• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Транспортне обслуговування виробництва

Таблиця 1

Виробнича потужність цеху за продуктивністю обладнання

На основі даних таблиці можна зробити висновок, що ос­новною є група обладнання «1». що займає найбільшу питому вагу в загальній кількості обладнання. Виробнича потужність його дорівнює 23,4 тис. шт. виробів, що й приймається за виро­бничу потужність даного цеху При цьому обов'язковим є роз­робка плану заходів для ліквідації «вузького місця» даного цеху, а саме для підвищення виробничої потужності обладнання гру­пи «3».

Виробнича потужність цеху, який оснащений різноманіт­ним обладнанням, визначається пропускною спроможністю ос­новної групи за умови, що на даному обладнанні виготовляють­ся деталі для одного найменування виробу.

Якщо ж на ньому обробляються (виготовляються) деталі для декількох найменувань, то виробничу потужність цеху роз­раховують на основі трудомісткості збірного комплекту виробів, що формується на основі їх кількісного співвідношення, перед­баченого у виробничій програмі. При цьому по кожній групі об­ладнання розраховується норма трудомісткості обробки одного комплекту. Виробнича потужність групи обладнання розрахову­ється як відношення планового ефективного фонду часу роботи кожної групи на норму трудомісткості одного комплекту.

Існують цехи, виробнича потужність яких залежить від розміру виробничої площі, наприклад, збиральні, формувальні. їх потужність визначається наступним чином:

де S - корисна виробнича площа цеху;

ЕТ - ефективний фонд часу використання виробничої площі;

М - кількість кв. метр-годин для виготовлення одиниці продукції.

Виробнича потужність підприємства. Виробнича потужність підприємства, як згадувалося ви­ще, визначається за потужністю основного цеху (цехів). Для її найбільш повного використання доцільно встановити відповід­ності потужностей основних та інших цехів (виробничих, допо­міжних), що також дозволяє запобігти утворенню «вузьких місць» та їх ліквідації. Вона можлива завдяки, наприклад, про­веденню модернізації обладнання, перегляду технологічних процесів та норм, збільшенню змінності.

Визначення ступеня відповідності виробничих потужнос­тей цехів та виявлення «вузьких місць» здійснюється за допомо­гою коефіцієнту сполученості:

К_с = ВП₁/ВП₂,

де ВП_{І ,}ВП₂ - виробнича потужність цехів, для яких ви­значається коефіцієнт.

Наприклад, виробнича потужність основного цеху А - 25 тис. одиниць продукції, іншого виробничого цеху В - 20 тис. одиниць. Коефіцієнт сполученості дорівнюватиме - 0,8 (менше 1). Це свідчить про наявність «вузького місця» (цех В) та необ­хідність в додаткових заходах для підвищення виробничої по­тужності цеху В.

2. Аналіз ефективності використання потужності підприємства

Для аналізу ефективності використання виробничої поту­жності розраховуються:

- коефіцієнт використання виробничої потужності - від­ношення обсягу виробленої продукції до планової або фактичної виробничої потужності. Низьке значення цього коефіцієнту (мен­ше 70%) свідчить про наявність резервів збільшення обсягу випус­ку продукції в плановому періоді. Даний показник об'єктивно ві­дображує напруженість виробничої програми підприємства. При­клад розрахунку даного показника приведений в таблиці 2.

Таблиця 2

Вихідні дані для аналізу ефективності використання потужності

- коефіцієнт екстенсивного використання обладнання - відношення фактичного часу роботи обладнання до нормативного (планового) з урахуванням режиму роботи підприємства та часу для проведення регламентованого ремонту. Даний показник характеризує ступінь використання часу роботи обладнання.

- коефіцієнт інтенсивного використання обладнання - відношення фактичного обсягу виробництва продукції на конкретному обладнанні за одиницю часу до нормативної продуктивності цього обладнання. Даний коефіцієнт свідчить про ступінь використання потужності обладнання.

- інтегральний коефіцієнт використання обладнання є добутком інтенсивного та екстенсивного коефіцієнтів, характеризує рівень використання обладнання в часі та за потужністю.

- коефіцієнт змінності роботи обладнання.

а) для працюючого він розраховується як відношення загаль­ної кількості обладнання, що працює в кожну зміну за добу (до­буток числа станків та числа змін) до кількості одиниць встановленого обладнання (загальне число станків, що працювало про­тягом дня). Наприклад, 50 станків працювало протягом дня, з них в одну зміну 10, у дві - 22, у три - 18, тоді коефіцієнт змін­ності дорівнює 1*10+2*22+3*18/50=2,16.

б) для встановленого він дорівнює добутку коефіцієнту змінності обладнання, що працювало та частки цього обладнан­ня у встановленому. Наприклад, у цеху встановлено 60 станків, з них працювало тільки 50 одиниць, тоді частка працюючого об­ладнання складе 50/60=0,833, а коефіцієнт змінності встановле­ного обладнання - 2,16*0,833 = 1,8

Розрахунок рівня використання потужностей здійснюєть­ся для кожного виду продукції.

3. Визначення планового коефіцієнту використання потужностей

На основі розрахунків наявної виробничої потужності та ефективності її використання виявляються певні внутрішньови­робничі резерви збільшення потужностей без введення додатко­вого обладнання (виробничих потужностей).

Внутрішньовиробничі резерви підвищення ефективності використання діючих виробничих потужностей поділяються на екстенсивні й інтенсивні.

- екстенсивні - збільшення ефективного фонду часу роботи обладнання в межах режиму роботи підприємства (скорочення внутрішньозмінних і цілоденних простоїв обладнання, тривалості планових ремонтів).

- інтенсивні - більш повне завантаження обладнання в одиницю часу.

Плановий коефіцієнт використання виробничих потужно­стей розраховується як добуток даного коефіцієнту в звітному році та індексу його зростання в плановому періоді.

4. Розрахунок виробничої потужності підприємства у плановому періоді

Виробничу потужність варто розраховувати для всіх видів продукції у натуральних і вартісних показниках. На початково­му етапі планування виробничих потужностей (для виконання виробничої програми) їх величина розраховується як добуток потужностей звітного періоду та планового коефіцієнту ефекти­вності використання виробничих потужностей.

Отримана величина є проектом виробничої програми під­приємства, що сформований на основі його потужностей (мож­ливостей).

Проект виробничої програми підприємства, що сформова­ний на основі портфелю замовлень (плану обсягу продажу) по­рівнюється з отриманою плановою величиною виробничої потужності та з'ясовується, чи досить наявних потужностей для виконання виробничої програми на плановий рік по кожному виробу-представнику.

