• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Становлення владних структур

У червні 1940 р. уряд СРСР примусив румунські власті повернутиза­гарбані ними 1918 р. Бессарабію та Північну Буковину. Основна частина Бессарабії об'єднувалася з Молдавською АРСР, яка була перетворена на союзну республіку, і виведена зі складу УРСР. При цьому до Молдавської РСР потрапили деякі історичні українські землі. На українських землях По­дністров'я у Північній Буковині та Південній Бессарабії були утворені від­повідно Чернівецька та Ізмаїльська області УРСР Так більшість західних і південних українських земель возз'єднались воєдино1939 р.

Трудящі земель, які повернулись до України, в основному приязно зу­стріли частини Червоної Армії, сподівалися на здійснення своїх споконвіч­них прагнень до возз'єднання народу в єдиній українській державі, до віль­ного розвитку. 26-28 жовтня 1939 р. у Львові працювали обрані населен­ням Західної України Народні Збори, які проголосили встановлення радян­ської влади і прийняли декларацію про входження в СРСР та возз'єднання Західної України з УРСР, 1-2 листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листо­пада Верховна Рада УРСР прийняли закони про возз'єднання Західної України з УРСР і включення її до СРСР.

У новостворених областях розпочалися значні політичні и соціально-економічні зміни. Було націоналізовано 2000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських поміщиків і колоністів, було введено без­коштовне медичне обслуговування і значно розширено його мережу, зо­крема на селі, надано житло в містах біднякам, які мешкали у підвалах, здійснено українізацію освіти, значно збільшено кількість українських шкіл (1940р. їх діяло 6000).

Проте водночас радянська влада принесла з собою сталінський тота­літарний режим. Розпочався демонтаж українських суспільно-економічних і культурних інфраструктур. Було заборонено політичні партії, крім КП(б)У, репресовано їхніх лідерів. Припинили свою діяльність громадські, культур­ні, наукові, торговельні, промислові об'єднання та установи, зокрема «Про­світа», розпущено українську кооперацію.

Навесні 1940 р. режим розпочав насильницьку колективізацію, розгор­нув великомасштабні репресії. Хапали всіх - як українців, так і поляків. Ти­сячі людей без попередження, суду чи бодай формального звинувачення заарештовували, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру чи Казахстану. Чимало депортованих гинули цілими сім'ями. За даними науковців радян­ська влада депортувала близько 1200 тис. чоловік. Негативного розголосу набув процес над 59 членами ОУН (переважно шкопярами і студентами) у Львові в січні 1941 р., з яких 42 чол. в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших -до 10-річного ув'язнення. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях.

52. Голод 1946-1947 pp., його причини, масштаби і наслідки

У повоєнний час на селі склалось вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротились посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки, а особливо робочих рук. Усе це вимагало зміни державної політики на селі. Але сталінське керівництво і думки не мало про якісь зміни, село мало стати одним з головних джерел для проведення відбудови. Під тиском Москви уряд УРСР та ЦК КП(б)У планував на 1946 р. форсовано збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю.

Весною-літом 1946 р. 16 областей України вразила посуха. Зимові та ярові культури загинули. А там, де вдавалось збирати, врожайність зернових складала 2-3 ц/га (у 1940 р. — врожайність 14,6 ц/га, 1944 р. — 10,8 ц/га). Валовий збір зерна був у три рази меншим ніж у 1940 р. Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів, 6 тис. комуністів було притягнуто до партійної відповідальності за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію "Закону про 5 колосків", за яким було засуджено і ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті у більш благополучні райони (Західну Україну), міста. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Незважаючи на суворі репресії, вдалось зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі (вилучено було навіть насінний фонд).

Посуха загострила і проблему кормів, що відбилось на тваринництві. Почався падіж скота. Щоб уникнути масового падежу, було дозволено здавати худобу на забій понадпланові норми. Це призвело до того, що у деяких областях план по здачі м'яса було перевиконано вдвічі. У результаті тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелось довго.

