• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лірика Миколи Вороного та Олександра Олеся

На рубежі XIX-XX ст. очевидною стає криза реалізму, насамперед його натуралiстичних модифiкацiй, в європейському мистецтві, обґрунтовуваних естетичними теоріями, суть яких знайшла оптимальне вираження у формулі «відображення життя у формах самого життя», i пов'язаних iз статичним рацiоналiзмом у фiлософiї. Їх дедалі успiшнiше витiсняють активнiшi способи оформлення, зумовлені переважанням динамiчного волюнтаризму (ідеалістичний напрям у філософії, представники якого вважають людську волю першоосновою і творцем дійсності) в свiтопочуваннi й фiлософуваннi. Це позначилося на європейській поезії кінця XIX – початку XX ст. не менше, нiж на живописi й музиці.

Ситуацiя в українськiй поезiї цiєї доби складалася дуже своєрідно. Очевидним було її вiдставання вiд європейської у формальних пошуках та й за ступенем суб'єктивацiї свiту. Потiм була затримка розвитку, викликана вiйною, а далi – вибухове пiднесення в революцiйнi роки. Все це зумовило дивне й повторене явище: спiвiснування цiлого «вiяла» поетичних напрямiв та естетичних теорiй, якi в росiйськiй та європейськiй поезiях розвивалиса тривалiше, послiдовнiше, виростаючи один з одного, або одне одного заперечуючи. Бiльше того, вiдбувалася контамiнацiя елементiв рiзних напрямiв i концепцiй. Окремi ж поети або поєднували риси цих напрямiв, або набували нової субстанцiї. Часом це була органiчна еволюцiя, i тодi поет переходив скорочений курс кiлькох етапiв iсторiї поезiї. Iнколи ж маємо принциповий (чи безпринциповий?) еклектизм або ж переорiєнтацiю.

Елементи такого розвитку зароджувалися ранiше. Друга половина XIX ст. в українськiй поезiї не була добою самих лиш епiгонiв Т. Шевченка, попри їхню очевидну перевагу. Естетична опозицiя цьому епiгонству формувалася в рiзних напрямках. Якщо М. Старицький намагався вдихнути нову енергiю в соцiальну та патрiотичну лiрику, в пiзнiй поезiї Лесi Українки поряд з неоромантичним пафосом з'являються елементи сюрреалiзму, ускладнюєтъся асоцiативнiсть; поетеса вдається не лише до бiлого вiрша, а й до верлібру. Уважно відгукується на естетичнi новацiї у свiтi лiтератури «синтезувальний» I. Франка.

Початок нового столiття ознаменований в українськiй поезiї появою модернiзму або, принаймнi, модернiстських манiфестiв. Український модернiзм був доволi аморфним явищем, переходовим мiж раннiм неоромантизмом i символiзмом, можна сказати, що не був свого роду протосимволiзм.

Микола Вороний (1871-1942)

Творча практика Миколи Вороного розширювала сферу естетично-фiлософської поезiї. Вводячи до української лiтератури новi жанровi, ритмiко-метричнi форми, оновлюючи вiршову технiку, М. Вороний тяжiв до символiстсько-iмпресiонiстичної образностi, тематика панкосмiчного, урбанiстичного, гедонiстичного плану. Його поетичнi цикли («Разок намиста», «За брамою раю», «Гротески», «Фата-моргана» та iн.) вирiзнялись емоцiйнiстю й драматизмом розвитку художньої дiї, яка проривала конкретику буденного життя фiлософськими тонами, сентиментальною романсовiстю, грайливiстю iмпровiзацiй. Патрiотична лiрика М. Вороного, а також його переклади вливалися в традицiю маршової, пiсенної, баладної поезiї, яка iнтенсивно розвиватиметсья в XX ст.

Микола Вороний – поет, перекладач, театрознавець, режисер та публіцист, один із першорядних майстрів українського новітнього письменства. Амбасадор європейської культури в Україні, він був у цьому сенсі першопрохідцем, свідомим власного новаторства, «першим піонером вільної молодої естетичної поезії». Поет-модерніст, представник українського символізму ще до першої світової війни, він був речником естетизму.

Вороний Микола Кiндратович (псевдонiм i криптонiм – Арлекiн, Вiщий Олег, Homo, Sirisus, Кiндратович, Микольчик, М. В., К-ич, М., М-У-ко та iншi) – майбутній літератор народився у теперішній Дніпропетровській області 7 грудня 1871 р. в сім’ї підприємливого міщанина. По матері походив із давнього роду Колачинських. Він дав свого часу Україні ректора Києво-Могилянської академії Прокопа Колачинського. Після навчання в початковій школі вчився в Харківському, потім Ростовському реальному училищах. Подавав до учнівських часописів вірші та статті. З училища його виключили після арешту за зв’язки з народовольцями та участь у таємних гуртках. Колишній в’язень потрапив під нагляд поліції втратив право вчитись у Російській імперії в університетах, жити в столицях і в університетських містах. Національну свідомість Вороного формував український театр корифеїв. 1893 р. прилучився до таємного антисамодержавного «Братства тарасівців».

Учителем, старшим товаришем для Вороного був Іван Франко. Попри неоднакові політичні погляди між радикалом і національним демократом Франком і «ніби марксистом» тодішнім Вороним, перший не міг не вплинути на нього. Франко залучив Вороного до співпраці з редколегією журналу «Житє і слово».

Вищу освіту Вороний почав здобувати у 1890-х роках у Віденському, а закінчив у Львівському університеті на філософському факультеті. Осівши до 1901 р. в Галичині, Вороний був неофіційним редактором журналу «Зоря», редагував газету «Громадський голос». За рекомендацією Франка недовгий час Микола Вороний працював режисером професійного театру Товариства «Руська бесіда», що започаткувало в творчій діяльності Вороного новий – театрально-режисерський і мистецтвознавчий – напрямок. Оскільки обставини цієї роботи були складними, то він відгукнувся на запрошення М. Кропивницького. Так почалося мандрівне життя імперією актора українських труп театральних колективів.

Вірші писав у «період боротьби двох покликань: чи до літератури, чи до театру» небагато й мимохіть. Не мав змоги шліфувати їх, до того ж засади модернізму передбачали поетизацію мінливих динамічно змінних переживань і хвилинних вражень. Входження початківця в літературу відбулося 1893-го року, коли львівська «Зоря» вмістила його присвяту «Дівчині» («Не журись, дівчино…»), написану на громадську тему в народнопісенному дусі.

Публiкувався в перiодичних виданнях «Зоря», «Лiтературно-науковий вiстник», «Засiв», «Дзвiн», «Сяйво», «Рада», в антологiях, збiрниках, декламаторах початку XX ст.: «Акорди», «Українська муза», в альманах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вiчну пам'ять Котляревському», «Багаття» та iнших.

Поезiя Вороного дедалi глибшає змiстом, порушує загальносвiтовi теми, фiлософськi питання («Мандрiвнi елегiї»). Вiн одним з перших вводить у лiрику тему мiста, переймає ряд традицiйних мотивiв європейської поезiї, де протиставляється поетична одухотворенiсть i буденнiсть, утведжує нестримне прагнення людини до краси, свiтла, осягнення космосу («Iкар», «Сонячнi хвилини»), розкриває трагiзм духовної самотностi (цикл «Осокорi»). Творчiсть Вороного знаменує розрив з народницькою традицiєю, їй притаманна рiзноманiтнiсть метричних форм i строфiчних побудов. Тяжiння до модернiзму не перешкоджало Вороному писати твори, пройнятi щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синiв («Краю мiй рiдний», «Горами, горами», «Привид», вiршi, присвяченi Т. Шевченковi, I. Франковi, М. Лисенковi). Водночас створює поезiї, в яких висмiює нацiональну обмеженiсть, псевдопатрiотизм, його антигуманiстичну, аморальну сутнiсть («Мерцi», «Молодий патрiот», «Старим патрiотам»).