За умови, коли виробнича потужність підприємства пере­вищує показники даного проекту, то має місце недовантаженим (неповне використання) потужностей, що сприяє зростанню ви­трат на виробництво продукції. В цьому випадку необхідно шу­кати додаткові можливості збільшення обсягу продажу та їх до­вантаження.

Якщо даний проект виробничої програми перевищує ви­робничу потужність (при розширенні асортименту продукції, через наявність застарілого обладнання), то реалізація його стає неможливою за існуючих умов. З метою збереження покупців необхідно провести комплекс заходів щодо ліквідації «вузьких місць» та збільшення виробничих потужностей або відмовитися від можливості підвищення обсягів випуску та реалізації (мож­ливостей підприємства на ринку).

Таким чином, виробнича програма є інструментом узгоджен­ня можливого обсягу продажу (можливостей підприємства на рин­ку) з виробничою потужністю підприємства в планованому періоді.

Для такого узгодження розробляється плановий баланс виробничих потужностей щодо кожного виду продукції та під­приємства в цілому.

У ньому відображуються наступні показники:

• виробничі потужності на початок планового періоду (вхідна);

• величина введених потужностей протягом планового періоду;

• величина виведених потужностей за плановий період,

• виробничі потужності на кінець планового періоду (вихідна);

• середньорічна потужність у плановому періоді.

Баланс складається з чотирьох розділів:

1-й розділ. Потужність на початок планового періоду. В ньому вказуються основні дані щодо наявних потужностей на початок планового року (назва обладнання, дата введення в екс­плуатацію, потужність та ін.)

2-й розділ. Збільшення потужності в планованому році. В даному розділі міститься інформація про запровадження в дію нових і розширення діючих потужностей (їх величина). Плану­ється збільшення потужностей за рахунок реконструкції, пере­озброєння, організаційно-технічних заходів.

3-й розділ. Зменшення виробничої потужності в планова­ному році. В ньому надається інформація про вибуття як зага­лом по підприємству, так і в розрізі окремих причин: зміна но­менклатури продукції або збільшення трудомісткості, зміна ре­жиму роботи, зменшення змінності, вибуття внаслідок старіння.

4-й розділ. Потужність на кінець планованого періоду. Крім даних про виробничу потужність на кінець року, в цьому розділі вказується величина середньорічної потужності та кое­фіцієнт використання середньорічної потужності в планованому році.

На основі балансу виробничих потужностей і в ході його розробки здійснюється:

• уточнення можливостей для виконання виробничої програми;

• визначення коефіцієнта використання виробничих потужностей;

• визначення необхідності в інвестиціях для збільшення потужностей і ліквідації вузьких місць».

Тема 8. Персонал та оплата праці

1. Необхідність та етапи розробки плану з праці та персоналу

2. Аналіз використання персоналу у звітному періоді.

3. Методика розробки плану з праці та персоналу

1. Необхідність та етапи розробки плану з праці та персоналу

Планування є однією з функцій управління персоналом, що передбачає визначення чисельності працівників, структури та показників ефективності використання праці в плановому періоді, формування фонду оплати праці. При цьому мають використовуються прогресивні норми праці, ефективний фонд робочого часу, прогресивні форми мотивації праці та ін.

Планування персоналу ефективне лише тоді, коли інтегроване в загальний процес планування діяльності підприємства (рис. система планів підприємства).

Метою розробки плану з праці та персоналу є визначення економічно обґрунтованої (оптимальної) потреби підприємства в персоналі, забезпечення ефективності його використання та мотивації в планованому періоді.

Необхідність розробки такого плану обумовлена наступними моментами:

• забезпеченням виконання виробничої програми підприємства (планового товарообігу);

• значною питомою вагою витрат на утримання персоналу в загальних витратах підприємства, що збільшує їх значущість при визначенні ціни реалізації продукції та її конкурентоспроможності;

• залежністю ефективності використання засобів та предметів праці, ефективності діяльності підприємства в цілому від роботи персоналу;

• збільшенням кількості інноваційних проектів, що вимагають залучення великої кількості працівників, високого рівня координації зусиль виконавців, що може бути забезпечено тільки на планомірній основі;

• можливістю підвищити заробітну плату завдяки раціональному плануванню праці.

При розробці плану з праці та персоналу необхідно дотримуватися наступних вимог: забезпечення приросту обсягів діяльності за рахунок підвищення продуктивності праці; забез­печення випереджувальних темпів росту продуктивності праці по відношенню до темпів росту заробітної плати.

План з праці та персоналу складається з трьох розділів:

- план з праці (продуктивність праці, трудомісткість виготовлення продукції);

- план чисельності персоналу (загальна чисельність, чисельність персоналу за різними категоріями, заходи для професійної підготовки та перепідготовки персо­налу);

- план фонду оплати праці (основна та додаткова заробітна плата, середня заробітна плата, співвідношення між продуктивністю праці та її оплатою). План з праці та персоналу пов'язаний з іншими планами підприємства:

1) планом виробництва (виробничою програмою), який є основою для його розробки, оскільки чисельність персоналу залежить від обсягів продукції, що випускається або послуг, що надаються.

2) планом інновацій, який може містити заходи щодо вдосконалення організації праці, а також інші нововведення, які прямо або побічно пов'язані зі зменшенням або збільшенням чисельності персоналу.

3) планом витрат, оскільки витрати на оплату праці значно впливають на загальний рівень витрат підприємства, тому вони відображуються в даному плані.

4) фінансовим планом, в якому передбачається розмір ко­штів на оплату праці.

Планування показників з праці та персоналу відбувається за наступними етапами:

1. Аналіз виконання плану з праці та персоналу за попередній період.

2. Планування продуктивності праці.

3. Планування потреби в персоналі.

4. Планування коштів на оплату праці.

2. Аналіз використання персоналу у звітному періоді

Метою аналізу показників з праці та персоналу є вивчення та оцінка ефективності використання праці та коштів на її оплату.

Аналіз розпочинають з визначення ступеня забезпеченості підприємства персоналом.

1. Фактична кількість працівників звітного року порівнюється з її плановою величиною. На основі цього виявляють надлишок або нестачу в персоналі на підприємстві в цілому та в окремих підрозділах, а потім аналізують причини виникнення таких розбіжностей між фактичними та плановими показниками. Для порівняння використовуються: загальна чисельність працівників, чисельність за категоріями та професіями, питома вага робітників в загальній чисельності персоналу, питома вага промислово-виробничого персоналу в загальній чисельності працівників.

