Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Наслідки Другої Світової та Великої Вітчизняної воєн і доля українського народу.

Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав антигітлерівської коаліції: СРСР, США і Великобританії. Радянське керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні, рішуче домагалося закріплення кордону на так званій „лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закінчувало входження до України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі у 1939-41рр. У зв’язку з цим було підписано цілий ряд договорів із сусідніми з Україною державами про врегулювання післявоєнних кордонів: 29 червня 1945 – з Чехословаччиною про злиття Закарпаття з Радянською Україною; 10 лютого 1947 р. – радянсько-румунський договір, який юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Проте уточнення цього кордону відбувалося в наступні роки. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін майже однаковими прикордонними ділянками: до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків тодішньої Дрогобицької області, до УРСР – землі в районі м. Кристонополя (тепер Червоноград). Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР. Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн. осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні. 2,4 млн. українців було вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40–44% загальних втрат СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд. крб. (загальні збитки СРСР – 679 млрд., з яких 225 млрд. припадає на Росію, 75 – на Білорусію, 20 – на Латвію, 17 – на Литву, 16 – на Естонію). Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

 

33.Українська гетьманська держава П. Скоропадського, її внутрішня та зовнішня політика
Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були: - союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;
- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;
- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);
- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;
- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.
Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці. Однак реставрація дореволюційних порядків.Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів. Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів. Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння. Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні. В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи. При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації.
З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними. Перший — здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий — знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. Впровадження в життя одного з цих варіантів залежало від розвитку подій на Східному фронті. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту. Тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій док трині нацистів. Згідно з нею усі слов'яни вважалися людьми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Концентровано політика «о'своєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно «виселяли» українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі «Г—Г» («Гамбург— Готенланд, так нацисти перейменували Крим»), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера («Вер-вольф»), Гімлера («Хагевальд»), Герінга («Форстонш-тадт»). Сюди ж стали прибувати ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося «велике переселення нордичної раси». Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Ста-ніславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхско-місаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів: 1) «Волинь» — Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі; 2) «Житомир» — Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Поліської області БРСР; 3) «Київ» — Київська і Полтавська області. 4) «Миколаїв» — Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області; 5) «Таврія» — лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей. 6) «Дніпропетровськ» —Дніпропетровська і частина Запорізької області. Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використовувати українських націоналістів. У свою чергу, останні, повіривши в запевнення з боку німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню української соборної самостійної держави, погоди лися піти на співпрацю

35, М.С. Грушевський – видатний історик, політичний та громадський діяч.У листопаді 1991 р. в уже незалежній Україні після багатьох десятиліть мовчання широко відзначалося 125-річчя з дня народження полум'яного патріота українського народу, видатного історика й політичного діяча, першого президента України Михайла Грушевського. Почався процес повернення його імені українському народові, вітчизняній науці, всьому світові. І сьогодні Михайло Грушевський, гігант української історіографії, автор неперевершеної "Історії України-Русі", творець найбагатшої наукової спадщини, є гідним символом української науки, культури, державності.
Михайло Сергійович народився 17 вересня 1866 р. у старовинному русинському місті Холм (нині — Хелм на території Польщі). Батько викладав російську мову й літературу в місцевій греко-католицькій гімназії. 1870 р. родина Грушевських переїхала на Кавказ, куди його призначили інспектором, а потім — і директором народних шкіл. Жили Грушевські у Ставрополі, Владикавказі й Тифлісі. Мандруючи з батьками просторами Російської імперії, Михайло часто приїжджав в Україну, подовгу гостював у свого діда, священика в селі Лісники під Києвом. Велична українська природа, славна історія, висока культура і традиції рідного народу залишили в душі хлопчика незнищенні враження. Тільки тут він по-справжньому почувався вдома.
Здобувши домашню початкову освіту, 1880 р. Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. Навчався він легко, встигав з усіх предметів. Дуже приваблювали його українська історія та література. В гімназійні роки хлопчик уважно стежив за публікаціями в журналі "Киевская старина", який вважався одним із кращих періодичних видань історичного профілю в останній третині XIX ст.
До грузинського періоду належать перші літературні спроби майбутнього історика українською мовою. Одне з його юнацьких оповідань, "Бех-аль-Джугур", на сюжет із добре знайомого йому по Кавказу східного життя, 1885 р. було надруковане у львівській газеті "Діло". 1886 р. Михайло, закінчивши гімназію, вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. У Києві він познайомився з багатьма представниками "Старої громади", а її багаторічний неформальний лідер, професор Володимир Антонович, став учителем і науковим наставником Михайла.
У студентські роки Грушевський глибоко вивчає історію Середньої Наддніпрянщини доби Давньої Русі, а також середньовічну історію України загалом. Молодий дослідник готує і публікує в "Киевской старине" і "Киевских университетских ведомостях" серію солідних наукових статей, серед яких особливо слід відзначити "Південноросійські панські фортеці в першій половині XVI століття" (1890), "Волинські питання 1077—1102 років" (1891), "Громадський рух на Україні-Русі в XIII столітті" (1891).
По закінченні університету Грушевський захистив як кандидатську дисертацію докладну й концептуально новаторську роботу "Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття", в якій, спираючись на численні джерела, обгрунтував ідею про те, що Батиєва навала, за всіх її тяжких наслідків для Русі, аж ніяк не обірвала лінію історичної наступності на території Середньої Наддніпрянщини.

