Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Входження краю до складу Переяславського князівства.

1055-1233 рр. становило частину новоствореного Переяславського князівства, а в 1234-1245 рр. — повторно перейшло до київських князів [. Щодо топоніму Лтава, то він уперше згадується під 1173 роком в Іпатіївському списку "Повісті минулих літ", у зв’язку з походом на половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Питання про місце переправи Ігоря Святославовича через Ворсклу вперше поставив М.М. Карамзін, але ні він, ні М.С. Арцибашев, який теж звертався до цієї проблеми, не дали конкретної відповіді на те, чим же була Лтава — селищем, урочищем чи річкою. Першим ототожнив літописну Лтаву та Полтаву М.П. Погодін у 1848 р.. Згодом, В.Г. Ляскоронський, обстеживши Іванову гору, визначив місцезнаходження Полтавського городища: "найдавніша частина цього міста ... повинна знаходитись на мисоподібному виступі між двома ярами, що гострим шпилем вдається у річкову долину". Площу городища науковець визначав у 300-400 сажнів та склав її окомірний план. Подальші археологічні дослідження ХІХ-ХХ ст. остаточно довели слушність спостережень В.Г. Ляскоронського, встановивши, що городище розміщувалося в межах сучасного Соборного майдану і займало площу близько 0,7-1,0 га. Його посади були розташовані на території, безпосередньо прилеглій до укріплень на Івановій горі, та на ділянках Інститутської й Миколаївської гір. У цілому ж площа, на якій трапляються знахідки роменсько-давньоруського часу, охоплює 45 га. Згадані археологічні дослідження засвідчують безперервність функціонування поселення на Івановій горі впродовж ІХ - середини XІV ст.

Залежність Лтави від київських князів починаючи від другої половини ХІІІ ст. малоймовірна — адже тут панують курські князі Юрій Ольгович та його син Юрій. Після них 1320 р. на полтавській території знову встановлюється влада переяславських князів, але вона була радше номінальною, адже їхні володіння сягали лише р. Сули, тоді як терени Сулянсько-Ворсклянського межиріччя були прикордонними землями, на яких фактично домінували кочівники.

5. В орбіті кочового світу. Полтавщина, як частина Дешт-і-Кіпчака.

Полишені печенігами степи на короткий час опанували торки, на п'яти яким наступала набагато сильніша половецька орда. Вже у 1055 р. половці вийшли на кордони Переяславщини. Але торки ще трималися вздовж лівого боку Дніпра. Поставлені між ворожими ордами печенігів і половців, вони опинилися в скрутній ситуації й готові були піддатися Русі. Однак замість підтримати слабшого, а тому не страшного сусіда, руси в 1060 р. вдарили по торкам, знищивши їхні сили на Лівобережжі. Торки услід за печенігами відійшли на захід. У 1094 р. вони «цілим народом» перейшли Дунай і стали пустошити візантійські володіння. Частина торків згодом повернулася й осіла в басейні Росі та на Переяславщині.

Торки не були страшними сусідами для Русі. Немає звісток, щоб вони переходили лінію руських пограничних фортифікацій. Поодинокий випадок, коли вони підійшли до Воїня, зафіксований під 1055 р. Всеволод тоді їх побив. Торкам доводилося боротися з печенігами, з одного боку, і половцями - з іншого. На думку М. Грушевського, руські князі допустилися помилки і, замість того, щоб стати на боці слабшої орди (торчеської) і за її поміччю ослабити сильнішу (половецьку), вони вдарили на торків, примусивши тих покинути прикордонні степи, які негайно зайняли більш небезпечні половці. Русі дуже скоро довелося переконатися, як нерозсудливо вона перемінила сусідство: вже через рік після відходу торків половецька орда напала на Переяславське князівство, побила княжу дружину й пограбувала край. Після поразки руських дружин на Альті половці розкинулися по обох боках Дніпра, грабуючи безборонні землі.

Понад лівим берегом Дніпра, в Переяславській землі, оселилися також кочові і напівкочові тюркські племена туркіїв таковуїв, а на протилежному березі, в басейні Росі, осіла відособлена орда берендеїв (у літописі ототожнюється з «чорними клобуками»).

