Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Теми рефератів

Запитання для самоперевірки та повторення

1. Як вплинуло прийняття Брестської унії на розвиток культури в Україні?

2. У чому полягав реформаційно-гуманістичний характер братського руху?

3. Хто з письменників-полемістів протистояв наступу уніатів на православну церкву?

4. У чому полягала сутність релігійної та соціальної позиції Івана

Вишенського?

5. Хто став першим ректором Острозької школи?

6. Який внесок у розвиток освіти означеної доби зробили такі діячі, як

Гальшка Гулевичівна та Петро Конашевич-Сагайдачний?

7. Яка книга стала первістком українського книгодрукування?

8. Розкрийте роль Петра Могили в розвитку української культури і освіти.

9. Як позначилися ренесансні ідеї на розвитку українського мистецтва?

1. Острозька слов’яно-греко-латинська академія та її роль у поширенні

просвітницьких ідей в Україні.

2. Братства та їх роль у піднесенні національної культури наприкінці

ХVI - початку XVII ст.

3. Початок книгодрукування в Україні.

4. Культурно-просвітницька діяльність Петра Могили.

5. Суспільно-культурні погляди та літературна діяльність Івана

Вишенського.

6. Ренесансні ідеї в українській культурі XVI-XVII ст.

7. Полемічна література у контексті суспільно-культурного розвитку

України.

Основна література

1. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн.

ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О. – Львів, 1994, 2005.

2. Українська культура: історія і сучасність; Навч. Посібник /За ред.

Черепанової С.О. – Львів, 1994.

Додаткова література з теми

Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. Навч. Посібник. – К.,

2002.

Грицай М.С., Микитась К.Л., Шолом Ф.Я. Давня українська література. – К., 1989.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-

XVШ ст. – К., 1996.

Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на

Україні. – К.,1983.

Історія української культури. За ред. І.Крип`якевича. К., 1994. Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в XVI-XVIII ст. – К., 1983. Логвин Г.Н., Міляєва Л.С. Український середньовічний живопис. - К.,1976.

Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. – К., 1996.

Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576 – 1636). – К., 1990.

Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї

на Україні (XVI-ХХ ст.) – К., 1990.

Нічик В.М. Петро Могила в Україні. – К., 1997.

Овсійчук В. Українське мистецтво другої половини XVI- першої половини

XVIII ст. : Гуманістичні та визвольні ідеї. – К., 1985.

Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х-поч. ХХ ст.).– К., 1991.

Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. – Ч. 1,2. – К., 1995. Філософія Відродження на Україні. – К., 1990.

ТЕМА 4. ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ДРУГОЇ ПОЛ. XVII – КІНЦЯ ХVIII СТОЛІТТЯ (2 год.)

4.1. Історичні умови культурного життя українського народу.

Культура козацтва.

4.2. Розвиток освіти, науки, літератури.

4.3. Архітектура і мистецтво. Українське бароко.

Після вивчення матеріалу лекції студенти повинні знати:

- релігійно-культурні традиції козацтва та його роль у збереженні української народної культури;

- здобутки народної творчості періоду козаччини;

- про культурно-просвітницьку діяльність Києво-Могилянської академії;

- роль Г.Сковороди в Українській культурі;

- основні архітектурні стилі зазначеної доби, зокрема Українське бароко;

- традиційні і нові жанри живопису, напрямки розвитку музичного і

театрального мистецтва.

4.1. Історичні умови культурного життя українського народу. Культура козацтва.Духовна культура України другої половини ХVII - кінця ХVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і державність, що найбільш яскраво виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорізького козацтва у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою.

Початки козаччини припадають на XV ст. Це був масовий рух чоловіків, які вирушили в степи «на уходи» полювати, рибалити. Згодом вони об’єднувалися у ватаги і зі зброєю в руках нападали на татар, відбиваючи в них здобич-ясир. У XVI ст. козаки почали об’єднуватися у

військову організацію. Найвідомішим її організатором був Дмитро Байда Вишневецький, який у 1550 р. об’єднав розпорошені групи козаків, побудував фортецю на острові Хортиця на Дніпрі й цим дав початок

славному Запоріжжю.

Запорізьке козацтво протягом трьох століть, по суті, визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України.

Висока і розвинута культура Січі домінувала тут у ХVІ-ХVІІІ ст. і справляла величезний вплив на формування національної самосвідомості українського народу.

