала.

Купцями ставали за спадковістю, до них могли належати також дворяни, поміщики, багаті майстри і селяни. Купці переходили до стану буржуа тоді, коли починали займатися підприємницькою діяльністю на основі найманої робочої сили.

Показовим у цьому плані є життєвий шлях деяких українських селян – кріпаків з Черкащини Федора Симиренка, братів Яхненків, які спочатку розбагатіли на дрібній торгівлі, потім викупилися на волю і, об’єднавши свої капітали, організували оптову торгівлю хлібом, худобою, промисловими виробами. Орендували млин у Смілі, а на початку 40-х рр. заснували промислову фірму “Брати Яхненки та Симиренки”. Вона займалася виробництвом і збутом цукру та машин у великій кількості. Вартість нерухомого майна фірми становила близько 4 млн. крб.

Під впливом товарно-грошових відносин багато поміщиків ставало на буржуазний шлях господарювання. Вони мусили відмовлятися від непродуктивної праці кріпаків і запрошувати на роботу наймитів. Досить часто поміщики-капіталісти наймали на роботу навіть власних селян, поєднуючи в собі таким чином риси кріпосника і буржуа. В такому ж подвійному стані перебували й ті поміщики, котрі за відповідну плату відпускали своїх кріпаків на заробітки.

Типових буржуа уособлювали власники промислових підприємств, які не мали залежної від них робочої сили, а використовували працю як особисто вільних, так і кріпосних селян, відпущених поміщиками на заробітки. Ними ставали дворяни, поміщики, багаті представники податних станів, у тому числі й селянства. Слід відмітити, що соціальний статус буржуазії з числа податних верств суспільства на початковому етапі її існування був нестійким. Не маючи досвіду ведення виробництва, зв’язків у промисловому й торгівельному світі, вони нерідко розорялися і вибували з рядів буржуазії.

Відживаючим класом феодально-кріпосницької епохи в кінці ХІХ – на початку ХХст. був клас дворян-поміщиків, яких разом з членами їх родин на Наддніпрянщині налічувалося близько 275 тис. Переважна більшість з них, розпродавши свої землі, перебиралися на постійне місце проживання до міст, де поповнювала лави чиновництва та інтелігенції (на рубежі ХІХ-ХХст. 25% її складу все ще становили вихідці з дворян).

Питома вага і значення соціально різнорідної інтелігенції дедалі зростали. На відміну від попередніх часів вона у першій половині ХІХст. дістала окремий соціальний статус, розширилися соціальні джерела її формування, підвищився інтелектуальний рівень. В межах Російської держави місце інтелігенції в соціальній структурі суспільства визначало Положення про міста 1785р. Згідно з ним вона звільнялася від тілесних покарань, мала право на володіння фабриками, заводами, могла в третьому поколінні клопотатися про присвоєння дворянства. Тобто з маси населення виділялися не окремі особи, а соціальна група людей з чітко визначеним соціальним становищем. Соціологічним же змістом термін “інтелігенція” почав наповнюватись у 2-й чверті ХІХст. У цей час так називали освічених людей, що займались інтелектуальною діяльністю, результати якої ставали товаром і мали духовну або матеріальну цінність: письменників, художників, артистів, викладачів, учителів, лікарів, інженерів, агрономів тощо. До інтелігенції за рівнем свого інтелекту відносились окремі особи без спеціальної освіти. Державні чиновники належали до розряду службовців, хоч багато з них мали грунтовну освіту.

За даними перепису 1897р., в Україні налічувалось 24 тис. осіб з вищою, близько 17 тис. осіб з середньою спеціальною освітою. Це становило приблизно 0,2% всього населення. Порівняно з іншими регіонами Російської імперії Україна мала досить високий відсоток інтелігенції. На 1897р. із загальної кількості інтелігенції Росії в Україні працювало: учителів – 22,7%, медичних працівників – 19,0%, адвокатів і нотаріусів – 22,5%, діячів науки, літератури і мистецтва – 13,6%.

У ХІХст. спостерігалося швидке зростання міського населення України.

