• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Закономірності розміщення грунтів на земній кулі

Тема 4.2 Основні типи грунтів та їх сільськогосподарське значення

Література [2] с. 193-205

Грунтово-географічне районування України

Грунтовий покрив України дуже різноманітний. Номенклатура грунтів

прийнята при грунтовому картуванні нараховує біля 650 видів.

Типи грунтового покриву генетично нерозривно зв’язані з фізико-географічною обстановкою – з ландшафтними типами місцевості.

Грунтовий покрив країни чітко зональний, тому що також чітко зональний і розподіл на цій території двох основних природних чинників – клімату і рослинності.

Територія України має два грунтово-біокліматичні пояси – бореальний (помірно-холодний – Полісся) і суббореальний (помірний – інша частина території країни). Крім цих двох, чітко виявлений третій субтропічний теплий пояс, представлений дуже незначною територією (головна гряда Кримських гір та південний берег Криму). Пояси й області поділені на грунтові зони.

Лише одна степова зона на Україні поділена на підзони – північну степову з чорноземами звичайними та південну степову з чорноземами південними. У межах зон і підзон виділені провінції і підпровінції. Вони виділяються за сукупністю показників, що визначають своєрідність грунтового покриву, наприклад, за місцевими ознаками клімату.

Питання для самоконтролю

1. Дайте поняття про класифікацію грунтів.

2. Визначте таксономічні одиниці грунтової класифікації.

3. Опишіть основні закономірності розміщення грунтів на земній поверхні.

4. Які основні принципи грунтово-географічного районування?

5. Які грунтово-біокліматичні пояси виділяються на земній кулі?

6. Охарактеризуйте особливості грунтово-географічного районування України.

Всі грунти мають закономірне географічне розповсюдження, яке підпорядковується закону горизонтальної зональності грунтів.

Суть закону горизонтальної зональності зводиться до того, що самі чинники ґрунтоутворення зональні; взаємовідношення зонально розташованих чинників викликає зональний розподіл грунтів.

Під час вивчення географічного розповсюдження грунтів користуються ґрунтово-географічними одиницями:

- грунтовою зоною називається територія, на якій переважає той чи інший тип грунту;

- грунтова підзона - частина зони, на якій переважає який-небудь підтип;

- грунтова провінція - частина ґрунтової зони або підзони, яка трохи відрізняється по клімату, рельєфу, материнській породі від всієї зони.

Ґрунтовими комплексами називають часту зміну типів грунтів, кожен

з яких займає в чергуванні невеликі площі.

Ґрунтовими сполученнями називають таке чергування грунтів, коли типи і підтипи змінюють один одного через великі відстані.

Виділяють на території СНД сім основних ґрунтових зон:

1) арктична та тундрова,

2) тайгово-лісова;

3) лісостепова;

4) степова;

5) зона сухих і напівсухих степів;

6) пустинна;

7) зона субтропіків.

Кожну зону розглядають в такій послідовності: територія (площа), клімат, рельєф, материнські породи, рослинність, тип грунту, його реакція, сільськогосподарське значення.

Арктична та тундрова зона:

1) 8,1%,

2) холодний і слабовологий; коротке літо з низькими температурами, довгою та холодною зимою, невеликою кількістю опадів протягом року і сильними вітрами;

3) різноманітний: рівнина з невеликими буграми та замкненими зниженнями (котловинами й впадинами) в європейській частині; гориста місцевість східносибірської тундри;

4) морені наноси, морські відкладення, продукти льодовикового походження;

5) дуже бідна й одноманітна; мох, кущі, лишайники, карликові форми дерев;

6) тундрові глеєві гумусні грунти, тундрові глеєві торфянисті грунти; тундрові глеєві підзолисті грунти.

7) грунти кислі або сильнокислі;

8) використовується, в основному, як пасовище.

Грунтоутворюючий процес у тундрі визначається, в основному, кліматич­ними особливостями. Завдяки слабкому випаровуванню води з поверхні грунту та близькому заляганню вічної мерзлоти грунти надлишково зволожуються, що супроводжуються утворенням закисних форм заліза (глею), а на поверхні відбувається процес накопичення торфу. Тому характерними рисами ґрунтоутворення є утворення глею і торфонакопичення.

