• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Механізм ціноутворення

Середні витрати (СВ) — це витрати на одиницю випуску продукції. Є три види середніх витрат: середні постійні, середні змінні та середні валові (загальні) витрати.

Середні постійні витрати (СПВ) являють собою постійні витра­ти, поділені на обсяг випуску продукції (ПВОБ).

Оскільки постійні витрати не змінюються, середні постійні витрат ти знижуються зі збільшенням обсягу випуску продукції.

Середні змінні витрати (СЗВ) — це змінні витрати, поділені на обсяг випуску продукції (ЗВ ОВ).

Середні загальні витрати (СЗВ) розраховують діленням вало­вих витрат на обсяг випуску продукції (ВВ ОВ).

У цілому середні витрати — це витрати на виробництво одиниці продукції. Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції, можна визначити, чи прибуткове виробництво.

Витрати виробництва пов'язані з дією закону спадної віддачі. Іноді його називають законом спадного граничного продукту. У чому сутність цього закону?

Процесом-причиною закону є необхідність збільшення витрат для одержання нового продукту. Зростання потреб зумовлює необхідність збільшення виробництва продукту. Для цього потрібні витрати живої та уречевленої праці. Проте збільшення витрат наштовхується на граничний продукт. Ця суперечність є процесом спадної віддачі. Справа тут в тому, що починаючи з певного моменту, послідовне приєднання кожної наступної одиниці змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного, фіксованого ресурсу (наприклад, капіталу або землі) дає спадний додатковий, або граничний продукт в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Іншими словами, якщо кількість робітників, що обслуговує це устаткування, збільшуватиметься, то зростання обсягу виробництва поступово уповільниться пропорційно до кількості нових робітників. Закон спадної віддачі грунтується на припущенні, що усі одиниці змінних ресурсів якісно однорідні. Граничний продукт починає зменшуватись не тому, що найняті пізніше працівники менш кваліфіковані, а тому, що за незмінної величини наявних капітальних фондів зайнято більше працівників. Витрати розглядаються до певного виду змінних ресурсів при незмінності інших ресурсів.

Отже, вкладання певного ресурсу має певну обмеженість віддачі цього рівня науково-технічного прогресу.

Кількісне вираження закону спадної віддачі можна показати за допомогою умовної таблиці. В ній зроблено припущення, що кількість праці змінюється, і кількість землі є постійною (таблиця 7.1).

Таблиця 7.1 – Кількісне вираження закону спадної віддачі

З таблиці 7.1 видно, що зростання кількості праці кожного разу має однаковий розмір (на 2 одиниці). Однак воно супроводжується зменшенням граничного продукту.

Для виробника дія закону спадної віддачі має велике практичне значення. Він мусить знати приріст витрат у результаті виробництва однієї одиниці додаткової продукції. Якщо приріст витрат на одини­цю продукції на певній ділянці перевищує приріст на іншій ділянці, витрати слід спрямовувати на ту ділянку, де віддача більша.

Падіння віддачі витрат певного ресурсу свідчить про необхідність вивчення і врахування виробничих чинників, які можуть припинити спадну віддачу. Одним з них є науково-технічний прогрес.

Собівартість – це сукупність витрат, виражена в грошовій формі, яка йде на виробництво і збут продукції

До собівартості входять такі витрати:

• вартість спожитих у процесі виробництва предметів праці (си­ровини, напівфабрикатів, палива, електроенергії);

• перенесена вартість засобів праці;

• витрати на оплату праці;

• видатки на реалізацію продукції.

Собівартість — це частина вартості продукту праці (рисунок 7.1).

Акумулюючи поточні витрати, собівартість продукції під­приємства є одним з найважливіших показників ефективності виробництва.

У процесі її зниження виявляються майже всі складові підвищен­ня ефективності виробництва: зростання продуктивності праці, еко­номія матеріально-сировинних і паливно-енергетичних ресурсів поліпшення використання основних фондів.