2. Розраховуються показники руху персоналу протягом звітного періоду, а саме:

- коефіцієнт прийому персоналу як відношення чисельності прийнятих працівників за період до середньо облікової чисельності персоналу:

де Ч_пр - чисельність прийнятих працівників;

Ч_ср - середньооблікова чисельність персоналу.

- коефіцієнт вибуття (звільнення) як відношення чисельності звільнених працівників з будь-яких причин до середньооблікової чисельності персоналу:

де Ч_виб - чисельність працівників, що звільнилися з будь-якихпричин.

- коефіцієнт плинності персоналу:

де Ч_п - чисельність працівників, що звільнилися за влас­ним бажанням, за порушення трудової дисципліни та за іншими причинами, які не пов'язані з виробництвом (тобто чинник плинності).

3. Проводиться оцінка ефективності використання персоналу за допомогою наступних показників:

- продуктивність праці: середньорічний, середньоденний і середньогодинний виробіток на одного робітника (працівника):

де О - обсяги випуску продукції (обсяг товарообігу).

- рентабельність персоналу:

де П - прибуток.

4. Визначається ефективність використання фонду оплати праці:

- виручка від реалізації (товарообіг) на гривню фонду оплати праці:

де Т - виручка від реалізації (товарообіг); ФОП - фонд оплати праці.

- валовий прибуток на гривню фонду оплати праці:

- фонд оплати праці на одного працівника:

- співвідношення темпів зростання продуктивності праці та середньої заробітної плати:

де І_пр - темп зростання продуктивності праці;

І_зп - темп зростання середньої заробітної плати.

5. Оцінюється використання робочого часу:

індекс кількості відпрацьованого часу:

де Ф_ф - фактично відпрацьований фонд робочого часу в звітному періоді;

Ф_б - плановий фонд робочого часу звітного періоду (фак­тично відпрацьований фонд робочого часу в базовому періоді).

інтегральний коефіцієнт використання робочого часу:

де ТД_ф, ТД_б - тривалість звітного (базового) робочого дня;

ТП_ф, ТП_б - тривалість звітного (базового) робочого пері­оду.

Аналіз використання персоналу та коштів на оплату праці у звітному періоді передбачає визначення чинників, під впливом яких змінюються всі розглянуті показники, та з'ясовується сту­пінь впливу кожного. З цією метою частіше використовують метод факторного аналізу, методика проведення якого детально надається в економічному аналізі.

3. Методика розробки плану з праці та персоналу

Розглянемо решту етапів розробки плану з праці та персо­налу:

• планування продуктивності праці.

• планування потреби в персоналі.

• планування коштів на оплату праці.

1. Планування продуктивності праці

Продуктивність праці - це здатність працівників вигото­вляти певну кількість продукції (робіт) в одиницю часу. Рівень продуктивності праці характеризується такими основними пока­зниками як виробіток та трудомісткість.

Трудомісткість- це витрата живої праці на виробництво одиниці продукції або на виконання одиниці роботи, що розра­хується за формулою:

де Ф_од - кількість робочого часу, що витрачена на вироб­ництво продукції (реалізацію товару), людино-год.;

О - обсяг виготовленої продукції (реалізованого товару) за період часу, шт.

Повна трудомісткість продукції включає всі витрати праці на виробництво одиниці продукції. У залежності від характеру витрат розрізняють трудомісткість: виробничу, технологічну, обслуговування виробництва та управління.

Відношення нормативної трудомісткості до фактичної її величини називається коефіцієнтом виконання норм:

де Т_{рн -} нормативна трудомісткість;

Т_рф - фактична трудомісткість.

Виробіток вимірюється кількістю продукції, що виготов­лена в одиницю робочого часу (середньорічний, середньоденний і середньогодинний):

де Ф_заг - фонд робочого часу, що відпрацьований всіма працівниками підприємства за період (рік, день, годину), людино-год.;

де О - обсяг випуску продукції (обсяг товарообігу).

Виробіток також визначається кількістю продукції, що припадає на одного середньооблікового працівника (робітника):

Розрахунки показників продуктивності праці, як і визна­чення потреби в чисельності персоналу пов'язані з плановим фондом робочого часу.

При цьому розрізняють його наступні складові:

- календарний фонд робочого часу;

- плановий номінальний (максимально можливий) фонд робочого часу;

- плановий ефективний фонд робочого часу

Календарний фонд не враховує будь-які втрати робочого часу (невиходи на роботу з різних причин, а також святкові та вихідні). Він використовується при розрахунках планових пока­зників з праці та персоналу на підприємствах із безперервним виробництвом. Календарний фонд (рік, квартал, місяць) може бути розрахований як на одного працівника (в людино-днях або людино-годинах), так і на всю чисельність працівників. На його основі визначається номінальний фонд робочого часу.

Номінальний фонд — це максимально можливий для вико­ристання фонд робочого часу, що на плановий період визнача­ється як різниця між календарний фондом та кількістю днів: ви­хідних, святкових, щорічних відпусток.

Для визначення ефективного фонду робочого часу в пла­новому періоді складається баланс робочого часу (табл. 8.1).

Таблиця 8.1

Баланс робочого часу одного працівника в плановому періоді

Розрахунок ефективного фонду робочого часу одного середньооблікового працівника здійснюється наступним чином:

1. Кількість календарних днів зменшується на кількість вихідних та святкових, отримана величина є номінальним фондом робочого часу.

2. Розраховується явочний фонд робочого часу (у днях) шляхом зменшення номінального фонду робочого часу на кількість невідпрацьованих днів з різних причин.

3. Визначається кількість робочих годин за день: з тривалості робочого дня (у годинах) віднімають можливі внутрішньозмінні втрати робочого часу та простої (у годинах);

4. Ефективний фонд робочого часу за рік (у годинах) розраховується як добуток кількості робочих годин за день та явочного фонду робочого часу (днів).

Планування трудомісткості виробничої програми

Одним з показників праці, що розраховується на плано­вий період є трудомісткість виготовлення як одного виробу, так і всієї виробничої програми. Планування трудомісткості прово­диться у наступній послідовності:

1. Розраховується повна трудомісткість одиниці продукції через фактичну технологічну трудомісткість:

де Ф_ф - ефективний фонд робочого часу в звітному році (фактично відпрацьований основними робітниками);

О_ф - фактичний обсяг випуску продукції.

Технологічна трудомісткість - витрати праці основних робітників на виготовлення продукції (послуг).