На дернових ділянках, складених з легких за механічним складом порід, або покритих лісом, переважає підзолоутворюючий процес, а в поймах річок розвивається дерновий процес.

Завдяки близькому заляганню вічної мерзлоти грунти тундри мають короткий профіль, а слабкий розвиток грунтоутворюючих процесів приводить до слабкої диференціації профілю на окремі генетичні горизонти.

Використання грунтів тундри в землеробстві обмежується рядом чинників: коротким вегетаційним періодом, низькими літніми температурами, частим поверненням холоду, кислою реакцією грунту та їх дуже слабкою біологічною активністю, в зв'язку з чим елементів живлення в такому грунті зовсім незначна кількість.

Тайгово—лісова зона:

1) 51%;

2) Помірно холодний і вологий, на сході континентальний, на заході - більш м'який;

3) в європейській частині рівнинний з численними грядами морено- льодовикового походження, західно-сибірська частина знаходиться в низині, Східний Сибір - система гірських ландшафтів;

4) морені, аллювіальні відкладення;

5) представлена лісовою, луговою та болотною формаціями;

6) підзолисті, дерново-підзолисті, дерново-карбонатні, болотні, дернові;
7) кислі, слабокислі;

8) пасовища, зернові культури, картопля, деякі види овочів, ягідні культури.

Грунтоутворюючий процес на території тайгово-лісової зони характеризується великим різноманіттям. В межах зони в напряму з півночі на південь виділяють три підзони: північна, середня та південна. Ґрунтовий покрив формується завдяки трьом грунтоутворюючим процесам: підзолистий, дерновий, болотний, кожен з яких протікає самостійно або накладається один на другий.

Підзолистий грунтоутворюючий процес протікає під лісовою рослинністю. Обов'язкові умови його розвитку - наявність лісового опаду та промивний тип водного режиму. Особливість цього процесу - розпад мінеральної частини під впливом фульвокислот і винесення продуктів розкладу з верхньої частини профілю вниз.

Дерновий грунтоутворюючий процес – це процес накопичення елементів живлення, гумусу в грунті під впливом лугової трав'янистої рослинності. Рослини мають добре розвинену кореневу систему, яка щільно переплітає верхню частину профіля; частина коріння проходить в глибину грунту. В процесі розвитку рослини засвоюють коріннями елементи живлення, які переміщуються в зону максимального розповсюдження коріння та в надземну трав'янисту масу. Після мінералізації органічних залишків елементи живлення частково закріплюються та накопичуються в грунті.

Болотні грунти утворюються шляхом заторфовуванням водоймищ або заболочення суші.

Заторфовування – на дні водоймища відкладається мул; водоймище міліє, заселяється планктоном, береги заростають рослинністю, рослинність плаває, після відмирання падає на дно й утворює залежі торфу. Чим мілкіше водоймище і чим спокійніша в ньому вода, тим швидше відбувається заторфовування.

Утворення боліт на суші відбувається завдяки тривалому застою вологи й утворенню анеробних умов у профілі грунту. Принципи цього процесу різні: погана водопроникність порід на плоских елементах рельєфу, близьке залягання ґрунтових вод, лісові пожежі та інше.

Лісостепова зона:

1) 3%;

2) помірно теплий і вологий на заході, на сході - континентальний;

3) на заході - рівнина з густою мережею річок і балок, на сході – рівнинно-низинний рельєф;

4) леси та лесовидні суглинки;

5) степні трав'янисті масиви, що чергуються з лісовими ділянками;

6) темно-сірі, сірі, світло-сірі;

7) слабокислі,

8) зернові, зернобобові, льон, корнеплоди, овочі, плодові та ягідні культури. Формування сірих лісових грунтів відбувається при одночасному протіканні підзолистого і дернового процесів.

Світло-сірі лісові грунти за морфологічними ознаками та фізичними властивостями близькі до дерново-підзолистих. Вони мають велику опідзоленість, незначну товщину гумусового шару і самий низький вміст гумусу.