Водночас цей показник не є кінцевим у характеристиці ефек­тивності діяльності підприємства, оскільки в ньому не відбивається результативність невиробничої, а також позавиробничої діяльності.

Значення обліку собівартості величезне.

По-перше, зниження витрат на одиницю продукції дає змогу збільшити обсяг виробництва на підприємстві при наявних ресур­сах, забезпечити тим самим прискорення оборотності оборотних за­собів.

По-друге, зниження собівартості є істотним джерелом зростан­ня прибутковості (доходності) виробництва, а отже, підвищення кон­курентоспроможності підприємства.

По-третє, зменшення видатків матеріальних ресурсів в оброб­них галузях сприяє економії капітальних вкладень у галузях добув­ної промисловості.

По-четверте, зниження собівартості продукції — реальна осно­ва зниження цін, а отже, підвищення життєвого рівня населення.

Рисунок 7.1 – Структура вартості товарів

Залежно від обсягу витрат на промисловому підприємстві розрізняють цехову, виробничу і повну собівартість продукції.

Цехова собівартість включає витрати, пов'язані з виготовлен­ням продукції. Такий вид собівартості існує тільки в цехах, де ви­робляється продукція.

Виробнича собівартість охоплює виробничі видатки підприєм­ства в цілому, її нараховують, додаючи до цехової собівартості за­гальнозаводські та інші цільові видатки.

Повна собівартість містить витрати підприємства на випуск і реалізацію продукції. Для її обчислення до виробничої собівартості додають позавиробничі видатки.

Розрізняють індивідуальну і середньогалузеву собівартість.

Індивідуальна собівартість характеризує витрати на виробниц­тво і збут продукції в умовах окремого підприємства.

Середньогалузева собівартість показує витрати на виготовлен­ня і збут продукції в середньому в галузі.

У галузях виробництва існують деякі особливості у визначенні видів собівартості. Наприклад, у будівництві розрізняють такі її види: кошторисна, планова і фактична.

Кошторисну собівартість будівельно-монтажних робіт визна­чають за кошторисними нормами споживання виробничих ресурсів. Вона виражає витрати нормально працюючих будівельних органі­зацій.

Планова собівартість будівельно-монтажних робіт — це витра­ти, які будівельні організації встановлюють на певний період їхньої діяльності, виходячи з конкретних реальних умов виробництва. Вона визначає граничний, верхній рівень витрат виробничих ресурсів на виконання будівельно-монтажних робіт.

Фактична собівартість будівельно-монтажних робіт показує фактичні витрати (продуктивні та непродуктивні) будівельних органі­зацій. Вона фіксує усі відхилення від нормальних умов виробницт­ва. Вони можуть бути пов'язані з порушеннями технології, з безгос­подарністю, простоями техніки, псуванням матеріальних цінностей.

У сільському господарстві крім індивідуальної собівартості обчислюють зональну собівартість. Вона дає змогу правильно визна­чити спеціалізацію сільськогосподарських зон. В Україні найнижча собівартість вирощування зернових культур, соняшнику в Донецько-Придніпровському економічному районі, овочів — у Південно-Західному районі. Найвища собівартість картоплі в Південному районі.

Зниження собівартості продукції має винятково важливе зна­чення для розвитку виробництва, піднесення добробуту населення. Зниження собівартості продукції залежить від економії живої та уречевленої праці.

Головними шляхами зниження собівартості продукції є такі:

• механізація і автоматизація виробництва;

• застосування прогресивних технологій;

• прогресивні зрушення у структурі виробництва;

• спеціалізація і кооперування виробництва;

• удосконалення структури управління;

• здешевлення утримання апарату управління;

• раціональне розміщення виробництва;

• зниження цін на засоби виробництва, економічне стимулюван­ня економії живої та уречевленої праці.

