• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні види (типи) технологічної політики корпорацій

Глобальний характер конкуренції не лише робить нововведення більш значними для ТНК,, але й зумовлює необхідність пошуку нових шляхів створення інновацій. Традиційно більшість МНК застосовувала один з двох класичних типів проведення технологічної політики:

* «center-for-global» (політика глобального центру);

* «local-for-local» (політика поліцентризму).

Централізація НДДКР обумовлена такими причинами:

1) необхідність контролю з боку менеджменту МНК над технологією, що розглядається як довгострокова конкурентна перевага;

2) необхідність тісної взаємодії між розробкою документації і обладнання, а пізніше — між функціями виробництва і розвитку технології;

3) за умов швидко змінної конкурентної обстановки централізація скорочує час на проведення НДДКР.

Основний ризик централізованого проведення технологічної політики полягає в тому, що результат інновацій не може точно відображати локальні ринкові потреби; можливі також труднощі з впровадженням нової технології через опір з боку дочірніх фірм прийняттю централізованих рішень.

У сучасних умовах, незважаючи на те, що поглиблюється тенденція глобалізації в багатьох галузях, необхідність урахування особливостей місцевого попиту і країнових відмінностей не зникає, а часто навіть зростає.

Але в такого типу інноваційного процесу є й негативні сторони:

 не завжди обґрунтоване прагнення національних відділень до автономії;

 дублювання розробок, уже проведених в інших дочірніх компаніях МНК, у разі, коли кожне національне відділення шукає власне рішення загальної проблеми;

 виникнення додаткових витрат на проведення НДДКР.

Під час проведення технологічної політики менеджери МНК повинні в один і той же час підвищувати ефективність централізованих і локальних інновацій, а також створювати умови для пошуку нових форм здійснення транснаціональних інновацій. Таким чином, крім вищеописаних типів інноваційного процесу, за останні роки дедалі більшого поширення отримують нові методи здійснення технологічних змін. Ці методи можна поділити на дві категорії: «locally-leveraged» (розподілена система технологічного розвитку) і «globally-linked»

(інтегрована система технологічного розвитку).

Розподілена система технологічного розвитку дозволяє менеджменту МНК об'єднати інноваційні ресурси всіх дочірніх фірм і використовувати їх для всієї корпорації. МНК отримує властивість реагувати на ринкові зміни, які проявляються в одній країні, і застосовувати їх для виявлення подібних тенденцій в інших країнах. Даний спосіб проведення технологічної політики потребує від менеджменту розвивати і контролювати процес навчання кадрів дочірніх фірм корпорації, координувати їх діяльність у сфері НДДКР, але даєможливість компанії значно підвищити ефективність використання інноваційних ресурсів.

Однак локальні нововведення, розроблені одним внутрішньодержавним відділенням, не завжди легко передаються в інші відділення. Основні перепони полягають у спробах трансферту продуктів або процесів, що не задовольняють умови іншої країни; у недостатній координації трансфертних механізмів; у бар'єрах, що визначаються синдромом «зроблено не в нас», який проявляється у боротьбі національних відділень за проведення своїх власних автономних НДДКР.

Інтегрована система технологічного розвитку означає, що кожна одиниця своїми власними унікальними ресурсами сприяє розробці спільних інновацій. Цей тип технологічної політики краще за інші придатний для умов, коли потреба в інноваціях не відповідає дослідницьким можливостям даного внутрішньодержавного відділення або коли об'єднані ресурси і можливості кількох організаційних одиниць можуть сприяти ефективнішій розробці потрібної технології. Створення гнучких зв'язків дозволяє об'єднати зусилля багатьох одиниць для отримання МНК ефекту синергії.

Але такий процес створення інновацій також має свої обмеження. Він потребує значної міжнародної координації, яка може стати надто дорогою і неефективною. Численні міжнародні зв'язки між різними організаційними одиницями МНК, які необхідні для обслуговування цього процесу, також можуть перевантажити компанію через невизначеність і надмірне розпорошення влади. Завдання менеджера МНК полягає не в сприянні поширенню того чи іншого типу інноваційного процесу, а в пошуку і впровадженні таких організаційних систем, які сприяли б забезпеченню ефективності всіх цих процесів. Інакше кажучи, він повинен в один і той же час, по-перше, підвищувати ефективність кожного типу інноваційного процесу, по-друге, створювати умови, що дозволяють впроваджувати технологічні зміни всіма способами одночасно. Зусилля щодо зміцнення одного шляху здійснення технологічних змін не повинні