Темно-сірі лісові грунти за морфологічними ознаками й фізичними властивостями наближаються до чорноземів. Процес накопичення гумусу переважає над процесом опідзолення.

Система заходів для підвищення родючості сірих лісових грунтів заснована як на умовах утворення їх, так і на властивостях самих грунтів. Ці грунти знаходяться в зоні інтенсивного розвитку ерозійних процесів, крім того, незважаючи на достатню кількість опадів, в цій зоні періодично бувають посухи. Несприятливими бувають й окремі властивості цих грунтів: недостатній вміст гумусу, елементів живлення, підвищена кислотність і т.д. Тому основні заходи для підвищення родючості сірих лісових грунтів:

- боротьба з ерозією грунтів;

- боротьба за накопичення та збереження вологи в грунті;

- систематичне внесення органічних і мінеральних добрив;

- вапнування кислих грунтів;

- збільшення товщини зораного шару грунту.

Степова зона:

1) 8,6%;

2) змінюється від помірно теплого й вологого на заході до помірно холодного й сухого на сході;

3) поступова зміна рівнинних форм хвилеподібними з добре розвиненою мережею ярів, балок, річкових долин;

4) леси, лесовидні суглинки;

5) різноманітні види злаків, бобових трав, типчак, ковила;

6) чорноземи;

7) реакція грунту нейтральна;

8) різноманітні культурні рослини, плодово-ягідні культури за виключенням південних видів.

Необхідними умовами формування гумусу є: наявність добре розвиненої трав'янистої рослинності, яка щорічно дає велику кількість органічних залишків; інтенсивний розвиток бактерій, які гуміфікують органічні залишки та значну товщу; своєрідний гідротермічний режим, при якому відсутнє промивання грунту до ґрунтових вод, а у верхній його частині спостерігаються чергування періодів зволоження з періодами висихання. Коренева система трав'янистої рослинності проникає на значну глубину, тому під час розпаду кореневі залишки гуміфікуються на значну товщу й утворюється великий за товщиною гумусовий горизонт. Сам процес гуміфікації відбувається з утворенням великої кількості гумінових кислот, які закріплюються в цій зоні.

Одночасно з синтезом гумусу відбувається його мінералізація, але так як аеробні умови періодично змінюється анаеробними, а періоди насичення грунту вологою періодами посухи, то процеси мінералізації гумусу не переважають над синтезом його, і в цілому кількість гумусу залишається достатньо великою. Фульвокислоти утворюються в незначній кількості й швидко переходять в гумінові кислоти.

Зона сухих і напівсухих степів:

1) 5%;

2) континентальний, сухий і жаркий, з м'якою теплою зимою;

3) рівнина з добре вираженими зниженнями - подами - на заході, на сході віділлються підвищення, водороздільні плато, яри, балки;

4) південно-руські леси, лесовидні суглинки;

5) полин, типчак, ковила, ксерофітна рослинність, в весняний період - рослини-ефемери;

6) каштанові й бурі грунти;

7) лужна реакція грунту, слаболужна;

8) овочі, фрукти, зернові культури, плодово-ягідні.

Каштанові грунти розташовані в північній частині зони, де випадає достатня кількість опадів і умови для розвитку рослинності виражені краще, ніж на півдні зони. Характерними рисами утворення цих грунтів є слабо виражені процеси гумусоутворення та перерозподілу за профілем мінеральних водорозчинних сполук. Утворення гумусу відбувається уповільнено, так як в посушливий літній період мікробіологічна активність затухає і гуміфікація органічних залишків призупиняється. В періоди зволоження грунту гумус активно мінералізується мікроорганізмами, в той же час проходять і процеси перетворення органічних залишків. Тому великої кількості гумусу в грунті не накопичується.

Бурі грунти утворюються в південній частині зони в умовах посушливого клімату, насиченості материнських порід мінеральними солями й бідності рослинного покриву.

