• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Хід воєнних дій

Початок Визвольної війни.

Визвольна війна українського народу, обумовлена всім ходом історичного розвитку, нерозривно зв'язана з ім'ям Богдана Хмельницького (1595–1657 р.). За походженням дрібний український шляхтич, Б. Хмельницький одержав хорошу освіту у львівському єзуїтському колегіумі. Військовий досвід здобув у численних походах козаків проти Османської імперії, Кримського ханства й Московського царства. В 1620 р. у Хотинській війні він утратив батька, що командував козацькою сотнею, а сам потрапив у полон до турків. Після двох років неволі Хмельницький повернувся на батьківський хутір Субботів, оженився й зажив статечним життям. У 1636 р. він здобув посаду писаря Війська Запорізького, а в 1646 р. – сотника Чигиринського козацького полку.

Спокійне й благополучне життя Б. Хмельницького порушив випадок, типовий для того часу. Скориставшись відсутністю хазяїна, польський шляхтич Д. Чаплинський розорив Субботів і поглумився над його родиною. Після повернення Хмельницький використав усі законні методи для відновлення справедливості та покарання винних, але навіть звернення до короля не принесло результатів.

Утративши всяку надію, Хмельницького вирішив помститися за нанесені образи самостійно й почав готувати повстання. Він згуртував навколо себе групу однодумців і домовився з кримським ханом про спільний виступ проти коронних військ. Про його діяльність стало відомо владі, і в грудні 1647 р. він був кинутий у в'язницю. Але у січні 1648 р. Б. Хмельницький втік на Січ, де був обраний гетьманом і підняв прапор збройної боротьби проти шляхти. Так почалася Визвольна війна українського народу, що докорінно змінила всю його подальшу історію.

За характером війна була антифеодальною та антикатолицькою, тобто визвольною, а, отже, справедливою та прогресивною з історичної точки зору.

Рушійні сили. У Визвольній війні взяли участь усі верстви українського населення: селяни, міщани, дрібна шляхта, православне духовенство. На чолі народу встало козацтво, що мало багатий військовий досвід і чудову організацію. Головна тягар боротьби ліг на плечі селянства – найбільш численного й пригнобленого класу.

Цілі війни змінювалися у міру зміни військово-політичної ситуації та суспільної психології. Спочатку повстання, як і всі попередні, було локальним і спрямованим проти сваволі шляхти. Але приєднання до нього широких народних мас змусило лідерів розширити коло визвольних гасел. Вже в 1648 р. після перших перемог Б. Хмельницький заявив про свій намір об'єднати під своєю булавою «усю Русь» (малися на увазі нинішні Білорусь й Україна), домогтися для неї широкої державної автономії та позбавитися польського гноблення.

Фактичним оголошенням війна стала вимога Хмельницького вивести з території Наддніпрянщини королівські війська й скасувати «Ординацію» 1638 р. Усвідомивши небезпеку ситуації, що склалася, польська влада почала мобілізацію ресурсів для придушення повстання. На утихомирення запорожців рушило два загони. Перший загін чисельністю в 6 тис. чоловік, у тому числі 2 тис. реєстрових козаків, очолив син коронного гетьмана Стефан Потоцький. Другий загін чисельністю 4–5 тис. чоловік, що складався з реєстровців і німецьких найманців, спускався по Дніпру. Його очолювали генеральний осавул Іван Барабаш та Ілліяш Караїмович. Слідом за ними виступили основні польські сили під керівництвом гетьманів Н. Потоцького й М. Калиновського.

Повсталі вийшли з Запоріжжя й рушили назустріч урядовим військам. 19 квітня вони зустрілися в урочищі Жовті Води з загоном С. Потоцького й потіснили його на невигідні позиції. В союзі з Хмельницьким воювала татарська кіннота. Крім того, до нього приєдналися реєстрові козаки з обох загонів. 5–6 травня польський авангард був розбитий.

Здобувши перемогу, Хмельницького повів повстанців на основні сили поляків, що укріпилися під Корсунем. Однак, не чекаючи вирішального бою, гетьмани Н. Потоцький та М. Калиновський, упевнені у значній кількісній перевазі супротивника, залишили вигідні позиції й почали відвід військ на Богуслав. На їхньому шляху козаки влаштували засідку, і 16 травня польсько-шляхетська армія, що потрапила у неї, була вщент розгромлена. Врятуватися удалося не багатьом, 8,5 тис. потрапили в татарський полон, у тому числі обидва гетьмани.

