• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦІЯ 2. Тема 2. Витоки української культури

ПЛАН

ТЕЗИ ЛЕКЦІЙ

ДО ЗМІСТОВОГО МОДУЛЮ 1.

ТЕМА 7.2. Українська культура в другій половині ХХ ст

ТЕМА 7.1. Українська культура в першій половині ХХ ст

ТЕМА 7. Українська культура у ХХ ст. Радянський період.

ТЕМА 8. Культура України в умовах державної незалежності. Проблеми та перспективи розвитку.

ЛЕКЦІЯ 1. ТЕМА №1. Філософсько-теоретичні основи історії української культури.

Мета заняття:

Навчальна: формування знань про предмет і завдання курсу, поняття культури, структуру і функції культури, типології культур, проблеми генезісу культури, знайомство з історичними закономірностями розвитку культури та української культурологічної думки.

Розвиваюча: розвиток пізнавальних інтересів, умінь аргументовано обстоювати власні погляди на ту чи іншу проблему, толерантно ставитися до протилежних думок, користуватися науковою термінологією.

Виховна: виховання наполегливості в здобутті знань із дисципліни, потреби у постійному культурному розвитку.

Опорні поняття: культура, культурогенез, матеріальна культура, духовна культура, европейський культурно-історичний регіон, традіційна та інноваційна культури, цивілізація, світова культура, національна культура, народна культура, субкультура.

1. «Історія української культури» як навчальна дисципліна. Предмет і завдання курсу.

2. Поняття культури.

а/ Виникнення та історична еволюція поглядів на культуру в европейській культурологічній думці.

б/ Структура, функції культури.

в/ Типології культур.

3. Генезіс культури.

4. Специфика «Історіі украінської культури» в системі юридичної освіти.

1. «Історія української культури» як навчальна дисципліна. Предмет і завдання курсу.

Історія української культури вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної та матеріальної культури, створені впродовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Вони розглядаються по історичній вертикалі як цілісне явище, а також за регіональними ознаками, враховуються взаємозв’язки з культурними досягненнями інших народів, оскільки жодний етнос, народ, нація не можуть розвиватися в ізоляція, поза загальним історичним процесом.

Історія української культури вивчає та аналізує пам’ятки духовної культури, зафіксовані усною формою: казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів’я, приказки тощо, де фіксуються історичні події, мудрість народу, узагальнюються явища і зберігаються для прийдешніх поколінь. Український народ залишив у спадок незліченну кількість об’єктів матеріальної культури, які посіли гідне місце у скарбниці світового мистецтва. Це комплекси містобудівництва, ділової та побутової архітектури, хатнеє начиння, одяг, сільськогосподарський та ремісничий реманент, твори декоративно-ужиткового мистецтва тощо. Український народ зафіксував свою історію у низці писемних джерел: літописах, філософських, наукових, політичних творах, пам’ятках літератури різних століть. Широко представлені мистецькі пам’ятки: мозаїки та фрески Софії Київської, парсунні портрети, твори народних майстрів, художників сьогодення. Історя культури вивчає традиції, свята, обряди, релігії та вірування, а також особливості міжособистісного спілкування.

Таким чином, історія української культури охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної з духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. Це одна з суміжних історичних наук, що вивчає культурні явища в загальному контексті розвитку історичного процесу.

Завданнями курсу є засвоєння основних категорій теоії кулььтури, знайомство з історичними закономірностями та етапами розвитку української культури, вивчення та осмислення основних проблем і перспектив розвитку української культури; формування уяви про право як феномен культури та його місце в історії культури українського народу. Вивчення курсу «Історія української культури» допоможе краще, глибше збагнути духовне підґрунтя, на яке ми спираємось у своєму прагненні до духовного злету, сприятиме розвитку свідомості, підвищенню науково-професійного та духовно-естетичного рівня людини.

Курс має не тільки забезпечити належний рівень знань з історії української культури, а й вплинути на формування духовності та інтелігентності студентів і слухачів, сприяти професійному росту майбутніх правознавців.