Переважно романтичнi мотиви (туга за казковим i прекрасним свiтом у якому особа, нацiя, народ були б не вiдчуженими, тонка чутлiвiсть до всiх життєвих дисонансiв, активнiсть творчого навiть фантастичного перетворення реальностi, злиття символiв i алегорiй, натхненних довколишнiм свiтом, з плином душевних настроїв, мрiй тощо) поруч з особливою предметнiстю й конкретнiстю реалiй оточення i символiчних образiв становлять особливу прибавливiсть поезiї

Приєднавшись до РУП, автор був під час переїздів кимсь на зразок політичного емісара, транспортував українську революційну літературу. Належав також до Української соціал-демократичної робітничої партії, де з Лесею Українкою та М.Коцюбинським вони становили «літературну секцію». Акторський побут, Шопенгауер і захоплення французьким символізмом (насамперед Бодлер, Верлен), ненормований спосіб життя розладнали нерви. Вороний упав у чорний песимізм. У 1904 році розпався його шлюб, син залишився з дружиною. Відгуки цих переживань оформилися в поетичні цикли «За брамою раю» і «Разок намиста» – ліричну драму, споріднену з «Зів’ялим листям» Франка.

Вороний працював службовцем у Харкові, Одесі, Чернігові. З 1910 р. він урешті осів у Києві. Був конторником, діловодом. Ще до війни опублікував збірки «Ліричні поезії» (1911) та «В сяйві мрій» (1913). Їх захоплено привітали критики за високу художню культуру вірша, довершену форму, «європеїзм» і музичність, мовне багатство. Недовго працював у театрі Миколи Садовського, викладав у театральному училищі. Один із перших українських мистецтвознавців, Вороний 1913 р. видав книжкою під назвою «Театр і драма» свої театрознавчі праці.

Поет був активним учасником революції 1917 року. Його захопила атмосфера національного визволення і державного відродження. Вороний сприяв організації Центральної ради. Став директором-режисером першого державного Національного театру. В 1919 р. відбулося ціле національне свято – відзначався чвертьвіковий ювілей творчої праці Вороного. Його вітали на урочистій Академії лідери Директорії Володимир Винниченко і Симон Петлюра, який назвав ювіляра «отаманом духу». Йому було призначено пенсію, з якої ні копійки не одержав: наступали більшовики. Їхній переворот режисер Вороний не сприйняв, виїхав із українською владою, військом Генерального отамана С. Петлюри і його польськими союзниками. Працював аташе посольства УНР, секретарем і співредактором «Української трибуни».

Впродовж 1920-1926 років М. Вороний жив не тільки у Варшаві, а й на Волині та у Львові. Був у місті Лева директором Драматичної школи при консерваторії, викладав риторику на правничому факультеті Українського таємного університету. Видав збірку «За Україну» у 1921 р., книжку «Пензлем і пером», нарис «Драматична примадонна» та підручник «Режисер». У 1926 р. завідував літературною частиною при Харківській опері, викладав у Музично-драматичному інституті. У 1929 р. у видавництві «Рух» видати останній і найповніший свій збірник творів під назвою «Поезії». В цей час почалися сталінські репресії. Навесні 1934 р. за стандартним звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» його заарештували. Не допомогло Вороному й те, що він був українським перекладачем партійного гімну «Інтернаціонал». Його вислали на три роки в Росію. Повернувшись, він не міг знайти роботи. Сина Марка було вислано у Сибір.

У 1938 р. Миколу Вороного заарештували, провели обшук і конфіскували частину книжок. 67-літнього письменника зачислили до міфічної «контрреволюційної української військово-націоналістиної організації». На жаль, не заступилася за відомого літератора Спілка письменників України.

Того ж року було виконано вирок про розстріл М. Вороного. Розстрiляний 7 червня 1938 р. Архiв Вороного зберiгається в Iнститутi лiтертури iменi Т. Г. Шевченка АН України.

Микола Вороний 1901 р. звертається до українських письменникiв з вiдкритим листом, що набув значення своєрiдного манiфесту українського модернiзму. В ньому вiн закликав до «європеїзму», пошукiв нових шляхiв у поезiї, до написання творiв, «де було б хоч трошки фiлософiї, де хоч клаптик яснiв би того далекого блакитного неба, що вiд вiкiв манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничiстю». Він хотів принести в українську літературу «блакитне небо», що його треба розуміти як символ краси, свободи й фантазії, містики, емоції, або, іншими словами, спробу побудови антипозитивістської естетики, однак не цілісної, а «клаптикової». Компромісність, бажання з’єднати екстреми й будувати нове, не руйнуючи старого, а майбутньому ставило «нове», тобто модернізм, під серйозну загрозу недовершеності. Все це дало відповідний результат: повстання проти традицій на цьому етапі не вийшло передовсім тому, що воно не передбачалося. 1903 р. вiн видав альманах «З-над хмар i з долин», покликаний «хоч почасти» наблизити українське лiтературне видання «до новiтнiх течiй у напрямi європейської лiтератури». Альманах виявився еклектичним, а нове народилося кволим. Модернізм лишився в дискурсі, не перейшовши в художню практику. Модернiзм М. Вороного був вiдносним, сказати б, помiркованим. У цьому невеликому тексті не просто відлунюють інші (переважно народницькі) тексти, він є своєрідною мозаїкою, зразком інтертекстуальності, де «сильний» народницький дискурс домінує над «слабшим», модерним. Вправна імітація народницького стилю з усіма його солодкими зворотами дає підстави припустити, що ця мова була для Вороного певною грою, правила якої він прекрасно знав. Але він мав і власний голос, який виявився в листах до Єфремова, Коцюбинського та інших. У них Вороний був відвертішим, прямішим і, найголовніше, чіткіше прояснював свої принципові ідеї. Зокрема він акцентував тему європейських зразків і орієнтацій. Йшлося про вiдмову вiд народницького шаблону, грубої тенденцiйностi, про подолання естетичної глухоти. I несправедливими були звинувачення в «декадентствi», хворобливому iндивiдуалiзмi, втечi у свiт iлюзiй, якi переслiдували М. Вороного вiд самого початку. Насправдi ж вiн, придiляючи велику увагу естетичному оновленню поезiї та її тематичному «розкрiпаченою», аж нiяк не був позбавлений громадянськостi й навiть публiцистичного темпераменту. Загалом його творчiсть, що тривала понад три десятилiття (до арешту 1934 р.), рiзноманiтна, змiстом i стилiстикою неоднорiдна, вона збагатила українську літературу i свого часу дала немалий імпульс новаторськiй енергiї молодi, – хоча ця молодь дуже швидко переросла помiркованi «дерзання» М. Вороного i почасти зробила його мішенню своїх (футуристи i конструктивiсти) поглумок як немовбито символу рутинного традицiоналiзму та претендуючої на «європеїзм» провiнцiйностi. В порівнянні з Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, які у своїх теоретизуваннях на теми мистецтва висловлювали цікаві та принципові погляди, Вороний – постать значно меншого масштабу. Однак саме він зробив спробу структурувати новий напрям. Це був заклик у м’якій формі орієнтуватися на європейську літературу, молоде покоління письменників, сучасність і свободу творчості. З одного боку, вперше відкрито прозвучала вимога творити сучасну, не закомплексовану ізоляціонізмом, минулою традицією чи будь-яким політичним покликанням літературу. З іншого – страшне іноземне слово «модернізм» не називалося, хоча в листі до літературного критика Сергія Єфремова Вороний більш відверто окреслював свою мету як спробу «дати щось modern`e». Modern`e (сам правопис уже досить красномовний), звичайно, означає щось a la західне, європейське. Головна особливість офіційного дискурсу Вороного – обережність. У кожному пункті своєї програми він застерігається від надмірностей. Він проповідує свободу творчості в цілому, а також свободу, яка б виключала натуралізм, «брутальність» зображення, а також і надмірний естетизм.

Естетизм – осердя платформи Вороного та його «модернізму». У нього звучить заклик відкинути «заспівані тенденції та вимушені моралі» на користь краси, естетики. Він проголосив себе першим українським митцем-естетом, артист. «Артист» став критичним псевдонімом Вороного ще в 90-х роках, а естетизм, або артистизм – «найприкметнішою тенденцією культурної свідомості новонародженої епохи модернізму в українській літературі». Якщо повернутися до закликів Вороного 1901 р. та його альманаху 1903 р., то вони, звичайно, розширили естетичні рамки культури, але не дали достатнього простору для її глибинної модернізації.