Після поразки під Жовтими Водами й Корсунем Річ Посполита опинилася у складній ситуації: вона втратила армію та полководців, скарбниця була порожня, в урядових колах не було єдності. На довершення цих неприємностей 10 травня вмер король, і в країні наступило безвладдя. Це могло бути використане для нанесення нищівного удару по Польщі й остаточному звільненні з під її влади, але повстанці не переслідували такої мети. І, якщо в Б. Хмельницького та його найближчого оточення вже почала визрівати ідея «визволення усієї Русі», то простим козакам загальнонаціональні інтереси були далекі, й вони відмовилися йти далі, «на волость». Гетьман змушений був відвести армію до Чигирина, що став його резиденцією.

Перемоги козаків надихнули на боротьбу зі шляхтою широкі народні маси. Повсюдно створювалися селянські загони. Деякі з них вливалися в армію Б. Хмельницького, інші діяли самостійно. Вогонь повстання охопив усю Україну. Головними об'єктами народної ненависті стали шляхта, католицьке духовенство та євреї. В лічені місяці був зметений польсько-шляхетський режим, убиті або вигнані усі скільки-небудь помітні його представники. Повсталі палили садиби, костьоли й монастирі, знищували документи про кріпосну залежність селян.

Шляхта, що втекла з України у Польщу не знайшла там підтримки, не одержала землі на «годівлю» й змушена була повернутися назад, щоб самостійно захищати свої інтереси.

Протягом літа 1648 р. обидві воюючі сторони готувалися до вирішального бою. Польському урядові вдалося зібрати величезну й добре озброєну армію, що складалася з 32 тис. шляхтичів, 8 тис. німецьких найманців і кількох десятків тисяч слуг. Армія Б. Хмельницького нараховувала близько 80 тисяч (козаки, селяни, міщани, дрібна шляхта), однак була погано озброєна й поступалася кількістю кінноти. В союзі з нею знову виступив
4-тисячний загін татар.

Польські й українські війська зустрілися 8 вересня 1648 р. під м. Пилявці на Поділлі. Поляки привезли з собою близько 100 тис. возів озброєння, одягу, посуду й інших предметів розкоші, що спочатку дуже злякало козаків. Але бій, що почався 11 вересня, показав реальне співвідношення сил. Після триденного бою польська армія була розгромлена. Її полководці в паніці утекли. Разом з перемогою козакам дісталися багаті трофеї.

Битва під Пилявцами відкрила Б. Хмельницькому шлях на захід.
І в цей раз він не повернув назад. Не зустрівши опору, він підійшов до Львова, після нетривалої облоги взяв з городян викуп у 20 тис. злотих і пішов далі до польського міста Замостя. Але і цю фортецю брати штурмом не став, лише оточив її, чекаючи результатів виборів нового короля.

Королем Речі Посполитої став брат померлого Владислава IV Ян Казимир, чию кандидатуру підтримував гетьман. Одержавши від новообраного короля обіцянку розібратися й відновити справедливість, а також почати переговори з повсталими, Хмельницький повернув своє військо назад. Протягом багатьох століть історики намагаються пояснити цей вчинок і не можуть зрозуміти: чому, маючи міцну армію та всенародну підтримку, знаходячись на польській територій, український гетьман не зробив останній крок і не знищив Польщу?

23 грудня 1648 р. Хмельницький на чолі козацького війська урочисто вступив у Київ. У лютому 1649 р. у Переяславі почалися переговори з королівським комісаром – православним магнатом Адамом Кисілем. Сторони не знайшли взаєморозуміння у питанні про повернення селян у кріпацтво й домовилися лише про перемир'я до весни. В умовах зимових холодів вести воєнні дії ні поляки, ні українці були не в змозі. Позначилися загальна втома, відсутність необхідних запасів продовольства й фуражу. До того ж почалася епідемія чуми.

Досягнуте перемир'я обидві сторони використовували не для пошуків компромісу, а для підготовки до нової війни. У Польщі був оголошений збір шляхетського ополчення, запрошені іноземні найманці. Проти повстанців була кинута литовська армія під командуванням гетьмана Я. Радзивилла. Однак білоруське населення, об'єднавшися з загонами козаків, що підійшли, не пропустило її на Україну. Після запеклих боїв литовці відступили.