2. Визначається можливе зниження трудомісткості виготовлення продукції. В першу чергу виявляються резерви, які реалізуються без додаткових грошових витрат (за рахунок покращення організації виробничих та господарських процесів, ліквідації необґрунтованих втрат робочого часу). В подальшому розглядається можливість зниження трудомісткості, що потребує додаткового фінансування, під впливом техніко-економічних чинників: підвищення техніко-технологічного рівня підприємства, вдосконалення організації виробництва та праці, вдосконалення процесів управління, зростання обсягів виробництва, зміна структури виробництва.

Загальне зниження технологічної трудомісткості виробу внаслідок перегляду норм часу визначається наступним чином:

де t_0i, t_1i - норма часу виконання і-ї операції по виготов­ленню m-го виробу відповідно до і після перегляду норми часу виготовлення.

Зниження технологічної трудомісткості виробничої про­грами розраховується як:

3. Розраховується планова технологічна трудомісткість виготовлення одного виробу:

де Тр_mб - технологічна трудомісткість одного виробу в звітному році.

4. Визначається планова трудомісткість виробничої програми:

,

де Тр_mпл - планова трудомісткість одного виробу;

О_пл - плановий обсяг випуску продукції.

5. Розраховуються підсумкові показники трудомісткості продукції підприємства:

- індекс зміни трудомісткості на одиницю продукції:

- абсолютна зміна трудомісткості в плановому періоді:

,

де Тр_бі, Тр_плі - трудомісткість виготовлення і-го виду про­дукції.

Розраховані на плановий період ефективний фонд робочо­го часу та трудомісткість виробничої програми використову­ються для планування продуктивності праці та чисельності пер­соналу підприємства.

При плануванні продуктивності праці (виробітку) можуть бу­ти використані наступні методи: прямого рахунку, метод плануван­ня продуктивності праці за техніко-економічними чинниками.

Метод планування продуктивності праці за техніко-економічними чинниками. Даний метод передбачає розрахунок спочатку зміни чисе­льності персоналу в плановому періоді під впливом техніко-економічних чинників, на основі якого визначається плановий приріст продуктивності праці та її величина в плановому пері­оді

Метод прямого рахунку. Даний метод передбачає планування продуктивності праці на основі трудомісткості виробничої програми.

2. Планування потреби в персоналі

Планування чисельності персоналу підприємства повинно забезпечити її оптимальну величину, раціональне використання живої праці, оптимальне співвідношення різних категорій пер­соналу (робітники, службовці, спеціалісти, керівники). Робітників, що відносяться до промислово-виробничого персоналу під­приємства, поділяють на дві категорії:

• основні, що зайняті у виготовленні основної продукції підприємства;

• допоміжні, що займаються обслуговуванням основного виробництва та працюють у допоміжних цехах.

Чисельність основних робітників промислово-виробничого персоналу визначається за допомогою наступних методів.

1. За трудомісткістю виготовлення продукції,

За цим методом чисельність розраховується на основі планової трудомісткості виробничої програми (в нормо-годинах), ефективного фонду робочого часу одного середньооблікового робітника (в годинах) у плановому періоді та очікуваного коефіцієнту виконання норм.

де Тр_пл - трудомісткість виробничої програми у планово­му періоді

Приклад. Розрахувати кількість основних робітників для виготовлення річної виробничої програми. Річна програма включає: ви­пуск 3000 виробів А та 5000 виробів Б. Нормативна трудоміст­кість виробу А - 4 нормо-години, Б - 3 нормо-години. У році 240 робочих днів. Тривалість зміни 8 годин. Втрати робочого часу 10%. Коефіцієнт виконання норм 1,2. Чисельність робітни­ків буде становити: (3000*4 + 5000*3)/(240*8*0,9*1,2)= 13,02 Округляємо до 13 чоловік.

2. За нормами виробітку для робітників, що зайняті на нормованих роботах. Чисельність основного персоналу визначається за формулою:

де N - планова кількість виробів, одиниць;

К_вн - очікуваний (середній) коефіцієнт виконання норм на підприємстві;

Н_в - годинна норма виробітку одного робітника, одиниць.

Чисельність допоміжних робітників, що займаються об­слуговуванням основного виробництва та працюють у допоміж­них цехах розраховується за допомогою наступних методів.

1. За нормами обслуговуваннявизначається чисельність персоналу, що зайняті на ненормованих роботах та займаються обслуговуванням машин, апаратів тощо.

де М_об - кількість одиниць обладнання, що обслуговуєть­ся;

П_зм - кількість змін за добу;

Н_об - норма обслуговування на одного працівника, оди­ниць;

К_ч - коефіцієнт облікового складу, що розраховується: 100/(100-І);

І - плановий відсоток невиходів робітників на роботу.

Приклад. Визначити кількість наладчиків для цеху. В цеху 100 одиниць обладнання. Норма обслуговування на одного робі­тника - 25 од. Чисельність допоміжних робітників становитиме: 100/25 =4 робітника-наладчика.

2. За робочими місцями чисельність допоміжних робіт­ників визначається як добуток кількості робочих місць допомі­жних робітників, кількості змін на добу та коефіцієнту спискового складу:

,

де П_рм - кількість робочих місць допоміжних робітників.

3. Загальна планова чисельність робітників може бути ви­значена на основі продуктивності праці:

де О_пл - плановий обсяг випуску продукції (готової, вало­вої, чистої), грн.;

В_пл, - плановий виробіток тієї ж продукції на одного пра­цівника, грн.

Чисельність керівників, спеціалістів, службовців визнача­ється на основі типових штатних розписів та згідно нормативів чисельності, що розроблені шляхом наукових досліджень та з врахуванням практичної діяльності підприємства.

Планова чисельність персоналу може бути визначена шляхом корегування їх чисельності в звітному році на величину зміни (економії або збільшення) чисельності персоналу в плано­вому періоді під впливом техніко-економічних чинників.

Ч_пл = Ч_ф + ΔЕ

Порядок розрахунків зміни чисельності приведений вище при плануванні продуктивності праці. Такий розрахунок можна використовувати для визначення загальної чисельності персона­лу підприємства, його структурних підрозділів, окремих катего­рій працівників.

3. Методика планування фонду оплати праці

Мета планування коштів на оплату праці - це визначення оптимального розміру фонду оплати праці, що дозволить забез­печити відтворення робочої сили, створення мотиваційних сти­мулів для персоналу, зростання середньої заробітної плати та якості життя працівників підприємства, скорочення плинності кадрів.

Планування фонду оплати праці передбачає визначення:

1. Фонду основної заробітної плати.

2. Фонду додаткової заробітної плати.

3. Середньої заробітної плати.