Як поетичне явище «модернізм» не мав серйозного критичного дискурсу. До появи журналу «Світ» у 1906 р., а пізніше видавництва «Молода муза», а ще пізніше львівської «Будучності» чи київської «Української хати» «модерністи» взагалі не мали трибуни. Крім того, вони не хотіли чи не вміли прямо маніфестувати свої наміри, теоретизувати на теми мистецтва на рівні статті, есе, естетичного трактату, художнього маніфесту. Однак усе те, що мало виявитися в теоретичних текстах, статтях, виявилося в поезії. Поезія певною мірою замінила дискурс. Першим і найприкметнішим виявом поетичної декларативності був відомий поетичний діалог між Іваном Франком і Миколою Вороним. Відповідь Миколи Вороного на Франкове послання мала епіграф з Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність». У тексті відображена двоїстість Вороного (не заперечуючи старе, запровадити нове). З одного боку, «Рубаюсь з ворогом, співаю, в піснях до бою закликаю», а з іншого – відчуваю, що одного бою замало і тому душа оголошує про свої права:

Душа бажає скинуть пута, що в їх здавен вона закута,

Бажає ширшого простору – схопитись і злетіти вгору,

Життя брудне, життя нікчемне забути і пізнать надземне,

Все неосяжне – охопити, незрозуміле зрозуміти!

В дусі таких досить спрощених декларацій написаний цей хрестоматійний вірш, який задав тон поезії, що дістала назву «модерної». У Миколи Вороного нібито присутній увесь комплекс європейських, західних модерністичних тем. Він пише про місто, а не про село, Красу, а не Батьківщину, нудьгу, а не радість. Він перебуває під впливом Верлена та Бодлера. Нарешті, пробує писати про почуття, передовсім про любов. Любовний вірш, як і любовний дискурс, належав до найбільш нерозвинутих в українській традиції. До «Зів’ялого листя» Івана Франка любов не мала своєї мови, за винятком народницьких кліше. Любов у Вороного платонічна («Любов – це талісман, Урочий подарунок, Любов – кип’ячий трунок З ілюзій та оман…»; або по-народницьки: «Та коли ти Вкраїни не кохаєш, – Ти не моя!»)

Під впливом французьких символістів Вороний іноді експериментує з ритмами й формами. Водночас він почувається дуже комфортно, застосовуючи народницькі кліше в різного роду творів до дати («На свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському» або в посвятах Франкові, Лесі Українці та ін). Його «Балада моря» – одна з кращих літературних епітафій Лесі Українці.

Вершина риторики Вороного – знаменитий вірш «Краса!» (1912), який завершується строфою:

Її я славлю, і хвалю, І кожну їй хвилину Готов оддати без жалю.

Мій друже, я Красу люблю… Як рідну Україну!

«Модернізм» цього роду виник із бажання протиставити нові ідеї естетизму інтелектуального західництва старому народництву. Народництво як філософія вичерпувалося, в культурі з’явилося відчуття необхідності заміни старих ідеалів новими. Для поетів нові ідеї починалися й закінчувалися головним чином ідеєю краси. Краса була символом пріоритету естетики над усім іншим. На жаль, вона так і залишилася символом, знаком, риторичною фігурою. Крім того, у формулі «люблю Красу, як Україну» або в її іншому парафразі: «Яка краса – відродження країни!» – виявилася амбівалентність «модернізму», поверховість його естетизму й небажання емансипуватися від народництва. Мова була найслабшим місцем Вороного. Для нових ідей треба було виробити нову мову, що в цілому йому не вдалося. У його віршах багато кліше («Тужить зелена діброва, Плаче травиця шовкова, Хилиться квітка чудова…») і просто банальностей: «Людський вік – недовгий вік». І так далі весь вірш «Епіталама»:

Доки в серці є чуття, Щоб кохатись і кохати,

Поспішайте від життя Взяти все і все віддати!

Схожі імперативні конструкції полюбляв і Олександр Олесь, якого теж часом зараховували до «модерністів». Його найуславленіші рядки:

Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди:

«Цілуй її, цілуй її, – Знов молодість не буде!»

Власне, і Вороний, і Олесь декларують свій гедонізм (ідеалістичний напрям в етиці, за яким насолода, приємність є найвищим благом, метою життя). Тобто у вірші йдеться не про поетичне переживання почуття, а лише про заклик до нього.

Значну літературну історію має «Євшан-зілля» – патріотичне майстерне опрацювання легенди з Іпатіївського літопису (1899 р.). У Вороного сюжет про полоняника князя Володимира Мономаха половецького ханенка (він зріс у розлуці з рідним краєм, збайдужів до нього, і лише запах степової трави, а не рідне слово й пісня, повернув йому патріотичну пам’ять, а його самого – батьківщині) став матеріалом ідейно-естетичної трансформації. Чарівне Євшан-зілля набуло в поемі сили патріотичної пам’яті, духу народу. Це поетична версія епіграфа з Іпатіївського літопису, тож Вороний надав літописному мотиву нового мистецького життя. Поет уміщував поему в усіх своїх збірниках та альманахах. Після цензурної конфіскації – «за націоналізм» – у 1929 р. поема в Радянському Союзі не видавалася.

Олександр Олесь (1878-1944)

У 1903 р. розпочався творчий шлях О. Олеся, з чиїм іменем пов’язана ціла доба української поезiї. Завдяки творам першого періоду поет увiйшов в українську літературу як витончений лiрик, поет любовi й «пораненого серця». Академiк С. Єфремов писав, що в цiй своїй улюбленiй сферi iнтимної лірики Олесь «дає зразки справжньої високої поезiї» – то лагiдної, почасти – гейнiвської, то впалої в розпач.

Олександр Iванович Кандиба народився у Сумській області 1878 р. В 11 років помирає батько і його виховує лише мати. У цьому віці знав напам’ять і співав «Кобзаря». Навчався в початковій школі, двокласному училищі, був вільним слухачем на агрономічному відділенні Київської політехніки. Олесь прожив свої дитячi i молодечi роки на межi старої Гетьманщини i Слобожанщини, на горiшнiй Сулi, недалеко м. Бiлополя, в тодiшнiм Лебединськiм повiтi Харкiвщини. Його дiд по матерi орендував велиий панський маєток в селi Верхосулi, на пiвнiчнiм краю українського степу, i тут прожив свої молодечi лiта. З 1903 р. він – студент Харківського ветеринарного інституту. 1903 р. Олесь відвідав Полтаву під час свята на честь відкриття пам’ятника Іванові Котляревському, познайомився з чільними діячами українського письменства. Це надихнуло його, допомогло визначити літературний шлях.

Модернiстська основа свiтовiдчування, з характерним апокалiптичним протиставленням тлiнного, минущого i безкiнечного, вiчного, стає в його поезiях i драматичних творах («По дорозi в Казку», «Трагедiя серця», «Танець життя», «Художники») джерелом для розгортання настроїв, що вiдбивають драматизм переживання можливого розриву духовних, сiмейних, родових, космiчних зв'язкiв та застерiгають вiд цього. Передчуття Апокалiпсису XX вiку, хворобливi й кривавi примари народження нового свiту вiдбилися в тонкiй духовно-дисгармонiйнiй i водночас рухливо-змiннiй архiтектонiцi поезiй («Щороку») О. Олеся, в петеїстичному унiверсумi голосiв природи, людини та iсторiї. Лiрика поета складалася як поезiя контрастiв, драм i водночас туги та меланхолiї.

В поезiї серця, що нерозлучно спливається з поезiєю природи i займає таке велике мiсце в перших збiрках Олеся, вiн являється майстром пiвтонiв. Сердечнi вiдчування лежать в однiй площинi з вiдчуваннями природи. В них дуже мало еротизму, дуже рiдко виступає пожадливе почуття, зовсiм чуже задоволене раюваннє.

