Особливості етнічних, релігійних процесів в Україні

Пострадянський простір в останньому десятиріччі XX ст. став одним з найдинамічніших у світі за станом рухливості населення. Головною причиною цього став розпад Радянського Союзу і утворення нових незалежних держав. У внутрішній політиці деяких пострадянських країн було взято курс на етнократизм, що виштовхувало значні маси людей з місць постійного проживання, породжувало значні міграційні потоки. Позначилися на цьому і непоодинокі вогнища міжетнічних конфліктів та громадянських воєн — Нагірний Карабах, Фергана, Таджикистан, Придністров'я, Абхазія, Північний Кавказ. Багато людей прийняли рішення про переселення, прагнучи возз'єднатися з рідними, які опинилися в інших країнах.

Активізації міграційних потоків в Україну сприяло відновлення історичної справедливості щодо незаконно депортованих народів. Ще однією причиною активних міграційних процесів на пострадянському просторі є диференціація за рівнем життя нових держав і регіонів. Показником дії цих чинників є зміна міграційних потоків. Наприклад, у 1991—1992 pp. в Україну переселялося більше людей, ніж виїжджало з неї, а починаючи з 1994 p., з погіршенням економічної ситуації збільшився потік виїжджаючих з України. Активізації міграційних процесів в Україні сприяло утвердження права людини на свободу вибору місця проживання і свободу пересування. Своєрідним міграційним явищем в умовах економічної кризи, безробіття стало «човникування».

Процеси мобільності й дезорганізації часто зумовлюють реорганізацію, реформування та інтегрування системи інститутів, стандартів поведінки і критеріїз їх оцінки. Іноді такі реорганізації охоплюють одночасно макро- і мікроструктури спільнот. Під час цього процесу відбувається пошук нових принципів упорядкування елементів спільноти, тобто пошуки нового її життєвого порядку. Він може бути матеріалізований свідомими зусиллями, спрямованими на створення нових основ функціонування і розвитку спільноти, спонтанним пристосуванням нових елементів чи пристосуванням до нової ситуації. Традиційно реорганізація у першій фазі реалізації посилює дезорганізацію.

В Україні як багатонаціональній державі, за даними перепису 1989 p., проживало до 130 етнічних спільнот чисельністю понад 52 млн. осіб. Це свідчить про те, що міжнаціональні відносини є одним з найважливіших чинників її сучасної внутрішньої політики.

Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 % тут — українці, що говорять українською мовою, майже 33 % — російськомовні українці та до 21 % — російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація.

У неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас на рівні державних інституцій простежується намагання підняти значення української мови як державної.

Міжнаціональні відносини виявляються в економічному, культурному, мовному та інших аспектах. Часто в них домінують різними своїми гранями питання соціальної справедливості.

Економічні національно-етнічні відносини спрямовані на задоволення економічних потреб етнічних утворень. Економічні потреби можуть формуватися як стихійно, через особливості історичного розвитку (наприклад, у середньовічній Європі більшість капіталів, нагромаджених завдяки лихварництву, концентрувалася в руках єврейського населення через релігійні упередження християнства), так і завдяки політиці держави (заборона в Південно-Африканській республіці чорношкірому населенню займатися управлінською, адвокатською та іншими видами діяльністі). Ці відносини втілені в існуючому суспільному розподілі праці, в системі економічних зв'язків між різними національно-етнічними утвореннями. Не завжди це є наслідком свідомої практики держави. Так, в Україні завдяки особливостям розселення російської етнічної групи (переважно в центрах урбанізації) відсоток росіян, зайнятих в інтелектуальній сфері, помітно вищий, ніж українців.

Соціологічні дослідження свідчать, що протягом останніх 80-ти років у нашій країні відбулося два протилежних процеси розвитку релігійності. У 20-ті роки XX ст. стався масовий відхід різних груп населення, особливо молоді, від релігії та церкви. Такий процес називають секуляризацією, а пов'язане з ним руйнування релігійних вірувань і поширення атеїзму — атеїзацією населення. Наприкінці XX ст. окреслився зворотний рух «світоглядного маятника», що втілилося в наростанні масштабів і ступеня релігійності. Цей процес називають сакралізацією. Він пов'язаний зі збільшенням кількості віруючих, релігійних громад.

У сучасному суспільстві особливим соціальним процесом стає екуменізм — спроби деяких християнських церков усвідомити свою сутнісну єдність, прийти до нової згоди та зближення. Усвідомлюючи, що центральною проблемою християнства є загальна проблема всіх вищих релігій світу (проблема спасіння), сучасні християни дотримуються однієї з трьох позицій щодо інших релігій:

— ексклюзивізм — концепція спасіння і вічного життя виключно християн;

— інклюзивізм — впевненість, що спасіння досяжне для всіх людей, незалежно від релігії, яку вони сповідують;

— плюралізм — позиція, згідно з якою всі світові релігії надають рівні можливості до спасіння, оскільки всі вони сприяють трансформації людського існування та розглядаються як самостійні шляхи до спасіння.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особливості розвитку і перебігу соціальних процесів у сучасному світі.	\|	Основні концепції походження етносу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.