Б. Хмельницький також посилено готувався до війни. Він розсилав по країні універсали, у яких закликав народ вступати у свою армію для продовження боротьби зі шляхтою. Наприкінці травня він виступив з Чигирина назустріч шляхетському ополченню, очолюваному Яремою Вишневецьким.

30 червня 1649 р. козаки за підтримкою татарської кінноти атакували поляків, що укріпилися під Збаражем, і незабаром повністю оточили їхній табір. Запеклі бої продовжувалися протягом місяця. Становище обложених ставало усе більш безнадійним. Щоб запобігти трагедії, на допомогу їм поспішив сам король на чолі 30-тисячного війська. Довідавшись про це, Хмельницький зняв частину осаджуючих і повів їх назустріч королеві. 5 серпня біля міста Зборова він атакував поляків, що переправлялися через ріку. До вечора шляхетська армія була оточена, а наступного дня, у ході боїв, що відновилися, вона опинилася на грані розгрому. Але цього разу поляків врятували від поразки татари. Кримський хан Іслам-Гірей Ш, не зацікавлений у подальшому посиленні України, зрадив Хмельницького за обіцяну королем велику винагороду й право брати ясир на всьому шляху свого повернення до Криму.

Під погрозою перспективи вести війну з об'єднаними польсько-татарськими силами Хмельницький змушений був піти на переговори й
8 серпня 1649 р. у м. Зборові підписати мирний договір. Його умови передбачали збільшення козацького реєстру до 40 тисяч і повернення в попередні стани тих, хто не увійшов у нього; амністію всім учасникам повстання; передачу Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств під козацьке самоврядування і виведення звідтіля польських військ; збереження на козацькій території шляхетського режиму, але з рядом обмежень; повернення шляхті її маєтків; надання митрополитові місця в сенаті; обмеження в правах єзуїтів і євреїв; зобов'язання польської сторони на найближчому сеймі ліквідувати унію й повернути православній церкві всі її права і майно.

Підписанням Зборівського договору завершився перший етап Визвольної війни, для якого характерні загальний підйом і довіра до Б. Хмельницького, підкріплені блискучими військовими перемогами.

Однак, установлений мир не міг бути тривалим, тому що не влаштовував ні поляків, ні українців. Перші думали, що вони пішли на занадто великі поступки, другі ж уважали, що нічого не домоглися й продовжували виступати проти повернення шляхти та відновлення кріпацтва. Авторитет Б. Хмельницького похитнувся. Народний поговір поклав на нього відповідальність за учинений татарами погром. У лютому 1650 р. на Запоріжжі спалахнуло повстання і був обраний новий гетьман, але Хмельницькому вдалося зберегти булаву.

1650 р. був відносно спокійним. Козацькі сили були відвернені від внутрішніх проблем участю в молдавській кампанії, поляки готувалися до реваншу. З турецького полону повернулися обоє польських гетьмана й у грудні був оголошений збір усешляхетського ополчення. У лютому 1651 р. королівська армія вторглась на Брацлавщину. Воєнні дії відновилися і йшли зі змінним успіхом.

Найбільший і вирішальний бій Визвольної війни відбувся під Берестечком на Волині. Тут 18 червня 1651 р. зустрілися у смертельній сутичці 150-тисячна королівська та 100-тисячна козацька армії. На боці козаків виступав також 50-тисячний загін татарської кінноти на чолі з ханом Іслам-Гіреєм Ш. У результаті триденних боїв намітилася перевага убік повстанців. Однак, результат битви вирішило не військове мистецтво, а втеча союзників козаків – татар. Не утримавши лівий фланг (можливо навмисне), вони взяли в полон Б. Хмельницького, що спробував їх зупинити. Ослаблена, позбавлена командувача армія відступила на нові позиції й продовжила боротьбу з переважаючими силами супротивника. 30 червня, зазнавши великих втрат, вона з боями вирвалася з оточення й відійшла на Київщину.

Успіх поляків під Берестечком був підтриманий наступом з півночі литовських військ під керівництвом Я. Радзивилла. На початку вересня вони з'єдналися на Київщині. І хоча повстанці завдали їм ряд відчутних ударів, це не могло змінити ситуацію, в якій опинилися українці через значні людські й територіальні втрати. Крім того, в обох воюючих сторін почалися проблеми з продовольством і фуражем.