Революцiя 1905-1907 рр. стала переломним етапом у творчому розвитку О. Олеся: громадянськi й патрiотичнi мотиви опановують його поезiю. Він дебютує публікацією диптиху «З пісень молодості» в одеському збірнику «Багаття», переклав «Марсельєзу» й інші революційні пісні. Іван Франко незаслужено звів зміст його лірики лише до щебетання пташок і поцілунків. Незважаючи на це, Олесь, таки випускав одну за одною наступні книжки віршів. Спершу другу – «Будь мечем моїм!» (1909), а за нею – «Поезія. Книга ІІІ» (1911). Автор зазвичай нумерував збірки, далеко не завжди даючи оригінальну назву.

«Журба i радiсть», навiянi ними, однаково яснi й блаженнi. В дальших роках (1911-3) вiн постарався поблигити мотиви i настрої, якi його займали, в рядi коротких драматичних поем «Над Днiпром», «Трагедiя серця», «Тихого вечера», «Осiнь», «При свiтi ватри». Характеристичне й тут тiсне об'єднання поезiї природи з поезiєю серця. Виступаючи в передреволюцiйнiй атмосферi в лавах молодi i разом з нею вiдчуваючи всiм своїм єством приливи i вiдливи революцiйної енергiї, поет свiдомо хотiв вiддати своє слово в службу революцiйному вiдродженню свого народу. Слова «Будь мечем моїм» Олесь хотiв поставити й заголовком своєї другої книги, що мiстила поезiї 1907 i 1908 р., в котрих особливо сильно вiдбивались цi громадськi настрої. Але в тодiшнiх цензурних умовах такий заголовок був неможливий. Його «Три менти» пролунали як бойовий наказ серед напруженої тишi. Незрiвнянний вiрш «Яка краса – вiдродження країни!» проспiваний був з поетом всiм громадянством, як пiсня перемоги. Трагедiю революцiйного проводиря i маси-юрби з її iнерцією i вульгарним скептицизмом або так званим «здоровим розумом», глибоко вiдчувши її в тодiшнiх вiдносинах, поет висвітлив у найбiльшому i, мабуть, чи не найкращому своєму творi, написаному в 1912 р. Один із найкращих витворiв поета – навiяний смертю українського композитора Миколи Лисенка «Злотна Нитка» в високопоетичнiй, витриманiй формi малює iншу трагедiю творчого духа: урвання творчостi смертю творця в її розгарi серед невтiлених помислiв i невиспiваних пiсень.

В Києві Олесь – один із організаторів і провідний автор журналу «Українська хата», співредактор «Літературно-наукового вісника». Нові обсяги майстерності Олесь здобув внаслідок мандрів Середземним морем і Карпатами. Під час перебування в Італії написав низку марин із неповторними тропами. Захопився самобутнім гуцульським краєм, тут митця застала перша світова війна. Біль від його руйнування вилився у поетичному циклі «На зелених горах».

У 1914 р. в Києві вийшов томик «Драматичних етюдів» Олеся – доказ його можливостей у новому літературному роді, помітне явище символізму. В роки боротьби УНР був політичним діячем, працював культурним аташе УНР в Будапешті. Після більшовицької окупації України, збагнувши, що боротьба за національну державу програна, Олесь був змушений емігрувати. Це були часи штучного голодомору 1933 р., репресій над українською інтелігенцією. Олесь організував Комітет допомоги голодуючим в Україні, був ініціатором створення «Союзу українських журналістів і письменників», підтримав ідею створення у Відні Українського Вільного університету (і був обраний його першим почесним доктором), заснував журнали «На переломі» й «Сміх». Видав збірку «Чужиною» (1919 р.).

У 1923 р. Олесь із родиною змінив Відень на Прагу – осередок українського емігрантського життя. В останнє десятиліття життя розкрив свій талант дитячого письменника. Остання ж його поетична збірка «Цвіте трояндами» вийшла друком у 1939 р. через півроку після урочистого відзначення сорокаліття його літературної діяльності він поліг у чеську землю, похований у Празі. В еміграції Олександр Олесь був чільним ліриком. Його кращі вірші покладено на музику понад вісімдесятьма композиторами. Олесь-лірик зміг осягнути дух музики, що сягає глибин людської і народної душі.

Творчість Олеся не стала декларативною, процеси iсторичнi, суспiльно-полiтичнi, народний рух вiн сприймав не як «утилiтарист», а як «естет». Власне, категорiя «краси» – одна з головних у творчостi Олеся (як i у Миколи Вороного) – набуває в нього соцiального та етичного наповнення, спiввiдноситъся з народними iдеалами правди й справедливостi, iз законним правом народу на самостiйне буття. Ось чому спiвець «краси» стає i спiвцем нацiонального визволення. В Українськiй Народнiй Республiцi вiн бачить здiйснення споконвiчних надiй свого народу – i своїх власних – на вiльне життя у власнiй державi. Цiй своїй мрiї вiн залишається вiрним i в емiграцiї в Празi, хоча часом вона вже уявляється йому iлюзорною i вбирається у барви трагiчної безнадiї. О. Олесь реформував українську поезiю, вiн не тiльки розвинув її неоромантичнi та символiстичнi тенденцiї, не тiльки знайшов «спорiднення» модернiстичному художньому мисленню – в народно-поетичному, не лише збагатив мелос українського вiрша та його тропiку, – вiн, головне, вдихнув в українську поезiю дух невичерпної iндивiдуалiзацiї внутрiшнього життя, внiс до неї щонайтонший лiричний психологiзм i спонтанну задушевнiсть, – i за допомогою цiєї граничної iнтимiзацiї (що емоцiоналiзувала i його нацiонально-полiтичний iдеал). Парадоксальним чином причастився до загальнолюдської духовної проблематики, спрямував українську поезiю в рiчище сучасної йому європейської, або принаймнi, дав новий стимул руховi в цьому напрямi. I хоча молодшi його сподвижники, спийнявши цей стимул, пiшли далi (найталантовитiшi з них), часом його i заперечуючи, естетично долаючи (втiм, чимало було й наслiдувальникiв-профанаторiв), – все ж «олесiвський» посил, iмпульс був одним iз найпомiтнiших i найплiднiших в українськiй поезiї першої чвертi XX ст. Об'єктивне ж художнє значення його творчостi, певна рiч, виходить далеко за цi часовi межi зберiгатиметься тривалий час.

В амплуа лірика Олесь буквально за один день прославився. Як перший український лірик, він зайняв своє місце в літературній історії. Однак і його лірика ще не вміла по-справжньому говорити про любов. Його любов, як і його самотність або нудьга, були поверховими, непереконливими, декларативними. З віршів Олеся неможливо збагнути, чому, власне, ліричний герой самотній. Ряд кліше – хмари, квіти, віти, птахи, хвилі й нескінченні айстри-лілеї – переходять із вірша у вірш. Брак слова, яке б точно втілило його почуття, відчуває сам Олесь, адже в одному з ранніх віршів пише:

Ах, скільки струн в душі дзвенить! Ах, скільки срібних мрій літає!

В які слова людські їх влить?!

Ні слів людських для їх немає…

Вони ж так прагнуть в слові жить…

Олесь підсвідомо відчув і сформулював свою головну артистичну проблему, яка була також і проблемою цілого покоління українських поетів: для того, що він прагнув зробити, бракувало слів. Ішлося про зміну поетичної мови, потребу в якій Олесь тонко відчував на підсвідомому рівні. Певною мірою його поезія була такою спробою. Однак модернізувати мову Олесю не вдалося. Він просто розвинув у ній свою, досить вузьку стильову манеру. Крім того, Олесь залишається доволі обмеженим у репертуарі своїх форм, метрики, ритму. Він виробив певні кліше й постійно їх використовував. Головною риторичною моделлю залишався вже знайомий імператив. Олеся визначали як «індивідуаліста-романтика з народницьким відтінком».

Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)

Це один із українських поетичних геніїв ХХ ст. Народився на Лемківщині 1909 року в родині заможного священика. Його рідне село тепер на території Польщі. У 1914 р. родина Антоничів переїхала на чотири роки до Відня. У 1919 р. заарештовують батька за домагання прав для галицької Лемківщини.

Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. об’єдналися дві молоді держави: УНР та ЗУНР. Відбувся акт об’єднання українських земель: галичан, які були від Польщею, східняків у складі УРСР. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.

Через слабке здоров’я хлопець до 11 років вчився удома з приватною вчителькою, згодом 8 років вчився у гімназії. Ще під час навчання в гімназії почав писати твори, захоплювався музикою, грав на скрипці. Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.