Поселені на Сулі руські федерати-торки зосереджувалися між літописними «містами» Лохвицею і Кснятином. Тут нараховується 7 городищ-замків: Великолазірське городище під Лохвицею - сховище-замок голови роду кочівників, Бербениці у Лохвицькому районі, ур. Городок поблизу літописного Римова. На нижньосульській ділянці кордону виявлено пізньокочівницькі впускні поховання поряд із укріпленнями Городка у Великій Бурімці, Воїня, Желні, а також поблизу Сніпорода і в околицях Лубен.

У складі невеликого некрополю федератів, вміщеного у давні кургани на окраїні Лубен, Ф.І. Камінським досліджено три поховання. Одне з них здійснене у прямокутній ямі із заплічками і рештками дерев'яного перекриття. Похованого було покладено випростано на спині у внутрішній ямі розміром 0,75x1,80 м, головою на схід. Праворуч від нього виявлено череп і кістки коня із залізним вуздечним набором у складі кільчастих вудил, стремен, кілець. До складу напутнього інвентаря входили залізні наконечники стріл, уламок списа, ніж, кресало, а також кремінь, бронзова ремінна пряжка тощо. Вирізняються рештки лука і сагайдака, від яких збереглися кістяні накладки.

Крім Лохвицького Посулля, торки були оселені на просторах сучасних Пирятинського, Оржицького, Семенівського районів. Одним із значних центрів торкських федератів вважається давньоруське м Полкстинь у Пирятинському районі. Торки використовувалися князями як допоміжна легка кіннота в походах на половців та власних усобицях. Часом вacaли повставали проти своїх сюзеренів, вимагаючи додаткових послаблень повинностей тощо. Один із таких виступ літописець зафіксував під 1080 р.: «Піднялися на рать торславські проти Русі. Всеволод тоді послав на них Володимира, і Володимир, пішовши, переміг торків».

У середині X ст. степи від Уралу до Дунаю зосталися в повному володінні половців. Цю територію у східних джерелах називали Дешт-і-Кипчак (Кипчацький степ) - Половецькою землею. Центр половецької держави знаходився в Подонні, а головним місцем кочівок стали степи Подніпров'я.

На схід від Русі цих кочівників називали кипчаки на заході - куманами. Руські дали їм назву «половці, за те, що колір волосся нових сусідів, на відміну від їхніх попередників, нагадував полову

Основною клітиною половецької спільноти була патріархальна сім'я (аїл); споріднені сім'ї єдналися в роді Вищою суспільною одиницею були племена (колі якими правили певні династії ханів: Багубарси, Бурчевичі, Єлтуновичі, Єтебичі, Колдечі, Колобичі, Отерплюєви, Сутоєвичі, Тарголови, Тетробичі, Улашевичі, Урусовичі, Шарукановичі. Руські звуть ханів князями. Ханські династії були досить великими, налічуючи від кількох до кількадесят князів й складали вищу аристократію Жінки мали рівні права з чоловіками. Низи половецького суспільства складали «челядь» бідні, але вільні общинники, і «колодники» - дом (полонені). Степ був поділений між окремими племенами; орди й курені мали свою визначену територію, яка включала зимники, літники і маршрути кочівлі між ними.

Дослідники нараховують 8 половецьких об'єднань, називаючи їх за місцем перебування: 1) Придніпровське (обабіч коліна Дніпра; включало заорельську, самарську й надпорозьку орди); 2) Лукоморське (між гирлами Дніпра й Дністра); 3) Донецьке; 4) Приморське (над Азовським морем); 5) Донське; 6) Прикавказьке; 7) Кримське; 8) Поволзьке. Об'єднання налічували 20-40 тис. чол. кожне, їхніми тотемами були лебеді, вовки тощо.

Східні джерела вирізняють 7 чільних кипчацьких племен. Одне з них мало назву каї - змія. Арабські й китайські автори стосовно кипчаків неодноразово згадують прислів'я: «У змії сім голів». Можливо, тут криється розгадка поєдинків зі зміями руських богатирів.

Половці активно контактували з Руссю, Візантією, Угорщиною і Болгарією. Кочівники одночасно з'являлися в різних місцях, діяли швидко і рішуче. Передбачити половецький набіг і зібрати сили для захисту було практично неможливо.