На Запорізькій Січі склалася і розвивалася культура, яка виходила з українських генетичних духовних джерел, виникла на основі глибоких традицій українського народу. Однак історичні особливості життя Січі

визначили й особливості її культури. Втікачі від кріпацтва, національних і релігійних переслідувань прибували туди звідусіль — не тільки з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, та й інших країн. І кожен вносив щось своє, певні риси мистецтва, особливості культури свого народу. Все це переплавлялося, немов у горнилі, і в результаті склалася самобутня, оригінальна, яскрава, різнобарвна культура, яка впливала на розвиток культури всієї України.

Козацтво брало активну участь в опозиційному русі українського міщанства, православного духівництва, частини української шляхти проти політики національних і релігійних утисків. Двадцятитисячне військо запорозьке, очолюване Петром Конашевичем-Сагайдачним, вступило до

Київського братства, що протистояло колоніальній політиці шляхетської

Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України. Січ, яка стала колективним членом Київського братства, була тісно пов’язана з діяльністю заснованої при ньому школи. Сагайдачний стає ктитором (опікуном), допомагаючи їй матеріально. Таким чином, запорозькі козаки зробили незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок — поставили зброю на охорону культури.

Школи на Запоріжжі продовжували традиції братських, навчання у них обов’язково поєднувалося з вихованням. Їх діяльність була новим етапом в історії освіти на Україні. Це знайшло свій прояв у тому, що навчання у всіх школах на Запоріжжі велося рідною мовою.

У художньому житті Запорізької Січі найголовніша роль належала

музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали духові й ударні інструменти: труби, сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни. Духова музика мала велике значення в походах запорізького війська та при різних урочистостях. Труби, сурми разом з ударними інструментами використовувались як сигнали в походах і боях, при урочистих зустрічах послів, гостей та ін. Труби як суто військовий інструмент згадуються в народних піснях. Кожна мала певне призначення сповіщати про сідлання коней, посадку вершників, вирушення у похід тощо. Очевидно, у війську запорізькому існували певні сигнали, які у потрібний час трубачі виконували на своїх інструментах. Загони, що вирушали в похід, повинні були обов’язково мати трубачів або сурмачів. До складу полкової музики входили трубачі, сурмачі, довбиші (литавристи).

Тулумбаси у війську запорізькому використовувались переважно для зв’язку. За їх допомогою скликали ради козаків чи старшин, повідомляли

про ворожу загрозу, а іноді навіть передавали різноманітні накази по

козацькому кошу чи полку під час бою. Тулумбаси були найрізноманітніші за розмірами. В деякі з них били відразу вісім чоловік. Ці великі литаври називали ще набатами і тримали тільки у самій Січі. У походи брали малі тулумбаси, які довбиші прив’язували до сідел своїх коней. Такі

інструменти мала кожна військова частина козаків. Часто траплялось, що набати, менші тулумбаси, барабани та бубни використовували під час сутичок з ворожим військом. Сильні як гарматні постріли, звуки набату разом з гуркотом тулумбасів та пронизливою тріскотнею барабанів і бубнів викликали у ворожому війську замішання.

Протягом багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думи — сувору, мужню, героїчну, драматичну і, водночас, пройняту великим ліризмом поезію. Думи мали своєрідну художню форму. Вони виконувалися речитативом під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Термін «дума» з’явився у фольклористиці значно пізніше самої пісні — у XIX ст. Самі виконавці дум називали їх по-різному: пісні про старовину, козацькі притчі, запорозькі псалми, лицарські пісні тощо.

Думи виникли у XIV ст. Їх розвиток відбувався особливо продуктивно протягом трьох століть і досяг вершин у XVII ст. Найдавніший пласт народних дум присвячений темам боротьби проти навал кримських орд і турецьких військ. На узагальненому історичному тлі епохи розгортаються картини соціально-побутових і родинних конфліктів.

Відтворюється жива атмосфера тієї доби: жахлива турецько-татарська не воля – муки у в’язницях-темницях та тяжка праця на галерах, епічні картини поєдинків козака Голоти, отамана Матяша Старого та інших із загарбниками. Наскрізна ідея цих дум – патріотизм, а типовий позитивний образ – захисник батьківщини. Рідна земля вважається невільникам у

святкових сонячних барвах – «тихі води», «ясні зорі», «край

веселий», «мир хрещений». Протиставлення страхіттю турецької неволі спокійної краси рідного краю підсилювало патріотично-виховну спрямованість цих творів.