вести до витіснення інших. У процесі самостійного вивчення другого питання теми важливо засвоїти базове положення про те, що розвиток технологій— основна рушійна сила економічного зростання фірми. За останні десятиліття проявились такі умови технологічного розвитку:

* нова технологія приходить не одна, а в поєднанні з іншими;

* кожний набір технологій включає ряд взаємодоповнюючих базових технологій;

* кожна базова технологія — ядро багатьох прикладних технологій;

* прикладні технології використовуються для модернізації існуючих виробництв, причому відставання у застосуванні у фірмі нової технології рано чи пізно призведе до зміни керівництва.

Особливість нового етапу полягає в тому, що тепер розвивається не один пучок технологій, як було в 50—60-ті роки, а цілих три: інформаційно-комунікаційний, біотехнологічний і пов'язаний з новими матеріалами. Підприємці стикаються з новими технологіями кілька разів на рік.

Технологічна революція, особливо в інформаційно-комунікаційній сфері, сприяла процессу глобалізації економіки. З одного боку, збільшення вартості НДДКР інтенсифікувало пошук компаніями можливостей розширення ринків, щоб виправдати зростаючі витрати, а з іншого — сучасні засоби комунікації дозволяють надзвичайно швидко поширювати нові зразки поведінки, впливаючи на культуру як виробництва, так і споживання у багатьох країнах.

Спроби створення державою локального внутрішнього ринку рано чи пізно призводять до якісного розриву між товарами, запропонованими на національному і міжнародних ринках.

Для розробки промислової технології або впровадження нового продукту в сучасне промислове виробництво потрібні промислові лабораторії, конструкторські бюро, технологічні підрозділи. У зв'язку з цим поглиблюється поділ праці між індивідуальними винахідниками, що пропонують нові нетрадиційні ідеї, дрібними і середніми інноваційними компаніями, що доводять ці ідеї до стадії практичного застосування, і великими корпораціями, які забезпечують використання нової технології в масовому виробництві.

У процесі самостійного вивчення другого питання теми потрібно звернути увагу на те, що трансформація науково-технічного досягнення від первинної технологічної ідеї до впровадження ЇЇ в масове виробництво здійснюється, як правило, венчурним бізнесом.

Венчурні інвестиції не є безпечнішими за вкладення в уже існуюче і зростаюче підприємство, оскільки вони пов'язані з такими основними ризиками:

* високий ступінь технічної невизначеності у створенні продукту;

* технологічно досконалий продукт може не відповідати ринковому попиту;

* управлінська команда може не мати кваліфікації або досвіду.

Ці додаткові ризики виправдовуються тим, що реалізація науково-технічного проекту, котрий є об'єктом вкладень, спочатку оцінюється як високорентабельний.

Сутність венчурного бізнесу як високоризикованої і потенційно високоприбуткової діяльності визначає такі особливості його функціонування:

o об'єктом капіталовкладень є ризикові проекти;

o здійснюється портфельне управління капіталом;

o значна частка вкладень здійснюється у статутний капітал інноваційних фірм;

o венчурний капіталіст бере активну участь в управлінні проектом або принаймні забезпечує собі надійний контроль;

o реалізується гнучкий механізм узгодження інтересів інвесторів і менеджерів залежно від етапу розвитку проекту;

o первісне визначається спосіб виходу з бізнесу венчурного капіталіста у фазі зрілості проекту.

Основні етапи венчурного бізнесу:

1. Старт (від організації підприємства до випуску експериментальної партії продукції: НДДКР, капітальні вкладення, експериментальне виробництво).

2. Виведення продукції на ринок (збільшення оборотного капіталу).

3. Завоювання ринку (організація масового виробництва, різке зростання обороту).

Венчурний бізнес потребує особливого кола потенційних інвесторів.

Основними джерелами венчурного капіталу є:

* приватні інвестори;

* малі інвестиційні компанії;

* великі корпорації;

* трастові фонди;

* спеціальні державні фонди і програми.

Важливе значення в опануванні другого питання теми має міжнародна передача технологій(international technology transfer) як сукупність економічних відносин між фірмами різних країн у галузі використання зарубіжних науково-технічних досягнень.

