• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Недемократичні політичні режими та їх типологія. Фашизм і комунізм як різновиди тоталітаризму.

демократичні цінності успішно реалізуються в багатьох країнах, однак демократії ще не стали домінуючими в сучасному світі, де переважають або традиційні автаркії (на зразок абсолютних монархій), або різноманітні сучасні форми недемократичних режимів. Останні поділяються на два підтипи: тоталітарні і авторитарні, кожний з яких відзначають свої особливості та різновиди.

Тоталітаризм – це деспотичний, диктаторський режим, який у першій половині ХХ ст. встановлено в багатьох країнах Європи, Азії та Латинської Америки. Першою тоталітарною державою після жовтневого перевороту 1917 року став Радянський Союз.

тоталітаризм – це політичний режим і суспільна система, які характеризуються здійсненням певною політичною системою повного контролю над життєдіяльністю всього суспільства і життям кожної людини зокрема, жорсткою регламентацією з боку держави, яка при цьому спирається на засоби прямого збройного насильства, яке поширюється на функціонування усіх суспільних сфер. Родоначальники теорії тоталітаризму італійці Б. Муссоліні і Д. Джентіле оперували зазначеним терміном у позитивному значенні і відзначали тоталітаризм як єдність особистості, партії і держави в ім’я вищої національної ідеї.

Тоталітаризм як теорія і практика зріс на соціально-історичному ґрунті ХХ століття. У цей час уже стало зрозумілим, що розвиток суспільства неминуче супроводжують зміни в системі розподілу праці, поява нових видів потреб, які приводять до втрати керованості державою соціальними процесами. Водночас хаос структурних змін органи влади намагались подолати простими рішеннями, пошуком деякої ідеї, спроможної інтегрувати всі соціальні групи. Це логічно обумовило поступову актуалізацію тоталітарної ідеї.

Але тоталітаризм значно раніше започаткував своє власне ідейне формування. Це сталося в контексті історичного розвитку політичної думки, зосередженої на обґрунтуванні переваг етатизму, тобто необмеженої влади держави, і автократії – самодержавного правління. В глибоку давнину генезис ідеї тотального підкорення індивіда державою був обумовлений реакцією на різноманітність людських потреб і форм розподілу праці, які постійно трансформувалися. І саме у державі знаходився єдиний центр примирення різнорідних інтересів, з якого також відбувалося управління всіма соціальними процесами. Автократична традиція в управлінні суспільством була властива політичній думці Сходу і Заходу: на Сході – це школа легістів (середина ІV ст. до н. е.), на Заході – це політична філософія Платона. За Платоном, правильно організована держава необхідна для формування морально досконалої людини: заради блага суспільства особі заборонено все, що порушує державну єдність (сім’ю, приватну власність, пошук істини).

Той факт, що у ХХ ст. зазначену ідею втілено на практиці у деяких країнах, дозволив виявити і систематизувати ознаки тоталітаризму, визначити видову специфіку останнього. Критика теорії тоталітаризму започаткована працями Ханни Арендт (1906-1975). І тому, незважаючи на істотні змістовні відмінності, обґрунтування тоталітарної моделі держави у Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли, Сен-Сімона, Ж.-Ж. Руссо, а пізніше – у К. Маркса, Ф. Нцше, В. Леніна дослідники обґрунтували спільну логіку ознак тоталітарних концепцій.

По-перше, генетичні витоки тоталітаризму знаходяться в політизації соціальних утопій. Утопія як закрита, закінчена система, яка описує ідеальний суспільний устрій, не залишає у ньому місця для дисгармонії, суперечностей і ворожих їй ідей та дій. Отже, тоталітарна утопія реалізується у формі ідеології, яка достатньо чітко обґрунтовує мету колективних дій. У ній спільні цілі конкретизуються і втілюються шляхом соціального і економічного планування. Таке планування потребує сильної влади, а також масової підтримки. Що досягається шляхом невпинного зростання інститутів влади і соціального контролю.