Зниження собівартості не завжди є доцільним. Будь-яке знижен­ня собівартості, що призводить до погіршення якості продукції, не є економічно виправданим. Наприклад, у меблевій промисловості іноді застосовують дешеву тканину для оббивання меблів. Це знижує со­бівартість продукції, але при цьому меблі слугують їхнім господа­рям значно менше. Таке зниження собівартості не можна вважати доцільним.

7.2. Сутність прибутку.Одним з важливих показників, що характеризує кінцеві ре­зультати діяльності підприємств, є прибуток.

Прибуток — це грошове вираження різниці між вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво.

Прибуток (у політекономічному аспекті) — найважливіша форма механізму втілення економічної реалізації різних типів капіталістичної власності, в якій (формі) виражаються економічні відносини між капіталістами і найманими працівниками з приводу виробництва, обміну і привласнення створеної додаткової вартості і частини необхідного продукту.

Прибуток (в економічному аспекті)— перетворена похідна форма додаткової вартості (в якісному аспекті), яка є різницею між продажною ціною товару і затратою капіталу на його виробництво (в кількісному аспекті).

В умовах ринкової економіки значення прибутку істотно зростає.

По-перше, раніше прибуток розглядався як грошове вираження додаткового продукту. Це означало, що він не міг бути використаний для задоволення особистих потреб людини. Сьогодні прибуток уже не вважають тільки додатковим продуктом. Частина прибутку може становити винагороду такого специфічного чинника, як підприєм­ництво (так званий нормальний прибуток). Крім того, працівники підприємства також можуть брати участь у розподілі прибутку, який далі використовується для задоволення особистих потреб. Отже, не весь прибуток є додатковим продуктом.

По-друге, деякі економісти визначали прибуток як частину чис­того доходу. Іншу частину чистого доходу відносили до податку з обороту, який був одним з головних складових доходу державного бюджету. Сьогодні податок з обороту не застосовується, і тому при­буток уже не є частиною чистого доходу.

В умовах ринкової економіки прибуток є узагальнюючим по­казником фінансових результатів господарської діяльності підприємств, метою їхньої діяльності.

Є прибуток обліковий (бухгалтерський) і економічний.

Чистий обліковий (бухгалтерський) прибуток обчислюють як різницю між вартістю реалізованої продукції та витратами на її ви­робництво.

Економічний прибуток розраховують як різницю між обліковим і нормальним прибутком, який, як уже зазначалося, становить винаго­роду за підприємницьку діяльність і є складовою витрат виробництва.

Нормальний прибуток входить до складу так званих нефінансо­вих витрат виробництва. Вирішальним критерієм визначення реаль­ної прибутковості підприємства вважають величину економічного прибутку. Вона показує, наскільки обліковий прибуток перевищує нормальний:

(7.4)

де ЕП, ОП, НП — відповідно економічний, обліковий і нормальний прибуток.

Отже, економічний прибуток виникає тоді, коли загальна вируч­ка перевищує всі зовнішні та внутрішні витрати, включаючи в ос­танні нормальний прибуток на капітал у вигляді відсотка.

Одержання прибутку стимулює найбільш ефективне використан­ня економічних ресурсів, зниження витрат, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, освоєння нових виробництв.

Більшу частину прибутку підприємство отримує від основної ви­робничої діяльності.

Деяка частина прибутку утворюється за рахунок виконання для інших підприємств різноманітних непромислових робіт і послуг (будівельних, транспортних тощо), реалізації продукції підсобного Нільського господарства, надання платних послуг населенню. І частину прибутку називають прибутком від іншої реалізації. Крім того, підприємство може мати прибуток від позареалізаційної діяльності. Це різниця (сальдо) між штрафами, пенею, неустойками, що одержані та сплачені, доход за операціями з тарою, орендна плата від здавання в оренду приміщень тощо.

Загальна сума прибутку від усіх видів діяльності утворює балан­совий прибуток. Його відображують у бухгалтерському балансі.

Розрізняють також прибуток засновницький і чистий (розрахунковий) прибуток.