 

 


36. Україна в системі міжнародних відносин у повоєнний час (1945-1955 рр.).

Новизна становища України в світі полягала в поверненні її як суб'єкта міжнародного права на арену міждержавних відносин. У 1944 р. було відновлено Наркомат (з 1946 р. — міністерство) закордонних справ України. У 1945 р. делегація України взяла участь у міжнародній конференції і підписала декларацію про заснування Організації Об'єднаних Націй (ООН). Першим віце-головою підготовчої комісії було обрано тодішнього наркома закордонних справ УРСР Д. Мануїльського. Він став головою першого комітету (з політичних питань і безпеки) першої сесії Генеральної асамблеї ООН (Лондон, січень 1946 p.). Україна стала одним із фундаторів цієї авторитетної міжнародної організації, не раз входила до багатьох її комісій та комітетів.
У 1948—1949 pp. Україну обирають непостійним членом Ради Безпеки ООН. Підпис України, як і інших дер-жав-переможниць у Другій світовій війні, стоїть під мирними договорами з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини — Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. 1948 р. вона підписала міжнародну конвенцію про режим судноплавства Дунаєм.
У перші повоєнні роки УРСР була представлена в 20 міжнародних організаціях і уклала 65 міждержавних угод. 1947 p., після кількадесятирічної перерви, в Києві відкрилося перше представництво іноземної держави — Консульство Польської Народної Республіки, згодом — дипломатичні представництва інших країн Східної Європи. Пропозиції встановити консульські відносини УРСР з іншими державами Європи, Азії та Америки були відхилені Сталіним.
Отже, повернення України на міжнародну арену мало обмежений характер. Вся дипломатична діяльність УРСР здійснювалась в жорстких рамках міжнародної політики СРСР під наглядом відповідних загальносоюзних структур. Однак це означало певні поступки тоталітарного режиму перед реаліями життя.
Україна брала активну участь у розвитку економічних зв'язків СРСР із зарубіжними країнами, передусім з державами створеної 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), куди входили країни Східної Європи та Азії, що стали на шлях соціалізму.
Після війни відбудовний процес відбувався прискореними темпами. У цьому були зацікавлені як влада, намагаючись посилити свої позиції у «холодній війні», що розгорнулася між двома світовими системами у 1946 р., так і українське суспільство, плекаючи надію на краще життя.
У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 pp. Основні завдання четвертої п'ятирічки полягали у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства і навіть його перевищенні. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працювати. Партійно-радянська влада використала звичні для неї методи мобілізацій, застосування примусової праці ув'язнених та військовополонених, практично безплатної роботи колгоспників і дітей.І все ж відбудова важкої промисловості принесла свої результати. Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Промислове виробництво у 1950 р. на 15% перевищувало довоєнний рівень. Голод 1946—1947 pp.На початку 1946 р. у сільському господарстві України склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала докорінних змін у аграрній політиці та негайної допомоги з боку керівництва СРСР. Але цього не сталося. Під тиском сталінської верхівки уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували на 1946 р. форсоване збільшення посівних площ, урожайності та хлібозаготівельСитуація загострилася до краю навесні 1946 р. Малосніжна зима змінилася найбільш посушливими за останні 50 років весною і літом. Зимові та ярі культури майже цілком загинули. Керівництво кількох областей наполегливо зверталося до уряду УРСР з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель. Виконуючи вказівки Москви, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не тільки підтверджувало нереальні плани, а й вимагало від колгоспів повернути борги за минулі роки. Було вжито надзвичайних заходів для того, щоб будь-якою ціною отримати від колгоспів заплановану кількість хліба. Події розгорталися за сценарієм трагічного 1933 рУ сільські райони виїхали представники вищих органів республіки й областей, суду і прокуратури. Відновивши діяльність «Закону про п'ять колосків» початку 30-х років, судові органи республіки тільки у листопаді 1946 р. жорстоко покарали 2313 селян. Але, незважаючи на суворі каральні заходи, у колгоспах не виконувалася повною мірою заготівля зерна. У той час, коли за межі України сотнями ешелонів вивозився пограбований хліб, на всій її території, крім західних областей, вибухнув страшний голод. За неповними даними 1946—1947 pp. у 16 східних областях померли від голоду майже 800 тис. людей.
Закуповувати українським колгоспам і радгоспам за власні кошти хліб на Кубані Москва не дозволяла. Водночас у період голоду з Радянського Союзу було вивезено 1,7 млн пудів хліба як безплатну допомогу країнам «народної демократії» — Польщі, Чехо-Словаччині, Болгарії та ін.
Опинившись у загрозливій ситуації, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим намагалося знизити рівень катастрофи за рахунок західних областей, неодноразово зверталося по допомогу особисто до Сталіна, інформувало його про тяжку ситуацію в Україні. Реакція Москви була типовою — замість, за висловом Сталіна, «м'якотілого» М. Хрущова у березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено більш «твердого» Л. Кагановича. Проте мінімальну допомогу насінням і фуражним зерном все ж було надано. На посівну кампанію 1947 р. УРСР отримала позичку в розмірі 35 млн пудів.
Офіційна пропаганда усіляко замовчувала масштаби трагедії, звинувативши у труднощах «саботажників», а спроби врятувати людей від голодної смерті кваліфікувала як злісне порушення радянських законів.
Отже, третій голод в Україні був спричинений, насамперед сталінським керівництвом, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