По-друге, передумовою тоталітаризму є конкретні соціальні реалії, які роблять можливим практичне втілення зазначеної ідеї. І серед них назвемо такі:

- індустріальна стадія розвитку суспільства (привела до створення організаційних надцентрів-монополій, посилення держави і в цілому елементів раціональності і керованості в усіх сферах, до прогресу в науково-технічній сфері);

- колективістсько-механістичний світогляд (породжений індустріальною стадією та поширенням масштабів впливу держави), що сприймає світ як механічну систему, а державу як організований механізм, покірний єдиній команді;

- психологічна невдоволеність людей (пов’язана з руйнуванням традиційних колективістських, общинних і релігійних зв’язків, атомізацією суспільства, зростанням соціальної відчуженості), що штовхає на пошук сенсу життя в нових ідеологічних цінностях і колективістських формах організації, оскільки лише тоталітаризм залишається психологічно привабливим для соціально відчуженої та самотньої особистості;

- соціально-економічні кризи інтенсифікують тоталітарні рухи (вони прискорюють визрівання необхідних для тоталітаризму соціальних передумов – появу маргінальних груп, схильних до політичних авантюр, обґрунтованих ідеологічними утопіями, а також такими психологічними якостями як неспокій, агресивність, егоцентризм, що робить їх піддатливим соціальним матеріалом для тоталітарних переворотів);

- відповідні політичні умови, які викликають етатизацію суспільства (супроводжуються виходом на політичну арену тоталітарних рухів і партій нового типу – напіввоєнних ієрархізованих організацій, які сповідують вождизм).

По-третє, тоталітарні режими утверджуються на основі певного ідеологічного образу, відзначеного спільними властивостями. Тоталітарна ідеологія є революційною, оскільки обґрунтовує необхідність, а також способи формування нового суспільства і „нової людини”; ґрунтується на соціальних міфах, які мають значення релігійних символів (комунізм, месіанство робітничого класу, перевага арійської раси тощо); просякнута патерналізмом (ідеологічним патронажем вождів над мало інтелектуальною масою), а також монополією на істину, оскільки відкидається будь-яке інакодумство.

По-четверте, у політичній сфері тоталітаризм – це монополізація влади в руках однієї партії – одного лідера; зрощення правлячої партії з державою; одержавлення громадянського суспільства; заборона всіх несанкціонованих владою політичних партій і суспільних рухів; формальне допущення громадян до політичного життя і фактичне відчуження їх від нього; безальтернативні форми демократії, які створюють видимість всенародної підтримки влади на всіх рівнях через закриті канали бюрократичним способом; відсутність механізму наступності влади; ігнорування права, законності, легального правосуддя; існування потужного апарату соціального контролю і примусу (служба безпеки, армія, поліція).

По-п’яте, у соціальній сфері тоталітаризм створює соціальну структуру, яка відповідає його ідеології і декларує соціальну зверхність певного класу, нації, раси і поділяє всіх людей на „своїх” і „чужих”. Це – обов’язковий атрибут тоталітаризму. Скасування інституту приватної власності веде до масової люмпенізації і тоталітарної матеріальної залежності людей від держави. Руйнування попередньої соціальної структури супроводжується формуванням нової, якій влада на власний розсуд надає економічні і соціальні привілеї. Отже, здійснюючи зрівнялівку у розподілі матеріальних благ для більшості громадян, він породжує багатошарову номенклатуру.

По-шосте, в економіці також присутнє повне домінування ідеологічних настанов тоталітаризму, які етатизують господарське життя, обмежують і – у перспективі – повністю ліквідують приватну власність і ринкові відносини, завдяки впровадження командно-адміністративних методів управління.

