Культура Галицько-Волинського князівства.

Культура Галичини і Волиніперіоду феодальної роздробленості

цікава і своєрідна. Вона характеризується, зокрема, діяльністю

«славетного» співака Мітуси, чудового скульптора Авдія, ряду талановитих художників і літописців. На жаль, письмові джерела і пам’ятки мистецтва цієї землі збереглися погано, найчастіше

фрагментарно. Загалом місце Галицько-Волинської Русі в історії вітчизняної культури переважно визначається особливостями соціально#економічного і політичного розвитку цього краю протягом усієї ранньофеодальної епохи.

Величезну роль у політичному і культурному житті Галицько-

Волинської Русі відігравали церковні утворення. У першій половині XIII ст. єпископи, будучи найбільшими духовними феодалами, нерідко очолювали боярську «крамолу». Зміцнивши свою владу, князі стали призначати єпископів із числа своїх прихильників. Верхівка духовенства і пізніше зберегла великий вплив на державні справи, але писемність аж ніяк не була монополією духівництва. Буквені клейма на глиняному посуді і свинцевих пломбах, написи на повсякденних речах (прясельцях, кістяних рукоятях ножів) свідчать про те, що грамотні люди були й у середовищі ремісників, рядових дружинників. У Звенигороді, Перемишлі, Галичі знайдені бронзові стилуси («писала») для писання на воскових табличках, що застосовувалися при навчанні грамоті. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок із «Житія» іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина за походженням. Семи років він навчався грамоті, причому відзначено, що вчитель був сумлінним, а хлопчик спочатку вчився погано і лише згодом випередив своїх однолітків.

Освічені люди, знавці іноземних мов, працювали в княжих і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. У літописі, крім ряду нагадувань про грамоти, наведений текст двох грамот Володимира Васильковича й однієї — Мстислава Даниловича. Відомі в оригіналах грамоти Андрія Юрійовича,

Левка II, Юрія II, боярина-правителя Дмитра Детька, що призначалися закордонним адресатам, написані латинською мовою, з урахуванням загальноприйнятих у той час правил дипломатики.

Що стосується рукописних книг, створених у Галицько-Волинській

Русі ХІІ-ХІV ст., то збереглася лише незначна їх частина. Здавна знаходилося в Подністров’ї Галицьке Євангеліє 1144 року. Ця пам’ятка

цікава тим, що являє собою найдавніше в східних слов’ян Євангеліє.

Літописання в Галицькій землі з’явилося рано, і з самого початку в ньому була світська спрямованість. Мабуть, дружинником, а не священнослужителем був Василь, що описав осліплення князя Волошка Ростиславича в 1097 р. Місцеві літописці були освіченими людьми, вміло

користувалися літературними джерелами. Так, Василь, автор «Повісті про осліплення Волошка», знав Початковий літопис у його першій редакції.

Літопис XIII ст., який прийнято називати Галицько-Волинським, дійшов до нас у складі Волинського літописного зведення кінця XIII - початку XIV ст. Однак перша його частина (звід Данила Галицького) була створена приблизно в другій половині 40-х - 50-х років XIII ст. Цей звід був складений у м. Холм для обґрунтування політики Данила, що вважав

своє князівство законним спадкоємцем давнього Києва. З цією метою холмський літописець докорінно переробив Київський літописний звід, що включав «Повість временних літ» і Київський літопис, доведений до 40-х років XIII століття. Перед початком «Повісті временних літ» літописець, що працював у Холмі, додав перелік київських правителів від Діра й

Аскольда до Дмитра, намісника Данила Галицького. Київський літопис

перших десятиліть XIII ст. він замінив власним. На відміну від багатьох інших літописних пам’яток, літопис Данила Галицького — логічна розповідь, без хронологічної сітки.

Виразний приклад розвитку в Галицько-Волинській Русі своєрідної культури — зодчество цього краю. Як і всюди на Русі, більшість споруд тут будували з дерева, кам’яними спочатку були тільки одні храми, рідше князівські палати. Будівництво найдавнішого культурного центру на заході

Русі — Володимира-Волинського говорить про тісні його зв’язки з Києвом. Збережений (у реконструкції) Володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене в 1160 р., повторює план Успенського

собору Києво-Печерської лаври. Це типовий шестистовпний одно купольний храм із трьома апсидами по східному фасаду. Він дуже схожий на такі сучасні йому спорудження, як церкви Кирилівська і Богородиці у

Києві, Переяславський храм, Борисоглібські собори Чернігова і

Смоленська, Успенський собор чернігівського Єлецького монастиря.

До середини XII ст. романська будівельна пластика була вже загальноприйнятим у галицькому зодчестві прийомом. Фрагменти колон і напівколон, капітелей були виявлені не тільки серед залишків ряду храмів давнього Галича, але й в інших містах — на Буковині, в Звенигороді.