2. Поняття культури.

а/ Виникнення та історична еволюція поглядів на культуру в європейській культурологічній думці.

Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін існував тільки у словосполученнях, означаючи функцію чогось: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literarum (удосконалення мови) і та ін. Більшість лінгвістів вважає, що латинське слово "cultura" походить від "соїеге" у значенні: піклуватися, удосконалювати, шанувати, заселювати. Деякі значення цього слова пізніше трансформувалися у самостійні поняття: заселення, олюднення — у colonus (колонія), шанування, поклоніння — у cultus (культ). Проте у всіх випадках раннього вживання слова "cultura" воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось (рослин, тварин) і було пов'язане зі землеробством — основою існування античної цивілізації. Наприклад, Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н.е.), автор однієї з перших праць про сільське господарство, яка дійшла до наших днів, назвав свій твір "De agri cultura".

Поступово поняття "cultura" поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Наприклад, у листах римського філософа та державного діяча Ціцерона (106 р. до н.е. — 43 р. до н.е.) "Тускуланські бесіди" (45 р. до н.е.) трапляється вислів "cultura animi autem philosophia est" ("але культура духу є філософією"). На його думку, дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло, по суті, в усі європейські мови, у тому числі слов'янські. У середні віки культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, — з досконалістю людини.

Самостійного наукового значення слово "культура" набуло у XVIII ст. Зокрема німецький філософ-просвітитель Й.-Г.Гердер (1744—1803 pp.) у творі "Ідеї до філософії історії людства" (1784 — 1791 pp.) висунув ідею багатоманітності людських культур і розглядав її як самостійний і важливий феномен буття людства.

Термін "культура" оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу не випадково. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, що сталися на межі Середніх віків і Нового часу, характерні, передусім, початком глибоких перетворень у ставленні людини до природи. Людство починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти "натурі" (природі), а "культурна" європейська людина Нового часу наділяється якостями, що значно відрізняють її від "природної" людини минулого. Перед мислителями постають питання про сутність нового середовища життя, твореного людиною, на противагу природі, характер його впливу на саму людину, про те, злом чи благом є новий, штучно створюваний людьми світ. Виникає потреба у понятті, яке фіксує новий, "неприродний" стан суспільства і людини. Тому термін "культура" як самостійна лексична одиниця формується у прямій опозиції слова "натура" (природа). Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась, і це не випадково. Адже матеріальне виробництво у ті часи мало переважно традиційний характер, становило собою працю багатомільйонної маси селян та ремісників і не створювало належного простору для творчої активності людини. Натомість духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, незалежним від навколишніх обставин внутрішнім світом філософа або священика, тобто з тим, що підносить людину, робить її досконалішою і сильнішою.

Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва. Зокрема, французькі просвітителі М.Ф.Вольтер (1694-1778 pp.), А.Тюрго (1722-1781 pp.), М.Кондорсе (1743 —1794 pp.) вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв. Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Так, Жан Жак Руссо (1712-1778 pp.) протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку. Протиставлення "природної" та "цивілізованої" людини, властиве не лише Руссо, а й декотрим іншим просвітителям, містило в собі усвідомлення гострої суперечності між дійсною природою людини і тими викривленнями, яких вона зазнає. Тому критичне ставлення Руссо до людини, котра перейшла від природного стану до стану культури, не варто трактувати як заклик до повернення назад, у доісторичний первісний стан, назавжди втрачений для людства. Це радше заклик до того, щоб, зауважуючи знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для удосконалення людини. Цікавою видається думка видатного німецького філософа Іммануїла Канта (1724—1804 pp.) про те, що Руссо, по суті, не хотів, аби людина знову повернулась у природний стан, а лише озирнулась назад з того ступеня, на якому вона перебуває тепер.