Поряд з думами виникали й інші епічні твори – історичні пісні та балади. Унікальним зразком таких народних творів є історична балада про Стефана - воєводу, що дійшла до нас у записі чеського вченого Яна Благослава, який вніс її у свою граматику десь перед 1571 роком. Мова

пісні – українська у закарпатському діалекті. Дослідники пов’язують її зміст з подіями 70-х років ХV ст., коли молдавський господар Стефан ІІІ Великий активно боровся проти султанської Туреччини.

Активного дієвого характеру думи і народні пісні набували завдяки кобзарям, які нерідко виступали і їх творцями. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке і загалом

духовне досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії українського народу. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої батьківщини, поетами й літописцями, А. В. Луначарський —

«Гомерами України». Більшість кобзарів були вихідцями з козацтва. Величезна, ні з чим незрівнянна їх роль у суспільно-громадському й культурному житті, у розвитку військових та політичних подій на Україні.

Виконуючи у супроводі бандури думи та пісні, оспівуючи героїв визвольної боротьби, кидаючи заклики до повстання, запалюючи на перемогу, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземного панування, кріпосницького гніту Вони пробуджували і розвивали в українцях національну самосвідомість.

Неоціненна роль кобзарів у врятуванні невільників. Немало їх побувало і в Туреччині, і в Криму. Вони були майже єдиною живою злукою між батьківщиною та бранцями. Кобзарів ніхто не чіпав. Кордони були відкриті для них, і народних співців України можна було почути і в Кафі, і в Стамбулі, і в Трапезунді. Саме кобзарі подавали вісті про невільників в Україну. Вони ж і створювали думи про полоняників, бо були безпосередніми очевидцями їх страхітливих мук. До нас дійшли

«Плач невільників», думи «Втеча невільників», «Смерть козака в Азові».

Складали кобзарі думи та історичні пісні про героїчну боротьбу козацтва проти турецько-татарської агресії, про визвольну війну 1648-1654 рр. та її героїв — Богдана Хмельницького, Кривоноса, Богуна та ін. «Чи не той-то хміль», «Хмельницький та Барабаш», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Гей, не дивуйте, добрі люди» та ін. Але чи не найбільш

важливим було те, що кобзарі самі брали участь у боях і походах. Вони офіційно входили до складу Запорізького Війська і разом з довбишами, сурмачами, трубачами та іншими виконавцями грали козацьку військову музику. Такі воїни носили бандуру поряд із списом або шаблею, не розлучались з нею ні в курені, ні в походах, ні в боях.

Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки,

закидаючи ноги «аж за спину», виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах. Цей танцювальний рух мас тепер образну народну назву «кільце». Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. У минулому його виконували винятково чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, коли танцюристи демонстрували, хто на що здатен. Проста присядка пов’язується з образом хвацького вершника-козака, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. В іншому варіанті цього па, що має народну назву «присядка з розтяжкою внизу», імітуються рухи козака, котрий, наздогнавши ворога, піднімається на весь зріст, сильно впираючись ногами в стремена, бо так зручніше рубати шаблею або колоти списом. Такими само за характером виконання є танцювальні рухи

«повзунець», «яструб» тощо. Виконувалися танці як у супроводі бандури, так і цілих інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, в якій навчали «вокальної музики і

церковного співу», були створені групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під назвою «Вертеп». Виступали артисти не лише перед козаками, а й перед широкими верствами народу. У цій драмі головна роль належала козаку-запорожцю,

який добре грав на бандурі, співав і танцював. У своїх монологах, піснях і танцях він висловлював думки і сподівання, близькі українському народу. Саме це й сприяло популярності вертепної драми, забезпечило їй довге життя в художньому побуті українського населення. Крім того, військо запорізьке мало й своїх так званих «лицедіїв» — організаторів різноманітних карнавалів, які часто влаштовували запорожці після повернення на Січ з переможного походу. Ці балакуни були душею козака, заспівувачами в їх розвагах. У документах збереглося ім’я одного з таких артистів-воїнів — полковника Самарської паланки Гната Чмиги.

Козаки були глибоко віруючими людьми, дотримувалися християнської православної віри. На Запорозькій Січі рятувалися від

кріпацтва й переслідування люди різних націй. Усіх приймали запорожці. Однак втікачі інших вірувань мусили перехрещуватися в православну віру.