Міжнародні документи трактують поняття «технологія» досить широко. Відповідно до неокласичної теорії воно включає:

1. власне технологію (disembodiet/dissemblend technology), котру розуміють як набір конструктивних рішень, методів і процесів;

2. матеріалізовану технологію (embodied technology), тобто технологію, втілену в машинах, обладнанні і т. ін.

Власне предметом трансферту можуть виступати обидва типи об'єктів — як спільно, так і окремо.

Форми трансферту технологій па світовому ринку:

* передача, продаж або надання по ліцензії всіх форм промислової власності (за винятком

товарних і фірмових знаків);

* надання know-how і технологічного досвіду;

* торгівля високотехнологічною продукцією;

* надання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання машин і обладнання, напівфабрикатів і матеріалів, отриманих за рахунок закупівлі, оренди, лізингу або іншим шляхом;

* промислове і технічне співробітництво в частині, що стосується технічного змісту машин,

обладнання, напівфабрикатів, матеріалів;

* надання консалтингових послуг та інжиніринг;

* передача технології в рамках науково-технічної виробничої кооперації;

* передача технології в рамках інвестиційного співробітництва. Міжнародна передача технології може здійснюватись як по мiжфірмових каналах незалежними іноземними фірмами, так і по внутрішніх каналах МНК у разі впровадження в будь-якому краї-новому відділенні науково-технічного досягнення, розробленого організаційною одиницею МНК в іншій країні.

Процес передачі технології тісно пов'язаний з теорією життєвого циклу технології, яку розробили Д. Форд і К. Райан. Вони поділили життєвий цикл технології на п'ять етапів:

1. Дослідження і розробка: передача технології не відбувається, оскільки є лише оцінка потенційної цінності технології, але не зрозумілі сфери її застосування і затрати на розробку.

2. Утилізація: з'являється новий товар, виробництво якого здійснюється лише в країні-розробнику. Володіння технологією є монопольним, конкуренції немає. Передача технології здійснюється у формі експорту товарів.

3. Технологічне зростання: технологія починає передаватись в інші розвинуті країни, але ще не повністю освоєна. Оскільки на даному етапі поступово збільшується обсяг передачі технології, актуальним стає питання про вартість переданої технології.

4. Технологічна зрілість: виникає взаємний обмін технологічними новинками між розвинутими країнами, поступово нова технологія вдосконалюється і стандартизується, передача її в країни, що розвиваються, йде активно. Вона отримує загальне поширення, цінність її падає, у розвинутій країні зупиняється виробництво, через зростаючу конкуренцію з боку країн, що розвиваються, експорт товару змінюється імпортом, виникає передача технології з країни, що розвивається, у слаборозвинуту країну.

5. Технологічний занепад: інвестиції у технологічні розробки не здійснюються, передача технології обмежується країнами, що розвиваються.

Процес передачі технології передбачає чотири етапи:

1. Визначення потреби. Включає вивчення економічної необхідності заміни існуючої технології, вимог ринкового попиту, факторів конкуренції, порівняння застосовуваної і потенційно залученої технологій (з випуску продукції; по доступності використання ресурсів (людських, кваліфікаційних, матеріальних, фінансових і т. ін.), доступності супутніх технологій як у країні, так і за кордоном).

2. Оцінка технології. Пов'язана з визначенням усіх існуючих або розроблюваних технологій, які можуть задовольнити потребу. Включає оцінку доступності, придатності, продуктивності альтернативних технологій, можливість їх адаптації до умов країни. Також розглядаються тенденції і технологічного розвитку, і перспективи появи ще досконаліших технологій.

3. Планування передачі технології. Входить фінансове, маркетингове планування; планування трансферту — як фізичного (у формі машин, обладнання), так і у формі передачі знань, науково-технічної документації; планування навчання і підготовки кадрів; планування матеріальних потоків; планування процесу впровадження технології (пошук найбільш ефективного способу впровадження); планування процесів управління, експлуатації технології та ЇЇ модернізації.

4. Здійснення трансферту технології. Оцінка і вибір найефективнішого способу впровадження технології, визначення графіка введення, організація навчання персоналу, розробка систем контролю, управління, змісту й обслуговування технології, а також розвиток місцевих можливостей для вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.