У той час коли за межі України ешелонами вивозився хліб (так, лише в країни Східної Європи та Францію було в основному вивезено безплатно 1,7 млн. т для підтримки тих режимів, що там встановилися), розпочався голод, жертвами якого стали майже 1. млн. чоловік.

Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалось зменшити її масштаби за рахунок західних областей і звертання за допомогою до Москви. У відповідь Сталін заявив Хрущову: "Ти м'якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси". У березні 1947 р. недостатньо "твердого" Хрущова було замінено на Кагановича. Проте для проведення посівної кампанії була дана позичка в 35 млн. пудів.

Наслідками голоду стало: ускладнення і без того важкого процесу відбудови; скорочення трудових ресурсів села і його можливостей; падіння морального духу населення; невиконання планів п'ятирічки по відбудові сільського господарства.

Отже, головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

53. Українські землі у складі Румунії 20-30рр.

Ще гіршим, ніж у Польщі, було становище українського населення в Румунії. Румунський уряд, активно дотримуючись політики денацифікації українців, закрив до 1927 р. всі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією, їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». До 1927 р. всі залишки колишніх прав Буковини, якою вона користувалася під владою Австро-Угорщини (представництво в Парламенті, широке місцеве самоврядування, система українського шкільництва тощо), були ліквідовані.

Не в кращому стані знаходилась і економіка українських земель у складі Румунії. Буковина, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії залишалися відсталими окраїнами Румунії. Буковинська промисловість була напівкустарною. Аграрна реформа, проведена в Румунії, не вирішила проблеми малоземелля українських селян, оскільки мала відкритий шовіністичний характер. Так, близько 5 тис. га землі, вилученої у поміщиків, було в Буковині відведено в колонізаційний фонд. Ці землі отримали румунські переселенці.

На тлі досить активного політичного життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності політичних партій та громадських організацій. 1918—1928 рр. в Румунії діяв військовий стан і легальна політична діяльність була заборонена. У підпіллі працювали нечисленні комуністичні групи, що входили до складу румунської комуністичної партії.

Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило уряд дещо послабити адміністративний тиск. 1928—1938 рр. в Румунії був період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації політичних партій.

Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську Національну партію (УНП), яку очолив В. Зазолецький. Це було ліберальне об'єднання, члени якого були схильні до компромісу з владою і виключно легальної діяльності. Під керівництвом В. Забачинського, П. Григоровича і Д. Квітковського у середині 1930-х рр. почала формуватись таємна радикальна націоналістична організація, схожа за своїми принципами на ОУН. Вона мала великий вплив на молодіжні і спортивні товариства. Коли 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, діяльність політичних партій була заборонена. Але якщо УНП та інші легальні українські об'єднання припинили своє існування, то добре законспіровані націоналісти витримали урядові репресії і зберегли свою організацію.

54.Прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). Курс на утворення самостійної держави

16 липня 1990 року Верховна Рада тоді ще УРСР ухвалила доленосний документ, який закріпив основи Української держави.

Декларація про суверенітет визначила національну державність українського народу, закріпила республіканську форму правління, самостійність, верховенство і неподільність державної влади на всій території. Державотворчий акт від 16 липня складалася з 10 розділів, у яких детально було прописано основи державного, політичного, економічного ладу, підкреслено самостійність і суверенітет України.

У Декларації передбачено необхідність прийняти нову конституцію республіки, а в перехідних положеннях зазначено, що відносини з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. Жодної прямої вказівки про участь України в новому союзному договорі не містилось. Декларація проголосила державний суверенітет України, невід'ємне право української нації на самовизначення, верховенство і самостійність, повноту і неділи-мість влади республіки в межах її території. В цьому документі закріплюється виключне право народу України по володінню, використанню й розпорядженню національним багатствами республіки. Самостійно встановлюючи порядок організації охорони природи на своїй території, Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, здоров'я його молодого покоління.