Переусвідомлення ролі розуму, а водночас і пошук інших підходів до розуміння культури розпочали новий етап розвитку європейської культурологічної думки, що відбувався вже в умовах панування німецької класичної філософії. Як відомо, життя спростувало сподівання просвітителів на торжество розуму і справедливості у суспільстві. Осмислення колізій нової цивілізації ще раз підтвердило істину: для удосконалення (окультур-нення) людини і суспільства розвиток душі має анітрохи не менше значення, ніж розвиток розуму. Сутність культури відтак вбачалася у моральній (І.Кант), естетичній (Ф.Шіллер, брати А. і Ф.Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму), філософській (Г.В.Ф.Гегель) свідомості. Так, основоположник німецької класичної філософії І.Кант пов'язував основу культури не стільки з розумом, скільки зі сферою моральності. У кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднятися від зумовленого його твариною природою емпіричного чуттєвого існування до морального існування, згідно з яким людина має змогу діяти вільно, досягаючи мети, яку сама ставить перед собою відповідно до вимог морального обов'язку.

На думку великого німецького мислителя, поета і драматурга Йоганна-Фрідріха Шіллера (1759—1805 pp.), завдання культури полягає у розвитку та гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого та розумного, насолоди й обов'язку. Відновити цілісність людини, визволити світ від властивих йому суперечностей, здійснивши тим самим головне завдання культури, може лише мистецтво, яке згладжує колізії між фізичним і духовним життям людини. Якщо просвітительським ідеалом була людина, котра узгоджувала за допомогою розуму свої потреби і дії з вимогами природи, то для Шіллера та інших романтиків ідеалом є геній, який з допомогою художньої уяви творить власне суб'єктивне бачення світу. В полярності цих двох концепцій людини простежується і полярність поглядів на культуру. Культура усвідомлювалась або як абсолютна влада обставин над людиною, що позбавляла її самостійної творчої активності, або як абсолютна свобода індивіда від зовнішніх умов і обставин. І в першому, і в другому випадку культура трактувалась з позиції недіалектичного розв'язання проблеми співвідношення свободи і необхідності, суб'єктивного й об'єктивного.

Великий німецький філософ Г.В.Ф.Гегель (1770—1831 pp.) намагався зняти протиріччя між просвітительським і романтичним трактуванням культури. На його думку, сутність культури визначається не наближенням людини до природи, не суб'єктивними фантазіями геніїв, а наближенням індивіда до світового цілого, яке охоплює і природу, і суспільну історію. Однак внаслідок того, що ця "загальність" є породженням, "інобуттям" світового духу, процес залучення до нього можливий лише у формі філософсько-теоретичної свідомості, тобто через абстрактне, понятійне мислення. "Звичка до цієї абстракції у споживанні, у пізнанні, в знанні та в поведінці й становить культуру (Bildung)", — писав він.

Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект культури. Релігійно налаштовані зарубіжні та вітчизняні філософи дивились на культуру як на засіб, за допомогою якого матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання. Релігія становить квінтесенцію духовності, отже дійсна культура підпорядкована релігійному культу.

Соціально-економічна зумовленість культури перебуває в полі зору мислителів, які схилялись до матеріалізму в поглядах на людину й історію людства. Зокрема, представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші — пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України.

Підбиваючи підсумки екскурсу в історію становлення і розвитку уявлень про культуру, зазначимо що поняття культури пройшло складну еволюцію, поступово збагачуючись за змістом.

Таким чином, культура - це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної та духовної праці, системою соціальних норм і настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей із природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб’єкта.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживаться принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

б/ Структура, функції культури.