Опрацьовуючи тему, варто брати до уваги визначення І(інгі трансферту. Технологія є товаром (хоча й специфічним), тому важливим елементом у процесі передачі технології є визначення її ціни. Як правило, ціна технології встановлюється в процесі переговорів між продавцем і покупцем про укладання ліцензійної угоди і враховує оцінку витрат і вигод від угоди обох сторін. Дана модель ліцензійних переговорів полягає в пошуку точок збігу в

запропонованих обома сторонами максимальних і мінімальних цінах на передану технологію.

Позиція продавця. Економічну доцільність продажу технології зумовлюють:

* отримання прибутку від розробки нової технології;

* отримання додаткового прибутку від продажу технології, яка вже розроблена і використовується;

* запобігання незаконному використанню іноземними компаніями запатентованої технології;

* збільшення експорту за рахунок реалізації так званого ескорт-ефекту: часто ліцензійні угоди пов'язані з додатковими поставками обладнання, сировини, матеріалів;

* встановлення контролю над зарубіжною фірмою—покупцем технології;

* завоювання нових ринків;

* усунення проблем, пов'язаних з експортом продукції, що виробляється за данною технологією (митних, транспортних, збутових);

* забезпечення доступу до іншого нововведення шляхом перехресного ліцензування;

* передача науково-технічного досягнення технологічно сильному партнеру відкриває ширші можливості для подальшого вдосконалення даної технології за участю партнера-покупця.

Позиція покупця. Економічна доцільність купівлі технології залежить від досягнення таких цілей:

 забезпечення доступу до вже запатентованого нововведення вищого технічного рівня;

 економія затрат на проведення власних НДДКР з розробки потрібної технології;

 зниження ризику невдачі при самостійній розробці необхідної технології;

 зниження витрат на імпорт товару, що виробляється за даною технологією;

 можливість використання доброї репутації та авторитету ліцензіара;

 використання товарного знаку, реклами й Інших переваг маркетингу даного товару;

 забезпечення можливості в разі потреби користуватись послугами технічних спеціалістів ліцензіара;

 розширення експорту продукції, що виготовляється за допомогою зарубіжної технології.

Підбиваючи підсумки вивчення другого питання теми, доцільно звернути увагу на те, що в технологічній політиці багатьох МНК спостерігаються дві протилежні тенденції. З одного боку, регіональна економічна інтеграція у поєднанні зі зближенням стандартів і споживчих переваг створює умови в ряді галузей для ефективного стратегічного управління МНК на основі централізованого контролю і власних філій. З іншого боку, існують численні приклади фірм і галузей, де стратегія співробітництва стає ефективнішою. Цьому сприяє економічний націоналізм, протекціонізм, відмінності місцевих культур і стандартів та інші фактори.

У зв'язку з цим можливі дві моделі МНК. Перша — це закрита адміністративна система, що перетинає національні кордони; друга розглядає МНК як учасника багатьох відкритих і мінливих коаліцій, кожна з яких має конкретні стратегічні завдання. Відповідно передача технологій може здійснюватись як у результаті разового придбання технології, що належить іншій фірмі, так і в рамках науково-технічного співробітництва кількох фірм. За останній час стратегія співробітництва перетворюється на важливу складову корпоративної стратегії.

Міжнародне науково-технічне співробітництво — це форма відносин, яка передбачає взаємодію фірм двох або кількох країн при проведенні науково-технічної діяльності. Найперспективнішою формою організації міжнародного науково-технічного співробітництва сьогодні є створення стратегічних альянсів між фірмами різних країн для спільного вирішення науково-технічних проблем.

У рамках стратегічних альянсів забезпечується така взаємодія між фірмами:

• спільне проведення НДДКР;

• взаємний обмін науковими досягненнями;

• взаємний обмін виробничим досвідом;

• підготовка кваліфікованих кадрів.

В останні два десятиліття різко посилилась тенденція утворення стратегічних альянсів, особливо за рахунок об'єднання компаній у таких високотехнологічних галузях, як фармацевтика, телекомунікації, виробництво напівпровідників і т. ін.

У процесі самостійного опрацювання теми важливо з'ясувати питання про планування технологічної діяльності міжнародних корпорацій. Технологічну позицію фірми багато в чому визначає правильне вирішення стратегічних завдань:

а) розміщення науково-дослідних підрозділів;

б) рішення про те, чи розробляти самим продукт (відповідно технологію), чи закуповувати його;

в) вибір майбутнього напряму дослідження;

г) розміщення людських і фінансових ресурсів у різних країнах.