Візантійський оратор Євстафій Солунський (XII ст.): «В одну мить половець близько, і ось уже нема його. Зробив наїзд і прожогом, з повними руками, хапається за поводи, підганяє коня ногами і бичем й вихором несеться далі... Його ще не встигли роздивитися, а він уже щез із очей».

Перша зустріч руських із половцями відбулася в 1055 р. В літописі про неї згадано цілком доброзичливо: «Приходив Блуш із половцями. І вчинив Всеволод мир із ними, і вернулися половці до себе». Проте вже у 1062 р. кочовики здійснили перший напад — жертвою стало прикордонне Переяславське князівство. У 1068 р. над р. Альтою половці розбили війська трьох Ярославичів: Ізяслава, Святослава і Всеволода.

Відтоді здійснювали постійні напади на Русь, нищили поселення та полонили бранців, яких тримали у себе або продавали до південних країн. Найбільше страждали від половецьких набігів Переяславське, Новгород-Сіверське та Чернігівське князівства. Найвідчутніші половецькі удари припали на кін. XI ст., коли ними керував хан Боняк. Розсварені князі не могли протистояти половцям спільно; деякі з них самі наводили половців на Русь як помічні війська у боротьбі проти своїх противників. Організувати протиполовецьку коаліцію вдалося тільки переяславському, згодом великому київському князю Володимиру Мономаху. Внаслідок переможних походів у Степ (1103, 1107, 1111, 1113 рр.) половці були відігнані до Волги й Передкавказзя. Політику батька з успіхом продовжував Мстислав Мономахович, але по його смерті (1132 р.) половецька загроза знову відродилася, хоч і не в такій небезпечній формі. Кочовища половців наблизилися до кордонів руських князівств, а їхні набіги під проводом хана Кончака у 1180-х рр. дійшли свого апогею. Відповіддю на них був спільна воєнна кампанія 1184-1194 рр. Хоча справі пошкодила самочинна акція сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р., оспівана в «Слові про Ігорів похід», все ж загальний результат війни вийшов на користь Русі. Остаточного удару половцям завдав князь Роман Мстиславич (походи 1202 і 1204 рр.). Завдяки цим перемогам руська колонізація посунулася приблизно на 100 км на південь.

Після того, як у боротьбі з монгольськими туменами Субедея та Джебена Передкавказзі загинули половецькі хани Данило Коб'якович та Юрій Кончакович, інші половці, на чолі з Котяном (тестем Мстислава Удатного), вдалися за допомогою до руських князів. Але об'єднані русько-половецькі війська були погромлені над р. Калкою в 1223 р. Під час походу монголів на Східну Європу 1239 р. половці були розбиті вдруге; більша їх частина здалася переможцям, менша ж, із Котяном на чолі, перейшла в Угорщину й Болгарію, де змішалася з місцевим населенням. Монголи перебрали від половців чимало культурних надбань. Врешті обидва народи цілком асимілювалася.

Детальніше про панування половців на Полтавщині.

Починаючи з II пол. XI ст., осілі жителі краю стали від вати на собі неспокійне сусідство і відверту загрозу з боку Половецької орди, яка з'явилася у руському порубіжжі в 1055 1056 рр. Це спричинило новий відтік слов'янського населеня в безпечніші північні райони. Давньоруські поселення і Пслі та Ворсклі продовжили своє існування з мінімально кількістю мешканців.

Пізніше, у XII—XIII ст., лівобережні степи використовувалися половцями для сезонних кочівок за домовленістю із місцевою руською адміністрацією. Деякі сім'ї кочівників частково осідали на землю, потрапляючи у васальну залежність від руських правителів.

Головним заняттям половців було кочове скотарство. Розводили коней, овець, кіз, верблюдів, рогату худобу. Важливе значення у господарстві мало облавне полювання. Незначна частина населення займалася також хліборобством та торгівлею і вела напівосілий спосіб життя. Як уже відзначалося, помешканням кочовиків були «половецькі вежі» - юрти, що пересувалися на возах або встановлювалися на землі. У випадку небезпеки вози ставилися колом, утворюючи військовий табір. З Половецького степу вивозилися продукти тваринництва, зокрема коні; половці були посередниками у транзитній торгівлі, що йшла з Візантії через портові міста Сурож, Озів і Саксин, а також суходільними шляхами, що сполучали Європу з Близьким Сходом: Залозним, Соляним та Грецьким. Реміснича справа у половців була слабо розвинена, стосуючись лише щоденних потреб життя.