Сталінізм, керуючись теорією класової боротьби, спрямував свою політику масових репресій на непролетарські верстви. Послідовно нищили буржуазію, дворянство, духовенство, так звану “буржуазну” і “націоналістичну” інтелігенцію. Наприкінці 20-х – початку 30-х рр. ворогами була оголошена найчисельніша соціальна верства країни – трудове селянство, яке мужньо протистояло більшовицькій політиці примусової колективізації. Спочатку репресії спрямовано проти економічно незалежної, більш заможної частини селянства, а потім значну його частину було виморено штучно створеним більшовицьким режимом голодом 1932-1933 рр., який став інструментом масового політичного терору. Це була політика голодомору. Терор голодом був методом політичного упокоєння українців. Тобто українців нищили і як селян, що опиралися колективізації та хлібозаготівлям, і як громадян республіки, котрі виявили стійкі традиції соціально-визвольної боротьби. Тому голодомор не випадково збігся з масовим знищенням національної інтелігенції. Всього органами державної безпеки у 1932-1933 рр. в Україні було заарештовано 199 тис. осіб.

Сучасна політологія обґрунтовує ці та інші кроки тоталітарних режимів високою здатністю тоталітаризму до мобілізації ресурсів і концентрації засобів для досягнення обмежених цілей – ведення війни, нарощування оборонної потужності, прискорення індустріалізації країни тощо. Він також „привабливий” своєю псевдо патронажною сутністю для індивіда, який відчуває панічний страх перед відчуженням, конкуренцією та відповідальністю, властивими капіталізму. Гігантський апарат соціального контролю і примусу забезпечує живучість та ситуативну ефективність цього режиму.

Водночас тоталітарний режим реалізує екстенсивні методи господарювання й існує головним чином за рахунок надмірної експлуатації природних ресурсів та обмеження споживання більшості населення. Уперше це продемонстровано першою і класичною формою тоталітаризму – комунізмом (соціалізмом) радянського зразка, створеним у 1918 р. У сталінізмі поєднались минуле (починаючи з епохи Івана Грозного) і нове, набуте в процесі небувалого соціально-політичного експерименту. Знищення інституту приватної власності та інституту людини і відторгнення інших загальнолюдських цінностей робило цей режим лівим різновидом тоталітаризму. Тоді як італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм – це його праві різновиди.

Фашизм в Італії виник у 1922 р. на основі ідеї відродження колишньої могутності Римської імперії. Специфіка італійського фашизму полягала в його залежності від позиції впливових у державі політичних сил – короля і його оточення, сильної аристократії, армії та католицької церкви. Водночас його ідеологічна програма була запозичена з німецького соціалізму, тоді як агресивність – імпортовано з Німеччини. Способи ведення урядової політики виявилися запозиченням ленінського стилю диктатури. Корпоративізм як універсальний шлях спасіння суспільства був британського зразка. Власним набуттям італійського фашизму була театральність і зовнішня видовищна атрибутика.

Так само і у випадку німецького націонал-соціалізму: міф про вищість арійської раси створив французький соціолог Ж.-А. Гобіно. Економічну філософію нацисти взяли з гасла північноамериканського „Нового курсу”: „загальна користь вища за приватну”, а також з принципів радянської економічної політики. Специфічно німецькою складовою нацизму залишалося прагнення до завоювання життєвого простору; нацисти не могли змиритись з перспективою перебування на порівняно невеликому і перенаселеному географічному просторі, в якому продуктивність праці завжди відставатиме від стандартів країн, краще забезпечених природними ресурсами. Нацисти також опанували радянські методи управління: однопартійну систему і панування партії-держави в політичному житті, ключову роль політичної поліції в насильницькій інтеграції суспільства, концентраційні табори, адміністративне переслідування інакомислячих, а також організацію співробітництва споріднених за духом партій у зарубіжних країнах, пропагандистські технології тощо. До того ж нацистський план перетворення суспільства ставив метою усунути свободу не лише у сфері виробництва матеріальних благ, але й у виробництві самої людини. У ній йшлося про надання індивідам, наділеним необмеженою владою, повний контроль над процесом відтворення людини, а також знищення неповноцінних.

Тоді як головні відмінності основних різновидів тоталітаризму щоразу виражають їх політичні цілі: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялися також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.