Б. Хмельницький змушений був знову погодитися на переговори.
18 вересня 1651 р. у м. Біла Церква був підписаний новий мирний договір. Відповідно до нього проголошувалася загальна амністія, реєстр скорочувався до 20 тисяч, козацька територія обмежувалася Київським воєводством, шляхта поверталася у свої маєтки, а гетьман (Хмельницький був визнаний довічним гетьманом) позбавлявся права зносин з іноземними державами. Питання про скасування церковної унії навіть не піднімався.

Такий мир і спроба його реалізації викликали новий вибух обурення й збройного опору, особливо на Наддніпрянщині, на Чернігівщині та Полтавщині. Хмельницький після короткого перепочинку знову очолив боротьбу українського народу проти гнобителів. У травні 1652 р. він разом з татарами завдав полякам великої поразки під горою Кийок на Винничині. Восени 1653 р. у битві під Жванцем удача знову було посміхнулася йому, але в черговий раз зрадили татари. У грудні активні бойові дії були припинені, хоча жодна зі сторін не домоглася перемоги. Польща все-таки розраховувала власними силами відновити порядок у країні й готувалася до рішучої сутички. Б. Хмельницькому, незважаючи на всенародну підтримку, потрібен був союзник в особі сильної, дружньої держави. Союз із Кримським ханством або Османською імперією, як показав досвід, був ненадійним і неприйнятним для народу. Тому гетьман активізував зовнішню політику, з метою здобуття сильного й вірного союзника.

6. Будівництво української козацької держави.
Соціально-економічні перетворення

Політична система Речі Посполитої на території середньої Наддніпрянщини була ліквідована в лічені місяці 1648 р. Усі державні установи припинили свою діяльність, були знищені або повтікали у Польщу магнати, представники влади, католицьке й уніатське духовенство.

На звільненій території приблизно у 200 тис. кв. км стала створюватися українська держава. Вона була демократичною, але становою – усіма правами й привілеями володіли козаки, а за формою правління була республікою. Зразком для державного будівництва стала Запорізька Січ.

Вища влада в державі належала великій раді (колу), у якій могло брати участь усе козацьке військо. Рада вирішувала основні політичні питання й обирала гетьмана – главу розпорядницької влади. Він очолював військо, був верховним суддею й міг вирішувати будь-які питання внутрішньої та зовнішньої політики. Згодом, через громіздкість і неефективність загальновійськової ради Б. Хмельницький фактично передав її повноваження раді старшин. Функції уряду при гетьмані виконувала генеральна старшина, що також обиралася козацьким колом. Генеральна старшина складалася з обозного, котрий відав артилерією, двох осавулів, що допомагали гетьманові в військових справах, двох суддів і писаря, який керував канцелярією – центральною установою адміністрації. Згодом туди стали входити хорунжий, бунчужний та підскарбій.

Уся звільнена територія поділялася на полки. В різні роки їхня кількість була різною: у 1648 – 40, у 1649 – 16, у 1650 – 20. На чолі полку стояв полковник, що обирався полковою радою або призначався гетьманом.
У здійсненні військових і адміністративно-політичних функцій він спирався на полкову старшину: писаря, осавула, хорунжого. Полки поділялися на сотні, очолювані сотником і сотенною старшиною. На території кожної адміністративної одиниці формувалися військові підрозділи з однойменною назвою – полки та сотні.

У містах і селах паралельно існували дві влади: одна з них – козацькі отамани; інша традиційна – магістрати (ратуші) для міщан і війти для селян.

Судові функції були зосереджені в руках козацької старшини й поширювалися на все цивільне населення. В судовій практиці використовувалися Литовські статути й традиційне право.

В ході Визвольної війни відбулися значні зміни соціально-економічного характеру. Було підірване велике й середнє феодальне землеволодіння. Величезні латифундії, що належали раніше католицькій церкві та шляхті, перейшли у власність Війська Запорізького: частину цих земель одержали селяни й козаки, частина залишилася в скарбниці. Таким чином, основою нових економічних відносин стало дрібне селянсько-козацьке землеволодіння,

Однак цілком ліквідувати велике й середнє землеволодіння не вдалося, утім, ніхто й не ставив такої цілі. Зберегли свої землі православна церква і, частково, православна шляхта. А місце феодалів, що повтікали, поспішала посісти козацька старшина. Практика дарування землі гетьманом, захоплення пустощів сприяли розширенню старшинського землеволодіння.

Разом з польсько-шляхетським режимом була зметена найгірша форма феодальної експлуатації – панщина. Її замінила необтяжлива грошова або натуральна рента. Селянство стало особисто вільним.