У розділі про культурний розвиток Декларація проголошує самостійність України у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, які проживають на території республіки, право на вільний національно-культурний розвиток. Україна виявляє також турботу про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами республіки.

Україна, згідно з Декларацією, має право на власні Збройні сили, внутрішні війська і органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді України. Визначається також порядок проходження військової служби громадянами республіки та урочисто проголошується мирна зовнішня політика і постійний нейтралітет, активне сприяння зміцненню загального миру і міжнародної безпеки. Україна є суб'єктом міжнародного права, вона здійснює безпосередні відносини з іншими державами, визнає переваги загальнолюдських цінностей над класовими.

55. Українські землі під владою Чехо-Словаччини

Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпаття на місцевих з'їздах, зокрема в Любовні, Сваляві, Сигеті, а також на Соборі представників від усіх закарпатських земель у Хусті (21 січня 1919 р.) виявили прагнення приєднатися до УНР. Незламним було бажання: «Не треба нам нічого від мадярів, най живе Україна, до України, ідемо до України». Однак Закарпаття було окуповане кількома країнами, які зневажили волю місцевого українства: чехи ввели війська в Ужгород та його околиці, румуни оволоділи південною частиною Мармарощини з головним містом Сигетом, а решту закарпатських земель зайняли мадяри. До того ж окупація Польщею та Румунією західноукраїнських земель відрізала Закарпаття від основної частини України. В таких умовах утворена у травні 1919 р. представниками ужгородської, пряшівської та хустської рад Центральна руська народна рада під тиском закарпатської еміграції в США проголосила об'єднання Закарпаття з Чехо-Словаччиною, яка зобов'язувалася надати краєві широку автономію. Паризька мирна конференція затвердила це рішення.

Становище українців під владою Чехо-Словаччини, однієї з найдемократичніших країн того часу, істотно відрізнялося від умов життя українського населення під Польщею та Румунією. Разючим контрастом, за словами О.Субтельного, до згаданих держав було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. Місцевим селянам було надано додаткові земельні ділянки за рахунок поділу колишніх маєтків угорських поміщиків, запроваджувалися передовіші методи землеробства, організовувалися сільськогосподарські школи тощо. Однак цих заходів було замало, щоб полегшити страшні злидні в регіоні. Ситуація ускладнювалася хронічним безробіттям, оскільки місцеві підприємства закривалися, не витримуючи конкуренції з високо розвинутою чеською промисловістю.

Вагомішими були результати українців Закарпаття в суспільно-політичній та культурно-освітній сферах. Празька влада, незважаючи на відкладення своєї обіцянки щодо впровадження краєвої автономії аж до 1938 p., визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах окремої адміністративної одиниці — Підкарпатської Русі, аз 1928 р. — Підкарпато-Руського краю (за її межами залишилися Пряшівщина, яка перебувала у словацькій частині федерації, та Сигітщина — у складі Румуни).

56. Конституційний процес в Україні. Прийняття Конституції 1996 р. та її історичне значення.

Прийняття Конституції України. Центральною подією всього конституційного процесу в сучасній історії України стало прийняття 28 червня 1996р. Верховною Радою України нової Конституції України.

Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті й 14 пунктів Перехідних положень.

Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи й обов'язки громадян. Затвердження Основного Закону держави створило юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти.

Історичне значення Конституції 1996р. Конституція 1996 р. стала першою Конституцією незалежної України; вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу.

Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність.

3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей - усе те, що формує політико економічну систему.

Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і суспільства не залежали від політичної орієнтації партій чи окремих політичних діячів. Окреслено відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні обов'язки. Установлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої особистості.

Прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов'язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій.

Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.

57. Зовнішня політика УСРР на початку 20-х років ХХ ст.

Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П'ять з них країни Балтії, Польща і Фінляндія — стали справді самостійними. В усіх інших, в тому числі й в Україні, утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. В офіційних документах того часу постійно робився акцент на незалежності, суверенітеті

УСРР на початку 20-х років радянських республік і зокрема України. Водночас в тих же документах підкреслювалося, що ці республіки є частиною радянської федерації. Отже, офіційні інститути радянських республік були зовні самостійними, але насправді контролювалися централізованою політичною організацією — РКП(б), яка мала монопольну владу. Офіційно відсутність єдиної радянської держави вважалась тимчасовим явищем. Ця обмежуюча тенденція була домінуючою і невпинно прогресуючою.

На початку 20-х років після невдалої спроби розпалити світову пролетарську революцію і спаду революційної активності у капіталістичному світі лідери більшовиків виробили нову модель діяльності соціалістичної держави у капіталістичному оточенні. Ця модель ґрунтувалася на двох засадах: принципі пролетарського інтернаціоналізму, що означав всебічну підтримку комуністичного та національно-визвольного рухів у світі, й концепції мирного співіснування держав із різним суспільним ладом, що означала нормалізацію міждержавних відносин із країнами капіталістичного світу. Виходячи із таких перспектив, поступово провідним ставав прагматичний курс, ключовим завданням якого було дипломатичне визнання радянських республік з боку великих держав, врегулювання відносин із прикордонними державами, іншими словами, — вихід із дипломатичної ізоляції.

Починаючи з 20-х років, українська дипломатія розпочала реалізацію цих завдань. Першу мирну угоду радянської України було укладено з Литвою 14 лютого 1921 р. про встановлення дипломатичних відносин. У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір із Латвією, а в листопаді — з Естонією. 7 грудня 1921 р. представники РСФРР (Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка) та УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка) у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю. Коцюбинського.

Міжнародні зв'язки з іншими країнами уряд УСРР використовував передусім для виходу з дипломатичної ізоляції та налагодження економічного співробітництва. Эд-ним із перших кроків у здійсненні цієї мети стало укладення договору між Україною і Німеччиною 22 квітня 1920 р. про обмін військовополоненими та інтернованими. В Харкові було відкрито відділення спеціальної німецької місії, а в Берліні, при Російському бюро, — особливий український відділ у справах військовополонених. Відділ мав право вступати в безпосередні контакти з німецькими властями.

Отже, німецький уряд фактично визнав право України на самостійне представництво в Німеччині. Згодом, 8 квітня 1922 p., представники України підписали в Берліні протокол про відкриття в Берліні і Харкові відповідних представництв України і Німеччини.

Значним успіхом міжнародної діяльності України стало укладення на початку 1922 р. договору про дружбу та братерство між УСРР та Туреччиною. Зміст його відповідав договору, укладеному між Росією і Туреччиною у березні 1921 р. З цього часу в усіх випадках, коли РСФРР здобувала дипломатичне визнання з боку якої-небудь країни, його намагалися поширити і на Україну. Договір з Туреччиною мав велике значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки. Досить зазначити, що у другій половині 20-х років частка зовнішньоторгового обороту УСРР з Туреччиною становила майже половину (45%) усієї зовнішньої торгівлі України.

На початку 20-х років напруженими залишалися відносини УСРР з великими державами. І все ж таки дипломатичний прорив здійснити вдалося. У квітні 1922 р. під час роботи конференції глав європейських держав у Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну. Все це сприяло поглибленню україно-німецьких торгово-економічних зв'язків.

58. Інтеграція України в Європейську співдружність. Участь України в діяльності ІКАО.

Європейська інтеграція - це магістральний напрям розвиткуконтиненту, який визначить як ситуацію в самій Європі в третьому

тисячолітті, так і її місце у світі. Європейська інтеграція і членствов Європейському Союзі є стратегічною метою України тому, що це єнайкращим способом реалізації національних інтересів, побудовиекономічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій усвітовій системі міжнародних відносин. Для України європейськаінтеграція - це шлях модернізації економіки, подолання технологічноївідсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій,створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможностівітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед наринок ЄС. Основними політичними вигодами послідовної європейськоїінтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системита ЇЇ інститутів, модернізація правового поля і забезпеченняпрозорості національного законодавства, поглиблення культуридемократії і повага до прав людини тощо.