Під впливом сусідства з княжою Руссю в середовищі половецької аристократії поширилися слов'янські імена: Ярослав Томзакович, Гліб Тирієвич, Юрій Кончакович, Данило Коб'якович та ін. Із XII ст. між руськими княжими родами та половецькими ханами стало традицією родичатися між собою шляхом встановлення шлюбних зв'язків. Мало який руський князь не мав жони - половецької красуні; зафіксовано також випадки одруження половецьких ханів на руських аристократках. У жилах їхніх нащадків текла половецька кров. Окрім залагодження політичних непорозумінь, це дозволяло відбувати спільні воєнні походи проти князів-суперників чи зовнішніх ворогів. Протягом п'яти поколінь етнічна асиміляція породжувалася також традиційними насильницькими обмінами жінками і дітьми під час обопільних набігів, походів і грабунків.

Загалом у Причорноморських степах, на Нижньому Дону і Північному Кавказі кочувало півтора десятка половецьких племен загальною чисельністю більше 500 тис. чол. Найближчими сусідами історичної Полтавщини стали угруповання Бурчевичів - придніпровських половців, Шаруканідів і Токсобичів - донецьких і сіверсько-донецьких «диких» половців.

У XII - на поч. XIII ст. північні кордони Половецької землі у межах Полтавщини пролягли підвищеннями високого лівого берега Ворскли у Котелевському і Полтавському районах, межиріччям Тагамлика і Кустолово-Суходілки в Новосанжарському і до гирла Ворскли в Кобеляцькому районах, Територія сучасних Карлівського і Машівського, частини Чутівського районів лежала поряд із «крайніми вежами» землі Половецької. Основними половецькими старожитностями, що вияв л єні в українських степах, є поховання і «кам'яні баби».

Поховання найчастіше здійснювалися у вже існуючих курганах. Обов'язковим атрибутом половецьких поховань була наявність вірного супутника кочівника - коня чи його опудала. Найчастіше археологи поряд із могилами виявляють кістки черепа й ніг цієї тварини. На Полтавщині досліджено лише три половецьких поховання серед. XIII - поч. XIV ст. у курганах Кременчуцького та Чутівського району (розкопки Ю.О. Шилова та О.В. Коваленко). Напевне, ці поховальні пам'ятки є залишками некрополю половецького куреня, що кочував серед степових просторів пониззя Ворсклинсько-Псільського межиріччя, коли половці вже стали васалами монголів. Сторожове.

Іншою значною групою половецьких старожитностей є т. зв. «кам'яні баби» - статуї, котрі тривалий час вважалися надгробними монументами заможних кочівників. Сучасними дослідниками доведено, що жодна з цих скульптур не встановлювалася над похованнями конкретних осіб. Половецькі стели були пов'язані з поминальним ритуалом та культом предків і служили своєрідними жертовниками та місцями відправлення обрядів заможними представниками верхівки кочівницького суспільства.

Цікаво, що скульптури доставлялися на місце встановлення за кілька сот кілометрів. Виявлені й центри виготовлення таких монументів у Донбасі, Слобожанщині. На окрему увагу заслуговують кам'яні скульптури, що у формі т. зв. «кам'яних баб», розсіяні по всій Південній Україні. Вони пов'язані з релігійним культом - шаманізмом. Як усі тюркські племена, половці відзначалися віротерпимістю, тому серед них швидко поширилися мусульманська та християнська релігії.

Це був язичницький ідол - образ напівбога, міфічного ге-і роя-першопредка (чоловічі статуї), образ матері-прародительки, берегині роду (жіночі статуї). Скульптури групували у вівтарі, навколо них викладалися огорожі з каміння, поряд ХУІІІ-ХІХ ст. також вклонялося таким скульптурам, приносячи дрібні пожертви і дари. Стели виготовлялися з різних порід каменю (ґраніту, вапняку, пісковику, мергелю) і розфарбовувалися. Вважають, що дерев'яних скульптур було значно більше, ніж кам'яних, проте вони не збереглися. Часом личинам стел надавалися риси виняткової портретної схожості.