Склад городян був вельми строкатий. До найчисленнішого прошарку належали власне міщани, що сплачували більшу частину податків. Поступово послабилися обмеження у їх правовому становищі. У 1832р. їм було дозволено купувати земельні ділянки у містах для занять торгівлею та підприємництвом. Вони одержали також право переходити до купецтва, отримувати гільдійські посвідчення (за наявності відповідних капіталів). Збільшилась кількість купців, які поступово перетворювались на капіталістів – Терещенки, Чикаленки тощо.

У цей період на заводах, фабриках, будовах, транспорті України нагромаджувалась значна кількість найманих робітників. Це був новий суспільний клас, ознаками якого були: відсутність постійного місця проживання, джерел існування та праця за наймом. Наймані робітники на той час були фактично безправними через недосконалість робітничого законодавства.

На середину ХІХст. стала очевидною гальмівна роль кріпацтва у розвитку всього російського господарства. У поміщицьких економіях і промислових мануфактурах кріпацька праця була малопродуктивною. На 1860р. її ефективність в Російській імперії була такою, як у країнах Центральної Європи на початку ХІХст., коли там панували різні форми закріпачення. Тож царизм вимушений був піти на знищення кріпосного права.

Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва з’явились навесні 1861р. На Україні це стосувалося 5,3 млн. осіб. Внаслідок реформи українські селяни, здобувши особисту свободу, втратили 1 млн. десятин, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їх користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму. Та й ці мізерні наділи селяни повинні були протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановлені урядом дуже великі ціни. Так, в Україні до 1906р., коли “викупні платежі” припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., тоді як її ринкова вартість становила 128 млн. крб. Фактично селяни викуповували не тільки землю, а й особисту волю.

Долю державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн., визначав прийнятий 1866р. спеціальний закон про їх поземельний устрій. Згідно з ним селяни одержували право викупити свій наділ, а до того часу вони мали сплачувати щорічний державний оброчний податок. Хоча середній наділ державних селян був більший, ніж у поміщицьких селян, 58% їх одержали наділи, менші 5 десятин.

І все ж реформи 1861 і 1866 рр. відкрили перед уже особисто вільними селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникали умови для перетворення робочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва. Впродовж ХІХст. населення України під владою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн.), щоправда, за рахунок не лише природного приросту, а й міграції сусідніх етносів. За даними перепису 1897р., 74% населення України складали селяни. В їх середовищі інтенсивно відбувалося соціальне розшарування. Вже наприкінці ХІХст. заможні селяни Наддніпрянщини становили близько чверті сільського населення. В їх руках зосереджувалося майже 40% усіх селянських земель, понад 50% робочої та продуктивної худоби.

Отже, наприкінці ХІХст. капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічні і соціальні зміни: формувалися два нові класи – буржуазія і пролетаріат, інтелігенція остаточно склалась в окрему соціальну групу населення з власними професійними ознаками та правами.

Розглянемо становище західноукраїнських земель, що перебували в цей період у складі Австрійської імперії.

Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб зробити їх придатком до австрійської промисловості. Основою економіки залишалося сільське господарство. При цьому більша частина кращих земель, ліси і пасовища належали поміщикам, державі, церкві, селянське ж господарство було переважно малоземельним.

Панівними класами на західноукраїнських землях були магнати і шляхта. Прикметно, що місцева шляхта мала право не нести військову службу, а тільки сплачувати за неї гроші. Магнати і шляхта у Галичині були в основному польського походження, у Закарпатті панували угорські та австрійські феодали, а на Буковині – австрійські та румунські.

Основною частиною населення було селянство, яке повністю залежало від поміщиків. Імператор Йосиф ІІ (з 1765р. правив разом з Марією-Терезією, з 1780р. – самостійно) здійснив ряд реформ, які повинні були поставити на законну основу взаємовідносини селян і поміщиків. Патент 1781р. (5 квітня 1782р. – спеціально для Галичини) забороняв шляхті вимагати від селян понад 3-х днів панщини на тиждень, обмежувались додаткові повинності на користь землевласника. Селяни отримали права вільного одруження, переходу на інші наділи, на відпуск від пана, звернення зі скаргою на пана до суду, вони могли віддавати дітей до школи, навчатися ремеслам.