Демократичність ладу Запорозької Січі визначала й характер її церкви. Всі найважливіші питання, скажімо, про будівництво нової церкви тощо, вирішувалися на загальновійськовій раді, на яку збиралися всі запорожці. Тут обирали також священиків від громад, затверджували тих, кого присилали з Межигірського монастиря. Від останніх вимагалося, щоб

проповіді читалися не з папірця і лише українською мовою. Не менш важливими були також красномовність, гарний голос, особливо для дияконів, тверезість. Начальник запорозьких церков повинен був кожного недільного й святкового дня читати проповіді напам’ять щирою українською мовою. А загалом богослужіння в запорозьких церквах велись

щодня і неодмінно. Утримувався хор півчих старшого і молодшого віку.

Активний розвиток церков на Запорожжі пов’язаний із останньою, так званою Новою, Січчю (1734-1775 рр.). Наприкінці існування Запорозької Січі в межах «Вольностей Війська Запорозького» налічувалось у 53-х поселеннях та урочищах 44 церкви, 13 каплиць, два скити, одна молитовна ікона.

Внутрішнє оздоблення храмів свідчило про шанобливе ставлення запорожців до віри. В усій російській імперії не було храму, багатшого за

останню січову церкву. Царські врата були вилиті з чистого срібла, ікони пера кращих візантійських та українських художників горіли щирим золотом. Вражало розкішшю й інше церковне начиння: великі срібні

напрестольні ліхтарі-свічники, кипарисові — різьбою, а також срібні позолочені хрести, срібні лампади, п’ятдесят срібних позолочених корон, нитки перлин, коралів, вироби з бурштину, сотні золотих червінців і

полотняних, гаптованих золотом і сріблом напрестольних уборів, аналойні покрови, священицькі шати з парчі, штофу та інших цінних тканин, 120 стародруків та старовинних рукописних книг, багато мідного й олов’яного посуду.

Головним святом на Запорожжі було свято Покрови — 1 жовтня

(новий стиль —14 жовтня). На всіх восьми Січах протягом двох з

половиною століть була церква Покрови. Під покровом Богоматері запорожці не боялись ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Користувались популярністю церкви Миколая — захисника, заступника всіх тих, хто плаває, подорожує, мандрує, церкви, присвячені главі небесного воїнства Архистратигу Михайлові. Серед найважливіших було також свято Андрія Первозваного — першого поширювача у придніпровських краях християнської віри.

Розвиток української народності і становлення її державності проходили у надзвичайно несприятливих умовах. Посилення католицької експансії, яке призвело до церковної унії, поглиблювало суспільні суперечності. Українська культура означеного періоду переживала

процеси бурхливого розвитку всіх своїх галузей, які пов’язані з боротьбою за національно-культурне відродження, проти полонізації та

покатоличення. Етнічна єдність культури виявлялася у патріотичному спрямуванні літературних і мистецьких творів, загальних естетичних принципах, в спільності творчих методів та художніх прийомів. У художній сфері посилюється вплив народного світогляду, мистецтво набуває життєрадісного виразу і народної типовості. На перше місце

виступають типові образи людей, які виходять за межі традиційних зображувальних канонів.

Друга половина ХVІІ-ХVІІІ ст. були насичені політичними подіями. У 1648 р. у політичному житті України з’явилася людина, якій судилося відіграти епохальну роль в історії України. Це був Богдан (Зиновій)

Михайлович Хмельницький. Почувалося наближення бурі, якої ще Річ

Посполита не знала. Перемоги повстанських військ під Корсунем і Жовтими Водами, Пилявцями сколихнули населення України. Щоб усунути небезпеку, яка загрожувала з Польщі, Хмельницький іде на переговори з російським царем і у 1654 р. укладає з ним Переяславський договір, за яким Україна зберігала всю свою внутрішню автономію і всі права самостійної держави зі своєю армією, адміністрацією і зовнішніми дипломатичними зв’язками. З початку Хмельниччини і до кінця XVII ст. правобережна Україна жила серед безперервних воєн і спустошень. Наприкінці 70-х років майже все населення Київщини і східного Поділля переселилося або на Волинь, або до Молдови. Тоді ж заселяється Слобожанщина. Своїм побутом слобожанці не відрізнялися від жителів лівобережної Гетьманщини. Центром Слобідської України став Харків.