Сформована за роки війна практика вільного переходу з будь-якого стану в козацтво збереглася протягом майже усього ХVІІ ст. Воно як і колись було привілейованим неподатним станом. Реєстр не складався, хоча його чисельність була визначена. Козаком міг стати будь-який бажаючий і здатний за свій рахунок нести військову службу.

Позитивні зміни торкнулися і жителів міст. Міщанство звільнилося від національно-релігійних утисків, позбулося надмірних податків і зловживань шляхти.

Продовжувала розвиватися внутрішня й зовнішня торгівля, хоча масштаби її в умовах війни істотно скоротилися.

У міру укорінення козацького адміністративно-політичного устрою нова влада зосереджувала у своїх руках значні матеріальні й фінансові ресурси, якими розпоряджалася військова скарбниця. Головним джерелом її поповнення були податки, торговельні збори й прибутки від земельних володінь Війська Запорізького.

7. Міжнародні відносини. Укладення союзного договору
з Московським царством

Із самого початку повстання проти Речі Посполитої Б. Хмельницький розумів, що для успішної боротьби з державною машиною йому необхідна допомога іншої держави. Події, що розгорнулися в 1648–1653 рр., підтвердили це: усі найбільші битви повстанці вигравали за підтримки кримських татар і програвали; коли союзники зраджували.

Протягом усієї Визвольної війни Хмельницький проводив активну зовнішню політику, з метою заручатися політичною підтримкою й одержати військову допомогу в важкій боротьбі з Польщею. Великого вибору в нього не було. Спочатку головними союзниками козаків були Османська імперія та її васал Кримське ханство. Але, по-перше, вони були зацікавлені не в посиленні України, а в ослабленні Польщі, тому й підтримували ту сторону, що обіцяла їм максимальні вигоди. По-друге, союз з турками й татарами не користувався популярністю серед населення краю, що бачило в них іновірців, грабіжників і своїх споконвічних ворогів. Україна дорого заплатила за спробу реалізації цього союзу прикордонними боями, розореними містами та селами й тисячами викрадених у рабство українців.

Більш привабливою уявлялася підтримка східного сусіда – православної Московії. Перші контакти з нею почалися вже з середини 1648 р., продовжувалися протягом усієї війни й особливо активізувалися в 1653 р. Однак Олексій Михайлович не поспішав задовольнити прохання гетьмана про прийняття під своє верховенство Війська Запорізького, хоча це й відповідало інтересам Московського царства. Союз з Україною означав для нього скасування мирного договору і початок війни з Річчю Посполитою. А цар війни не хотів.

Протягом Визвольної війни українського народу Московія надала йому різну політичну й економічну підтримку. В 1650 р. Земський собор заборонив вивіз російського хліба у Польщу й Литву та збільшив вивіз на Україну, була введена безмитна прикордонна торгівля з нею. Але такого роду допомоги Україні було недостатньо.

Українське питання після довгих коливань і обговорень було остаточно вирішено у Москві Земським собором 1 жовтня 1653 р. Собор звільнив царя від присяги на мир з Польщею й «присудив» його прийняти під свою руку «гетьмана Богдана Хмельницького і усе Військо Запорізьке з містами і з землями».

31 грудня у м. Переяслав прибуло московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним, а 6 січня – Хмельницький та численні представники старшини. В ході переговорів козаки запропонували боярам присягнути українському народові від імені свого царя, як це робив польський король. Посли відмовилися, тому що самодержець не присягає своїм підданим, і це ледве було не зірвало укладання договору. Але, після деяких коливань, старшина була змушена повірити обіцянкам, і цілувала хрест на вірність царю в однобічному порядку.

8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася всенародна Рада. На ній були присутні представники всіх класів і верств українського населення. З чотирьох запропонованих гетьманом кандидатур (турецький султан, кримський хан, польський король і московський цар) сюзереном був обраний єдиновірний московський цар.

Після Переяславської ради посольство поїхало приймати присягу усього Війська Запорізького. Їх зустрічали по-різному, тому що ставлення до союзу з Москвою було неоднозначним. Частина старшини й вищого духовенства на чолі з київським митрополитом союз не прийняла і присягати відмовилася. Але козацька чернь, селяни й міщани здебільшого підтримали рішення Переяславської ради, сподіваючись на зміни на краще.

Для остаточного оформлення договору в Москву було відправлене посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним. Посли привезли з собою аккредитаційну грамоту й прохання Б. Хмельницького до царя, що складалося з 23 пунктів і одержало назву «Березневі статті».