Для полегшення планування технологічної діяльності міжнародних корпорацій використовують кілька моделей.

Модель технологічної кривої. Модель технологічної кривої виходить з того, що кожна технологія має свою природну межу, причому з наближенням до неї для поліпшення параметрів продукту (процесу) необхідні дедалі вагоміші інвестиції. Ці передумови відображаються у виборі як моделі 8-подібної кривої. Звичайно передбачається порівнювати технології за їх результативністю (можливістю досягнення кращих параметрів продукту). Модель відтворює особливості процесу інтернаціоналізації досліджень і розробок. Це —можливість перенесення НДДКР за кордон для досягнення тих самих результатів за допомогою менших капіталовкладень через нижчу вартість ресурсів за кордоном, а також більш швидке зростання результативності і, можливо, навіть підвищення її межі за рахунок іншої науково-виробничої культури, впливу супутніх технологій. Перехід великої фірми від зрілої технології до щойно народжуваної є найважливішим моментом у технологічній політиці. Серед технологій, що зароджуються, можуть бути такі, що загрожують самому існуванню діючого бізнесу. Звичайно результативність технологій порівнюють шляхом зіставлення досягнутого за їх допомогою головного параметра, що цікавить основного споживача; нова технологія визнається перспективною, якщо вона дозволяє досягти тих самих або кращих показників, ніж попередня.

Модель Герпотта.У моделі Герпотта запропоновано процес вибору системи розміщення науково-дослідних і дослідно-конструкторських підрозділів МНК. її особливість полягає у виокремленні моделей для прийняття управлінських рішень з різних питань. Вибір політики в технологічній сфері визначається в даній методиці залежно від значення таких показників, як привабливість технології і технологічна позиція підприємства. За високої привабливості нової технології передбачається вибір більш капіталомістких проектів, а за низької — менша інвестиційна активність. З гарною технологічною позицією пов'язується агресивніша політика на міжнародному ринку, більший ступінь залучення ресурсів компанії в глобальні перегони, тоді як слабкіша позиція орієнтує фірму на кооперацію в міжнародному масштабі.

Процес має двоступеневий характер: спочатку вирішується питання про те, як проводитиметься науково-технічна діяльність, а потім — де будуть розміщені центри НДДКР.

Модель Пірсона—Брокхофа—Бемера. В її основі лежить ромб факторів конкуренції М. Портера, який модифіковано таким чином, щоб можна було оцінити відмінності розміщення центрів НДДКР:

а) серед факторів виробництва виокремленні людські ресурси, оскільки кваліфікація персоналу у сфері НДДКР відіграє вирішальну роль;

б) споживчі «підтримуючі галузі» замінені «підтримуючими технологіями»;

в) попит має значення настільки, наскільки він визначає тип напряму розвитку продукту: або орієнтовано на запити конкретних клієнтів (ринкове), або на просування технологію (технологічне);__

г) фактор конкуренції меншою мірою суттєвий для вибору місця розміщення центрів НДДКР.

Глобалізація бізнесу, скорочення життєвого циклу продукту і в той же час збільшення тривалості його розробки, а також затрат на НДДКР примусили фірми дуже гнучко підходити до використання різних форм співробітництва у науково-технічній сфері. Ситуація іноді вимагає не лише торгувати, але йти на спільні проекти з конкурентами на міжнародному ринку. Аналіз сучасних тенденцій такої практики свідчить, що поряд із зазначеними мотивами дедалі більшого значення набувають такі вигоди від співробітництва: використання потенціалу партнера для виходу на зарубіжні ринки, нарощення неформалізованого обсягу знань і навичок, оптимізація процесу виконання НДДКР за рахунок координації діяльності постачальників і споживачів і посилення ринкових позицій учасників. Спосіб фінансування міжнародних проектів визначається вибором методу бюджетування (складання фінансового плану) НДДКР. Фінансовий аспект особливо важливий, оскільки сааме бюджет НДДКР є тим містком, який поєднує стратегічні цілі і процес оперативного управління проектом. Виокремлюють проектно-незалежний, проектно-залежний і комбінований способи складання бюджету.

Проектно-незалежний спосіб полягає у зведенні воєдино грошових потоків від усіх проектів для досягнення їх глобальної збалансованості. Метою введення цього методу є досягнення оптимального бюджету НДДКР. На практиці це означає збір заявок про потреби приватних національних НДДКР і узгодження їх бюджетів комісією, що складається з представників центрального апарату фірми та її національних підрозділів.