37. Початок Другої Світової війни, її причини, характер та періодизація.Більше, ніж півстоліття минуло з дня закінчення Другої світової війни, яка принесла людству чисельні жертви і руйнування. У цій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн. км . За роки війни в армії воюючих держав було закликано 110 млн. чол.На фронтах загинуло, за різними підрахунками, від 50 до 65-67 млн. осіб, 90 млн. було поранено або покалічено. Близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол.Які ж причини цієї війни?По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії.По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано.По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на ''умиротворення'' агресора, а також ''ізоляція'' США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. її по праву назвали Великою Вітчизняною війною.

 

39. Українські землі під владою Польщі у 1920-30-і рр.Після завершення Першої світової війни й української національно-демократичної революції 1917-1920 pp. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина. Відповідно до Варшавського (1920 р.) і Ризького (1921 р.) договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) - їх було понад 5 млн осіб (15 % від усього населення цієї країни).Незважаючи на обіцянки Польської держави країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, положення українського населення було тяжким. Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. Були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР. У 1924 р. уряд Польщі ініціював закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали вступати до нього. Забороненими стали слова «українець», «український»; замість них реанімувався термін «русин», «русинський». Польська влада проводила політику колонізації - переселення поляків до Східної Галичини та Волині.Терор охопив всю територію Східної Галичини. Десятки тисяч українців зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Восени 1930 р. польський уряд провів політику «пацифікації» - масових репресій проти українців, здійснених за допомогою військових та поліції. У червні 1934 р. в Березі-Картузький (тепер м. Береза в Білорусі) був створений спеціальний концентраційний табір для репресованих українців.Тяжкими були і соціально-економічні умови життя українського населення. Населені українцями землі (близько 25% території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Українські селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і змушені були купувати дорогі готові товари. Під час економічної кризи 1929-1933 pp. значна кількість українських підприємств і господарств зазнали чималих збитків або розоришся. Польський уряд активно підтримував тільки польських підприємців і землевласників.