Основна заробітна плата - це грошова винагорода пер­соналу за виконану роботу відповідно до певних норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків), що встановлюється у вигляді тарифних окладів, відрядних роз­цінок та посадових окладів.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад встановлені норми, за трудові успіхи та особливі умови праці: доплати, надбавки, компенсаційні виплати, премії.

Вихідними даними для визначення розміру планового фо­нду оплати праці є: виробнича програма, трудомісткість проду­кції, чисельність працівників за категоріями, професіями і ква­ліфікацією, прийнята на підприємстві система оплати праці.

Планування фонду оплати праці починають з аналізу ви­конання плану по заробітній платі у звітному періоді. При цьому встановлюються причини його відхилення від планової величи­ни, аналізуються темпи зростання заробітної плати в порівнянні з темпами підвищення продуктивності праці. На основі прове­деного аналізу виявляються резерви економії фонду заробітної плати та розробляються заходи щодо покращення його викорис­тання в плановому періоді.

Для визначення планового фонду оплати праці (фонду за­робітної плати) на підприємствах застосовуються декілька ме­тодів.

• нормативний;

• прямого рахунку;

• індексний;

• за досягнутим рівнем базового фонду оплати праці;

• на основі середньої заробітної плати.

1. Нормативний метод. Він може використовуватися в двох варіантах: нормативно-прирісний та нормативно-рівневий.

Нормативно-прирісний метод базується на нормативі приросту фонду оплати праці на один відсоток приросту товарообігу чи обсягу виробництва:

де ФОП_пл, ФОП_зв - фонд оплати праці відповідно у плано­вому та звітному роках;

ΔО_пл - плановий відсоток приросту товарообігу або обсягу виробництва;

ΔН3_пл - приріст нормативу заробітної плати на 1 грн проду­кції або товарообігу в плановому періоді.

При цьому норматив витрат заробітної плати на 1 грн. продукції дорівнює:

де О_зв - обсяг виробництва продукції у звітному періоді;

ΔЗПс_пл - плановий приріст середньої заробітної плати, %;

ΔВ_пл, - плановий приріст продуктивності праці (виробіт­ку).

Нормативно-рівневий передбачає розрахунок фонду опла­ти праці на основі планованого обсягу виробництва продукції та планового нормативу заробітної плати на одну гривню обсягу продукції:

ФОП_пл=О_плхНЗ_пл.

Використання даного методу є можливим, коли нормати­ви не змінюються протягом планового періоду та є однаковими для всіх однотипних підрозділів підприємства.

Нормативний метод не завжди доцільно використовувати через ряд недоліків. Наприклад, до планового фонду оплати праці можуть переноситися всі нераціональні виплати заробітної плати, що могли мати місце в звітному році, знижується моти­ваційний характер заробітної плати, персонал підприємства не спрямовується на ефективне використання живої праці.

2. Метод прямого рахунку. Передбачає розрахунок кож­ної статті планового фонду оплати праці за окремими кате­горіями працівників. При цьому спочатку визначається фонд оплати праці робітників, потім службовців та інших категорій.

Розрахунок прямого відрядного фонду оплати праці робі­тників здійснюється наступним чином:

де О_і - обсяг виробництва і-го виду продукції (послуг) у плановому періоді;

РЦ_і- планована відрядна розцінка на і-й виріб.

Відрядна форма оплати праці передбачає оплату за кожну виготовлену одиницю продукції (виробів, послуг, робіт).

Розрахунок прямого тарифного фонду оплати праці, тоб­то планового фонду оплати праці робітників, яким заробітна плата нараховується за погодинною формою:

,

де Ф_пл - планований фонд робочого часу одного робітника;

Ч_пл - чисельність робітників, охоплених погодинною фор­мою оплати;

ТС_г - середньогодинна тарифна ставка.

Фонд заробітної плати робітників, праця яких оплачу­ється на основі місячних окладів, визначається як добуток поса­дового окладу, чисельності працівників, що мають однаковий оклад та кількості місяців роботи в плановому періоді:

ФОП_мо=ОК_плТ_плЧ_пл

де ОК_пл - посадовий оклад;

Т_пл - кількість місяців роботи в плановому періоді;

Ч_пл - чисельність працівників, що мають однаковий поса­довий оклад.

3. Індексний. За даним методом плановий фонд оплати праці визначається на основі фонду оплати праці в звітному пе­ріоді та коефіцієнту його росту, який змінюється під впливом зростання середньої заробітної плати та чисельності персоналу:

ФО_пл = ФОП_зв х К_фоп,

К_фоп=І_ч х І_зпс

де К_фоп - коефіцієнт росту фонду оплати праці в планово­му році;

І_ч - індекс зміни чисельності працівників в плановому ро­ці порівняно зі звітним;

І_зпс - індекс зміни середньої заробітної плати в плановому році порівняно зі звітним.

4. По досягнутому рівню базового фонду оплати праці.

Плановий фонд оплати праці визначається на основі фон­ду оплати праці звітного року; планованого коефіцієнту росту товарообігу або обсягу виробництва; планової зміни чисель­ності працюючих та досягнутого в звітному періоді рівня серед­ньої заробітної плати:

ФО_пл = ФОП_зв х К_о ± Δ_Ч х ЗПс_зв,

де К_о - плановий коефіцієнт зростання обсягу виробництва (товарообігу);

Δ_Ч - планова зміна чисельності персоналу;

ЗПс_зв - рівень середньої заробітної плати звітного пері­оду.

Недоліки цього методу планування такі, як і в норматив­ного методу планування фонду оплати праці.

5. Планування ФОП на основі середньої заробітної плати.

Цей метод полягає у визначенні планового фонду оплати праці на основі планової чисельності працівників за окремими категоріями та планованої середньорічної заробітної плати од­ного працівника даної категорії:

де Чк - планова чисельність працівників певної категорії;

ЗПс_к - планова середньорічна заробітна плата одного працівника певної категорії.

При цьому середньорічна заробітна плата одного працівника розраховується наступним чином:

ЗПс_кпл=ЗПс_звхК_зп,

де ЗПс_кзв - рівень заробітної плати працівника к-ї катего­рії в звітному періоді;

К_зп - плановий коефіцієнт росту середньої заробітної пла­ти к-ї категорії працівників.

У порівнянні з розглянутим вище, даний метод більш точ­ний, оскільки базується на планових показниках. Однак розра­хунок середньої заробітної плати в плановому періоді в умовах інфляції вимагає детального обґрунтування.

Загальний плановий фонд основної заробітної плати під­приємства є сумою фондів оплати праці всіх категорій персона­лу. Загальний плановий фонд оплати праці всього підприємства - це сума основного та додаткового фонду оплати праці.

