Основні показники макроекономічної стабільності

Одним з таких показників макроекономічної стабільності є показник кількості безробітних. Безробіття завжди було і лишається однією з найгостріших проблем ринкової економіки. Більше того, як визнають американські економісти П. Самуельсон та В. Нордгауз, «безробіття лишається головною соціальною бідою ринкової економіки».

Безробіття, особливо коли воно стає масовим, — це не лише гостра соціальна проблема, а й причина величезних матеріальних втрат, яких зазнає суспільство внаслідок того, що, з одного боку, мільйони людей виключені з виробничого процесу, а з іншого — більшість з цих «зайвих» людей змушена брати на своє утримання держава, тобто знову ж таки суспільство.

Як правило, зауважував американський економіст Г. Хаберлер, «кожна година, що витрачається внаслідок існування безробіття, означає скорочення виробництва, а скорочення виробництва — це пряма втрата матеріальних благ».

Економічна система, яка не повністю використовує ресурси робочої сили, що кожного разу пропонуються на ринку праці, функціонує не досягаючи межі своїх виробничих можливостей. «Величина суспільного продукту, недоотриманого внаслідок існування безробіття, — як констатує американський економіст Е. Долан, — інколи може сягати сотень мільярдів доларів».

Безробіття як соціальне явище характеризується неможливістю певною кількістю громадян у працездатному віці знайти собі роботу за незалежних від них причин, а служба зайнятості не може запропонувати їм відповідної роботи.

Безробіттю передують глибокі структурні зрушення в економіці, які стримують диспропорції між кількістю, якістю і структурою попиту і пропозиції праці; спади і кризи в економіці, які ведуть до скорочення попиту на працю і нерівномірне розміщення продуктивних сил, в результаті чого попит і пропозиція праці розділяються територіально.

Також може скластися така ситуація, коли в один і той же час серед одних категорій робітників у відокремлених районах спостерігається досить високий рівень зайнятості, а інколи і незадоволений попит на робочу силу, а в інших районах залишається безробіття.

Нерівномірність пропозиції та попиту трудових ресурсів може відбуватися також серед різних категорій працівників за фахом. У тих районах, де попит на робочу силу залишається незадоволеним, відбувається зростання заробітної плати, що у свою чергу призводить до зростання витрат виробництва і, як наслідок, до підвищення цін.

Проте безробітні не мають можливості зразу оволодіти іншими, а іноді навіть досить рідкими та складними, спеціальностями, бо це потребує значних витрат часу, фінансів та особистих зусиль. Але, коли безробіття приймає масовий характер, працюючі вимушені погоджуватися на меншу заробітну плату, що сприяє повільному зниженню цін.

Певна річ, не можна повну зайнятість ототожнювати з абсолютною відсутністю безробіття. Це так само дійсно, як і те, що природна норма безробіття ніколи не може дорівнювати нулю. Проте рівень безробіття має наближатися до своєї природної норми. Повна зайнятість визначається як різниця між загальною кількістю працездатного населення та природною нормою безробіття.

Природного характеру безробіття може досягти лише за умов збалансованості ринку робочої сили. Якщо кількість безробітних, шукаючих роботу, перевищує існуючі вакансії, це вказує на незбалансованість ринку робочої сили, яка у даному випадку супроводжується дефіцитом сукупного попиту та циклічним безробіттям.

При надлишковому сукупному попиті спостерігається дефіцит робочої сили, коли існує перевищення кількості робочих місць над кількістю робітників, шукаючих роботу. Тоді фактичний рівень безробіття навіть нижчий за природну норму безробіття. Але, як правило, в економіці має місце ситуація, коли фактичне безробіття перевищує свій природний рівень.

Між тим, значна більшість західних економістів дотримуються думки, що поточний рівень безробіття не обов’язково має бути обмежений природним безробіттям у декілька відсотків, а може бути і вищий за нього і досягати 6-7% від загальної кількості безробітних.

На їх погляд такий стан ринку робочої сили є показником ефективного функціонування економічної системи, що на відміну від низького рівня безробіття, яке супроводжується зростанням оплати праці найманих робітників, не сприяє розкручуванню інфляційної спіралі і, як наслідок, погіршенню загального стану в економіці.

Взагалі існування деякого відсотка безробітних за умов повної зайнятості на перший погляд здається декілька незрозумілим. Але, якщо пригадати, що економіка постійно змінюється, утворюються нові робочі місця, а старі ліквідуються, що люди постійно поповнюють ринок праці та покидають його, ситуація декілька роз’яснюється. Це пов’язано з тим, що завжди є люди, які не мають роботи, але шукають її. Це саме та ситуація, коли загальний стан економіки не має ніякого значення.

Коли фактичний рівень безробітних дорівнює природній нормі, то люди, які шукають роботу, як правило, знаходять її за досить незначний період часу. Те само відбувається і з роботодавцями, які шукають працівників для заповнення існуючих вакансій. Підвищення норми безробіття у більшості випадків свідчить про погіршення стану серед безробітних.