Під час використання каштанових і бурих грунтів необхідно проводити заходи по накопиченню і збереженню вологи у грунті, зрошенню грунтів, покращенню фізичних властивостей ораного горизонту, внесенню мінеральних і органічних добрив.

Грунти пустинної зони:

1) 1,5%;

2) континентальний, сухий і жаркий, з м'якою теплою зимою;

3) передгірні спадисті рівнини; підгір'я;

4) леси, лесовидні суглинки;

5) бідна на видовий склад, неоднорідна: ефемери, солянки, ксерофітні кущі, пісчана акація;

6) сіроземи;

7) лужна реакція;

8) пасовища.

Процес утворення сіроземів проходить в особливих умовах гідротермічного режиму, який забезпечує циклічність біологічних процесів. В теплий весняний період рослинність бурно розвивається. Одночасно активізується діяльність ґрунтової мікрофлори, яка значно впливає на будову ґрунтового профілю та розпад рослинних залишків. До наступу сухого й жаркого літа, коли біологічні процеси затухають, органічні речовини майже повністю мінералізуються. Це пояснює бідність сіроземів на гумус.

Основними заходами, що покращали б родючість сіроземів, є штучне зрошення, накопичення та збереження вологи, внесення добрив, правильна система обробітку грунту.

Зона субтропіків:

1) 1%;

2) субтропічній;

3) підгір'я;

4) продукти вивітрювання гірських порід;

5) дуб, граб, клен, бук, ліана, лавровишня у вологих субтропіках; ксерофітна трав'яниста рослинність і кущі в сухих субтропіках;

6) красноземи, жовтоземи у вологих субтропіках, сіро-коричневі, коричневі грунти в сухих субтропіках;

7) лужна в сухих субтропіках, кисла у вологих субтропіках;

8) чай, цитрусові, баштанні культури.

Грунти сухих субтропіків характеризуються сіро-коричневим кольором, невисоким вмістом гумусу, великою товщиною гумусових горизонтів, горіхувато-грудкуватою структурою.

Грунти вологих субтропіків утворюються в умовах теплого й вологого клімату під впливом вуглекислоти,що виділяється під час розпаду органічних залишків. Вони мають непогані агрофізичні властивості, червонуватий колір і гумусовий горизонт до 25 см.

4.2.2 Грунтові карти та картограми

Ґрунтова карта - це топографічна основа з відображеним на ній ґрунтовим покривом. В залежності від масштабу розрізняють мілкомасштабні (масштаб від 1 : 5000 000 до 1 : 50 000), крупномасштабні (масштаб від 1 : 25 000 до 1 : 5000) і детальні (масштаб від 1 : 2000 до 1 : 500) карти.

Під польовим ґрунтовим картуванням розуміють дослідження грунтів з натури з нанесенням результатів дослідження на топографічну основу. Процес складення карт розділяється на три періоди: підготовчий, польовий, камеральний.

В підготовчий період підбирають необхідні для польового періоду матеріали (топографічну основу, реактиви, етикетні книжки і т д), знайомляться з районом роботи (кліматом, рельєфом, рослинністю, материнськими породами).

В польовий період проводять польове дослідження грунтів: визначають типи грунтів, агрогідрологічні властивості, роблять морфологічний опис кожного типу грунту. Потім складають польову ґрунтову карту, відбирають зразки для аналізу та збирають необхідні дані про чинники ґрунтоутворення і про економіку господарства.

В камеральний період проводять фізико-хімічний аналіз зібраних зразків і складають ряд документів на основі польових матеріалів і даних аналізів. Такими документами є кінцева ґрунтова карта, картограма кислотності грунтів (лужності), катрограми вмісту рухомих форм калію і фосфору.

Грунтові карти й картограми мають велике значення в практиці сільськогосподарського виробництва, тому що на їх основі проводять наступні роботи:

- визначається розміщення сівозмін;

- встановлюється необхідність осушувальних або зрошувальних заходів;

- розраховується необхідність у вапнуванні або гіпсуванні грунтів;

- розробляється система обробки грунту під ту чи іншу культуру,

способи збільшення товщини зораного горизонту;

- встановлюється необхідність і способи боротьби з ерозією;

- визначаються дози і види необхідних мінеральних добрив;

- розроблюється план освоєння нових площ і т.д.