1928 р. Б-І. Антонич закінчив гімназію і вступив на філософський факультет Львівського університету (спеціальність – слов’янська філологія, болгарська мова).

З 1931 р. почав друкуватися в періодиці, з’являється його перша збірка «Привітання життя».

У 1933 р. закінчує студії в університеті з дипломом магістра філософії і стає вільним літератором. Музичне обдарування – ось звідки починається помітна схожість окремих віршів Антонича і Павла Тичини.

Від 1934 р. Б.-І. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах, видає збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки поет готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише лібрето до опери «Довбуш», працює над романом «На тому березі», який не закінчив, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 1936 р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б.-І. Антонича «Книга Лева».

У 1937 р. Антонич помер. Захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але друга важка недуга – запалення легенів – підкосила його навіки. Похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Збірки «Зелена Євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938 р. посмертно.

«Зелена євангелія» – це книга природи, «Ротації» – книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» – книга віри. Антонич цікавиться колективною пам’яттю й уявою праслов’ян. Префікс пра- багато значить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Тут час розгортається у дві фігури – лінії і кола. Коловий час – це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі, що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі захоплювала поета. Тому не варто думати, що написавши:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко – («Вишні»)

він пожартував або впав в якусь хворобливу уяву. Для Антонича – це досить серйозна світоглядна заява. Так він визначає власне духовне походження й обирає свою традицію, пам’ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити лише частину самого себе, решту він свідомо успадковує від попередників. Поет применшує власні амбіції (всього лиш хрущ на шевченкових вишнях), а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому натхнення.

Творчість Антонича споріднена з фольклором, він посилався у власних віршах на християнську міфологію, пов’язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі тощо. В останніх двох збірках – «Зелена євангелія» та «Ротації» – Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня».

Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й поганської міфології слов’ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його цікавила думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Писати вірші – це вже означало для нього займатися міфотворенням. Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов’язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею.

В Антонича не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він підкреслює, наскільки рівними і схожими є живі істоти, люди та рослини. Основним образом його поезії став образ землі як стихії. Антонич був переконаний, що джерело всіх слов’янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля і небо – фундамент і дах світового дому:

Стіл ясеновий, на столі

Слов’янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

Землі стобарвній, наче сон цей! («Зелена Євангелія»)

У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна описати як щось на межі символізму й авангарду. Він намагався відтворити суперечності притаманні земному світові в часі і просторі. У центрі Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» – абсолютну істину. Поет вважав, що лише мистецтво може надати досконалість жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов’язували позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. У такий спосіб він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал.

Велика цінність спадщини Антонича в тому, що йому вдалося поєднати ідеї авангарду і міфопоетики, що робить його центральною постаттю в українській поезії ХХ ст.

«Празька школа»

«Празьку школу» створили у 20-х роках представники української інтелігенції, які з політичних міркувань емігрували з України до Чехословаччини. Центром еміграції стають Прага і Подєбради. Громадське, літературне, культурне життя українського осередку в Чехословаччині було активним: діяли видавництва, функціонували вищі навчальні заклади, на сторінках журналів виступали письменники-емігранти й автори з України, традиційними були літературно-мистецькі вечори та зустрічі. У таких умовах виникає літературне явище, назване «Празькою школою», до якої належали Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич.

«Празьку школу» репрезентують поети, чия творчiсть почалася в емiграцiї, переважно в Празi та Подєбрадях, хоча деякi з них згодом виїхали з Чехо-словаччини: Євген Маланюк, Наталя Лiвицька-Холодна й Олена Телiга до Варшави; Василь Хмелюк – до Парижа; Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Галя Мазуренко та Олег Ольжич залишалися тут до кiнця другої свiтової вiйни...

Термiн «празька школа» здебiльшого умовний – в тому розумiннi, що це не була група, об'єднана органiзацiйно, яка б мала свiй статут, чи принаймнi якусь чiтку iдеологiчну та естетичну платформу. Тому ставлення до цього термiна було неоднозначне. Примiром, Є. Маланюк взагалi заперечував iснування якоїсь «празької групи», а Н. Лiвицька-Холодна, окреслюючи цю групу, включала до неї поетiв, якi жили у Варшавi, й не включала членiв групи «Жовтневе коло» радянської орiєнтацiї.

Ю. Дараган (1894-1926) – перший поет, в якого виразно окреслився комплекс iдей i почувань, характерний для «пражан»; прожив мало, всього тридцять два роки. У таборах iнтернованих, куди вiн потрапив пiсля поразки вiйськ УНР, захворiв на туберкульоз, який звiв його в могилу у 1926 р. Поетеса О. Лятуринська, яка надзвичайно високо оцiнювала поезiю Ю. Дарагана, написала зворушливий спогад: одна з її приятельок мала збiрочку його вiршiв «Сагайдак» (єдину, яку поет встиг видати за рiк до смертi) з дарчим написом «Милiй панночцi з фiалками». Потiм ця «панночка» в роковини смертi ходила на його могилу в Олшанах, щоб на неї покласти букетик свiжих квiтiв. Її наступниця – вже сама О. Лятуринська – одного разу не знайшла могили: рiв зрiвняли, бо минув десятирiчний термiн її найняття.

О. Лятуринська (1902-1970) народилася в 1902 р. на Волинi, померла в 1970 р. у м. Мiнеаполiсi (США). Особиста доля поетеси склалася драматично. Дитинство її минуло серед щедрої волинської природи коло хутора Вишневця недалеко вiд м. Кременця. В її батькiв (далекий предок батька був француз Лятур) було восьмеро дiтей, Оксана серед них наймолодша. Видана силомiць батьком у сiмнадцятирiчному вiцi замiж, вона втекла вiд нелюбого чоловiка й з пригодами дiсталася до Чехословаччини. Завершивши середню освiту в Українськiй гiмназiї, вчилася в Карловому унiверситетi, Українськiй мистецькiй студiї та Чеськiй вищiй промисловiй школi у Празi. Була талановитим скульптором, брала участь у ходожнiх виставках, та в 1945 р. пiд час воєнних подiй твори її пропали, а саму авторку спiткало лиха – вона майже зовсiм втратила слух. По вiйнi переселилася до США, де жила самотньо до смертi. Поетична творчiсть О. Лятуринської мiжвоєнного перiоду обмежується двома її збiрками: «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» (1941), якi, проте, поставили її iм'я серед найталановитiших представникiв «празької школи».

О. Лятуринська назвала свою першу збiрку «Княжа емаль», i ця назва найкраще, найточнiше передає характер її свiтосприймання. Авторка добре обiзнана з княжою епохою, де пущi й нетрi, де «зуб, ратище, копито, пазур» постiйно чатують на людину, де «муж iшов на силу вражу», де i «гучнi, меткi на гони, Перуна стрiли, конi», але – «упали вежi, впали стiни, i зрiвняно вали». Ця язичницько-ранньохристиянська атмосфера – не архаїка, а спосiб оживити iсторiю. Спресованiсть зображення обумовлює лаконiчнiсть вислову, де немає нi розлогої метафори, нi навiть емоцiйно забарвленого епiтета, а сам вiрш стиснений, мов пружина. Смисловий простiр поезiї О. Лятуринської створює те, що за кожною деталлю проступають нитi зв'язку особистостi їз свiтом пущ, з оживленою природою, з великим свiтом, що простягся перед очима i вiдбився у душi, закарбувався в пам'ятi. За спостереженням Ю. Шевельова, поезiю О. Лятуринської пронизує традицiйна обрядовiсть, завдяки якiй здiйснюється живий зв'язок особистостi не тiльки з людським гуртом, а iз всесвiтом.

Поезiя Н. Лiвицької-Холодної (1902 р. н.) постає в еротичному виявi, через витончену, внутрiшньо складну, але зовнi прозору образну структуру. В її вiршах не знайдемо нi традицiйних персонажiв слов'янської мiфологiї, як у О. Лятуринської, нi героїки походiв княжої дружини, нi насичення пейзажу язичницькою символiкою. Лiрична героїня Н. Лiвицької-Холодної вiдчуває в собi темний голос кровi й уявляє себе то «поганкою з монгольських степiв» то бранкою татарина, яка надiлена вiдьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголiвської сотникiвни. Однак грань мiж реальним людським переживанням i художньою мiстифiкацiєю настiльки тонка, що вiдкривається не кожному навiть досвiдченому оку. Тим-то збiрка поетеси «Вогонь i попiл», де цi мотиви яскраво втiленi, викликала дуже неоднозначну оцiнку.