Патентом від 12 квітня 1785р. в Галичині був проведений перший земельний кадастр (перепис, економічна оцінка і класифікація усіх земельних угідь). Після його закінчення (1799р.) було введене нове оподаткування. Тепер 70% врожаю залишалось у селянина, 18% - віддавалось державі, 12% – забирав поміщик. Наприкінці свого правління Йосип ІІ підписав патент про заміну панщини грошовою платнею. Якщо взяти до уваги, що до того часу пани брали собі 80% прибутків селянина, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення викликав цей патент серед поміщиків після смерті Йосипа ІІ. Його наступники не турбувалися за долю селян. Вже Леопольд ІІ (1790 – 1792рр.) скасував патент про заміну панщини грішми. Нові накази 1819р. збільшують оподаткування селян. Почалися суди селян із дідичами, в процесі яких вигравали останні. Становище українських селян Галичини погіршувало і те, що знову посилювала свій вплив польська шляхта, лякаючи австрійські власті вигадками про стремління галичан приєднатися до Росії. Під впливом польської шляхти в школах запроваджували польську мову замість української. Полонізація змусила навіть українське духовенство в особистих стосунках вживати польську мову.

На Буковині особиста залежність кріпаків була відмінена імператорським актом у 1785р. Однак за селянами залишалися усі феодальні повинності, зберігалося поміщицьке землеволодіння.

Імператриця Марія-Терезія здійснила деякі перетворення і на Закарпатті. 1766р. був прийнятий урбаріальний закон, згідно з яким було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, селяни мали віддавати поміщику дев’яту частину врожаю, відпрацьовувати панщину (52 дні на рік зі своїм тяглом чи 104 пішої панщини), нести інші натуральні й грошові повинності. У 40-х роках ХІХст. селяни Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Крім цього, селяни сплачували державні податки, виконували повинність на користь держави. В цілому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені реформою норми.

Соціальне становище міського населення наприкінці XVIIIст. мало чим відрізнялося від попередньої доби. У промисловості Галичини, Буковини і Закарпаття переважали іноземні капітали, та й більшість заможних громадян складали чужоземці. Але робітники майже скрізь були українського походження, оскільки ними переважно ставали зубожілі селяни та ремісники.

Революція 1848р. змусила австрійського імператора проголосити деякі буржуазні реформи і пообіцяти конституцію. У квітні 1848р., щоб не допустити загострення революційної кризи і відколоти селян від революційного табору, офіційна влада скасовує кріпосне право в Галичині, а невдовзі – на Буковині. Суть цієї селянської реформи зводилась до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їх власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей. Як наслідок такого рішення – у руках поміщиків Галичини опинилось 44%, на Буковині – 54%, Закарпатті – 70% земельної площі.

Більшість селян залишалася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами – халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах - коморах) було “звільнено” зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища, за які селяни змушені були платити поміщикам на основі спеціальних угод ціну.

На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасував закон, прийнятий угорським сеймом 18 березня 1848р. і підтверджений 1853р. австрійським імператором Францем-Йосипом І (1830-1916рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичині та Буковині.

Суттєво підірвала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Ці селянські платежі за “визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Цікаво, що галицький селянин сплачував суму в 3 рази більшу, ніж чеський, і в 5 разів більшу, ніж німецький. Цю компенсацію селяни повинні були сплачувати протягом 40 років.

Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання і ін.) – усе це сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу як в боротьбі за своє соціальне визволення, так і на шляху до повної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

Лише наприкінці ХІХст. вільнонаймана робоча сила почала переважати в сільському виробництві, що стимулювало розвиток як поміщицьких, так і заможних селянських господар

Читайте також:

1. I. Органи і системи, що забезпечують функцію виділення
2. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
3. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
4. А. Це наявність в однієї людини кількох ліній клітин з різним набором хромосом.
5. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу, прояви гіпер- та гіпофункцій.
6. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
7. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
8. Адміністративно-командна система, її ознаки та механізм функціонування.
9. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
10. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
11. Аксіоми. Теореми. Ознаки.
12. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.

Переглядів: 1106