Засновницький прибуток – це доход, який одержують засновники акціонерного підприємства (товариства) при відкритій підписці за акції у формі різниці між сумою, що одержана від реалізації, і стартовим капіталом товариства. Цей вид прибутку утворюється за рахунок продажу акцій за ціною, що перевищує номінальну вартість акції. Чистий (розрахунковий) прибуток – це частина загального або |балансового прибутку підприємства, що залишилась у його розпорядженні після сплати податків, рентних та інших платежів до бюджету. Чистий прибуток є джерелом коштів для розвитку і розширення виробництва, задоволення соціальних потреб трудового колективу, морального заохочення працівників.

Зростання прибутку досягається передусім за рахунок збільшення виробництва і відповідно виручки від реалізації продукції та зникнення її собівартості.

Виручка від реалізації продукції, в свою чергу, залежить від кількості виробленої продукції, її складу (асортименту, номенклатури) і цін, що склалися.

Розподіл прибутку. В умовах багатоукладної економіки не існує єдиної схеми поділу прибутку. Безумовно, є відмінності розподілу прибутку на приватному підприємстві та в кооперативних і державних підприємств. Однак для всіх учасників виробництва є загальні засади щодо здійснення цієї процедури.

Насамперед з прибутку вираховують податки до державного бюджету. Частина прибутку вилучається на орендну плату (за користуван­ня землею, будівлями, які знаходяться в розпорядженні інших влас­ників). Підприємства за рахунок прибутку сплачують відсотки за по­зичені кошти банківським установам.

Із прибутку створюються благодійні та інші фонди. В Законі Ук­раїни "Про благодійництво та благодійні організації" визначені ос­новні напрями благодійництва і благодійної діяльності. Підприєм­ства, які віддають частину своїх прибутків на благодійну діяльність, користуються податковими та іншими пільгами.

Кошти, що залишаються після перелічених відрахувань, утворю­ють чистий прибуток. З нього здійснюються нагромадження (тобто розширення виробництва, збільшення фондів невиробничого при­значення).

За рахунок прибутку забезпечуються охорона навколишнього сере-довища, підготовка кадрів, створюються соціальні фонди (рисунок 7.2).

Рисунок 7.2 – Розподіл валового прибутку

Частина прибутку може розподілятися за власним бажанням підприємця. Зауважимо, що нормальний прибуток, який становить матеріальну винагороду підприємця, вже вилучений з облікового (бухгалтерського) прибутку, і є частиною витрат виробництва. Проте пев­на частина економічного прибутку може розподілятися на різні цілі за бажанням підприємця.

У кожній країні є певні особливості розподілу прибутку. Наприк­лад, якщо в Україні відсотки за кредит сплачуються за рахунок вало­вого прибутку, то у США вони входять до складу витрат виробницт­ва. Для підприємців такий порядок більш вигідний. По суті за користування позикою платять покупці товарів і послуг. Крім того, витрати виробництва – більш надійна матеріальна база для сплати відсотків за кредит. Як відомо, прибуток є тоді, коли виручка від реалізації продукції за ринковими цінами перевищує витрати виробництва. Якщо ринкові ціни різко знизяться, то прибуток зменшується або ж його немає зовсім. У цьому разі платити за кредит важко або зовсім неможливо.

Соціальні фонди, порядок їх формування у різних країнах також зізнаються.

Прибуток є важливим показником ефективної діяльності підприємств. Проте якість роботи підприємства не можна оцінювати за масою прибутку. Припустімо, відомо, що одне підприємство одержало 10, а інше – тільки 2 млн. грн. прибутку. Сказати, що перше підприємство, яке має прибуток у 5 разів більший, працює кра­їв, ніж друге, – означає зробити помилковий висновок. Для того щоб точно обчислити прибутковість підприємства, потрібно зіставити прибуток з витратами підприємства (собівартістю) або з обсягом виробничих фондів підприємства (основних фондів і оборотних засобів). Таке зіставлення характеризує рентабельність. Рентабельність показує прибутковість, доходність підприємства.