Домовленості між Україною та Росією не були оформлені єдиним документом. Умови взаємин між ними були зафіксовані у протоколі московських переговорів, відредагованих гетьманських «статтях» і відповідях на них, а також у Жалуваних грамотах царя. Збереглися лише копії цих документів і ті, очевидно, частково фальсифіковані. Названі документи поєднують під умовною назвою «Переяславський договір». Відповідно до нього Україна одержала право на власний адміністративний устрій та управління, законодавство й судовий устрій, право зносин з іноземними державами за винятком Польщі й Туреччини. Був визначений козацький реєстр у 60 тисяч. Були підтверджені права й вольності міст і станів (козацтва, української шляхти і пізніше – православного духівництва). Цар гарантував Україні військовий захист від Польщі та Туреччини й обіцяв навесні 1654 р. надіслати свої війська.

За змістом договір являв собою традиційний для того часу військовий союз сильної та слабкої держави в формі протекторату з елементами особистої унії. Договір не знищував, а лише трохи обмежував суверенітет України. Він відновлявся з кожним новим гетьманом.

Історики й політики за всіх часів по-різному оцінювали Переяславський договір, але усі визнавали його величезний вплив на подальший розвиток України та Росії. Відтепер долі двох народів були зв'язані на століття. Московське царство почало перетворюватися у велику імперію. Під зверхністю Москвою частина України протягом декількох десятиліть жила в умовах широкої державної автономії. На її території було знищено релігійне та національне гноблення, послаблено соціально-економічне.

Московсько-український договір мав і негативні наслідки. Він не заклав основу для примирення. Війна спалахнула з новою силою, все більш набуваючи рис громадянської війни. В результаті Україна розкололася на двох частин. На Правобережжі були відновлені шляхетський лад і польське право. А Лівобережжя було відірвано від передової європейської культури.

Таким чином, Переяславський договір не можна оцінити однозначно, але позитивного для українського народу в ньому, безумовно, містилося більше. Крім того, навряд чи правомірно наступні лиха народу зв'язувати з 1654 р. Дійсно, протягом ХVІІІ ст. Україна поступово втратила всі завойовані в ході Визвольної війни права й свободи і перетворилася на звичайну російську провінцію, але це відбувалося під впливом зовсім інших подій.

Таким чином, українське козацтво сформувалося в ХV–ХVІ ст. на прикордонних українських землях у результаті складного переплетіння соціально-економічних, геополітичних і культурних факторів. У процесі розвитку воно перетерпіло серйозні зміни: з маргінальної верстви перетворилося в численний і впливовий стан, з яким змушена була рахуватися держава і яке стало суспільним ідеалом для широких народних мас. Основним джерелом його поповнення було селянство. Центром осередку й оплотом козацтва була Запорізька Січ.

Кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. ознаменувалися рядом казацько-селянських повстань. Вони спалахували стихійно, носили локальний характер і не мали інших цілей, крім помсти за нанесені образи. Непослідовність дій доповнювалася протиріччями у козацькому середовищі: заможна верхівка в критичні моменти схилялася до компромісу з владою, а рядові козаки – до рішучої боротьби. Всі повстання були придушені, але кожне наступне демонструвало зростання сил, військового досвіду повстанців, зміцнення зв'язків зі справою соціально-економічного й національно-релігійного визволення народу.

Найбільше повстання, що вилилося в Визвольну війну українського народу (1648–1654 рр.), очолив Б. Хмельницький. Одержавши ряд великих перемог у перший рік війни, козаки змели польсько-шляхетський лад і почали будівництво української козацької держави. Однак повстанцям не вистачило сил для захисту своїх завоювань. Вони змушені були шукати підтримку ззовні. У січні–березні 1654 р. гетьман Війська Запорізького
Б. Хмельницький уклав союзний договір з московським царем Олексієм Михайловичем. За цим договором Україна одержала від Росії військову допомогу для продовження боротьби з Річчю Посполитою й зберегла свій адміністративно-політичний та соціально-економічний устрій. Але 1654 р. не тільки не вирішив багато старих протиріч, а й виявив нові. Тому війна на Україні розгорнулася з новою силою.

Читайте також:

1. Економіка України у роки довоєнних п’ятирічок
2. Зміни в діяльності правоохоронних органів УРСР у воєнних умовах (1941-1945 р.р.).
3. Початок воєнних подій

Переглядів: 727