Походження грошей.

План

1. Форми політико-територіального устрою держави і статус носіїв державної автономії в зарубіжних країнах.

2. Місцеве управління та самоврядування в зарубіжних країнах.

1. В теорії і практиці сучасного конституціоналізму відомо дві форми державного устрою – унітарна та федеративна.

Держава вважається унітарною, якщо жодна з частин її території не наділена статусом державного утворення. Складові частини унітарної держави найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальні одиниці – це частини території держави, організаційно-відокремлені для виконання загальних завдань державного управління. Вони є територіальною базою для здійснення функцій такого управління. Однак у межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюються не тільки функції державного управління у вузькому значенні цього поняття (тобто суто адміністративні функції), а й певні політичні функції.

Адміністративно-територіальні одиниці не є суто географічним явищем. Це матеріальна основа організації публічної влади, що склалася на окремій частині державної території. Існує кілька систем адміністративно-територіального поділу. Для розвинутих країн звичайними є дво- і три ланкові системи. Зустрічаються й чотири ланкові (Франція). Порядок формування адміністративно-територіальних одиниць має свої особливості в унітарних і федеративних державах. Якщо за умов унітарної форми державного устрою створення та зміна цих одиниць здійснюються централізовано, то у федерації відповідні питання, як правило, вирішуються на рівні суб’єктів.

Існуючі системи адміністративно-територіального поділу в основному склалися ще в ХІХ ст., хоча вони постійно еволюціонують. У 60-80-х роках ХХ ст. в багатьох розвинутих країнах були проведені реформи адміністративно-територіального поділу. Ці реформи характеризувалися двома підходами: скороченням кількості наявних територіальних одиниць шляхом збільшення їх розмірів або створенням нової, укрупненої ланки адміністративно-територіального поділу – регіону. Проблема регіоналізації пов’язувалася з необхідністю практичного розв’язання питань реалізації загальних соціально-економічних програм на національному і місцевому рівнях, узгодження інтересів, підвищення ефективності в роботі державного механізму тощо. В теоретичному плані регіоналізації нерідко розглядається як складова частина більш широкого процесу децентралізації влади.

Федерація – це держава, територія якої складається з територій її членів – суб’єктів державних утворень. Федеративні держави звичайно кваліфікують як складні. Нині їх налічується близько 20.

Існуючі федерації різняться за багатьма характеристиками. Проте всі суб’єкти федерації мають однаковий юридичний титул: з позицій визначення їх плітко-правового статусу вони є державними утвореннями. Державні утворення не є державами, хоча нерідко наділені багатьма відповідними ознаками, крім державного суверенітету. Іншими словами, державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з багатьох питань) і зовнішню політику. З цим пов’язане і те, що з суб’єктами федерацій не визначається право виходу – так зване право сецесії.

Державоподібний або державний характер територіальних одиниць, що складають федеративну державу (суб’єкти федерації), виражається в тому, що в них є своя конституція (як правило), свій парламент, уряд, інколи власні судові системи та воєнізовані формування, часто своє громадянство, державні символи – герб, прапор, гімн. Територіальні одиниці унітарних держав, що користуються державною автономією, також іноді мають конституцію, громадянство й інші атрибути державності.

Суб’єкти федерацій зазвичай мають паритетне або пропорційне представництво у федеральних парламентах. Те ж саме можна сказати про вищі територіальні одиниці таких країн, як Італія, Іспанія. У деяких країнах конституції мають норми, спрямовані на те, щоб не допустити переваги якогось суб’єкта федерації в інших федеральних органах. Конституції деяких федеративних держав містять приписи, що регулюють основи державної організації суб’єктів федерації. Як правило, конституції не називають суб’єктів федерацій суверенними, проте є деякі винятки з цього правила.

В інтересах уніфікації правового регулювання суспільних відносин у деяких федеративних державах цілеспрямовано здійснюються заходи зі стандартизації законодавства суб’єктів федерації. У конституційному праві зарубіжних країн існує декілька основних моделей конституційно-правового розподілу компетенції між федерацією та її суб’єктами. Складаються ці моделі з таких елементів:

1) виключної федеративної компетенції;

2) виключної компетенції суб’єктів федерації;

3) конкуруючої компетенції федерації та її суб’єктів

4) залишкової компетенції, що розподіляється конституціями по-різному залежно від ступеня централізованості даної федерації.

