• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ

Культурна сфера пов'язана з життям і відносинами людей у суспільстві, забезпеченням зв'язку історії його розвитку з тепе­рішнім і майбутнім, культурною спадщиною нації.

Одне з перших визначень поняття "культурної політики" прозвучало на "круглому столі" ЮНЕСКО у 1967 р. в Монако, під політикою в сфері культури було вирішено розуміти "ком­плекс операціональних принципів, адміністративних і фінан­сових видів діяльності та процедур, які забезпечують основу дій держави у сфері культури". У цьому контексті реалізація політики у сфері культури становить всю сукупність свідомих і обміркованих дій (або відсутність дій) у суспільстві, спрямова­них на досягнення певних культурних цілей, шляхом оптимального використання усіх фізичних і духовних ресурсів, які має суспільство у цей час.

Проект "Концепції Державної цільової програми інноваційного розвитку української культури на 2009-2013 роки" визначає основні причини виникнення проблем у сфері культури і мистецтва, серед яких:

– невідповідність сучасним суспільним умовам успадкованої від радянської доби культурно-мистецької інфраструктури та системи управління нею;

– незавершеність процесу формування цілісного україномовного інформаційно-культурного простору України та напрацювання нових принципів і механізмів реалізації національної культурної політики;

– виникнення кризових явищ в економіці, які негативно впливають на матеріально-технічну базу сфери культури, не дозволяють налагодити інвестиційно-стратегічний напрям її розвитку;

– несформованість національних інтересів у сфері культури і мистецтва та пріоритетів держави щодо надання підтримки її розвитку;

– неналагодженість системної роботи у збереженні й суспільній актуалізації національної матеріальної та нематеріальної культурної спадщини, в її використанні для суспільно-економічного розвитку України та формування й популяризації її привабливого іміджу;

– вкрай низький відсоток національних фільмів в інформаційному просторі, відсутність протекціоністської політики по відношенню до національних фільмів, їх недоступність українському глядачеві, невідповідність наявної матеріально-технічної бази сучасним потребам кіновиробництва і кінопоказу;

– відсутність цілеспрямованого впливу держави на ринок товарів і послуг у сфері культури, дозвілля та інформації;

– недосконалість законодавства у сфері культури і мистецтва та відсутність ефективних механізмів контролю за дотриманням його норм;

– недостатній рівень державної підтримки закладів культури недержавного сектору та відсутність сприятливих умов для його розвитку;

– проблема незбалансованого і тенденційного способу формування ринку культури, дозвілля та інформації, на якому монопольні позиції посів закордонний культурний продукт, викликає потребу в цивілізованому протекціонізмі щодо виробника національного культурного продукту і захисту культурного та інформаційного простору країни.

Для розв’язання зазначених проблем пропонується два варіанти їх вирішення.

Перший варіант передбачає збільшення обсягу надання державної підтримки закладам культури і мистецтва без змін у механізмі її надання. Цей варіант не вимагає значних законодавчих та інституціональних змін, проте не забезпечує ефективного використання коштів і призведе до поглиблення проблем у галузі кінематографії та подальшої деформації структури інформаційного простору, наповненого виключно закордонним кінопродуктом.

Другий, оптимальний варіант розв’язання проблеми передбачає:

– надання державної підтримки закладам культури і мистецтва та водночас стимулювання залучення позабюджетних джерел фінансування, зокрема, коштів спонсорів, благодійників, меценатів та інвесторів, використання власних доходів зазначених закладів;

– забезпечення дієвості державної політики протекціонізму щодо вітчизняної кіноіндустрії та здійснення заходів щодо переходу до продюсерської системи організації і фінансування виробництва, розповсюдження та демонстрування фільмів, впровадження передових кінотехнологій;

– запровадження прозорого механізму фінансування культурно-мистецьких проектів;

– поєднання протекціонізму стосовно виробника національного культурного продукту та здійснення заходів щодо формування цілісного національного культурно-інформаційного і мовно-культурного простору.