Є два варіанти визначення рентабельності. Якщо прибуток відносно до собівартості продукції, визначають рентабельність продукції. Її формула така:

(7.5)

де Р¹ — норма рентабельності продукції;

П — прибуток;

Сб — собівартість продукції.

Ця формула дає можливість визначити, яка продукція більш прибуткова, тобто вигідніша для виробництва. Однак треба мати на увазі, до собівартість має відповідати витратам виробництва на основі рівноважних цін. В умовах адміністративно-командної економіки, якщо ціни визначалися вольовим, суб'єктивним шляхом, собівартість, t і ціни, відображала економіку в кривому дзеркалі, а отже, визна­чення справжньої рентабельності не було.

Відношення прибутку до виробничих фондів характеризує рен­табельність підприємства, її можна визначити за такою формулою, у відсотках:

(7.6)

де Ф_о, Ф_о.з. — відповідно основні виробничі фонди і оборотні засоби.

У підприємства, яке виробляє один вид продукції, показники рен­табельності, що розглядаються, пов'язані між собою через показник швидкості обороту авансованих вкладень.

Перший варіант рентабельності показує відношення прибутку до використаних фондів. Собівартість – це використані фонди Ф_в. Дру­гий варіант рентабельності характеризує відношення прибутку до авансованих фондів Ф_а.

При одному обороті авансованих фондів протягом року норми рентабельності, обчислені обома способами, збігаються. Якщо час обороту перевищує рік, то норма рентабельності, обчислена за аван­сованими фондами, буде меншою, ніж норма рентабельності за по­точними витратами.

При кількох оборотах на рік норма рентабельності за фондами перевищить норму рентабельності за поточними витратами.

Якщо взяти прибуток на одиницю продукції як різницю між ціною на неї Ц і собівартістю Сб, позначити обсяг продукції як V, вартість основних виробничих фондів Ф_о, а матеріальних оборотних фондів — Ф_об, то розглянута формула рентабельності матиме такий вигляд, у відсотках:

(7.7)

Рівень рентабельності прямо пропорційний обсягу виробленої про­дукції та обернено пропорційний вартості використаних фондів та оборотних засобів. У зв'язку з цим рентабельність є інтегральним по­казником ефективності роботи підприємства. Зростання рентабельно­сті відповідає інтересам як підприємства, так і суспільства в цілому,

Відношення прибутку до виробничих фондів підприємства або до всього авансованого капіталу характеризує не тільки рента­бельність підприємства, а й норму прибутку.

При визначенні цього показника важливо знати чинники, що впли­вають на величину норми прибутку. До них слід віднести: величину маси прибутку, структуру витрат капіталу, швидкість обороту капі­талу, економію засобів виробництва, масштаби виробництва.

Головним чинником, що впливає на величину норми прибутку, є величина маси прибутку. По суті, збільшення маси прибутку при тих самих фондах показує ступінь вигідності бізнесу.

Важливе значення для збільшення норми прибутку має структура авансованих на виробництво засобів, а саме частка видатків на оплату праці працівників. При однаковій величині авансованого ка­піталу більше прибутку буде на тому підприємстві, де відносно більше коштів витрачено на робочу силу.

На річну норму прибутку впливає швидкість обороту коштів, витрачених на виробництво.

Норма прибутку значною мірою залежить від економії витрат на засоби виробництва. Заощадження досягається завдяки впрова­дженню прогресивної техніки, технології виробництва, наукової організації праці. Велике значення має збільшення кількості робо­чих змін протягом доби тощо.

На норму прибутку впливає економія на масштабах виробниц­тва. Досвід показує, що в багатьох галузях велике виробництво має переваги перед дрібним. Особливо це стосується автомобільної та інших галузей машинобудівної промисловості. Переваги досягають­ся за рахунок поточного виробництва, поглиблення поділу праці, за­стосування продуктивнішого устаткування та інших чинників.