У свою чергу, зниження цієї норми у більшості випадків призводить до інфляції заробітної плати, коли роботодавці не можуть найняти необхідну кількість працівників за умов існуючого рівня заробітної плати. Таким чином, для вирішення цієї проблеми необхідно утримувати фактичну норму безробіття на рівні, досить близькому до її природної норми.

В основі безробіття полягає залежність «заробітна плата - рівень цін». На фоні зростання заробітної плати поступово зростають витрати виробництва і як наслідок зростання цін на продукцію. Зростання цін у свою чергу сприяє прагненню працівників до підвищення заробітної плати. Коло замикається.

Між тим, постійне зростання витрат виробництва призводить до скорочення чисельності працівників на підприємстві і відповідно до підвищення рівня безробіття. Одним із шляхів виходу із цієї ситуації є підвищення ефективності праці, яка надає можливість зростання винагороди за працю, не впливаючи на рівень цін. Проте здебільше процес зростання заробітної плати та рівня цін відбувається незалежно від підвищення продуктивності праці.

Закономірність залежності рівня безробіття від темпів приросту цін у 1958 році опублікував новозеландський вчений А.Філліпс, зобразивши її графічно (Рис.6.1).

Цей висновок став результатом багаторічних, з 1861 по 1957 роки, досліджень, які проводились на базі емпіричних даних і які полягли в основу встановленого кореляційного зв’язку між динамікою номінальної заробітної плати та існуючим рівнем безробіття.

РЦ

РБ

Рис. 6.1. Крива Філліпса.

Крива Філліпса вказує на існування обернено пропорційної залежності між рівнем безробіття РБ і рівнем зростання цін РЦ.

А.Філліпс встановив, що коли рівень безробіття дорівнює приблизно 6-7%, рівень заробітної плати залишається відносно стабільним на відміну від того, коли рівень безробіття падає нижче цих відсотків, що супроводжується зростанням рівня заробітної плати. Та чим більше рівень безробіття наближується до свого мінімального значення, тим швидше зростає рівень заробітної плати, а відповідно і ціни, що призводить до посилення інфляційних процесів. І навпаки, коли РБ > 7%, тобто в умовах масового безробіття, рівень заробітної плати значно зменшується, а ціни падають нижче своєї нульової відмітки.

Тобто, якщо не відмовлятись від заданого темпу зростання продуктивності праці, подолати інфляцію можна лише за рахунок зростання безробіття. Таким чином, високі рівні інфляції супроводжуються низьким рівнем безробіття і навпаки. Оскільки рівень безробіття відображає рівень виробництва, то лінія АВ може бути також зразком обернено пропорційної залежності між рівнем інфляції та рівнем виробництва.

Відповідно до теорії Філліпса кожна держава має зробити вибір: або інфляція, або безробіття. Інфляція є своєрідною платою за високий рівень зайнятості, а безробіття в свою чергу - платою за цінову стабілізацію.

Серед фінансових параметрів основним показником макроекономічної стабільності чи, навпаки, нестабільності є динаміка індексу цін або інфляція. Економічний ландшафт кожної країни значною мірою визначається розмірами інфляції. Чим вищі темпи інфляції, тим більша макроекономічна нестабільність, і насамперед нестабільність національної валюти як фундаментального інструменту функціонування будь-якої ринкової економіки і фінансової системи. І навпаки, чим нижчий рівень інфляції, тим вищою є макроекономічна стабільність, тим ефективніше функціонує грошово-кредитна та фінансова система.

Інфляція — це складний, багатофакторний феномен, який проявляється у зростанні цін на товари та послуги. Як процес кумулятивного зростання цін вона глибоко вражає економіку будь-якої країни. Особливо руйнівного характеру набуває розвиток інфляції в країнах, що трансформуються. В усіх цих країнах в процесі економічних реформ відбувалася лібералізація цін, яка була пов'язана з усуненням значною мірою державного контролю над ними. А відтак першим, досить «шокуючим» результатом лібералізації цін було стрибкоподібне та фронтальне їх підвищення.

Інфляційний процес на початковому етапі економічних реформ підштовхувався товарним дефіцитом, який був успадкований від адміністративно-командної системи. Тому в процесі лібералізації цін у країнах з перехідною економікою відбувалося потворне переплетіння різних факторів розвитку та стимулювання інфляції: «інфляції попиту» та «грошової інфляції». Ці типи інфляції, злившись в єдиний могутній інфляційний процес, певною мірою дезорганізували, деформували, спотворили та виснажили економіку.

Антиінфляційна політика в будь-якій країні, як з розвиненими ринковими відносинами, так і в країнах з перехідною економікою, має бути науково обґрунтованою, всебічно зваженою, а отже, максимально ефективною. Адже, як вже наголошувалося, чим вищі темпи інфляції, тим більша макроекономічна нестабільність у країні, і, навпаки, однією з важливих ознак економічної і соціальної стабільності є відсутність інфляції чи її незначний рівень.