Проблема структуризації культури в сучасній науці остаточно ще не розв´язана. Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та творчості зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної діяльності та характеризує цю діяльність з погляду її впливу на розвиток людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва; культура побуту; культура топосу, тобто місця проживання (помешкання, будинки, села, міста); культура ставлення до власного тіла та ін. Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних цінностей. З-поміж них зазвичай вирізняють міфологію, релігію, філософію, науку, мистецтво, мораль, право. Зокрема відомий соціолог XX ст. професор Гарвардського університету П.Сорокін (1889—1968 pp.), досліджуючи динаміку культурних процесів, вирізняв в царині культури три системи: Істини (релігія, філософія, наука); Краси (витончені мистецтва); Добра (мораль, право). Український філософ і громадський діяч М.ІІІлемкевич у відомій праці "Загублена українська людина" вирізняє такі складові частини духовної культури: релігію, мистецький образ (мистецтво) та науку. На його думку, справа духовної культури полягає у тому, щоб встановити "порядок у первіснім душевнім хаосі, надати ясні форми природному станові душі..., зорганізувати духовність". Зазначимо, що поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У реальному житті матеріальне та духовне взаємозв'язані, не можуть існувати одне без одного. Скажімо, розвиток техніки передбачає наявність відповідних наукових знань, а досконала організація матеріального виробництва неможлива поза моральними і правничими нормами.

Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури — це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури — це люди як суб'єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей.

Ряд учених окремо виділяють художньо-естетичну і політичну сфери діяльності людей.

Проте структурування культури досить умовне, тому що культура є стрункою, цілісною і динамічною системою, і чітке виділення її взаємозумовлених частин практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

Узагальнюючи основні функції культури, можемо відповісти на питання, яка роль належить культурі в історії людства та в житті окремої людини. Культура як суспільно-історичне явище є поліфункціональною. Серед багатьох функцій, які здійснює культура, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху. Через культуру, яка об´єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.

Інформативно-трансляційна функція виконує важливу роль у передаванні соціокультурного досвіду як від попередніх поколінь до нащадків (за історичною вертикаллю", так і в обміні духовними цінностями між народами (за історичною "горизонталлю"). Вона дає можливість здійснювати культурний обмін між своїми сутнісними силами, неоднаковими як усередині одного покоління, так і між поколіннями. Важливе значення цієї функції полягає в тому, що культура через пам´ять та її втілення в суспільній практиці забезпечує передавання в конкретних предметних формах соціокультурної спадковості людства.

З попередньою функцією тісно пов´язані комунікативна та інтегративна функції культури. Суть комунікативної функції культури полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає попередній досвід у мові, поняттях, обрядах, традиціях, звичаях, засобах виробництва, наукових формулах тощо. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші - національний, регіональний або конфесійний. Проте саме ця функція культури виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв´язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації.

Інтегративна функція полягає в здатності культури об´єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної, вікової, професійної, конфесійної або іншої приналежності у певні соціальні спільності, а народи - в світову цивілізацію. Проте, як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів у сучасному світі має місце тенденція не лише до зближення культур, яке відбувається на підставі типової або функціональної спорідненості, а й зворотній процес -взаємовідштовхування.

Регулятивна, або нормативна функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які є регуляторами суспільних відносин, духовними орієнтирами на кожному етапі історичного розвитку. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.

Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку, характерним прикладом якої виступають правила етикету (норми і правила поведінки). Однак не можна ототожнювати подібні правила з регулятивними можливостями культури. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях - на виробництві, громадських містах, товариському оточенні, побуті. Крім того, ми говоримо про культуру поведінки у вужчому розумінні, маючи на увазі нормативні вимоги до побутового спілкування людей.

Існують цінності, які визначають культурні норми кожної епохи: якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної епохи - її вузька спеціалізація. Сама цінність може бути універсальною, але наповненою різним змістом у кожну конкретно-історичну добу. Наприклад, така цінність, як "демократія" - в античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах, ніж, скажімо, в ліберальній Англії. Проте існують вічні цінності, не обмежені історичними рамками: свобода, добро, миротворство, благодійництво, християнські заповіді тощо.

У ролі регуляторів культури поведінки людини виступають норми моралі, права, а також зразки поведінки. Норма характеризує не лише вже досягнуте суспільством, а й те, що має статус загальної вимоги. Взірець (вище, найкраще) - це те, що досягнуто передовими людьми суспільства, найбільш наближене до ідеалу. З розвитком людства певні зразки поступово перетворюються на загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, досконаліші. У цьому виявляється регулятивна роль зразка.

