Особливості вживання омонімів

Різні за лексичним значенням слова найчастіше неоднакові й фонетично, своїм звуковим складом. Водночас у мові є немало й однозвучних слів, семантика яких позбавлена схожості, однаковості. Це омоніми.

Омоніми (грец. homos — однаковий і опута — ім’я) — слова, які мають різне лексичне значення, але однакове написання і звучання.

Пор.: 1. Очі в неї були великі, дві чорні коси, перекинуті наперед, обрамляли лице (І. Сенченко). 2. Косарі косять, а вітер повіває, шовкова трава на коси лягає (М. Кропивницький). 3. На піщаній косі, що кинджалом врізалась у море, стояв маяк (А. Шиян). У першому реченні іменник коса означає довге заплетене волосся, у другому — сільськогосподарське знаряддя для косіння, в третьому — сполучену з берегом вузьку смугу суходолу в морі. В кожному з цих речень наявні зовсім несхожі за семантикою однозвучні слова. Спільне для кожного з трьох слів — їх фонетичний склад і морфологічна будова. Всі вони також здатні виконувати ту ж саму синтаксичну функцію, мають наголос на другому складі. Оскільки найважливішою ознакою окремого слова завжди є його семантика, то це свідчить про те, що в цьому випадку наявні три різні слова, а не одне полісемічне слово, якому властиве одне, як правило, пряме лексичне значення і два чи більше переносних. Отже, кожне із значень слова коса у словниках витлумачується окремо, становить окрему словникову статтю й окремо нумерується. Якщо кожне непряме (переносне, вторинне) значення багатозначного слова пов’язане з його прямим значенням, то омоніми такого спільного значення не мають, вони виявляють поміж собою лише зовнішній (звуковий) збіг кількох слів: дід1 — батьків або материн батько; дід2 — будяк; дід3 — сніп соломи або очерету, що його ставлять на почесному місці в хаті; дід4 — їжа з пшона та борошна; дід5 — назва танцю: Дай хліба — поскачу діда (Номис). Водночас слово дід уживається й переносно: убога, безпритульна особа похилого віку, старець, жебрак: Хто би його не знав, то би йому кусник хліба дав, як дідові (І. Франко); Захотів у діда випросить хліба (Номис); тільки в множині і як найменування осіб минулих поколінь, предків: Щоб згадали пізні внуки, як жилося їх дідам! (Я. Щоголів) або означає те саме, що тінь: Кавун… не зводив очей з білої стіни, на котрій став у закутку широкий темний вечірній дід (І. Нечуй-Левицький); у сполученні слів Дід Мороз — казкова істота, уособлення морозу у вигляді рожевощокого старого чоловіка з бородою, в шубі, шапці, з палицею.

Омоніми найчастіше утворюються внаслідок семантичного розвитку багатозначності слів, через що не завжди вдається встановити чітку межу між омонімами і багатозначними словами.

Найтиповішими є повні омоніми, всі форми яких однакові, збігаються (деркач1 — птах і деркач2 — віник; листопад — назва передостаннього в році місяця і листопад — опадання листя восени; лютий1 — хижий, ненажерливий, злий (про звіра, тварину) і лютий2 — другий календарний місяць року; насаджувати1 — проводити посадку чого-небудь (про рослини) і насаджувати2 — накладати наконечник на спис.

Виокремлюють і неповні омоніми, в яких немає повного звукового збігу. До них належать:

— іменники, які різняться лише закінченням родового відмінка однини: мул, мулу (на дні рік, озер, морів) і мул, мула (свійська тварина), образ, образу (в літературі, мистецтві) і образ, образа (те саме, що ікона), роман, роману (художній твір) та Роман, Романа (ім’я);

— слова, які належать до різних частин мови, але в певних формах збігаються: мати, поле (іменники) і мати, поле (дієслова), три (числівник) і три (дієслово у формі наказового способу від терти), носи (Н. в. множ, від іменника ніс) і носи (дієслово), долі (іменник) і долі (прислівник); справа (тобто діло, іменник) і справа (прислівник), стало (сер. р. дієслова мин. часу від стати) і стало (тобто постійно, прислівник), братові (іменник у Д. в.) і братові (присвійний прикметник, чиї?), військовий (прикметник та іменник), слідом, ранком, вечором (іменники в О. в. одн. або прислівники).

Серед неповних омонімів розрізняють омофони, омоформи й омографи.

Особливі різновиди неповних омонімів становлять омофони (грец. omophones — однозвучний, від homos — однаковий і phone — звук) й омографи. Омофони — слова, які утворені з однакових фонем, але відрізняються семантично і написанням: Допомогли своєчасно вжиті заходи (дієприкметник, одне слово) і В житі перепілка звила гніздо (два слова: прийменник та іменник); вогонь погас (дієслово, одне слово) і пішов по гас (прийменник та іменник); Я уздрів, побачив сонце! І здалося мені — сон це! (П. Усенко). Отже, омофони — це такі омоніми, які пишуться по-різному: як окреме слово або як поєднання двох слів.