Н. Лiвицька-Холодна i своєю бiографiєю, i поглядами була подiбна до iнших своїх ровесникiв з «празької школи». Дочка визначного полiтичного дiяча Української Народної Республiки Андрiя Лiвицького (деякий час був мiнiстром УНР), вона виїхала на Захiд, не встигнувши навiть закiнчити гiмназiю, i середню освiту здобула вже в Подєбрадах, вiдтак вивчала романiстику в Карловому унiверситетi в Празi, а пiсля переїзду до Варшави там закiнчувала унiверситетськi студiї. (Пiсля другої свiтової вiйни переїхала до США, де мешкає досi поблизу Нью-Йорка).

Як митець вона не пiддавалася спокусi прямолiнiйної полiтичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську iндивiдуальнiсть, право на повноту емоцiй з погляду жiнки. Це не завжди знаходило прихильнiсть i розумiння у цей складний, до краю заiдеологiзований час.

Тож не дивно, що тiльки значно пiзнiше збiрка «Вогонь i попiл» була оцiнена як неординарне художнє явище, що виникло на перехрестi лiтературних впливiв i взаємозв'язкiв. Збiрка «Сiм лiтер» цiлком iнша за темою й за тональнiстю. Назва прочитується як «Україна», основний мотив – емiгрантська доля, трагедiя степового перекотиполя на бруках європейський мiст, туга за рiдною землею. Натомiсть мотивів туги за батькiвщиною – сповнений глибокого болю, iнодi тут вловлюється i вiдоме Лесине «без надiї сподiваюсь», але частiше це прощання з рiдною землею назавжди, «чорний льох чужини», здається, вже нiколи не розвiє свого мороку. Батькiвщина стає вже спомином, казкою але казкову iдилiю порушує голос реальностi – через кордони доноситься «зойк голодного села».

У вiршах Н. Лiвицької-Холодної вiднаходять i слiди прихованої полемiки з iншими представниками «празької школи» – Є. Маланюком, Ю. Липою, О. Ольжичем. Ця полемiка спричинена не браком нацiонально-патрiотичних почуттiв поетеси, а остоюванням права залишатися жiнкою, просто людиною, права не тiльки на високий злет, а й на сумнiв, на увесь спектр настроїв i переживань, надто в такий складний i тривожний для батькiвщини час, надто в таких складних i важких умовах емiграцiйного життя.

Олекса Стефанович (1899-1970) – уже першi, надрукованi на початку 20-х рокiв XX ст., вiршi О. Стефановича привернули увагу лiтературних кiл української емiграцiї у тогочаснiй Чехословаччинi. Згодом вiн зажив слави одного з найталановитiших поетiв «празької школи», але його замкнутiсть, самоiзольованiсть i, очевидно, особлива вимогливiсть, не дали змоги помножити її, самоутвердитись уже в новiй, другiй емiграцiї, де вiн жив бiльш нiж скромно, опинившись фактично поза лiтературним життям української громади. На Україну оригiнальна поезiя О. Стефановича не дiйшла, не мала тут жодного вiдгуку й визнання.

Стефанович народився 5 жовтня 1899 р. в селi Милятинi Острозького повiту на Волинi в сiм'ї православного священика. У 1919 р. закiнчив Волинську духовну семiнарiю у Житомирi, та духовну стезю не обрав. 1922 р. виїхав до Чехословаччини, там закiнчив фiлософський факультет Празького Карлового унiверситету (1928), вiдвiдував також заняття в Українському вiльному унiверситетi, захистив докторську дисертацiю на тему «А. Метлинський – поет» (1932). У Празi постiйного заробiтку не мав, терпiв велику матерiальну скруту, пiдробляв домашнiм учителем, рiзноробом. 1944 р. його силомiць вивезли в робiтничi табори до Нiмеччини, де вiн прожив до 1949 р. Цього ж року прибув до США, працював робiтником на фабрицi в м. Буффало, навчав дiтей в українськiй православнiй суботнiй школi, жив самотньо, убого. Помер 4 сiчня 1970 р.

За цими, зовнi скупими фактами життя О. Стефановича приховане велике й напружене iнтелектуальне життя поета, яке реалiзувалося у його натхненнiй поетичній спадщинi. Друкуватися О. Стефанович почав 1923 р. в українськiй емiгрантськiй пресi – журналах «Нова Україна», «Веселка», «Український студент», «Студентський вiсник», згодом у львiвському «Лiтературно-науковому вiснику». Перша його книжка «Поезiї. Збiрка I. (1923-1926)» вийшла у Празi в 1927 р. «коштом «Українського Союзу студентської емiграцiї з пiвнiчно-захiдних земель України»; друга збiрка поезiй з'явилася теж у Празi в 1939 р. Живучи в США, О. Стефанович пiдготував до друку збiрку «Кiнцесвiтне», яка за життя поета надрукована не була. Вони увiйшли до «Зiбраних творiв» О. Стефановича (Торонто, 1975), упорядкованих Б. Бойчуком, зi вступною статтею I. Фiзера.

Значне мiсце в його поезiї посiдає бiблiйна, релiгiйна тема, опрацьована на рiзних рiвнях – вiд свiтлих рiздвяних вiршiв до глибоких фiлософсько-мiстичних роздумiв про суть християнства i його трактування кiнця свiту. Висвiтлюється вона не в ортодоксально-догматичнiй, а в морально-побутовiй i фiлософськiй площинах iз залуженням народного розумiння важливiших подiй всесвiтньої iсторiї. Улюбленi його теми – Рiздво Христове, Великдень, яскравi євангельськiї iсторiї, молитви. Особливо вражаючi є змальованi апокалiптичнi картини, написанi 1942 р., в розпал другої свiтової вiйни. Бiблiйна тема у поезiї О. Стефановича спiвiснує з язичницькою, дохристиянською українською мiфологiєю, складає своєрiдне поетичне двовiр'я, суголосне двовiр'ю в народнiй пезiї. Його образи Перуна, Ярила, Либедi, Дива, русалок, водяникiв, лiсунiв, полiсунiв, Лади живуть у тих же часових i просторових вимiрах, що в бiблiйнi образи. Паралельно опрацьовував О. Стефанович й античнi мотиви. Апокалiптичними вiзiями пройнята остання збiрка поезiй О. Стефановича «Кiнцесвiтне», над якою поет працював в останнi роки життя, хоч задум виник ще у Празi.

Порiвняння поезiї О. Стефановича з творчiстю тогочасних поетiв в Українi тягне нитку до раннього П. Тичини, неокласикiв i С. Плужника. Мiж ними багато спiльного як у тематицi, так i в поетицi, вибагливiй простотi й безпосередньостi вислову. Як поети йому найбiльше iмпонували О. Влизько i О. Ольжич.

Євген Маланюк (1897-1968)

У статті «Хто є найбільший поет в Україні?» Іван Багряний іронічно писав: «Якщо по зросту – то Маланюк». Але у одночасно ставив його на друге місце після Т. Шевченка.

Є. Маланюк народився 20 сiчня 1897 р. в с. Ново-Архангельську на Херсонщинi, що за доби Запорозької Сiчi було знане як мiсто Архангела Михаїла i мало понад 10 тисяч мешканцiв, в родині українських інтелігентів. Батько походив зі старого козацького роду, любив мистецтво і науку, багато працював, але був незібраний, невгамовний, через що ніколи не мав постійного місця праці. В лiнiї батька були чумаки, осiлi запорожцi, хоч засновники роду, найбiльш правдоподiбно, прийшли з Покуття. Дiд, замолоду ще чумак, мав виразну поставу гуцула. Прiзвище Маланюк фiгурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини. Мати була дочкою чорногорця – Івана Стоянова, вiйськовика iз сербських осадчих, який походив з тих переселенців, що їх спроваджувла Катерина II для колонiзацiї земель... Євген Маланюк зворушливо любив батьків і відчував проекцію їхніх доль на свою: «Матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові – життєву свою невдачу».