Різьблене вбрання збереглося тільки в храмі Пантелеймона біля Галича. Тут портали обрамлені колонами з капітелями коринфського ордера. Західний, головний портал — перспективний, що іде в глиб стіни. Його верхня частина прикрашена стилізованим орнаментом, перевитим джгутами. До романських деталей цієї церкви є близькі аналоги в деяких храмах в Угорщині. У Галицькій землі ще в дохристиянську епоху було розвинене не тільки різьблення, але і кругла скульптура.

Паралельно з архітектурою в Галицько-Волинській Русі розвивався монументальний живопис, але останній відрізнявся великим консерватизмом. Як правило, розпис храмів фресками робився за княжим замовленням. Іконопис розвивався в Галицько-Волинській Русі під

впливом київського, який тут високо цінувався. Найдавніші збережені ікони Галичини відносять до XIII ст. Безцінною пам’яткою є «Покрова»,

що зберігається у Київському національному музеї українського мистецтва. Унікальна композиція цієї ікони, що не має прямих паралелей у давньоруському і візантійському мистецтві. На відміну від всіх інших ікон на цю тему, в галицькій Богородиця зображена з дитиною в лоні, а дугоподібний покрив над нею нагадує завісу, зображену на іконі в

константинопольському Влахернському храмі. Ймовірно, що безпосереднє знайомство галицьких художників із візантійською пам’яткою дало поштовх розвитку самостійної іконографії Покрови, культ якої асоціювався з ідеєю захисту від зовнішніх ворогів.

Характерно, що цей культ приблизно у ті ж часи розвивався в

різних князівствах, але іконографія його різна: кожне князівство прагнуло мотивувати ідею обраності своєї держави. Цікава іконографічною схемою і кольоровою гамою галицька ікона досить недосконала за технікою живопису. Очевидно, це примітивна копія з оригіналу, що є переробкою Влахернської ікони. Наявність такого роду копій свідчить про те, що вже в першій половині XIII ст. станковий живопис став масовим жанром; що поряд із майстрами, які обслуговували собори й інші головні міські храми, було багато живописців, що працювали для широкого кола замовників із сільських і міських церков.

З робіт художників високого професійного рівня збереглася ікона

Богоматері - Одигітрії кінця ХІІІ-ХІV ст. із Покровської церкви м. Луцька

(зберігається в Київському національному музеї українського мистецтва). Вражає мужній сум у погляді матері, цілісність і епічна величність її образу. Галицьке образотворче мистецтво XIV ст. гідно представляє відома ікона Юрія Змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському національному музеї українського мистецтва). У ній немає нічого зайвого. Ритм ліній і чітко обмежених кольорових плям підпорядкований єдиному художньому задуму: створити образ безстрашного воїна, вірного своєму обов’язку. На ясно-сірому тлі виділяється темний силует коня з вершником і червоний плащ воїна. Надзвичайне сполучення динамізму і гармонійної

врівноваженості окремих елементів композиції свідчить про майстерність художника.

Культура Галицько-Волинської Русі розвивалася в нерозривному зв’язку з життям, із соціально-економічною і політичною історією краю. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська Русь протягом

сторіччя після монголо-татарської навали не відставала від сусідів, а в ряді випадків навіть стала батьківщиною творчих імпульсів, що збагатили скарбницю східноєвропейської культури того часу. Галицько-Волинська культура довела свою життєздатність, збагачуючись як у результаті внутрішнього розвитку, так і в ході міжнародних зв’язків і не втрачаючи при цьому східнослов’янської специфіки. Загалом Галицько-Волинській

землі належить почесне місце у формуванні давньоруської, а пізніше й української культури, у закріпленні її зв’язків із культурою російського і

білоруського народів, а також із культурою південних і західних слов’ян. Тому протягом сторіч у важкий час панування іноземних феодалів багато слов’янських діячів літератури, мистецтва, просвітництва зверталися до спадщини Давньої Русі, взагалі, Галицько-Волинського князівства, зокрема.

Культура доби Київської Русі стала не тільки продовженням культурного розвитку попередніх часів, а й виявом якісних зрушень у житті східних слов’ян. Ці зрушення були пов’язані із розпадом родового ладу та визріванням феодальних відносин. За досить короткий час давньоруська культура досягла високого рівня, посівши помітне місце у

колі середньовічних культур світу. Виходу давньоруської культури на

світовий рівень сприяло інтенсивне поширення християнства на київських землях. Нова релігія допомагала утвердженню феодального ладу, зміцненню молодої державності, сприяла міжнародним контактам. Поширення християнства забезпечило розвиток писемності, сприяло появі визначних літературних пам’яток та мистецьких цінностей.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Теми рефератів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.