У роботі дані рекомендації по подальшому розвиткуспівпраці, підвищення ефективності співпраці в різних областях

економіки, визначені першочергові цілі на шляху інтеграції України вЄС. Формування зовнішньоекономічних зв'язків і інтеграційних процесівпотягло за собою виникнення, пов'язаних з цим процесом,багаточисельних проблем, подолання яких потрібно для подальшогоуспішного функціонування зв'язків Україна – ЄС і конструктивномудіалогу між ними.В даному розрізі можна виділити слідуючі ключеві проблеми розвиткузв'язків України з країнами ЄС, які потребують першочерговогорішення:

1. Подолання негативно вліяючих зовнішніх факторів, тобто господарського кризису, політичної та соціальної нестабільності.

2. Поліпшення якісних характеристик вітчизняних товарів: - наращування обсягів та перехід в категорію класифіцируючих

товарів; - пресічення обігу сурогатів та незаконної діяльності.3. Підвищення ролі держави, для чого потрібно:

- створення державної довгострокової концепції та політики дій в галузі відновлення зовнішніх зв'язків та його регулювання;

- формування согласованої системи державного регулювання; - прискорене создання регулятивної інфраструктури та правової бази.

4. Підвищення якості продукції та надання товарного виду.5. Зниження рівня інфляції в українській економіці.

Знаходження нових ринків збуту для українських товарів. Консультації з цього приводу з представниками кількох країн-членів ЄС свідчать , зокрема , про їх принципову готовність у межах політичних та економічних реалій сприяти зменшенню митних та інших зборів на продукцїю , що експортується з України до ЄС та розширення існуючих квот по групі так званих «чутливих товарів» : сталі , текстилю , ядерних товарів та сільгосппродукції.Ці країни підтримують раціональне і прагматичне ставлення України до її інтеграції у західноєвропейські структури.Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) (з англ. International Civil Aviation Organizacion, ICAO) — заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію 1944 року, є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і координацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є біля 190 держав, у тому числі на основі правонаступництва й Україна. СРСР вступив в ІКАО 10 листопада 1970 року.ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної цивільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, правила з використання устаткування, засобів зв'язку і контролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміграційних і санітарних правил і т.д. У рамках ІКАО розробляються проекти міжнародних конвенцій.

Статутною метою ІKАО є забезпечення безпечного, упорядкованого розвитку міжнародної цивільної авіації у всьому світі і інші аспекти організації та координації міжнародного співробітництва з усіх питань цивільної авіації, у тому числі міжнародних перевезень. Відповідно до правил ІКАО міжнародний повітряний простір розділений на райони польотної інформації - повітряний простір, межі якого встановлюються з урахуванням можливостей засобів навігації та контролю за повітряним рухом. Однією з функцій ІKАО є присвоєння аеропортам світу чотирибуквених індивідуальних кодів-ідентифікаторів, що використовуються для передачі аеронавігаційної та метеорологічної інформації щодо аеропортів, планів польотів (флайт-планів), позначення цивільних аеродромів на радіонавігаційних картах і т. д. У 1992 (Резолюція A29-1) ІKАО оголосила 7 грудня Днем цивільної авіації. Надалі це рішення підтримала ООН.

59. Західноукраїнська Народна Республіка: утворення та діяльність.