Монументальна кам'яна пластика половців є визначним культурним явищем світового рівня. І кожну з таких пам'яток варто зберегти, вміщуючи до музейних колекцій та оберігаючи від руйнівного впливу природи і сучасної цивілізації.

На сьогодні на території області виявлено близько 20 половецьких «кам'яних баб», зокрема, на правобережжі р. Орчик, у межах сс. Білухівка і Варварівка Карлівського району. Унікальною знахідкою для Полтавщини є кругла реалістична скульптура із зображенням жіночої голови половчанки кінця XII - XIII ст., виконана у вигляді своєрідного бюсту, що знайдена у с. Ландарі Диканського р-ну.

Розв'язання русько-половецької війни. 1184—1194 рр. Орельська і Хорольська битви.

Починаючи з 1184 боротьба з половцями набрала форми нової війни, яка пpoдовжувалася ціле десятиліття. З руського боку були київські князі-дуумвіри Святослав і його сват Рюрик Святославич, син Рюрика Ростислав, новгород-сіверський князь Ігор Святославич та Переяславський князь Володимир Глібович; з боку половців Кончак. Головною а війни стала Київщина й Переяславщина, причому уже перший період війни землі по Сулі були цілковито спустош

За 11 років війни відбулося більше 20 походів і Відчутні поразки степовикам були нанесені 30 липня 1184 на Орелі і 1 березня 1185 р. на Хоролі. В обох битвах і відзначився полк переяславського князя Володимира Глібовича. В.К. Малик «Черлені щити»: «Вен похмуро, з жахом і люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено! Укріплені городки взяті приступом і спален лишні села лежали безлюдні, мертві. Сніги на багато поприщ чорніли від диму та попелу. Ні людини живої, ні худоби, лиш поміж пустками гарчать здичавілі голодні собаки, гризучись біля з трупів, та вороння тривожно каркає, кружляючи в холодному сірому повітрі».

Ревниво сприйнявши ці перемоги своїх родичів-недругів, новгород-сіверський князь Ігор Святославович намірився зробити свій окремий похід. У квітні 1185 р. він вибрався в похід у половецький Степ у напрямку колишньої отчини Ольговичів - Тмутаракані. Ця авантюра оспівана у «Слові про Ігорів похід». Замість легкої перемоги над недобитками, Ігор зустрівся з головними половецькими силами. В триденному бою на березі р. Каяли, неподалік від Азовського моря. Все військо було знищене, а сам проводир із трьома князями потрапив у полон.

Невдалий похід Сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р. відкрив хану Кончаку дорогу на Переяслав. Хан три мав місто в облозі, але взяти не зміг. Переяславський князі Володимир Глібович мужньо захищався, діставши тяжкі поранення. Кончак відійшов. Помітним успіхом половців стало лише взяття половцями у Нижньому Посуллі літописного Римова (локалізований В.Г. Ляскоронським і Ю.Ю. Моргуновим як третє серед городищ у с. Велика Бурімка теперішнього Чорнобаївського району Черкаської обл.). Катастрофа сталася, коли велика кількість захисників стовпилася на струхлій стіні, кліті якої не витримали і обвалилися. Половці розорили місто, а його мешканців вивели в полон.

З «Київського літопису» (1185 р.): «Поганіє ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. <...> Кончак пішов до Переяславля і оступив город, і билися вони тут увесь день. ...Володимир Глібович, — а був він одважний і сильний у бою, — виїхав із города, і помчав до них, хоча за ним мало дерзнуло дружини, і бився з ними кріпко, і обступило його багато половців. Тоді інші, бачивши, що князь їхній завзято б'ється, виринули із города і одняли князя свого, який був поранений трьома списами. І сей доблесний Володимир, поранений і струджений, в'їхав у город свій і втер мужнього поту свого за отчину свою».

Після невеликої перерви війна відновилася на початку 1187 р. Почувши, що половці наблизилися до руських границь, Святослав із Рюриком швидко зібралися в похід. Володимир приєднався до них, і цього разу випросившись в авангард війська. Половці не прийняли бою і втекли за Дніпро. Під час цього походу Володимир Глібович захворів і помер (згадка про Україну). Узимку 1187-1188 р. князі знову вибралися на половців, але похід довелося перервати, оскільки Ярослав чернігівський вернувся з дороги. Руське військо дійшло до Поорілля, за 15 км від Голубого лісу, де жили половці, але через князівські чвари до бою не дійшло.