На багатоманітність культурної галузі України вказує Закон України «Про культуру» від 14.12.2010 р., який передбачає, що законодавство України про культуру складається з Конституції України, цього Закону та інших законів, що регламентують діяльність у сфері культури, міжнародних договорів з питань культури, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та інших нормативно-правових актів.

Законодавство України про культуру регулює:

1) діяльність у сфері:

художньої літератури, кінематографії, театрального, музичного, хореографічного, пластичного, образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, архітектури, фотомистецтва, дизайну;

нематеріальної культурної спадщини, в тому числі народної культури (фольклор, традиції, звичаї і обряди, діалекти і говірки, народні художні промисли та ремесла, історична топоніміка тощо);

охорони національного культурного надбання, в тому числі культурної спадщини;

музейної справи, колекціонування;

архівної справи;

бібліотечної справи;

книговидання, створення видавничої продукції, її розповсюдження і використання;

створення і розповсюдження фонограмної та аудіовізуальної продукції;

художньо-естетичної освіти, спеціальної культурно-мистецької освіти, позашкільної освіти сфери культури, педагогічної діяльності у закладах освіти сфери культури;

наукових досліджень у сфері культури;

міжнародних культурних зв'язків, а також переміщення культурних цінностей через державний кордон;

виробництва матеріалів та обладнання, необхідних для збереження, створення і використання культурних цінностей та культурної спадщини;

2) іншу діяльність, основною метою якої є створення, збереження, розповсюдження і використання культурних цінностей, культурної спадщини та культурних благ.

Аналіз законодавчої бази у сфері культури дозволяє виділити 3 групи нормативних актів, що тим чи іншим чином регулю­ють суспільні відносини у сфері культурного життя.

До першої групи слід віднести нормативно-правові акти, що регулюють загальні питання функціонування культурної сфери в Україні. До цієї групи належить Закон України «Про культуру».

До другої групи можна віднести нормативно-правові акти, які регулюють окремі питання у галузі культури, зокрема: бібліо­течну справу, клубну та музейну справу, діяльність театральних, архівних установ, кінематографію тощо. Це закони України «Про захист суспільної моралі», "Про охорону археологічної спадщини", "Про театри і театральну справу", "Про охорону культурної спадщини", "Про професійних творчих працівників та творчі спілки"; «Про народні художні промисли», «Про гастрольні заходи в Україні», "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про бібліотеки та бібліотечну справу", "Про національний архівний фонд та архівні установи", "Про музеї та музейну справу", від 13 січня 1998 р. "Про кінематографію", тощо.

До третьої групи належать нормативно-правові акти, які регулюють окремі аспекти культурної діяльності. До таких зако­нів слід віднести ЗК, КпАП, ГК, закони України: "Про авторське право і суміжні права", "Про державну таємницю", "Про рекламу" тощо.

Окремою сферою суспільних відносин в галузі культури є діяльність, пов'язана із створенням, виготовленням і розпов­сюдженням видавничої продукції, що регулюється законами України: "Про видавничу справу", "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні", "Про інформацію", а також Указами Президента України та іншими НПА.

Важливе значення у сфері управління культурою має інфор­мація, адже сьогодні саме інформація та її засоби (радіо, теле­бачення, преса) виступають основним засобом в освоєнні здобут­ків української культури. Загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації встанов­люються законами України: "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» тощо.

Суспільні відносини у сфері охорони культурної спадщини регулюються законами України: "Про природно-заповідний фонд України", "Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей та іншими НПА.

Базовим нормативним актом, що регулює правові, організа­ційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони куль­турної спадщини є Закон "Про охорону культурної спадщини", який визначає культурну спадщину як сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спад­щини, під якими розуміють визначне місце, споруду (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі об'єкти, а також території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти неза­лежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з естетичного, археологічного, етнографічного, історич­ного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. Слід зазначити, що норми про охорону об'єктів культурної спадщини містяться також у деяких нормативно-правових актах окремих галузей законодавства України: кримінального (ст. 298 КК), адміністра­тивного (ст. 92 КпАП), земельного (ст. 54 ЗК).