Омографи (грец. homos — однаковий і grapho — пишу) — це слова з різною семантикою, які розрізняються лише наголосом: приклад (зразок; те, що варто наслідувати) і приклад (у гвинтівці), обід і обід (зовнішня частина колеса, звичайно обведена шиною).

Омоформи — слова, що збігаються лише в одній або кількох формах. Здебільшого вони належать до різних частин мови. Наприклад: Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас, — Де ж мені вас діти! (Т. Шевченко). У першому випадку діти — іменник у кличному відмінку множини, у другому — дієслово в неозначеній формі. Інші приклади омоформ: мила дівчина — господиня мила вікна; ходи, Грицю, до роботи — він знає всі ходи й виходи; дати перцю — «день за днем, вони вже звуться —

дати» (Ліна Костенко); зелені сади — сади картоплю; ідуть літа — «літа орел, літа сизий...» (Нар. тв.); бойовий клич — клич друзів додому; рідний край — край хліб ножем; знання кількох мов «— мов сонний. + поле — поле, мати — мати, діти — діти, дати — дати, клич — клич, ніс — ніс, весь (означальний займенник) — весь (заст. «село»), три — три. Цей розряд лексики в українській мові є лексико-граматичною категорією, бо омоформи трапляються в межах однієї частини мови рідко: вити — вити.

До власне омонімів не належать так звані омонімні (омонімічні) форми слів, лексичне значення яких однакове: фабрики, машини (Р. в. одн. і Н. і Зн. в. множ.). Деякі з форм таких слів мають різний наголос: озера, води (Р. в. одн.) і озера, води (Н. і Зн. в. множ.).

Більшість омонімів становлять іменники, зрідка — дієслова, ще рідше — прикметники. Омоніми досить активно використовують у мовленні. Проте серед них трапляються й менш уживані в літературній мові. Це передусім застарілі слова й діалектизми: Око — орган зору і око — одиниця ваги, яка приблизно дорівнює 1,2 кг.; міра хмільних напоїв в 1—1,5 л (обидва значення застарілі); чайка — птах і чайка — човен; без — прийменник і без — бузок (діалектне); гостинець — якась річ або ласощі (подарунок) і гостинець — великий битий шлях (діалектне).

Лексичне значення омонімів можна точно встановити тільки в контексті. Іноді для цього замало навіть одного речення. Тоді вдаються до ширшого контексту: з речення Недалеко стояла баба неможливо зрозуміти лексичне значення слова баба. Але Пустила баба внука, то він побіг, тільки дверима стукав (А. Свидницький); Важко грюкнула… сталева баба (важка підвісна довбня для забивання паль).

Омоніми часто вживаються в художніх творах, виступають одним із засобів мовленнєвої образності: Погана та мати, що не хоче дитя мати (Нар. творчість). їх використовують і для створення каламбурів — гри слів, дотепів, метою яких є вираження іронії, сміху, гумористично прихильного чи осудливого ставлення до когось, чогось: Він володіє дорогоцінним даром: нікому не робив нічого даром; Мало б змогу те чорнило, То б усіх підряд чорнило (3 газети); Жук пішов у сад за дачу і розв’язує задачу. А комар години цілі лиш тиняється без цілі. То з нудьги, без всяких діл, полетів з гори у діл. Повернув за тин до льоху, розбудив за сажем льоху, у смолі липкій зав’яз, зачепивсь крилом за в’яз, з бузини упав незграба і радіє, що не з граба (В. Плахотников).

Використовуючи омоніми, треба дбати про те, щоб контекст точно окреслював властиве їм лексичне значення. Невдале вживання омонімів може породжувати двозначність думки: Горобець маленький, але й він серце має (Номис), тобто або вразливий, або сердиться; Це глина — чи цеглина; У селі Суха Ліщина баба є Капітоліна. Звуть її тут просто Капа. Самогон у баби капа (М. Карпов).

У багатьох випадках немає (і не може бути) чіткої розрізнювальної ознаки між омонімією і полісемією. Наприклад, слово батьківщина (з наголосом на передостанньому складі) фіксується в словнику як омонімне, це дві лексеми: 1) батьківщина — країна, держава для тих, хто народився в ній, є її громадянином: То велике щастя наше — мати, батьківщина — правда і любов (А. Малишко); те саме, що й вітчизна: І колишеться м’ята, І тремтить далина, І доріг тих багато, А вітчизна — одна (А. Малишко); батьківщина — це також місце народження кого-небудь: Звенигородський край — пишний куточок України, край садків, Шевченкова батьківщина (І. Нечуй-Левицький); 2) батьківщина — це спадщина від батьків; спадковий маєток: Батьківщини ми з нею не розтратили (Г. Квітка-Основ’яненко); Він одружився, взяв половину батьківщини (М. Коцюбинський); або у фразеологічному сполученні слів нам батьківщини не ділити (у значенні нам нема за що сваритись).

Омоніми, як і багатозначні слова (також і синоніми), належать до стилістично «природних» лексем: майже в будь-якому контексті їх значення функціонально активізоване, використовується з певним стилістичним відтінком.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особливості вживання синонімів	\|	Особливості вживання паронімів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.