Проектно-залежний спосіб розробки фінансового плану НДДКР полягає у виділенні грошей під конкретно подані проекти. У разі ухвалення проекту у штаб-квартирі грошові кошти передаються у розпорядження підрозділів.

У більшості випадків на практиці використовують поєднання обох способів бюджетування. Комбінований спосіб полягає у фінансуванні довгострокових стратегічних робіт міжнародного значення на основі проектно-незалежного способу, а підвищення активності і гнучкості національних підрозділів стимулюється наданням фінансових коштів під конкретні проекти.

Далі слід звернути увагу на організацію технологічної діяльності міжнародних корпорацій. Під час проведення міжнародних НДДКР використовуються такі структури, як міжнародні комітети і проекти, міжнародна лінійна і штабна організація.

Міжнародні комітети. Вони складаються з менеджерів центрального і національних підрозділів, їх характерною особливістю є те, що вони не змінюють існуючої ієрархії, діють поза її межами. Вони жорстко орієнтовані на управління певними проектами і відповідно створюються на заздалегідь обмежений термін. Як правило, перед комітетами висуваються такі завдання: » перевірка відповідності прийнятих до виконання проектів реалізованої впоточний момент політики в галузі НДДКР;

* вирішення стратегічних завдань з координації робіт, особливо в межах великих проектів;

* координація і контроль ходу реалізації прийнятих проектів;

* консультування керівних органів фірми.

Міжнародне управління проектами. Ця форма організації НДДКР також не включається у фірмову ієрархію. Як правило, вона вибирається для міжнародних проектів, що мають комплексний характер, але обмежені за часом. На відміну від міжнародних цільових комітетів, у такому разі виділяється спеціальний менеджер або команда менеджерів для управління процесом. Залежно від характеру взаємодії, адміністрації проекту та ієрархічної структури МНК розрізняють:

* проектний менеджмент через вплив;

* проектно-матричну організацію управління і власне управління проектами в чистому вигляді.

Особливістю проектного менеджменту через вплив є обмеження ролі проектного менеджера інформаційними і консультативними функціями. Рішення ж приймаються відповідно до правил ієрархічної організаційної структури.

За проектно-матричної організації управління менеджер проекту наділяється повноваженнями надавати вказівки кому, коли і що робити, але адміністративні і дисциплінарні повноваження йому не делегуються, а ресурси, у тому числі людські, залишаються у компетенції менеджерів, включених до ієрархії. Виконавці проекту, таким чином, опиняються в ситуації подвійного підпорядкування, причому з урахуванням міжнародного характеру проекту, тож національні менеджери-начальники мають практично 100 % шанси поховати ініціативи менеджерів проекту і використовувати ресурси на свій розсуд.

Реалізація такої організаційної форми, як управління проектами в чистому вигляді характеризується наділенням менеджерів проекту власними повноваженнями в повному обсязі, виділенням з організації основного набору ресурсів, необхідного для реалізації цілі проекту. Тут виникає проблема стикування проекту як організаційної структури з ієрархією МНК. На практиці, наприклад, дуже часто буває визначити, кому повинен підпорядковуватись керівник проекту МНК.

Міжнародна лінійна організація. Створення лінійних зв'язків усередині МНК у сфері НДДКР на міжнародному рівні залежить від структури фірми. Зростаюча залежність ефективності фірм від успіхів у цій галузі і глобалізація бізнесу посилюють важливість проведення спільної науково-технічної політики і тісних відносин між топ-менеджментом МНК і місцевими керівниками НДДКР. Крім цього, ієрархічна структура примушує центральне керівництво діяти через директорів національних відділень, що знижує дієвість управлінських зусиль. Це передбачає необхідність введення елементів ієрархії у відносини центральних і місцевих органів управління НДДКР.

МНК із сильною науково-технічною спрямованістю для забезпечення єдиної науково-технічної політики створюють лінії функціонального підпорядкування між центральними і місцевими науково-дослідними і конструкторськими підрозділами. Але місцеві підрозділи, що здійснюють НДДКР, залишаються в адміністративному підпорядкуванні керівництва національних підрозділів, Створення єдиної системи звітності на міжнародному рівні посилює владні повноваження центральних органів, знижує витрати на узгодження інтересів центру і дочірніх підприємств, а також дозволяє легше досягати синергічних ефектів у процесі проведення і реалізації результатів НДДКР.