При плануванні фонду заробітної плати необхідно розра­хувати середню заробітну плату різних категорій працюючих.

Середньорічна заробітна плата одного працівника розра­ховується на основі загального фонду оплати праці працівників облікового складу (включаючи сумісників) і середньої облікової чисельності персоналу:

Середньомісячна заробітна плата одного працівника роз­раховується за формулою

Планування фонду оплати праці повинно закінчуватись перевірочним розрахунком співвідношення темпів росту заробі­тної плати й продуктивності праці за формулою:

де І_в - індекс зростання продуктивності праці;

І_зп - індекс зростання заробітної плати в плановому році порівняно зі звітним.

Це співвідношення повинно бути менше одиниці, що до­сягається максимальним використанням усіх резервів зростання продуктивності праці.

Тема 9. Виробнича інфраструктура

1. Особливості функціонування та планування підрозділів

ви­робничої інфраструктури.

2. Планування забезпечення підприємства технологічним осна­щенням.

3. Планування діяльності ремонтного виробництва.

4. Планування енергозабезпечення підприємства.

5. Планування транспортного обслуговування виробництва.

1. Особливості функціонування та планування підрозділів ви­робничої інфраструктури

Виробнича інфраструктура підприємства — це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участі у створенні основної (профільної) продукції підприємства, але своєю діяльністю створюють умови для нормального перебігу виробничого процесу в основних цехах.

Виробнича інфраструктура як об'єкт аналізу має ряд особли­востей, які потрібно враховувати при плануванні. Функціонуван­ня виробничої інфраструктури за рядом істотних ознак відрізня­ється від діяльності основних підрозділів підприємства: 1) результат діяльності інфраструктури являє собою послугу вироб­ничого характеру; 2) її продукція, як вид послуги, не існує самостійно, поза виробничим процесом; 3) елементи виробничої інфраструктури про­сторово незалежні, концентрація підрозділів інфраструк­тури в якомусь одному місці не може компенсувати нестачу їх в іншому місці.

Те, що продукція підрозділів виробничої інфраструктури не матеріалізується в речі, а набирає форми корисних дій і зникає разом із цими діями, є передумовою існування особливого виду резервів у інфраструктурі - виробничих потужностей, їхньої пропускної здатності, можливості технічних приміщень, трудових ресурсів, тощо.

Для кількісного оцінювання рівня розвитку інфраструктури потрібні показники, які характеризували б нагромадження в інфраструктурі її виробничого потенціалу. Тому поряд із категорією «інфраструктура» як сфера діяльності доцільно говорити про матеріально-технічну базу інфраструктури та ступінь її розвитку.

Функціонально-галузеву структуру виробничої інфраструктури складають такі ланки, як транспортно-складська, інформаційно-комунікаційна чи сфера технічного обслуговування (ремонтне, інструментальне, енергетичне).

Складові частини виробничої інфраструктури підприємства виконують дві функції: 1) обслуговування процесів основного та допоміжного ви­робництва. Вона є обов'язковою для всіх підприємств (транспорт­не, складське господарство та ін.); 2) ”власне” виробницт­во— виникає та розвивається як результат, що склався в деяких галузях в плані організації виробництва та розподілу праці (виробництво різних видів енергії і тепла; деталей для ремонту обладнання; технологічного оснащення та інструменту).

За відсутністю спеціалізованих підприємств технічного обслуговування й забезпечення необхідними засобами виробництва підприємства змушені розвивати „власні” інфраструктурні підрозділи (інструментальні, енергетичні, ремонтно-меха­нічні, транспортні цехи) для технічного обслуговування основних виробництв.

Всі вони мають свої особливості функціо­нування, а значить і особливості планування їхньої діяльності. У подальшому розглядаються ці особливості за основними підроз­ділами виробничої інфраструктури.

2. Планування забезпечення підприємства технологічним осна­щенням

Потреба підприємства в інструментах розраховується на під­ставі обсягів основного виробництва, номенклатури інструментів по технологічній документації та норм витрат інструментів. Розрахунки потреби за кожним видом інструментів ведуться для діючого виробництва та виробництва нових виробів окремо.

Потреби в оснащенні для виробництва нових виробів визначаються з урахуванням планових термінів і трудомісткості освоєння та випуску виробів; планованої тривалості випуску виробів організаційних форм виробництва у період освоєння та випуску.

Для діючого виробництва потребу в інструменті розраховують так: визначають його витрати для виконання певного обсягу ви­робництва, а також зміну величини обігового фонду протягом планового періоду. Отже, потрібна кількість інструменту (шт.) на планований період, подається у вигляді:

І = І_п +ОФ_п - ОФ_ф ,

де І_п- витрати інструменту в плановому періоді, шт.;

ОФ_ф - фактичний обіговий фонд на початок планового періоду, шт;

ОФ_П — потрібний обіговий фонд, шт.

Витрати оснащення визначають різними методами залежно від типу виробництва та особливостей експлуатації. В основу розра­хунків мають бути покладені питомі норми витрат технологічного оснащення на кожну операцію або усереднені норми на одиницю випущеної продукції (чи верстато-годину роботи устаткування).

У масовому та великосерійному виробництві норму витрати інструменту визначають, виходячи з обсягу роботи на 1000 дета­лей (іноді — на 100, 10 або і деталь). У всіх інших типах вироб­ництва з цією метою визначають обсяги робіт на 1000 (або 100) верстато-годин роботи певної групи верстатів.

Знаючи норму витрат певного інструмента, можна визначити витрати його на програму оброблюваних деталей.

У великосерійному та масовому виробництві витрати І_р ви­значаються так:

І_р =

де N_Д - кількість деталей, оброблюваних цим інструментом, шт.;

H_і - норма витрат ріжучого інструмента на 100. 1000 деталей, шт;

N - кількість оброблюваних деталей, на які визначалась нор­ма витрат (10, 100, 1000);

У дрібносерійному й одиничному виробництві:

І_р =,

де t_чр - час роботи верстатів, який витрачається на обробку даної групи деталей, год.;

Н_і’ - норма витрат ріжучого інструмента на 100, 1000 год. роботи верстатів, шт.;

t_рн - час роботи верстатів, на який розраховується норма ви трат, год. (100, 1000).

План роботи інструментального цеху (ІЦ) розробляє планово-економічний відділ (бюро) підприємства на рік із поквартальною розбивкою та щомісячним уточненням. Основними розділами плану є: обсяг випуску продукції (виробнича програма); чисельність та заробітна плата; собівартість.