Маланюк говорив, що вiн у його старому, мурованому iз степового каменя, домi й жилося «на двi хати» – дiдову й батькову.

У першiй хатi панував дух вiкiв, старовинного побуту, тисячолiтнiх звичаїв i обрядiв та свiдомого «україноцентризму». У другiй хатi панувала атмосфера, приблизно кажучи, «українського iнтелiгента», теж «свiдомого».

Середню освiту здобув у реальнiй школi в Єлисаветградi, де вчилися колись славетнi брати Тойбiлевичi, а одночасно з Є. Маланюком – Юрiй Яновський. Потiм – навчання в Петербурзькому полiтехнiчному iнститутi, з початком першої свiтової вiйни – мобiлiзацiя до вiйська, Київська вiйськова школа, пiсля закiнчення якої вiн отримує офiцерське звання i стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрiлецького полку на Пiвденно-Захiдному фронтi. Коли в 1917 р. почалася боротьба за українську державність, Маланюк стає старшиною у війську УНР (Української Народної Республіки). У листопадi 1917 р. молодий офiцер переходить у розпорядження штабу 1-ої Туркестанської стрiлецької дивiзiї, начальником якого був полковник Мєшковський, котрий пiд час встановлення гетьманської влади в Українi стає керiвником оперативного вiддiлу Генерального штабу. З полковником Є. Мешковським, як i з його заступником, вiйськовим старшиною В. Тютюником, Є. Маланюка пов'язали роки боротьби за українську державнiсть. Про цих визначних вiйськових дiячiв поет не раз описуватиме у своїх есе (зокрема в таких, як «Євген Мєшковський», «Пам'ятi Василя Тютюника», «Василь Тютюник», «Тютюник i Сiнклер»). Але в 1920 р. держава впала, українські війська відступали в Галичину. Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Польщі, у містечку Каліші в таборі для інтернованих українських частин.

Перебуваючи на службi в оперативному вiддiлi пiд орудою Є. Мєшковського, а згодом у штабi дiючої армiї, Є. Маланюк був безпосереднiм учасником трагiчних спроб рестарування нацiональної државностi. Саме тодi перед майбутнiм поетом постали «iсторико-психологiчнi» комплекси української нацiї як проблеми, на вирiшення яких була спрямована вся подальша його творча енергiя. Вперше вони увиразнилися вже у таборах для iнтернованих, коли битву було програно, а iсторичний шанс знову прогаяно.

У свiтоглядному планi поезiя i проза – есеїстика Є. Маланюка становлять одне цiле, взаємодоповнюють одне одного, розвивають тi самi iдеї, вiдображаючи та висловюючи їх у рiзних жанрах. Вiд перших сторiнок табiрного калуського альманаху «Озимина», що починався його циклом «Держава Жовтань» i до останнього вiрша з «Ностальгiї», посмертної книжки «Перстень i посох», де нездiйсненна мрiя постає в образi понтiйської Навсiкаї, не вгасає «державницький мотив» поезiї Є. Маланюка.

Та її досить умовно можна подiлити на два основнi перiоди: поезiя мiжвоєнного часу, пiдсумована збiркою вибраного (1943), й доробок, написаний пiсля другої свiтової вiйни. У найзагальнiших рисах першому перiоду притаманний войовничiший «державницький» характер, наближення й викликання апокалiптичних вiзiй, в яких має очиститися й воскреснути Україна. Другий перiод, що увiбрав розмах i наслiдки нечуваної свiтової війни, посиливши трагедiйнiсть свiтопочування поета, скерував його творчiсть вiд зумисне позбавленого лiризму «державного» поетичного будiвництва до проблем особистостi, захопленої виром iсторiї. З iдеї державностi поставала iєрархiчнiсть свiтобудови й свiтогляднiй концепцiї Є. Маланюка. На вершинi iєрархiї – Бог, вища справедливiсть, вищий судiя; поет – ланка мiж Богом i землею, Україною, творець вертикального вимiру степової, площинної батькiвщини, натхненник її нової державної iсторiї; слово поета – трансформацiя Божого слова; слово заклику, слово любовi i слово прокляття.

Для Є. Маланюка поетичне слово функцiональне в найвищому розумiннi, бо зв'язане з формотворчим духом нацiї, тому воно пiдпорядковане чiтким завданням пробудження нацiї, пiдготовки її до майбутнiх вирiшальних випробувань, тобто воно виразно заангажоване, тенденцiйне. Завдання української поезiї на емiграцiї поет сформулював у програмовiй, як на той час статтi «Група «Танк».

Поезiя Є. Маланюка творила у словi все те, що було вiдсутним у реальностi, яка його оточувала. Найперше вона вiдтворювала обшири «Степової Еллади», вiддаленої од поета у просторi, реставрувала ознаки «Риму», тобто державництва, викликаючи з товщi часу «варязький первень» княжої доби (вiн був прихильником норманської теорiї утворення Київської Русi), звертаючись до образiв I. Мазепи i П. Орлика як носiїв державницької iдеї в часи гетьманства i шведського короля Карла XII як союзника України у вiйнi з Росiєю та й до багатьох постатей свiтової iсторiї (вiд Перикла до Муссолiнi), якi на думку поета, були носiями державницької iдеї.

Iсторизм поезiї Є. Маланюка тiсно пов'язаний з її географiзмом. Поет вiдтворює географiю України умовно вiд Синюхи до Днiпра, тобто вiд своєї малої батькiвщини до великої. Географiя України явлена у нiй повнiстю, окреслена державним зором поета; людина вписана у географiю, «вилiплена» нею. Звiдси ж – наскрiзна тема iсторично-географiчного прокляття степом України, яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовiй зонi й бездержавницькому типовi людини, витвореному нею.

Маланюк був високоосвiчений, вiльно володiв кiлькома мовами, бездоганно знав свiтову iсторiю, європейську культуру й лiтературу, мiг «сипати» рiзнi цитати, але й цiлi вiршi не тiльки з творiв Шевченка, Франка, Лесi Українки, але й з архитворiв свiтової лiтератури.

1922 р. разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Із Польщі Маланюк переїжджає у Чехословаччину, де в 1923 р. закінчує гідротехнічний відділ Української Господарської Академії, отримує диплом інженера. 1929 у пошуках роботи виїхав до Польщі, де працював за фахом. У 1925 р. у Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926 р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій». 1929 р. – Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угрупування «Танк».

Протягом 1930-1939 рр. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата».

У 1945 р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУР у (Мистецький український рух), 1949 р. – переїхав до США.

У 1951-1966 рр. вийшли його твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстики: «Книга спостережень» (Торонто, 1962).

У 1958 р. Євген Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка.

Найголовнішою ідеєю, що проймала і поезію, і есеїстику Є. Маланюка, була iдея української державностi, яка становила енергетичне джерело творчостi Є. Маланюка, була його вiрою i головною настановою. Державнiсть з полiтичної категорiї переходила у свiтоглядну, творила систему вiдношень поета до свiту, перетворювалася на своєрiдний моральний iмператив. Усе, що сприяє державностi, – беззастережно добре; усе, що протистоїть їй, – вороже. Усією своєю творчістю поет прагнув дати відповідь на запитання: що являє собою українська культура, яке місце вона посідає серед інших культур, що є причинами тогочасного занепаду культури, як відродити українську державність. У розв’язанні цих проблем важливу роль Є. Маланюк відводив ролі поета, бо вважав, що поет – це своєрідна ланка між Богом і землею, людьми:

Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети.

У збірці «Стилет і стилос» він спробував розв’язати давню, якщо не сказати одвічну, проблематику світової літератури: що має бути найголовнішим у художній творчості – краса чи служіння інтересам суспільства. У вірші «Стилет чи стилос?» Є. Маланюк вдається до символічного осмислення проблеми: стилос – так називалася паличка для писання на вощаній дощечці, а стилет – це невеликий кинджал з тонким тригранним клинком. Автор усвідомлює неможливість однобокого розв’язання цієї проблеми:

Стилет чи стилос? – не збагнув. Двояко

Вагаються трагічні терези.