4.2. Розвиток освіти, науки, літератури.Незважаючи на те, що історія українського народу другої половини XVII ст. була сповнена боротьбою проти національного і соціального поневолення, загальний культурний рівень України був досить високий. У першій половині XVIII ст. Лівобережна і Слобідська Україна зберігала адміністративний устрій —

поділ на полки і сотні. Продовжувало існувати козацьке військо, діяли судова система, міське управління.

Нові політичні та соціально-економічні умови накладають певний відбиток на всі сфери духовного життя українського народу. У другій половині XVII ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що

склалася в попередній період. Триває розробка теоретичних літературних

проблем; у Києво-Могилянській колегії читаються курси поетики й риторики, стаючи помітним імпульсом у художніх шуканнях східнослов’янських книжників цього періоду.

Центром культурно-освітнього життя залишалась Києво-

Могилянська колегія, яка у 1701 р. одержала статус академії. За царським указом академії надавалися права самоуправління і дозволялося читати

курс богослов’я. Мовами навчання в академії були грецька, латинська і польська. Українська мова була у неофіційному вжитку і взагалі вважалася ознакою поганого смаку. Навчання мало схоластичний характер, але з кінця ХVІІ ст. у систему освіти почали проникати гуманістичні тенденції. Ідея нерозривного

зв’язку суспільного прогресу з поширенням освіти й науки знаходила

втілення у характері діяльності академії. Це була школа з демократичними традиціями.

Тривалий час Києво-Могилянська академія була провідним ідеологічним центром, який протистояв католицькому наступу на українську культуру. І цю роль вона виконувала успішно. Найбільш

ефективним засобом у боротьбі проти полонізації була рідна мова — мова

народу, який відстоював власну національну незалежність.

Процес становлення української літературної мови був складним. Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у прискоренні цього процесу. Такі видатні її діячі, як І.Борецький, К.Сакович, П.Могила, Л.Баранович, І.Галятовський, Ф.Прокопович та інші писали свої твори українською мовою. Важливе значення мав той факт, що для більшості професорів і студентів академії мовою спілкування була рідна мова.

Помітну роль відіграла Києво-Могилянська академія у справі поширення просвітництва серед широких народних мас. Випускники академії, які ставали священиками, обов’язково повинні були брати участь

в організації шкіл у своїх приходах. Учителювали в приходських школах дяки, які виконували й церковні обов’язки. Серед них було багато

«мандрівних» дяків, які переходили із села в село, із міста в місто. Вони

навчали дітей, переписували книги, складали твори, в основі яких лежали традиції народної творчості. Часто це були талановиті музиканти, співаки,

художники.

Академія справляла значний вплив на організацію і розвиток в Україні шкіл підвищеного типу — колегіумів. 1700 р. був заснований Чернігівський колегіум. Засновником його був випускник Києво-

Могилянської академії, чернігівський архієпископ Іван Максимович. Майже всі викладачі цього колегіуму були вихованцями академії.

У низці цих навчальних закладів був і Харківський колегіум, заснування якого пов’язане з ім’ям вихованця Києво-Могилянської академії бєлгородського єпископа Єпифанія Тихорського. Відомостей про

нього залишилося небагато, але відомо, що це була непересічна особистість, освічена людина з передовими поглядами і невтомною енергією. Із заснуванням колегіуму тісно пов’язане становлення Харкова як центру Слобідської України. Колегіум проводив значну просвітницьку роботу у великому регіоні. Його викладачі й вихованці були активними учасниками культурного та громадсько-політичного життя краю.

З Харківським колегіумом пов’язана діяльність Г.С.Сковороди, чи не найяскравішої постаті в українській культурі другої половини XVІІІ ст.

Творчість Г.С.Сковороди залишила помітний слід в історії української літератури та філософії. Великий гуманіст-просвітитель, енциклопедично освічена людина, він збагатив українську культуру оригінальними творами, філософськими трактатами і діалогами. Жоден з його творів не був надрукований за життя філософа, але вони були дуже поширеними в

Україні у рукописних списках. Оригінальна філософія Г.С.Сковороди не була запозичена від тодішніх європейських філософських течій, вона виросла з української духовної традиції. У його філософії втілилось пробудження української людини і суспільства кінця ХVІІІ ст.

Світоглядна позиція мислителя знайшла своє втілення не тільки в

його філософських ідеях, а, передусім, у способі життя філософа. Гостро відчуваючи трагедійність національного життя, Сковорода прагнув знайти вихід із становища у творенні самобутньої релігійності. Філософ уособлював такі риси українства, як покірність і прихильність до життєвих нестатків, відсутність претензій на свою значимість у світі, перевагу внутрішніх переживань над зовнішньою діяльністю. Саме ці особливості сприяли формуванню особливостей його релігійності, що і знайшло відображення у світобаченні Сковороди.