Виробнича програма розробляється на підставі таких вихідних даних:

- виробнича програма підприємства з випуску продукції;

- графік підготовки виробництва нових виробів;

- розрахунки потреби в технологічному оснащенні для поточного виробництва, а також технологічного оснащення другого порядку;

- дані про стан запасів інструментів в ЦІС;

- замовлення виробничих і допоміжних цехів на виготовлення інструментів-дублерів.

Виробнича програма розробляється за такими показниками:

- випуск продукції в натуральному виразі (номенклатура);

- обсяг (товарної) продукції.

Номенклатуру технологічного оснащення, яку потрібно буде виготовляти в інструментальних підрозділах, потрібно планувати з урахуванням таких чинників: потреби підприємства в оснащенні; обсягів і номенклатури оснащення, яке буде закуплене у сторонніх організаціях; обсягів і номенклатури оснащення, яке потрібно виготовити стороннім організаціям; обсягів і номенклатури оснащення, яке підлягає відновлен­ню та ремонту.

До номенклатури випуску продукції, робіт і послуг у нату­ральному виразі належать штампи, прес-форми, пристрої, загаль­ний вимірювальний та допоміжний інструмент, ремонт, відновлення та модернізація оснащення, інші роботи й послуги. Номенклатура вироблюваної продукції визначається інструментальним відділом і затверджується головним інженером. Планові завдання випуску оснащення обґрунтовуються розрахунками виробничої потужності інструментального цеху згідно з діючою методикою.

Обсяги товарної продукції за планом розраховуються в такому виразі: трудовому (за нормативною трудомісткістю), нормо-год; вартісному, грн. од.

Нормативна трудомісткість виго­товлення технологічного оснащення визначається інструмен­тальним відділом укрупнено, залежно від конструктивно-техно­логічних параметрів оснащення, на підставі нормативів, які діють на підприємстві. Планові нормо-години, на відміну від технологічних, установлюються за станом на початок планового періоду і залишаються незмінними до кін­ця цього періоду. Ця одиниця обсягу виробництва є стабіль­нішою за технологічні нормо-години. Проте недолік її полягає в тому, що вона не підсилює зацікавленості цеху в зниженні тру­домісткості виготовлення оснащення.

План інструментального цеху за чисельністю та заробітною пла­тою розробляється за аналогічними показниками основних цехів.

Методика визначення чисельності робітників така сама, як в основних цехах — за трудомісткістю, за нормами обслуговування.

План із собівартості містить у собі: собівартість (калькуляції) окремих видів технологічного оснащення, робіт, послуг; кошторис витрат на виробництво.

Об'єктами калькулювання собівартості в інструментальному цеху є собівартість основних видів оснащення, робіт і послуг, що їх виконує цех.

Калькуляційною одиницею може бути: для спеціального осна­щення одиниця виробу (штамп, прес-форма, модель, пристрій); типовий представник — один виріб; інструмент одного типороз­міру — 10,100 одиниць; для сторонніх організацій — замовлення.

Кошторис витрат цеху на виробництво складається із статей, аналогічних основним цехам.

3. Планування діяльності ремонтного виробництва

При плануванні діяльності ремонтного виробництва є багато специфічних особливостей, нормативів, які не застосовуються а основному виробництві.

Роботи з технічного обслуговування та ремонту устаткування плануються на підприємствах у формі перспективного плану; річних і місячних планів-графіків планово-попереджувального ре­монту (ППР).

Основою планування й оцінювання діяльності ремонтної служ­би та її структурних підрозділів є система техніко-економічних показників, яка має відповідати меті його функціонування - забезпечити основне виробництво послугами з ремонтного й технічного обслуговування устатку­вання з найменшими витратами.

Планові показники ремонтно-механічного цеху (РМЦ) розроб­ляються відділом головного механіка за участю планово-еконо­мічного відділу підприємства.

Основними розділами плану є: виробнича програма; чисельність, заробітна плата; собівартість.

Виробнича програма для РМЦ складається в номен­клатурному виразі та трудомісткості і передбачає виконання таких ви­дів робіт: капітального та середнього ремонту устаткування згідно із графіком ППР, малого ремонту та технічного обслуговування устат­кування (в умовах централізованої системи ремонтного обслугову­вання); виготовлення запасних частин і вузлів для ремонту; модер­нізації устаткування; монтажу та демонтажу устаткування; виготов­лення нестандартного устаткування; інших робіт і послуг.

При плануванні робіт РМЦ доцільно передбачати резерв потужності, що становить 10-15% від обсягів ремонтних робіт для непланових (аварійних) ремонтів та інших непередбачених робіт.

Виробнича програма ремонтно-механічного цеху визначається згідно з графіком планово-попереджувального ремонту. Річним графік ППР складається відділом головного механіка відповідно до норм тривалості міжремонтного циклу, міжремонтного і міжоглядового періодів із урахуванням структури міжремонтного циклу.

Дату чергового планового ремонту визначають, беручи уваги дату попереднього ремонту, відпрацьований час і стан устаткування.

На графіку щодо кожного верстата зазначаються види черго­вих ремонтів, строки виконання кожного ремонту та огляду протягом року. На підставі річних графіків із урахуванням вимог рівномірності завантаження ремонтних підрозділів розробляються місячні графіки.

Для погодження планів-графіків ремонту з планом основного виробництва потрібно по змозі рівномірно розподіляти простої в ремонті за кварталами та місяцями року для однотипного устат­кування та забезпечувати рівномірне завантаження ремонтних робітників.

При побудові графіків огляду та перевірок ураховується періо­дичність профілактичних робіт і відповідні норми часу на вико­нання цих робіт.

У разі великої кількості однотипного й одномодельного устат­кування в цеху кількість капітальних, середніх та малих ремонтів і оглядів доцільно обчислювати за наведеними далі формулами, скориставшись позначеннями: N- число одиниць верстатів; і_к,,і_м,,і_ог - періодичність відповідно капітального, середнього та малого ремонту й огляду, місяців.

Кількість капітальних ремонтів:

п_к = N ,

Кількість середніх ремонтів:

п_с= N

Кількість малих ремонтів :

п_м=N

Кількість оглядів :

п_ог = N

Обсяги трудомісткості ремонтних робіт обчислюють як добуток загальної кількості ремонтних одиниць, тобто таких, що підлягають ремонту, на трудомісткість одиниці ремонтної складності за видами ремонтів. При цьому спираються на річний план-графік ремонтних робіт та норми трудомісткості одиниці ремонтної складності.