Не кинувши углиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

хоча й схиляється на користь стилосу. Але він усвідомлює, що реалії українського життя такі, що митець мусить виховувати свою націю, мусить боротись за свою державу, проте не забути, що насамперед він все-таки митець і не може не помічати краси.

Є. Маланюк усвідомлював, що Україні бракує українців, натомість багато «малоросів». І саме поезія, яка засвідчила появу Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати її до майбутніх випробувань. Поетична творчість Є. Маланюка творила в слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Часто поет вдавався до історії, прагнучи осмислити минуле, сучасне й зазирнути в майбутнє. Наприклад, у вірші «Знаю» він змальовує Україну в образі Еллади – однієї з найміцніших країн минулого, колиски європейської цивілізації, захоплюючись і милуючись її красою та величчю, а циклі «Псалми степу» звинувачує українців у відсутності справжньої синівської любові до матері-землі.

Отже, образ «Степової Еллади» – України пронизаний жіночим началом, персоніфікується в ряді жіночих образів-символів, протилежних один одному: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави – словами прокляття, «Ода до прийдешнього» – «Вiзiєю» апокалiпсису. Поет вірить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а якщо ні, то прирече її на загибель разом із ворогами. Психологiчний ключ до таких емоцiйних коливань – не лише у вiдчуваннi iсторичного феномена України чи в iсторичному вiдтинковi бiографiї Є. Маланюка, – вiн у раннiй смертi матерi поета, вiдтворенiй у вiршi «Липень» («Перстень Полiкрата»). Контраст природного й людського породжує бунт лiричного героя проти байдужостi природи, зумовлює подальшу двоїстiсть персонiфiкацiї i емоцiйне джерело страшного прокляття, адресованого рiднiй землi. Лiричний суб'єкт в поетичнiй iєрархiї Є. Маланюка нiби перебирає на себе функцiї Бога, вiн часом занадто впевнений у своїй богообраностi, а тому (застосуємо теологiчну термiнологiю) непохристиянства – любити ближнього свого. Смерть найближчої людини розпочинає хiд Танатосу поезiєю Є. Маланюка. Ерос i Танатос часом химерно ототожнюються – поет вiрить, що вогонь вiйни може очистити, збудити Україну, а нi, то прирече її на загибель з її ворогами.

Проте справжня війна виявилась значно жахливішою за поетичні уявлення. Все частіше поет почав порівнювати свого ліричного героя з образом Одіссея, який повертається на батьківщину, для якого важливіша вже не сама війна, а дорога повернення. Це свідчить про злам у шкалі цінностей поета, зміщення акцентів у мотивах, що були постійно присутні у його творах, бо друга книга поета «Гербарій» містила вже переважно інтимну, особистісну лірику. Цю зміну не слід пояснювати відмовою Є. Маланюка від державницької ідеї – лише як переоцінку засобів її осягнення, перевтілення суворого пророка в особу – теж царського роду, але загублену серед чужих людей – Одіссей, котрий затято відшукує дорогу до свого дому й родини.

Усе своє життя в еміграції Є. Маланюк пильно стежив за подіями на окупованій батьківщині, зокрема за процесом літературного відродження 1920-х рр. і його розгрому в 1930-х рр. та наступними подіями: репресіями, «схвальними одами Сталіну» тощо. Бувши провідним поетом у плеяді «вісниківців», об’єднаних довкола «Вісника» Д. Донцова (провідного ідеолога українського націоналізму за кордоном), Є. Маланюк мав великий вплив як в еміграції, так і в УРСР, викликаючи постійні напади комуністичної преси, яка називала його «українським фашистом». Лірика Є. Маланюка мала спільні риси з лірикою української еміграції, насамперед «празької школи»: історичні мотиви, змалювання внутрішньо сильної, вольової особистості, заперечення сентиментальних мотивів. Ліричний герой у поезіях Маланюка – це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний на будь-які поступки до своїх супротивників і самого себе. Хоча в творчому доробку поета є й інтимна лірика, що вражає лицарським ставленням до світу та до жінки.

Стильово Маланюк був неоромантиком (динамiчний ритм першої емiграцiї), наприкiнцi схилявся до неокласики. Її принесли не лиш роки, але й закоханiсть до сонетiв М. Зерова та iнших з його групи. Посприяло цьому також знайомство з О. Бургардтом – Ю. Кленом, який йому багато повiдав про Зерова, який мiж iншими рецензував першу збiрку Маланюка (в журналi «Життя й Революцiя» 1926), Рильського, Филиповича й Драй-Хмару. Неокласика пов'язувала Україну iз свiтового культурою, а це також було в програмi Маланюка. Вiд нього є чому повчитися адептам поезiї. Маланюк передусiм – поет глибокої думки й вольової напруги. Вiн ворог лiричної розслабленості. Коли твiй народ розпинають, – казав поет, – грiх оспiвувати квiточки, сонечко й банальне кохання. Муза поета пивинна тодi бути наснажена боротьбою, волею до перемоги. Лиш така поезiя може формувати активну, дiлову людину. А нинiшня Україна саме такої людини й потребує. Читачам сучасної України пригадає Маланюк, як треба любити батькiвщину, що в нiй хвалити, а що нi. До iсторiї треба пiдходити критично, щоб не повторювати помилок «правнукiв поганих». Найглибше виявив Маланюк критичне ставлення до iсторiї України в своїх глибоко концептуальних поемах. В них вiн сягав рiвня Шевченка й Франка.

Стиль поезії Є. Маланюка формувався під тиском панівних емоцій гніву й болю за століття бездержавності України. Цей гнів повертався не лише проти зовнішніх ворогів, а й проти внутрішніх слабостей, які поет бачив у комплексі «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації, в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо. Звідси в його поезії жадання нового типу сильної людини, поглиблення традицій до старокиївських основ.

Особливо слід звернути увагу до Маланюкові дослідження історіософського та культурологічного плану. Відомі праці: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До проблем большевизму» (1956), «Портрет пана Мазепи» (1959), «Малоросійство» (1964).

Євген Маланюк – одна з найяскравіших постатей української літератури ХХ ст., її безумовний класик. Усією своєю творчістю прагнув сприяти відродженню української держави та нації.

Олег Ольжич (1907-1944)

Олег Олександрович Кандиба народився 1907 року в Житомирі в сім’ї поета Олександра Олеся (О. Кандиби). Середню освіту почав здобувати у школі на Київщині. У 1923 р. він виїхав разом із матір’ю з України і в Берліні зустрівся з батьком, який ще 1919 р. емігрував з України. Незабаром родина переїхала у Прагу. У 1924 р. Олег вступив на філософський факультет Карлового університету (Прага), паралельно навчався в Українському вільному університеті. Закінчивши університет, у 1929 р. написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на Балканах. Був запрошений у США до Гарвардського університету читати лекції з археології.

У 1929 р. після заснування ОУН (Організації українських націоналістів) Ольжич став одним з найактивніших її членів, очолив культурний сектор організації, згодом став заступником голови проводу ОУН.

У 1935 р. у Львові вийшла збірка Ольжича «Рінь».

У 1938 р. він заснував Український науковий інститут у США.

У 1940 р. У Празі вийшла збірка Ольжича «Вежі».

Після розколу ОУН у 1940 р. Ольжич очолив відділи ОУН на Правобережжі України і Києві.

У 1941 р. після заборони рейхкомісаріатом діяльності ОУН перейшла в підпілля, Ольжич переїхав до Львова.

У 1944 р. у Львові Олега Ольжича схопили гестапівці, цього ж року вбили у концтаборі Заксенхаузен.

У 1946 р. вийшла посмертна збірка «Підзамчя».

Творчість О.Ольжича сповнена вольових імперативів, героїзму, пориву, діяння. У вірші «Воно зросло з шукання і розпуки» поет малює узагальнений образ молодих

Читайте також:

1. Вплив на економічну думку в Україні наукової діяльності – Миколи Зібера, С. Подолинського, Михайла Туган-Барановського, Євгенія Слуцького
2. Інтимна лірика
3. ЛЮДИНА - ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
4. Рання лірика Павла Тичини

Переглядів: 11341