Систему регулюючих суб'єктів,діяльність яких пов'язана зі сферою культури, складають:

I. Верховна Рада України;

II. Кабінет Міністрів України;

III. Президент України;

IV. Міністерство культури України;

V. Національна рада України з питань телебачення та радіо­мовлення

VI. Державний комітет телебачення і радіомовлення України;

Верховна Рада України - визначає пріоритетні напрями та встановлює правові, економічні і соціальні гарантії реалізації державної політики у сфері культури.

Кабінет Міністрів України - згідно зі ст. 116 Конституції на нього покладено функції проведення державної політики у сфері культури; розроблення та здійснення загальнодержавних програм культурного розвитку України.

Президент України - основні повноваження у сфері куль­тури окреслюються в ст. 106 Конституції і стосуються забезпе­чення додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина в цій сфері, здійснення кадрових призначень, присвоєння почесних звань, нагородження державними нагоро­дами, встановлення президентських відзнак та нагородження ними.

Міністерство культури України (Мінкультури) є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо формування державної політики у сфері кінематографії, формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України, діє на основі Положення, затв. Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 388/2011.

Основними завданнями Мінкультури є:

1) формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах культури, мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України;

2) формування державної політики у сфері кінематографії;

3) участь у формуванні та реалізація державної політики в галузі спеціальної освіти у сфері культури і мистецтв.

Мінкультури України очолює Міністр, який призначається на посаду за поданням Прем'єр-міністра України і звільняється з посади Президентом України. Міністр має першого заступника та заступника Міністра – керівника апарату, які призначаються на посади за поданням Прем'єр-міністра України і звільняються з посади Президентом України.

Міністр:1) очолює Міністерство, здійснює керівництво його діяльністю; 2) спрямовує і координує здійснення іншими центральними органами виконавчої влади заходів з питань, що належать до компетенції Мінкультури України; 3) спрямовує та координує діяльність Державного агентства України з питань кіно.

На місцевому рівніфункції державного управління у сфері культури здійснюють управління культури обласної, Севасто­польської міської державної адміністрації, Департамент культури виконавчого органу КМР, відділ культури районної, районної в містах Києві та Севасто­полі державної адміністрації.

Центральним органом виконавчої влади з формування та реалізації державної політики у сфері телебачення і радіомовлення, в інформаційній та видавничій сферах в Україні є Державний комітет телебачення і радіомовлення України(Держкомтелерадіо), який діє відповідно до Положення про Державний комітет телебачення і радіомов­лення України, затв. Указом Президента України від 07 травня 2011 р. № 559/2011.

Основними завданнями Держкомтелерадіо України є формуваннята реалізація державної політики у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сферах, поліграфії.

Спеціальний наглядовий та регулюючий державний орган у сфері телерадіомовлення є Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення(Національна рада), правовий ста­тус якої визначається Законом України "Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення".

Національна рада є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами.

Національна рада складається з восьми осіб. З них чотири члени Національної ради ризначаються Верховною Радою України і чотири члени Національної ради призначаються Президентом України. Національна рада є повноважною при призначенні не менше шести її членів. Повноваження члена Національної ради починаються з дня його призначення і тривають п'ять років, за винятком випадків, передбачених цим Законом.

До компетенції Національної ради належить: контроль за додержанням законодавства у галузі теле- і радіомовлення в Україні; участь в реалізації державної політики у сфері телебачення і радіомовлення та концепції роз­витку телерадіоінформаційного простору України; забезпечення прав громадян і захист інтересів національних телерадіовиробників. Крім того, Національна рада здійснює наглядові та контрольні функції за додержанням чинного законодавства в галузі телебачення і радіомовлення суб'єктами правовідно­син України; на конкурсній основі видає телерадіоорганізаціям ліцензії на мовлення, кабельне мовлення, ретрансляцію, час мовлення. Національна рада не може делегувати свої повнова­ження.