У Східній Україні просвітництво розвивалося тими ж шляхами, що і в Росії. Політичний і економічний розвиток країни, соціально-політичні рухи спонукали царський уряд створити школи для непривілейованих верств населення. Відповідно до «Уставу народних училищ» (1786 р.) у повітових містах українських губерній були організовані народні училища з двохрічним терміном навчання, а у 1788 р. у губернських центрах – головні народні училища з п’ятирічним терміном навчання. Перші такі училища з’явилися у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі. Навчання в них велося російською мовою.

В історії української літератури ХVІІ-ХVІІІ ст. визначне місце посідають літописи, головною темою яких було відображення визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-

шляхетських загарбників. Поширення цього жанру зумовлене тим, що він міг найпослідовніше і найповніше відбити знаменні події. Літописи ХVІІ- ХVІІІ ст. різні за художнім рівнем, способом відображення подій.

Вершину українського літописання ХVІІ-ХVІІІ ст. складають твори

Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони найповніше серед тогочасних літературних творів розповідають про визвольну війну

1648-1654 років, життя народу, внутрішнє та міжнародне становище

України.

Літопис Самовидця, як гадають фахівці, створювався за свіжими слідами історичних подій 1648-1654 рр. Загалом у творі Самовидця охоплені події 1648-1702 рр. Довгий час тривала дискусія навколо питання

про авторство літопису. Є припущення, що автором був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Інші дослідники вважали

автором писаря Івана Биховця. Однак усі зусилля вчених встановити справжнє ім’я автора цієї видатної пам’ятки не увінчались успіхом. Можна тільки твердити, що його автор був військовою людиною з числа козацької старшини, яка головним своїм завданням вважала боротьбу за власні станові, ідейні та матеріальні інтереси. Але у ході війни з загарбниками

він, як і весь український народ, починає усвідомлювати гідність своєї нації, країни і виступає від їх імені.

Літопис не прив’язаний до певної місцевості, а розповідає про події, що відбувалися в період визвольної війни 1648-1654 рр. та після її закінчення на всій українській території. Виступаючи від імені козацької

старшини, Самовидець залишив поза своєю увагою інтереси простого

люду. Його хвилювали лише утиски з боку польської шляхти козацтва, насамперед, реєстрового. Самовидець навіть засуджує участь посполитого люду у війні, вважаючи, що трудящі маси не стільки воюють проти польської шляхти, скільки займаються грабунком. Йому не подобалась ідея злиття козацтва з масою посполитих. Літописець обурюється бунтом бідного козацтва в 1655 р. в полку Івана Золотаренка, називаючи козаків черню. Те ж саме помітне в оцінці Самовидцем факту вбивства рядовим козацтвом гетьмана І.Брюховецького та його прибічників.

Однак у багатьох випадках Самовидець правдивий у змалюванні історичних подій. Так, описуючи блискучі перемоги козаків над

польськими панами, літописець близький у своїх поглядах і оцінках до народних мас. Переяславська рада дістала в літописця повне схвалення. Високо оцінюючи політику Б.Хмельницького, Самовидець досить

стримано говорить про самого гетьмана як людину, вождя, полководця. Таке ставлення літописця до Хмельницького, очевидно, було зумовлене тим, що гетьман не цурався простого народу і боровся за його інтереси. Отже, літописець не був об’єктивним у ставленні до Хмельницького, йшов врозріз з оцінкою, даною Хмельницькому народом у фольклорних творах

— думах, історичних піснях, переказах та легендах.

Визначним історичним твором був літопис козацького полковника і судді Григорія Грабянки, який охоплює історичні події періоду від Б.Хмельницького до початку XVIII ст. У своїй роботі над твором Григорій Грабянка повсякчас спирався на народнопоетичну творчість, зокрема на героїчний епос періоду визвольної війни, який об’єктивно відтворював її дух, характер. Як відомо, період війни породив велику кількість народних переказів і легенд, зокрема про Хмельницького. Саме їх часто використовує літописець.