Західноукраї́нська Наро́дна Респу́бліка (за старим правописом: Західно-Українська Народня Республіка; ЗУНР) — українська держава, що існувала протягом 1918 — 1919 років на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року. Охоплювала територію заселену українцями — Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада атакована Польщею за підтримки країн Антанти, насамперед Франції. 22 січня 1919 року об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Ліквідована 18 липня 1919 року в ході українсько-польської війни. Розділена між Польщею, Румунією і Чехословаччиною. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував у еміграції. Отже, героїчна спроба українського народу здобути свободу, побудувати свою державу зазнала невдачі. Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу, залізниці і прийняти цілу низку законів: «Про тимчасову адміністрацію і організацію судів» (16 листопада 1918 р.), «Про державну мову» (15 листопада 1918 р.), «Про виконання громадських прав і обов'язків» (8 квітня 1919 р.), «Про земельну реформу» (14 квітня 1919 р.), «Закон про вибори до однопалатного сейму ЗО УНР» (16 квітня 1919 р.), «Про восьмигодинний робочий день» (12 квітня 1919 р.)

60. Зовнішня політика незалежної України.

Зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності до початку XXIст., маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України у цьому поважному міжнародному органі тощо. Говорячи про проблеми та перспективи української зовнішньої політики, слід насамперед наголосити, що сприяння піднесенню міжнародного іміджу України - справа й завдання не тільки зовнішньої політики. Остання не може існувати відірвано від політики внутрішньої. Heтільки зовнішня політика має ефективно працювати на внутрішню, але й остання має працювати на зовнішню політику. Це одна з головних передумов ії ефективності, а, отже, й зміцнення міжнародного авторитету нашої держави.

61. Збройна боротьба формувань УПА у 1941 – 1945 рр

У роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН-УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти - проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил намагання поширити свій контроль на якомога більшу,частину українських земель вичікування слушного моменту для вирішального удару. Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

62.Розгортання державотворчого процесу в незалежній Україні. Становлення владних структур.

З проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, в який потрібно було досягти докорінних перетворень в усіх сферах життя, нового ступеня суспільного розвитку:

– в політичній сфері передбачалося перейти від тоталітарної системи до демократії;

– в економічній – від командно-директивної до ринкової економіки;

– в соціальній сфері – від «людини-гвинтика», яка неусипно контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної долі;

– у гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей;

– у міжнародній – від політики конфронтації радянських часів до інтеграції в міжнародне співтовариство.Розгортання державотворчих процесівЗдобувши реальний статус незалежної держави, Україна розпочала створення ефективної законодавчої, виконавчої та судової влади. Із самого початку Україна проголосила курс на створення демократичної, правової, соціальної держави.

З перших днів незалежності Верховна Рада України розгорнула активну законотворчу діяльність. Наприкінці 1991 — на початку 1992 рр. були затверджені атрибути державності — прапор, гімн, герб, прийнято Закон «Про громадянство України», Закон «Про державний кордон», Указ «Про створення державного митного комітету України», Закон «Про Збройні сили України»; були створені Національна гвардія, частини спеціального призначення, Служба безпеки та інші структури незалежної держави.

Внутрішньополітична ситуація в Україні при президентстві Л. Кравчука (грудень 1991 р.— липень 1994 р.) продовжувала бути дуже складною. Насамперед в країні тривала економічна криза, поглиблювалась інфляція, життєвий рівень населення падав. У цих умовах керівництво країни та Верховна Рада вирішили провести в країні дострокові парламентські вибори в березні 1994 р. і вибори Президента влітку 1994 р.

63. Духовне життя в Україні у 1956-1964р.: основні тенденції та характерні риси.