Середньорічний обсяг ремонтних робіт Q_p можна визначити, якщо відомі склад обладнання, його ремонтна складність, структуpa та тривалість міжремонтного циклу та міжремонтних періодів також одиниць ремонтної складності, скориставшись формулою:

Q_p =,

де g_к, g_с, g_м, g₀ -трудомісткість відповідно капітального, середнього, малого ремонту та огляду на одну ремонтну одиницю, людино-год;

п_к,,п_с ,п_м ,п₀ - число відповідно капітальних, середніх та ма­лих ремонтів та оглядів у міжремонтному циклі;

Т_ц - тривалість міжремонтного циклу, років;

- загальна кількість ремонтних одиниць усього устатку­вання, що працює в цеху.

Річний обсяг робіт із міжремонтного обслуговування за їхніми видами (слюсарні, верстатні, мастильні) визна­чають так:

Q

де Ф_р - річний розрахунковий фонд часу роботи одного робіт­ника, год.;

НО_обс - норма обслуговування на одного робітника за зміну, рем. од.;

КЗМ - змінність роботи обслуговуваного обладнання.

Обсяги робіт із модернізації, монтажу та демонтажу, виготов­лення нестандартного обладнання тощо, а також послуг стороннім підприємствам визначаються на підставі одноразових кошторисів.

Обсяг виробництва запасних і змінних деталей визначається, як добуток кількості запланованих до виготовлення деталей и їхню трудомісткість або за планово-розрахунковою ціною.

Чисельність ремонтних робітників розраховується наступним чином. До складу робітників РМЦ належать робітники-верстатник, слюсарі, термісти, котельники та інші. Розрізняють дві групи робітників, до визначення чисельності яких підходять по-різному.

До 1-ої групи належать робітники, які зайняті плановими ре­монтами, їхню чисельність (окремо чисельність верстатни­ків і слюсарів з ремонту) визначають за формулою:

Ч=

де Ф_р - річний фонд робочого часу одного робітника, годин;

t_k , t_c , t_м , t_o - норма часу на одну ремонтну одиницю відповідно капітального, середнього та малого ремонту та огляду, нормо-год.;

кількість ремонтних одиниць устатку­вання по видах ремонтів у плановому періоді;

К_вн - коефіцієнт виконання норм.

До 2-ої групи належать робітники, праця яких погано піддаєть­ся нормуванню. Це робітники з технічного обслуговування уста­ткування, мастильники, чергові слюсарі та інші. Зміст і обсяг ро­біт цієї групи робітників протягом зміни не є сталими. Чисельність робітників цієї групи обчислюють за формулою:

Ч_ТО =

де - загальна кількість ремонтних одиниць складності устат­кування;

КЗМ - коефіцієнт змінності роботи устаткування;

НО - норматив обслуговування ремонтних одиниць на одно­го робітника за зміну.

Планування собівартості виробництва РМЦ полягає у визна­ченні загального цехового кошторису витрат, кошторису на ви­конання капітального та середнього ремонтів та міжремонтне обслуговування, кошторису цехових витрат.

Калькуляційні одиниці при складанні кошторисів такі: одиниці, ремонтної складності при виконанні ремонту устаткування; об’єкт модернізації, ремонту (верстата, лінії і т. ін.); замовлення при наданні послуг стороннім організаціям і підрозділам свого підприємства, у тому числі невиробничим.

4. Планування енергозабезпечення підприємства

При визначенні потреби в енергії та паливі потрібно врахову­вати виробничу програму на плановий період, прогресивні норми витрат палива та енергії на одиницю продукції, норми витрат енергії та палива на власні потреби (опалення, вентиляцію ін.}, організаційно-технічні заходи підприємства, відпуск енергії за межі підприємства, норми втрат енергії в мережах.

Під прогресивною питомою нормою витрат енергії та палива розуміють максимально допустимі її витрати, необхідні для виго­товлення одиниці продукції або виконання одиниці робіт в най­більш раціональних умовах організації виробництва й експлуата­ції устаткування. Норми питомих витрат енергії поділяються на технологічні, цехові та загальнозаводські.

Технологічна норма визначає витрати енергії чи палива, включаючи витрати на здійснення технологічних операцій чи процесів, і встановлюється тільки на одиницю продукції. Цехова норма, крім витрат на технологічні потреби, охоплює витрати енергії на допоміжні та поточні потреби, втрати енергії в цехо­вих мережах та перетворювальних засобах. Загальнозаводська норма визначає витрати енергії основних і допоміжних цехів, витрати енергії на підсобні потреби та власні енергопристрої, а також втрати в загальнозаводських мережах і перетворювальних засобах.

Коли підприємство виготовляє однорідну продукцію, то на її одиницю також можуть установлюватися цехові або загальноза­водські норми. Норми визначаються на підставі проведених випробувань, також шляхом вивчення фактичної роботи устаткування.

Загальну потребу в енергії (Е₃) визначають таким чином (оди­ниця виміру кВт. год.):

Е₃ = Н_еА + Е_вл+Е_ст+Е_вт ,

де Н_е - планова норма витрат палива та енергії на одиницю продукції;

А - плановий обсяг випуску продукції в натуральному аоо вартісному вираженні;

Е_вл - витрати енергії та палива на власні потреби (опалення, освітлення ін.);

Е_ст - енергія, яка буде відпущена стороннім споживачам;

Е_вт. - втрати енергії в мережах.

Кількість електричної енергії для технологічних цілей розра­ховується двома шляхами: а) на планову програму; б) за потужністю встановленого устаткування.

Перший метод значно точніший. Він застосовується при масо­вому та великосерійному виробництві, в цьому разі кількість не­обхідної електроенергії (W_тех) визначається так:

W_тех =

де т - кількість найменувань виробів одного типорозміру;

П_об - потужність, яка використовується при обробці одного виробу, кВт;

t_м - норма машинного часу на обробку одного вир

Читайте також:

1. D) оснащення виробництва обладнанням, пристроями, інструментом, засобами контролю.
2. Абстрактна модель оптимального планування виробництва
3. Автоматизація виробництва
4. АГЕНТ З ОРГАНІЗАЦІЇ ОБСЛУГОВУВАННЯ АВІАПЕРЕВЕЗЕНЬ
5. Аконність залишення засуджених у слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслуговування.
6. Алгоритм моделювання систем масового обслуговування
7. Альтернативні можливості виробництва масла і тракторів
8. Альтернативні можливості виробництва масла та гармат.
9. Альтернативні можливості виробництва масла та гармат.
10. АНАЛІЗ ВИРОБНИЦТВА ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОДУКЦІЇ
11. Аналіз обсягу виробництва продукції в натуральному й вартісному вираженні.
12. Аналіз результатів національного виробництва.

Переглядів: 1502