Аксіологічна, або оціночна, функція культури виражає її якісний стан. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина дає позитивну чи негативну оцінку тим чи іншим предметам і явищам і, відповідно, сприймає їх або відкидає. Із ставлення людини до культурних цінностей можна судити про насиченість або спустошеність її духовного світу.

Особливе місце належить виховній функції культури. Культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона виступає ще й фактором саморозвитку людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна вважати наступним кроком у напрямі розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оціночні та вольові чинники духовного світу особистості. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. В історичному плані формування світогляду ґрунтується на побутових уявленнях, міфології, згодом - черпає свій зміст у релігії й нарешті - у науковому пізнанні, тобто на тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Отже, культура являє собою цілісну динамічну систему, яка є внутрішнім змістом розвитку людства. Культура проявляється в творчій діяльності людини, яка, створюючи цінності, задовольняє свої потреби і тим самим стверджує себе в природному й соціальному середовищі.

в/ Типології культур.

Історична типологія культури являє собою основні соціокультурні періоди людства: культура Стародавнього світу, культура Середньовіччя, культура Нового та Новітнього часу, які включають у себе культуру первісного суспільства, культуру народів Стародавнього Сходу, культуру Античного світу, культуру Середньовіччя, культуру епохи Відродження, культуру абсолютизму й Просвітництва, культуру епохи промислового перевороту і соціальних зрушень, культуру ХХ ст.

Історія культури українського народу є одним із ланцюгів історії світової культури. Народи сучасного сівту формувалися у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, разом із ними формувалися й зростали їхні унікальні культури. Українська культура не є винятком. Її особливості в значній мірі зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, сприятливого для землеробства. Українська культура належить до культур східнослов’янського типу,суттєві риси якої поєднують її з культурою інших племен, які у другій половині І тис. н.е. утворили державу «Київська Русь». Формування сучасної української культури відбувалося в складних умовах, визначених перебуванням нащадкв давніх русичів у складі таких європейських держав, як Литва, Польща, Австро-Угорщина, Росія, Румунія, Чехословаччина, де, вбираючи досягнення інших народів і збагаючи їх власним надбанням, вона формувалася як унікальне світове явище. Нині, розвиваючись як культура власної держави, культура українського народу вступає в новий етап свого розвитку.

Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури. Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями, зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), А.Тойнбі (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.

Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність — "це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми". Він розумів їх як "замкнені в собі монади" з власною формою, власною ідеєю, власним життям, власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються.

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 — 1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 — 1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Він вважав, що з появою людини поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму — ноосфера, яка є закономірним наслідком еволюції природи. Шедеври ноосфери — це думка, людська особистість, багатоманітність і єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства у ноосфері приводить до нового витка еволюції — Наджиття, Над-людства.

Близьке до поглядів П.Тейяр де Шардена вчення про культуру Павла Флоренського (1882—1943 pp.). На його погляд, основний закон світу — закон ентропії, всезагального зрівнювання (Хаос). Хаосові протистоїть закон ектропії — організації, ускладнення (Логос). Отже, культура — вияв Логоса засобом боротьби зі світовим Хаосом, тобто смертю.

Осмислення культури як засобу перетворення Землі та людства притаманне й видатному українському філософу-натуралісту В.Вернадському, засновнику антропокосмізму, який вчив про гармонійне злиття у єдине ціле природної (в широкому розумінні космічної) та соціально-гуманітарної еволюції. Отже, ми переконуємося, що визнання або заперечення феномена світової культури має не тільки теоретичний, а й світоглядний характер, впливає на світосприйняття людини, на розв'язання проблеми сенсу буття людини і людства. Мабуть, позитивна відповідь на питання про існування світової культури, а отже, і людства як єдиного цілого, сприяє виробленню оптимістичного погляду на наше майбуття.

Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична — такий переважаючий умонастрій нашого часу.