4.2.3Поняття про водну та вітрову ерозію грунтів

Ерозія– це процес руйнування грунтового покриву, що включає винесення, перенесення й перевідкладення маси грунту. В залежності від головного чинника руйнування ерозію ділять на водну та вітрову.

Водна ерозія – окрім втрати найбільш плодючої частини грунту супроводжується рядом інших несприятливих явищ: втратою вологи, замуленням водоймищ, утворенням ярів і т.д. Розвиток водної ерозії залежить від цілого ряду чинників. Товщина снігового покриву й інтенсивність його танення визначають характер поверхневого стоку. Умови, що формують великий стік (швидке прогрівання, погана водопроникність), стимулюють появу ерозії. Опади також можуть сприяти появі ерозії. Зливи викликають більш інтенсивну ерозію, ніж мряка. На інтенсивність ерозії впливає і характер рельєфу: форма, крутизна, довжина схилу. Вузькі та довгі водозбори сприяють утворенню ярів. Гранулометричний склад грунту впливає на інтенсивність прояву ерозії. Водна ерозія викликає зміну не тільки фізичних властивостей, а й зменшує або знищує гумусовий горизонт.

Вітрова ерозія – (дефляція) – поширена переважно в районах недостатнього зволоження й з низькою відносною вологістю повітря. Посиленню руйнівної дії вітрів допомагає рельєф з древніми впадинами вподовж напряму переважаючих вітрів, широке розповсюдження ярових зернових і пропашних культур, коли значну частину року грунт не має рослинного покриву. Дефляцію грунтів легкого механічного складу може викликати вітер швидкістю 3-4 м/сек. Вітрова ерозія проявляється у вигляді пилових бурь та повсякденної дефляції. Видування верхнього шару грунту, як і у випадку з водною ерозією, веде до зменшення товщини гумусового профілю, запасів елементів живлення.

Комплекс протиерозійних заходів включає проведення організаційно-господарських, агротехнічних, лісомеліоративних робіт.

Організаційно-господарчі заходи – це раціональний розподіл земельних угідь. На рівнинах схили крутизною до 9° використовують під польові культури, на схилах крутизною від 9 до 15° висівають ґрунтозахисні культури (багаторічні трави). На довгих схилах рекомендують землеробство на терасах.

Агротехнічні заходи направлені на послаблення поверхневого стоку й переводу його в ґрунтовий. Для цього застосовують снігозатримання. Силу вітру послаблює полосне розміщення культур, коли чергуються однорічні культури зі смугами багаторічних. Смуги розташовують перпендикулярно до напряму активних вітрів.

Лісомеліорація – важлива ланка в боротьбі з дефляцією. Розміщення лісосмуг на полях проводять з урахуванням напряму активних вітрів, рельєфу та ґрунтового покриву. Лісосмуги не тільки захищають грунт від ерозії, а й утворюють більш сприятливий мікроклімат.

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. IV. Закономірності структурно-функціональної організації спинного мозку
3. БАНКАМИ ОПЕРАЦІЙ В ІНОЗЕМНІЙ ВАЛЮТІ
4. Будова і закономірності розвитку крайових прогинів
5. Валютна позиція банку та її врахування в бухгалтерських записах за операціями в іноземній валюті
6. Вибір кількості та розміщення складської мережі
7. Вибір типу і місця розміщення водозабірних споруд
8. Вибір, розміщення, режими роботи компенсуючих пристроїв.
9. Вивіз капіталу та інвестиції в системі міжнародних економічних відносин. Напрямки та структура вивозу капі­талу. Форми вивозу та розміщення (інвестування) капіталу.
10. Вимоги до розвитку та розміщення об’єктів атомної енергетики
11. Вимоги до розміщення потенційно-небезпечних виробництв
12. Відкриття банками рахунків у національній та іноземній валютах і режим функціонування цих рахунків. Переоформлення та закриття рахунків

Переглядів: 2281