В місцевих територіальних одиницях може здійснюватись як місцеве управління, так і місцеве самоврядування. Місцеві територіальні одиниці є підрозділом унітарних держав і суб’єктів федерацій, а також інших регіонів, що користуються державною автономією.

Місцеве управління – це керівна діяльність у місцевій територіальній одиниці, що здійснюється центральною владою або адміністрацією вищого територіального рівня управління. Здійснюється місцеве управління, як правило, через призначені вищою владою адміністративні органи. Місцеве самоврядування – діяльність самого населення місцевої територіальної одиниці – територіального колективу і його виборчих органів з управління його справами.

Виділяють дві системи демократичної організації влади на місцях: англо-американську та європейську. Англо-американська система характеризується наявністю місцевого самоврядування на всіх рівнях держави, суб’єкта федерації або державно-автономного регіону. При цьому відсутні адміністративно-територіальні одиниці загального характеру.

Європейській системі притаманне поєднання місцевого самоврядування з місцевим управлінням. Це поєднання може мати різноманітні форми, при цьому на місцеві органи управління покладаються певні функції стосовно місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування можуть в судовому порядку захистити свою автономію не тільки від запопадливих місцевих адміністраторів, а навіть від парламентів, президентів та урядів.

В економічній літературі розглядаються два підходи до походження грошей:раціоналістична та еволюційна концепції.

Раціоналістична концепція пояснює походження грошей в результаті певної раціональної угоди між людьми, які впевнились у тому, що для руху вартостей в міновому обороті необхідні спеціальні інструменти – законодавчі акти держави (засновник даного підходу походження грошей - Арістотель). Дана концепція не відкидає товарну природу грошей, але не погоджується з їх стихійною появою.

Процес еволюції та становлення грошей представляє собою розвиток форм вартості:

- Проста форма вартості – найпростіша форма, випадкова, обмін не був регулярним.

- Розгорнута форма вартості – один товар зустрічається при обміні з великою кількістю і інших товарів-еквівалентів. При обміні виникає невідповідність попиту і пропозиції на конкретному ринку. Певний товар виражає свою вартість у споживчій вартості інших товарів.

- Загальна форма вартості – серед продуктів, котрі обмінюються на ринку, виділяються такі, попит на які є найбільший. Це така форма вартості це така форма, за якої безліч товарів обмінюються на якийсь один товар і цей товар стає загальним еквівалентом.

- Грошова форма вартості – роль загального еквіваленту закріплена за одним товаром.

Еволюційна концепціяпояснює походження та розвиток грошей як тривалий еволюційний процес, зумовлений стихійним розвитком товарного виробництва та обміну.

Отже, гроші за своїм походженням – це товар. Виділившись із загальної товарної маси, вони зберігають товарну природу і мають ті ж самі дві властивості, що і будь-який інший товар: володіють споживчою вартістю (наприклад, золото в формі грошей може використовуватися як прикраса і задовольняти естетичні потреби людини) і вартістю, оскільки на виробництво товару-грошей (золота) витрачена певна кількість суспільної праці.

В той же час гроші, на відміну від звичайних товарів, є особливим товаром:

споживча вартість товару, що виконує роль загального еквіваленту ніби подвоюється (крім конкретної споживчої вартості, вони мають загальну споживчу вартість, оскільки з їх допомогою людина може задовольнити будь-яку потребу);

вартість грошей має зовнішню форму прояву до їх обміну на ринку. Товар-гроші завжди можна обміняти на будь-який інший товар, необхідний власнику грошей. В той час, як вартість звичайного товару прихована і виявляється в процесі обміну, коли товар продається на ринку.

Гроші - це специфічний товар, що має властивість обмінюватись на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом і який розвивається на кожному етапі товарного виробництва і наповнюється новим змістом, що ускладнюється зі зміною умов виробництва.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМА 9. Територіальна організація публічної влади в зарубіжних країнах.	\|	Види грошей.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.054 сек.