В 1190-1194 рр. воєнні дії велися головним чином на правому березі Дніпра. Що діялося на лівому - достеменно невідомо. В літопису під 1191 р. згадуються два походи Ольговичів в в степ, боротьба звелася до пасивної оборони кордонів. Руські князі з дружинами цілими місяцями «стерегли руську землю», лише в поодиноких випадках нападаючи на половецькі кочовища. В свою чергу, половці не наважувалися вступати в бій з об'єднаними силами руських князів і жодного разу не змогли перемогти навіть авангардні сили княжої молоді.

Як і в Посуллі, колонізаційні процеси в Поворсклі й Попсіллі йшли у тісному взаємозв'язку із оборонними заходами. У XII - І пол. XIII ст. на Пслі та Ворсклі виникає низка городищ і поселень. Найімовірніше, з середини XII ст. тут розпочався процес становлення нового кордону і формування системи ешелонованої оборони, подібної до створеної на Сулі.

Уздовж правого високого берега Псла і його притоки Хоролу давньоруські поселення вишикувалися своєрідним розрідженим ланцюжком, розташовуючись одне від одного на відстані візуального контролю і доступності вогняної чи димової сигналізації (12-25 км). Укріплені городища контролювали броди вздовж торованих шляхів та ймовірні переправи і виконували функцію авангардного рубежу оборони за 1-3 кінних переходи від Посульського кордону.

У XII - серед. XIII ст. давньоруським населенням був опанований лівий берег Ворскли; тут виник ряд невеликих селищ. Переміщення масованих нападів кочівників на середню і верхню течії Сули стимулювало освоєння руським населенням нижніх течій Псла, Ворскли.

Прикладом невеликого поселення на південно-східній окраїні давньоруських земель є рештки городища у нижній течії Ворскли - в ур. Маджари в Нових Санжарах. Свого часу укріплення займало мис правого корінного берега, що здіймався над заплавою ріки на 60 м. Загальна площа залишків пам'ятки 0,2 га. Мис на протязі 1,5 км має ескарповані схили, по краю яких збереглися рештки невеликого валу. В центрі укріплення виявлено ділянку валу висотою 1,0-1,5 м при ширині в основі 2,5-3,5 м, що збереглася упродовж |10 м, а також ледь помітні сліди рову шириною 4-6 м. Розкопками О.В. Серова (1992 р.) досліджено залишки садиби з кількома господарськими ямами; В.О. Мокляком у південній частині пам'ятки виявлене дитячі поховання, що знаходилося у ямі-зерносховищі. Серед горщиків, денце одного з яких прикрашене тавром гончаря, залізний цвях, вироби з кістки, сережка, уламок скляного крученого браслету, фрагменти кружального посуду кінця XI, поч. ХП-ХШ ст.

Культура краю часів Київської Русі.

Християнство було утверджене в ролі державної релігії Київської Русі рішучими заходами князя Володимира 988 р. Літописна повість про хрещення Русі стверджує, що руський князь «вибирав віру»: до Києва послідовно приходили місіонери (мусульмани, юдеї, латиняни), але тільки грек-візантієць, що прийшов останнім, вразив уяву князя. Після цього Володимир послав десять бояр в різні країни з наказом «випробувати віри». Результати цього випробування продемонстрували вищість візантійського варіанту християнства над усіма іншими релігіями. Володимир не міг не піддатися такій пропаганді й погодився хреститися. За однією версією, він зробив це у Києві, за іншою -у Корсуні (Херсонесі). Ця літописна повість оцінювалася в літературі по-різному: від беззастережного визнання істинності розповідей про вибір віри Володимиром до повного заперечення і оголошення їх вигадкою і нісенітницею. Важливе інше: вибір відбувся і був зроблений на користь християнства.

Абсолютна більшість дослідників переконана, що прийняття нової релігії мало велике позитивне значення. Існують, проте, й інші оцінки, за якими цей акт означав акультуризацію (копіювання чужої культури і занедбання рідної) і призвів до занепаду Русі.