Динаміка оновлення суспільного життя визначалася боротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношенням реформаторських та консервативних сил. Історики вказують на хвилеподібний, непослідовний характер цього процесу. Виділяють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961 роках. Суперечливий характер оновлення особливо чітко простежується у сфері культури, науки та літератури.Духовне життя в Україні в період хрущовської «відлиги» визначали складні й неоднозначні процеси.1. Активні, але значною мірою невдалі спроби реформування в галузі освіти. Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. на XIII з'їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний вирішити одне головне завдання — подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади велике реформування народної освіти, але водночас, як зазначає італійський історик Д. Боффа, «перша спроба у світі вирішити проблеми, породжені масовою освітою у всіх розітнутих країнах ». Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд. крб. (1950 р. — лише 3,7 млн. крб.). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.В основі реформи лежав принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Проте навіть на рівні проекту ця перебудова мала серйозні недоліки. Відомий педагог-новатор В. Сухомлинський у своєму листі на адресу Хрущова (13 червня 1958 р.) справедливо вказував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти та ін. Ще більші недоліки виявилися при практичному здійсненні реформування. Матеріально-технічна база шкіл, вчительські кадри були неспроможні реалізувати нові завдання професійної підготовки учнів. Не виправдовувалися надії на високий професіоналізм спеціалістів, підготовлених на вечірніх та заочних відділеннях вузів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважалися пріоритетними. Якщо від 1950/51 навчального року до 1960/61 навчального року кількість студентів у цілому зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 раза, а на вечірніх — більш, ніж в 11 разів. У 1960 р. на денних відділеннях вузів навчалося майже 199 тис. студентів, на заочних — 174 тис, а на вечірніх — 44 тис. Суттєве зниження рівня підготовки студентів було зумовлене необхідністю для кожного абітурієнта при вступі на денне відділення мати обов'язковий дворічний стаж роботи на виробництві. Якість підготовки випускників вузів та середніх спеціальних закладів значно відставала від кількісного їх зростання.Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в задумі містила кілька принципово правильних орієнтирів, через низку причин вона не тільки не змогла підняти освіту в країні на вищий щабель, але навіть погіршила освітянські якісні показники.

64. Політичні процеси в Україні у 2004-2009 рр. політичні процеси 2004-2009 рр. про-демонстрували, що рішення судових органів КСУ, ВСУ, ВАСУ та всієї вертикалі адміністративних судів є досить зручним для правлячої еліти способом заповнення 2 прогалин у законодавстві та врегулюванні процедурних колізій. Адже, з одного боку, закон як політичне рішення є не чим іншим, як вираженням досягнутого політичною елітою консенсусу з того чи іншого питання, а їх відсутність прямо засвідчує не просто відсутність політичної волі, а неможливість досягти на певному етапі політичного процесу такої згоди. Разом з тим необхідність реалізації інтересів та легітимації дій спонукає вдаватися до використання суддівської системи як політичного інструменту. Така практика за п’ять років (а це період остаточного завершення інституційної добудови системи адміністративних судів) стала не лише традиційним способом правозастосування, а й перетворення рішень суду в інструмент легітимації ситуативних владно-політичних рішень. Так, наприклад, джерелом реалізації виборчого права є: міжнародні та вітчизняні нормативні акти та судові рішення. Останні за певних політичних обставин та за наявності прогалин у виборчому законодавстві, особливо у ситуаціях можливості подвійного трактування норм законів, можуть перетворюватися в основне джерело права, підмінюючи навіть право волевиявлення громадян. Те, що локомотивом змін має слугувати громадянин, а не політики, не викликає заперечень. Сучасна демократія – це вже не “влада більшості” та функціонування представницьких інститутів, це наявність конкурентного середовища та пред- ставлення інтересів у виробленні програм державної політики. Якість державного менеджменту безпосередньо залежить від рівноваги у політико-адміністративній системі та впровадженні тих механізмів управління, до яких не лише готове, а і яких потребує суспільство. Так само як громадянське суспільство є зрізом життя суспільства, а його зрілість засвідчує ступінь його розвитку, так і публічна політика є зрізом політики та управління, засвідчує наявність балансу в політичній системі. Публічна політика забезпечує існування каналів досягнення консенсусу у вирішенні суспільних проблем, у тому числі й подолання криз.

Читайте також:

1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
2. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
3. IV. Закономірності структурно-функціональної організації спинного мозку
4. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
5. VІ. План та організаційна структура заняття
6. VІ. Структурно-логічні схеми
7. А. Структурно-функціональна класифікація нирок залежно від ступеню злиття окремих нирочок у компактний орган.
8. Адаптивні організаційні структури управління.
9. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
10. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
11. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
12. Аналіз асортименту й структури випуску продукції.

Переглядів: 2306