Григорій Грабянка підкреслює виняткову одностайність народу у війні 1648-1654 рр. проти польської шляхти. Центральне місце в літописі посідають описи війни. Найважливіші битви письменник виділяє окремо і

розповідає про них у «сказаннях». Письменник запозичує з народнопоетичної творчості влучні порівняння, сатиричні прийоми,

ритміку. Все це надало «сказанням» образності, сприяло розкриттю в них патріотичних ідей. Автор розповідає про безіменних героїв визвольної війни, які заради перемоги українського народу над ворогом вершили свої подвиги.

Найвизначнішим істориком початку XVIII ст. вважається Самійло

Величко, який працював писарем у генеральній канцелярії та у генерального судді. Його літопис «Сказаніє о войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницького», який складається з чотирьох томів, - наймонументальніший твір в українській історіографії як за обсягом так і за змістом. Він був написаний у селі Жуки Полтавського повіту. Автор закінчив його в 1720 р. Самійло Величко, як він сам пише, був канцеляристом запорозького війська і мав можливість ознайомитись з багатьма документами, що стосувались часів визвольної війни 1648-1654 рр. Людина освічена, не без літературного хисту, автор зацікавлюється різними нотатками історичного характеру, мемуарами як співвітчизників, так і іноземців. Це дало йому змогу написати монументальний історичний твір про героїчну боротьбу українського народу проти польської шляхти в

1648-1654 рр.

Твір Самійла Величка після його опублікування (1848-1864 рр.) став предметом уважного вивчення українськими письменниками та істориками. Т.Г.Шевченко, ознайомившись із літописом, запозичив із нього відомості про героїчне минуле, використав тлумачення окремих явищ, подій, характеристики деяких історичних осіб. Літописні відомості лягли в основу ряду поезій геніального Кобзаря на історичну тематику, допомогли поетові певним чином розібратись у складних подіях історії України другої половини XVII ст. Твір Самійла Величка — це велика історична повість, що складається з низки оповідань, створених на багатому історичному матеріалі.

Оповідання Величка про похід Івана Сірка на Крим та його листування послужили матеріалом для створення картини І.Рєпіна «Запорожці пишуть

листа турецькому султану». Сам автор наголошував на тому, що його твір є цілісне «сказання», життєва правда про героїчне минуле багатостраждального українського народу.

Надзвичайно важливими джерелами для істориків України є літописи XVII ст., назви яким часто давалися за місцем їх появи чи

зберігання (Густинський, Львівський, Київський, та ін. ).

Короткий нарис з історії України та Росії під назвою «Синопсис» вперше був надрукований 1674 р. за велінням архімандрита Києво- Печерської лаври Інокентія Гізеля, якому тривалий час і приписували авторство. Дискусійним в історіографії це питання лишається і дотепер.

«Синопсис» був найпопулярнішою історичною працею, він більше десяти

разів перевидавався тільки в XVII і XVIII ст., тоді ж його переклали грецькою і латинською мовами, поширювали в рукописних списках. Власне, це був перший підручник історії для шкіл.

Українська література другої половини XVII ст. в усіх її видах, родах і жанрах розвивалася під впливом бурхливих історичних подій цього періоду. Це сприяло дальшому зближенню і взаємозбагаченню культур східнослов’янських народів, благотворно позначилося на розвитку освіти,

науки, книгодрукування, літератури, мови, образотворчого мистецтва.

У період інтенсивного розвитку в українській літературі ренесансно- барокових тенденцій помітними досягненнями відзначалася історична, ораторсько-проповідницька, полемічно-публіцистична та агіографічна проза, репрезентована іменами талановитих письменників Феодосія Сафоновича, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Антонія

Радивиловського, Дмитра Туптала.

Визначне місце в історії розвитку літератури, філософської та педагогічної думки в Україні посідає творчість Григорія Савича Сковороди. Як видатний гуманіст і просвітитель письменник гнівно таврував тогочасну суспільну систему, обстоював права трудового народу на свободу і всебічний розвиток. Його художньо-мистецька спадщина відіграла помітну роль у становленні і розвитку нової української

літератури. Сковорода намагався дати відповідь на гострі проблеми часу, зокрема, прагнув дати обриси нового, справедливого суспільства, справжньої людини. Він прагнув проторувати шлях до нових відносин між

людьми, заснованих на рівності, свободі, братерстві, вірив у силу людського розуму, досвіду, праці, засуджував феодально-кріпосницькі порядки, церковні забобони тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Культура Галицько-Волинського князівства.	\|	Архітектура і мистецтво. Українське бароко.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.