На Полтавщині християнство стало поширюватися в кін. Х-ХІ ст., спочатку у середовищі дружинників та переселенців з півночі і центральних районів Русі, пізніше - серед населення великих селищ і городищ у Посуллі. Достеменно відомо про існування у Воїні надбрамної церкви на дитинці. Напевне, дерев'яна церква розміщувалася й на майданчику укріплення літописного Сніпороду. Знахідка на посаді Глинського городища на Ворсклі гачка для підвішування панікадила може посередньо вказувати на існування у цьому давньоруському центрі дерев'яного храму.

Столичний Переяслав належав до найважливіших церковних центрів руської держави. В ньому, як і в Києві, була митрополича кафедра. Останнім переяславським митрополитом у літописах називається Єфрем, який «прикрасив город будовами церковними та іншими». Серед останніх виділялася громадська лазня, збудована на взірець Царгорода, де довгий час жив митрополит. Із церков Переяслава відомі: надбрамна св. Федора, міські св. Михайла (освячена 1000 р.) і св. Андрія; вджерелах згадується також церква св. Хреста (1008 р.) й св. Богородиці (1098 р.), що її Володимир Мономах поставив на княжім дворі. Церква св. Михайла - патрона Переяславщини зазнала пошкоджень під час землетрусу 1124 р., була відбудована, але під час монгольської навали дощенту зруйнована. І 3 літопису відомо, що у Переяславі існував монастир св. Івана. Жодна з цих будівель не пережила монгольської навали.

Над р. Альтою, на місці, де був забитий князь Борис, була поставлена невеличка церква з монастирем. Потім Володимир Неспокійні обставини життя на степовому пограниччі сприяли розвою дружинності, войовничості, лицарства. На Сіверщині цей розвій супроводжувався розквітом дружинної лицарської поезії. Невмируща пам'ятка літератури того часу - «Слово про Ігорів похід» з особливим замилуванням спиняється на чеснотах сіверянської дружини: «...куряни славні вояки: під трубами повивані, під шоломами випещені, з кінця списа вигодовані; дороги їм відомі, яруги знайомі, в них луки кожної хвилі натягнені, сагайдаки вітворені, шаблі вигострені; вони скачуть як сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю слави. <...> Дрімає в полі Ольгове хоробре гніздо, далеко залетіло! Не на те родилося воно, аби обижав його сокіл, кречет, ані ти, чорний круче, поганий половчанине! <...> Вони [бояри] без щитів, з самими ножами, одним покриком своїм побіждають ворогів».

Лицарський епос того часу зберігся в пізніших переказах книжників. Таким дружинним епосом могла бути згадувана вже легенда про заснування Переяслава: руський богатир побиває печеніга й тим рятує край від ворожого спустошення. Інший останок колись багатого переяславського дружинного епосу зберігся в літописному оповіданні про богатиря Дем'яна Куденовича.

Давніші події в літописній версії приладжені до середини XII ст., коли переяславський князь Мстислав Ізяславич воювався з Глібом Юрійовичем. Дем'ян виступає на боці Мстислава й двічі побиває військо Гліба. Князь Мстислав обіцяє герою винагороду, але вмираючий від ран Дем'ян заявляє: «Марність людська! Хто вже мертвий, тому не треба ані дарунків, ані урядів тлінних».

Героїчний епос складають також билини-»старини» й пісні-«слави». До києво-чернігівського циклу належать билини про богатирів Іллю Муромця, Добриню Никитича і Альошу Поповича. їхні билинні подвиги відображені в українських народних казках. Батьківщиною Альоші Поповича була Пи-рятинщина.

Відгомоном пісні-слави може бути оповідь про Мстислава Тмутараканського, який зарізав Редедю перед касозькими полками. З піснями-славами традиційно пов'язані пізніші українські думи.

Будівництво «змійових валів» відбилося у легенді про Кузьму і Дем'яна. Два ковалі запрягли Змія, що поїдав місцевих жителів, у величезний плуг і змусили проорати межу, за яку чудовисько не сміло переступати. Змій, дотягнувши плуга до води, обпився і випустив дух.

В духовній спадщині давньої Русі з Переяславщиною пов'язані також літературні твори: лист до Олега та «Поучення...», написані Володимиром Мономахом; анонімне житіє Бориса і Гліба, (приписується ченцю Альтського монастиря Якову); житіє й дива св. Миколая (гіпотетичний автор - митрополит Єфрем).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сіверянський племінний союз.	\|	Русь і Золота Орда

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.