В частині регуляторних функцій Національна рада здійснює такі повноваження, передбачені законодавством України у сфері радіомовлення: ліцензування телерадіомовлення; участь у роз­робці та погодження проекту Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України і Плану використання радіочастотно­го ресурсу України у частині смуг радіочастот, виділених для потреб телерадіомовлення; розробку умов використання та визначення користувачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення; забезпечення і сприяння конку­ренції у діяльності телерадіоорганізацій усіх форм власності відповідно до вимог законодавства, створення умов щодо недо­пущення усунення, обмеження чи спотворення конкуренції в телерадіоінформаційному просторі; ведення Державного реєстру телерадіоорганізацій України тощо.

Згідно із законом функціями і повноваженнями Національної ради щодо організації та перспектив розвитку телерадіомов­лення є: участь у розробці й реалізації державної політики у сфері телерадіомовлення; здійснення аналізу стану телерадіомов­лення в Україні; прийняття рішень про створення та розвиток каналів мовлення, мереж мовлення, телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу; визначення порядку технічної розробки багатоканальних телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу, та порядку проведення конкурсів на технічну розробку, обслуговування та експлуатацію таких телемереж; замовлення розробки висновків щодо електро­магнітної сумісності радіоелектронних засобів мовлення; сприян­ня включенню телерадіоорганізацій України до світового інфор­маційного простору і здійсненню їх діяльності відповідно до міжнародних стандартів; узагальнення практики застосування законодавства у сфері телерадіомовлення, участь у розробці пропозицій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері; здійснення співробітництва з питань телебачення і радіомов­лення з міжнародними організаціями, з органами державної влади та неурядовими організаціями інших країн; визначення порядку документування, формування, обліку та зберігання теле-радіоорганізаціями копій (записів) програм і передач, що вихо­дять в ефір, формування тимчасового архіву та архівного фонду телерадіоорганізацій відповідно до законодавства України; ство­рення та утримання державного архіву телебачення і радіомов­лення України у порядку, встановленому законом, тощо.

Національна рада щорічно готує звіт про свою діяльність, оприлюднює його до 1 лютого наступного за звітним року та невідкладно надсилає звіт до Верховної Ради України і Президента України. Звіт про діяльність Національної ради на за­сіданні Верховної Ради України представляє Голова Національної ради.

Ліцензія Національної ради на телерадіомовлення є єдиним і достатнім документом дозвільного характеру, що надає право ліцензіату вести телерадіомовлення. Порядок ліцензування телерадіомовлення визначається Законом "Про телебачення і радіомовлення".

У сфері розвитку культури важливу роль відіграють гро­мадські об'єднання.

Право громадян на утворення об'єднань у сфері культури закріплено у ст. 7 Основ законодавства України про культуру, відповідно до якої громадяни мають право за своєю ініціативою утворювати творчі спілки, національно-куль­турні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, діяльність яких регулюється законодавством України та їх ста­тутами (положеннями). Так, правові, соціальні, економічні та організаційні засади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтв визначено в Законі "Про професійних творчих працівників та творчі спілки". В Україні створені і діють На­ціональна спілка письменників України, Національна спілка композиторів України, Всеукраїнська музична спілка, Спілка кінематографістів України, Спілка театральних діячів України, Спілка майстрів народного мистецтва України тощо. Творчі спілки можуть залучатися державою до підготовки законопро­ектів, розроблення загальнодержавних програм національно-культурного розвитку, інших соціально важливих культуроло­гічних та соціально-політичних заходів.

У царині охорони культурної спадщини в Україні важливу роль відіграє Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, яке було створене з метою виявлення, вивчення, збереження пам'яток, здійснення громадського контролю за дотриманням законодавства про охорону й використання історико-культурної спадщини, проведення культурно-просвіт­ницької роботи.

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
3. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням
4. Автоматизація водорозподілу регулювання зі сталими перепадами
5. Автоматизація водорозподілу регулюванням з перетікаючими об’ємами
6. Автоматизація водорозподілу регулюванням за верхнім б'єфом
7. Автоматизація водорозподілу регулюванням за нижнім б'єфом
8. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій
9. Автоматичне регулювання.
10. Адміністративні (прямі) методи регулювання.
11. Адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров'я. Адміністративна відповідальність медичних працівників.
12. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.

Переглядів: 3309