В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі цінностей культура починає потіс-няти силу, і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів, а й діячів культури. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам'ятки давнини зацікавлюють нас. Чого в цій зацікавленості більше — національної самосвідомості, що прокинулась, почуття провини за тривале культурне безпам'ятство, страху перед бездуховним сьогоденням або невіри в майбутнє? Напевне, всього разом, але передусім — усвідомлення глибинного зв'язку між власною долею й долею культури свого народу. Народ живий, доки живе його культура, — такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від сподівань на державу, партії, вождів, ідеологію, у що так бсззастережливо вірили ще вчора.

Зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого — через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів,котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи — обряди, традиції, звичаї, міфологія — зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

3. Генезіс культури.

Генезіс культури чи культурогенез — процес появи та становлення культури будь-якого народу взагалі і появи культури як такої в первісному суспільстві. На даний момент не існує єдиної теорії появи культури. Найбільш відомі: знаряддєво-трудова (Ф. Енгельс), психоаналітична (3. Фрейд), ігрова (І. Хейзінга), символічна (Е. Кассірер).

4. Специфіка «Історії української культури» в системі юридичної освіти.

Сутність професії юриста та правоохоронця - гуманістична, головне завдання сьогодення у сфері правової культури - розвиток правосвідомості та подолання правового нігілізму. Культура як механізм захисту людності як світової спільноти в своїй історії виділяє право як головну гарантію розвитку людської спільноти. Право стає інтегральним наднаціональним культурним феноменом. Розуміння студентами та слухачами ФЗДН особливостей та досягнень нашого народу у правовій сфері, зокрема знайомство з найважливішими пам’ятками вітчизняної правової культури, з розвитком теорії природного права українськими мислителями Нового часу тощо не тільки допоможе у вирішенні проблем виховання майбутніх правоохоронців, формування всебічно розвиненої особистості та громадянина, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціального прогресу.У нашій історії відомі приклади, коли ці інститути були знаряддям поневолення, пригнічення свободи, гальмували суспільний розвиток. Залежно від того, що береться за основу при визначенні специфіки прояву цінностей і норм - окрема особа, група людей чи суспільство взагалі, - у структурі культури виділяють її особистісний, колективний та суспільний рівні. До особистісного рівня належать знання, переконання, світогляд тощо. Колективні цінності можуть охоплювати духовні та практичні пріоритети в сфері політики, релігії, художньо-образної діяльності тощо. У свою чергу, внутрішній світ людини повинен бути наповнений глибиною сприйняття історичного часу й простору, пройнятий толерантністю до людства. Втрата цих якостей завжди призводила до страшних суспільних катаклізмів. Діалектичний зв´язок у функціонуванні всіх цих рівнів є запорукою формування висококультурної особистості, справжнього юриста, зокрема, працівника правоохоронних органів.

Мета заняття:

Навчальна: визначення джерела середньовічної культури східних слов’ян, характеристика ранніх форм культури на українських землях, з’ясування значення давньогрецьких міст-держав для розвитку української культури як європейської, показ історичного значення впровадження християнства, та наслідків впливу візантійської культури з її античною складовою на культуру українського народу.

Розвиваюча: розвиток пізнавальних інтересів, умінь аргументовано обстоювати власні погляди на ту чи іншу проблему, толерантно ставитися до протилежних думок, користуватися науковою термінологією, аналізувати, оцінювати, пояснювати.

Виховна: виховання наполегливості в здобутті знань із дисципліни, потреби у постійному культурному розвитку й моральному вдосконаленні, почуття причетності до культурних досягнень українського та інших народів, які мешкали на території України.

Опорні поняття: первисна культура, неоліт, енеоліт, синкретизм міфологічної свідомості, трипільська культура, кіммерійци, скіфо-сарматський культурний сімбіоз, звіриний стиль, поліс, політеїзм, слов’янський пантеон, двовірство, антропотеокосмізм, візантійська культура, православ'я, монотеїзм.

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
3. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
4. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
5. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ
6. Амстердам, Дельфт — осередки культури Нідерландів
7. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
8. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
9. Атрибутивні ознаки і властивості культури
10. Аудіювання на уроках української мови
11. Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
12. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60- 80-х роках XVII ст.

Переглядів: 1772