Міжнародна штабна організація. Керівництво багатьох фірм дійшло висновку, що значно ефективніше узгоджувати міжнародну науково-технічну діяльність не через адміністративні повноваження, а через владу експертів. Тому створюються штабні підрозділи, які не мають розпорядчих функцій, але, на відміну від міжнародних цільових комітетів, діють на постійній основі, їх головною метою є експертиза і координація НДДКР, особливо комплексних, що виходять за межі однієї сфері діяльності і мають міжнародний характер.

Звичайно, створення штабних підрозділів створює потенційний конфлікт між ними і лінійним керівництвом, тому дуже важливо, щоб ніхто не сумнівався у компетентностіштабних працівників і в їх незалежності як експертів. Це вимагає мобілізувати в ці підрозділи вчених, які могли б принести значну користь фірмі як власне наукові працівники. Длявирішення цієї проблеми пропонують використовувати принцип ротації: переміщати окремих співробітників на короткий обмежений термін у штабний підрозділ, а потім повертати їх знову

на науково-дослідну роботу. Таким чином, перед менеджментом МНК постає частково суперечливе, але дуже значне завдання щодо створення системи управління сферою НДДКР, з тим щоб національнідослідницькі програми не просто підтримували на «плаву» місцеві підрозділи, але генерували продукти і послуги для міжнародного ринку, забезпечуючи фірмі глобальну конкурентоспроможність.

Взаємозалежність між НДДКР, що виконуються в різних місцях, вимагає особливого узгодження як змісту і обсягу робіт, так і їх послідовності, часових меж. З погляду виконання цього завдання в міжнародному менеджменті розрізняють централізоване і децентралізоване управління, а також гнучку інтеграцію.

За централізованого управління НДДКР місцеві (національні) підрозділи розглядаються як прості виконавці, а всі важливі рішення приймаються у штаб-квартирі МНК. За такого підходуменеджмент материнської фірми, з одного боку, жорстко регулює і контролює творчуактивність національних підрозділів, що усуває непотрібне дублювання і відхилення від цілей МНК у сфері НДДКР. З іншого боку, міжнародні аспекти різко посилюють недоліки централізації: демотивацію виконавців, перекладання відповідальності на штаби, бюрократизацію центрального апарату з метою запобігання помилкам, що спричиняють персональні покарання, приховування і викривлення інформації місцевими керівниками, недостатнє знання і врахування центральним апаратом місцевої специфіки.

Таким чином, централізація виправдана в разі реалізації досить рутинних, з невеликим ступенем невизначеності робіт для їх виконання з найменшими затратами. Децентралізоване управління НДДКР передбачає передачу повноважень щодо прийняття управлінських рішень місцевим підрозділам. Топ-менеджмент МНК визначає цілі досліджень і виділяє певний бюджет (як правило, проектно-незалежним способом). Децентралізація підвищує гнучкість і посилює мотивацію працівників, але виникають проблеми з проведенням єдиної технологічної політики, з'являються додаткові психологічні бар'єри, що заважають міжнародному обміну знаннями і результатами НДДКР у МНК, Повна централізація і повна децентралізація — дві граничні форми організації управління процесом реалізації НДДКР. На практиці використовують проміжні варіанти, до яких можна віднести і гнучку інтеграцію.

Гнучка інтеграція базується на принципі: дочірнім підрозділам, що наділені певною самостійністю, обмеження діяльності задаються таким чином, що забезпечуються узгодження і координація робіт у міжнародному масштабі. При використанні цього методу керівництво МНК здійснює управління по відхиленнях, тобто втручається в процес вирішення конфліктів лише у виняткових випадках. До останніх належать ініціювання дочірніми підрозділами робіт, цілі яких суперечать загальноорганізаційним, або недостатність існуючого механізму узгодження інтересів для координації діяльності підрозділів.

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
3. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
4. Активний характер соціальної політики.
5. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
6. Аналіз економічноїї політики за допомогою моделі Мандела-Флемінга. Випадки вільного та фіксованого валютного курсів.
7. Аналіз посередників в системі розподільчої політики
8. Антиінфляційної політики
9. Аншлюс Австрії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора
10. Артеріальний пульс, основні параметри
11. Банківська система та її основні функції
12. Біржові товари і основні види товарних бірж. Принципи товарних бірж.

Переглядів: 1113