Таким чином, тоталітаризм в обох його різновидах на нинішньому етапі суспільного розвитку зазнав поразки. Але це ще не означає що він не може відновитися в майбутньому.

Основні ознаки тоталітарного та авторитарного режимів.

Сутність, особливості авторитаризму та різноманітність його форм.

Підтипом недемократичних режимів є авторитарні системи (від лат. autoritas – влада). З тоталітаризмом їх об’єднує диктаторський, не обмежений законом характер влади. Водночас тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем придушенням демократичних свобод і всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади (див. Табл. 9.1).

Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, які усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за владу не допускається.

Авторитарні риси режиму знаходять свій прояв в тому, що влада зосереджується в руках однієї людини (монарха, диктатора, деспота) або вузької групи осіб. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням. Режиму не властивий тоталітарний контроль над суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю поглинається державою. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.

Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити такі різновиди.

Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, у яких до влади прийшли релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

Військово бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових діяльність представницьких інституцій значно обмежується, або й взагалі забороняється. Так було в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора. Персональна тиранія була притаманна для режимів Барре в Сомалі, Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа.

Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою, виборні представницькі органи відсутні.

Неототалітарні режими. Вони формально функціонують при наявності багатьох партій, опозицій, періодичних виборів, але завдяки різного роду маніпуляціям влада зберігається в руках однієї масової партії. Такі режими існують в Мексиці і Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці і БААС у Сирії).

В ряді країн авторитарна влада показала відносну здатність успішного розв’язання завдань економічного розвитку (Чилі, країни Південно-Східної Азії). На цій підставі дехто з аналітиків обстоює тезу про можливість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління в посткомуністичних країнах для більш успішного вирішення завдань переходу до демократії. Безумовно, для успішного вирішення завдань трансформації суспільства потрібна чітка організація владної системи. Але це не значить, що сильна влада обов’язково повинна набирати авторитарних форм. Та й досвід Чехії, Латвії, Литви, Естонії, які здійснили успішний безпосередній перехід від тоталітаризму до демократії, переконливо доводить, що демократично організована влада здатна успішно розв’язати надскладні завдання трансформації. До того ж не виключено, що у авторитарного лідера може з’явитися спокуса відкинути демократичні механізми здійснення влади і встановити диктаторський режим. Для такого повороту завжди можна знайти виправдання: від необхідності жорстких “непопулярних” кроків для подолання кризових явищ до звинувачення парламенту у неконструктивній діяльності, а політичних партій та преси – у перебільшеній критиці дій влади (прикладами є Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія).

Перехідний період – це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадянського суспільства зі складною структурою громадських об’єднань і асоціацій, процес формування демократичної політичної свідомості і демократичної політичної культури. Тільки авторитарними методами, без широкого залучення демократичних політичних сил, демократичне суспільство не побудувати. Тому, без практичної розбудови демократії до неї, насправді, не можна перейти.

Читайте також:

1. Алгоритмічна конструкція повторення та її різновиди: безумовні цикли, цикли з після умовою та з передумовою.
2. Боротьба укр. селянства проти політики “воєнного комунізму”. Н. Махно.
3. Валютний курс. Режими встановлення валютних курсів
4. ВАЛЮТНІ РЕЖИМИ ТА ВАЛЮТНА ІНТЕРВЕНЦІЯ. ВПЛИВ ВАЛЮТНОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ НА ГРОШОВУ МАСУ. СТЕРЕЛІЗАЦІЯ.
5. Вибір, розміщення, режими роботи компенсуючих пристроїв.
6. Види і режими буріння похило-скерованих свердловин
7. Визначте соціально-економічні та політичні фактори утворення Київської Русі.
8. Виробничий процес, його різновиди і структура
9. Відтворення та його різновиди
10. Внесок народу України у перемогу над фашизмом. Україна – одна з фундаторів ООН.
11. ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ
12. Воєнний комунізм і НЕП

Переглядів: 4692