Хоча інфляція — це багатофакторне явище, все ж одним з головних і визначальних її чинників є бюджетний дефіцит. І хоча взаємозв'язок інфляції і бюджетного дефіциту доволі складний, можна стверджувати, що саме дефіцит значною мірою обумовлює інфляцію. Вплив інфляції на стан бюджету загалом теж негативний. Однак за певної фінансової політики його можна значно обмежити, встановивши приблизно однаковий вплив інфляції як на видатки, так і на доходи бюджету.

Дефіцит бюджету держави — досить багатопланове і неоднозначне явище, яке завжди вимагає детального дослідження. Його розміри визначаються двома чинниками. По-перше, це об'єктивне співвідношення видатків і доходів, що характеризує рівень збалансованості потреб і можливостей. По-друге, це суб'єктивний, обліковий підхід до визначення розмірів бюджетного дефіциту. У зв'язку з цим виникає питання про визначення самого поняття «бюджетний дефіцит». Можна навести численні приклади визначення бюджетного дефіциту як різниці між видатками і доходами.

Загалом це визначення правильне, але неповне і тому неточне. Адже при цьому виникає елементарне питання: яким чином можуть бути профінансовані «зайві» видатки, якщо під них немає ніяких доходів? Адже у фінансах діють ті ж самі закони, що і в природі: ніщо нізвідки не з'являється і нікуди безслідно не зникає. Це означає, що, визначаючи бюджетний дефіцит, необхідно у певний спосіб структурувати доходи бюджету.

З погляду формування доходної бази бюджету його доходи поділяються на дві групи: постійні та поворотні. Держава, як і суб'єкти підприємницької діяльності, може користуватись власними і позиковими коштами. Власні кошти — це ті доходи, що безпосередньо надійшли їй у постійне користування від державного сектора чи у результаті податкового перерозподілу ВВП. Позикові кошти мають обумовлені терміни їх використання. Під бюджетним дефіцитом, незалежно від того, як його визначають, розуміють перевищення видатків над власними доходами держави, що надійшли на постійній основі.

Важливу роль у макроекономічному аналізі відіграє показник державного боргу. Як і всі інші, він не має і не може мати однозначної оцінки. Залучення державою позикових коштів на фінансування потреб економічного зростання і підтримання соціальної стабільності дає змогу прискорити вирішення певних завдань фінансової політики. Власне, це фінансування за рахунок майбутніх доходів, яке, крім того, створює і передумови для зростання ВВП. Але водночас накопичення значного державного боргу може стати критичним дестабілізуючим чинником у суспільстві, про що свідчать, наприклад, уроки фінансової, економічної та політичної кризи в Аргентині у 2001 р.

У цілому, існують досить точні показники, які відображають головні макроекономічні параметри. За їх допомогою ми можемо як об'єктивно оцінити макроекономічну та макрофінансову ситуацію, так і активно впливати на неї. Водночас переважна більшість цих показників мають дуалістичний характер.

Саме це пояснює, чому одні й ті самі досягнуті параметри можуть по-різному, іноді прямо протилежно, оцінюватись науковцями, політиками і широкими верствами населення або різними політичними силами. У цьому, власне, і полягає складність реалізації економічної та фінансової політики держави та її макроекономічної оцінки.

У цілому більшою чи меншою мірою всі показники корелюють із розвитком економічної ситуації. Так, зростання чи зменшення рівня інфляції вело в наступному році відповідно до прискорення чи уповільнення темпів економічного спаду. Водночас взаємозалежність між окремими показниками чітко не виражена.

Наприклад, зниження рівня інфляції і поліпшення стану торговельного балансу не відображалось адекватно на динаміці курсу національної валюти. Так, у 1995 р. ціни споживчого ринку зросли у 2,8 рази, а курс українського карбованця знизився в 4,6 рази. Найвищий рівень інфляції був зафіксований у 1993 р. за скорочення майже втричі порівняно з попереднім роком рівня бюджетного дефіциту відносно обсягу видатків бюджету.

Показники ж рівня безробіття взагалі випадають із загального контексту розвитку економічної ситуації, але це скоріше за все специфіка його врахування, коли підприємства не працювали, однак своїх працівників не звільняли і не платили їм заробітну плату.

Відсутність чітко детермінованих зв'язків між основними макроекономічними показниками в 1991—1996 рр. свідчить про недостатню керованість ситуацією в економіці та фінансах у цей період. На той час ще не була створена у повному обсязі відповідна законодавча база, не визначена до кінця роль держави в економічній системі, не врегульовані питання взаємодії фінансових органів та інституцій, не досить чітко визначені їх функції і повноваження.

Водночас саме подібний розвиток ситуації привів до чіткого усвідомлення необхідності створення надійної системи макроекономічного регулювання в Україні з посиленням ролі державних структур, але на основі використання саморегульованих механізмів, властивих ринковій економіці. Саме активізація впливу на економічні процеси і стала одним із вагомих чинників досягнутої макроекономічної стабілізації.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Макроекономічна стабільність в умовах ринкової економіки	\|	Макрофінансові показники економічної рівноваги

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.