38. Відновлення УНР та її політика (1918 р. – поч. 1919 р.).Від самого початку діяльність нової влади в Україні, що постала 14 грудня 1918 p., була прямою антитезою до внутрішньої політики гетьманського уряду, більшість законів і постанов якого була скасована. Директорія УНР і надалі планувала дотримуватися ліворадикального політичного курсу, тотожного до курсу Центральної Ради, при цьому часто некритично сприймаючи її досвід і повторюючи помилки.Отримавши владу, Директорія у своїй внутрішньополітичній діяльності зосередила зусилля на вирішенні наступних питань: реалізації ідеї трудових рад (тобто рад представників тих прошарків суспільства, що не експлуатують чужої праці) як основи державного устрою Української Народної Республіки (це рішення було ухвалене на Державній нараді 12-14 грудня 1918 р. Директорії з представниками різних політичних партій); скликання Трудового конгресу - вищого органу законодавчої влади країни, якому Директорія мала скласти свої повноваження (закон УНР від 5 січня 1919 p.); проведення аграрної реформи шляхом ліквідації приватної власності на землю (закон УНР від 8 січня 1919 p.); введення національної грошової одиниці - гривні (закони УНР від 6 і 24 січня); створення Української автокефальної православної церкви (закон від 1 січня 1919р.) тощо.Визначною подією (але так і не втіленою у життя) стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту соборності України - об'єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою.У галузі зовнішньої політики Директорія, як і попередні режими, налагоджувала стосунки з різними державами, намагаючись піднести авторитет України на міжнародній арені.

 

51. Українське питання в міжнародних стосунках напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа і українські землі. Похід червоної армії в західну Україну.

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних супереч­ностей, а «українську карту» - серйозним козирем у дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української держав­ності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання.Перша група - СРСР, По­льща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українсь­кі землі, їхня основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати но­ві.Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни - творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задово­льняли свої геополітичні інтереси.Третя група - Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України, Драматизм полягав у то­му, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насампе­ред великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захис­тити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа - Моло­това, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. Ним зокре­ма передбачалися поділ Польщі, згода СРСР ввести свої війська до лінії Нарва - Вісла - Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко просуваючись вглиб польської території, гіт­лерівці 10 вересня підійшли до Бреста й Львова. 17 вересня Червона армія вступила в Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня уряд і головне командування Польщі виїхали за межі країни, наказавши своїм військам не чинити опору Червоній Армії.22 вересня радянські частини увійшли до Львова.

27 вересня капітулювала Варшава, а наступного дня Ріббентроп під­писав у Москві договір про дружбу і протокол, що визначив новий кордон між Німеччиною та СРСР. Зокрема, Волинь і Галичина приєднались до УРСР, яка перебувала у складі СРСР. Тут було створено 6 областей:

Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогоби­цька. Деякі українські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина - були включені німцями до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке вважалося частиною «третього рейху».


Читайте також:

  1. F) Наслідки демографічного вибуху.
  2. Аграрне право та законодавство США, Німеччини, Франції, Великої Британії, Ізраїлю, Польщі, Росії
  3. Адміністративний арешт активів та його наслідки
  4. Аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства як методична основа діагностики його спроможності протидіяти кризовим явищам та ліквідувати їх наслідки
  5. Антивоєнні рухи напередодні Першої світової війни
  6. Антифеодальна боротьба українського народу
  7. Антична колонізація Північного Причорноморья та її наслідки.
  8. Аншлюс Австрії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора
  9. Архівна справа в Україні в роки другої світової війни
  10. Афро-азійський світ після Першої світової війни.
  11. Банкрутство підприємства: причини, наслідки, процедура.
  12. Банкрутство підприємства: причини, оцінка ймовірності настання та наслідки




Переглядів: 840

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Довідкові видання | Становлення владних структур

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.016 сек.