Найпростіше перше визначення ціни дав К. Маркс: ціна – це грошовий вираз вартості товару. Більшість економістів зазначають, що таке визначення надто загальне, невичерпне і не відображає складний процес формування ціни. Ю. Палкін вважає, що ціна є "грошовим виразом вартості товару лише у тому разі, коли існує рівновага між попитом і пропозицією", і пропонує універсальніше визначення: "ціна – це грошова сума, яку одержують за конкретний товар". Англійські вчені визначають ціну як те, "... від чого необхідно відмовитись, для того, щоб придбати це благо або послугу".

Визначення ціни як грошового виразу вартості також відображає певною мірою типові реалії процесу первісного нагромадження капіталу, оскільки умови виробництва в різних галузях були приблизно однаковими (через низький рівень техніки).

За капіталістичного способу виробництва багато індивідуальних вартостей перетворюються на єдину суспільну або ринкову вартість (унаслідок внутрігалузевої конкуренції), а вона — на ціну виробництва (внаслідок міжгалузевої конкуренції).

За простого товарного виробництва основою товарних цін були тільки суспільно необхідні витрати виробництва: W = c + v + m, де W – вартість товару; с – постійний капітал (витрати підприємця на придбання засобів виробництва); v – змінний капітал (витрати власника на відтворення робочої сили); m – додатковий продукт (за капіталізму він існуватиме у формі додаткової вартості).
За капіталістичного товарного виробництва основою товарних цін є не тільки суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією: Цв = c + v + p, де Цв – ціна виробництва; с – постійний капітал; v – змінний капітал; р – прибуток.

Функції та види ціни. Ціна виконує облікову, розподільчу, стимулюючу, соціальну, регулюючу, інформаційну функції та функцію обмеження або поширення попиту споживачів. Проте у вітчизняній економічній літературі виокремлювали лише перші три функції.

Облікова функція ціни полягає в тому, що ціна є засобом обліку суспільно необхідної, а отже, корисної праці. У такому разі її використовують для порівняння різних статей витрат, джерел сировини, матеріалів тощо, які закуповують підприємства, зіставлення ефективності різних управлінських рішень, позицій підприємства на ринку конкурентних товарів тощо. На макрорівні ціну використовують з метою визначення платоспроможного попиту населення, складання державного бюджету, регулювання кількості грошей в обігу та інших показників.

Якщо сформована на підприємстві індивідуальна вартість перевищує суспільно необхідні витрати на виробництво відновлюваних товарів, її ігнорує споживач. Тому підприємець змушений знижувати ціни. Після цього він намагається знайти і втілити в життя методи зниження собівартості продукції. Облікова функція ціни допомагає підвищити ефективність виробництва, рівень розвитку продуктивних сил, встановити раціональні відносини спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва (техніко-економічні відносини), вдосконалювати організаційно-економічні та відносини економічної власності. Якщо підприємець не застосовуватиме цих заходів, він збанкрутує.

Отже, з облікової функції ціни випливає те, що ціни на товари і послуги повинні максимально наближатись до суспільно необхідних затрат або бути нижчими за них. Результатом є спроможність не тільки компенсувати витрати виробництва й обігу, а й отримати необхідну величину прибутку (як для розширеного відтворення індивідуального капіталу, так і для виплат податків у бюджет і фонди соціального страхування). Облікова функція ціни також є важливим економічним орієнтиром для розвитку економічної системи, найефективнішим інструментом формування сучасної трансформованої системи регулювання економіки. За адміністративно-командної системи ціни встановлювались у централізованому порядку, тому вони не надавали об'єктивної інформації про стан економічної системи, не виконували (або недостатньо виконували) ролі орієнтирів еволюції економіки, не могли бути надійним інструментом прийняття оптимальних управлінських рішень тощо. Натепер, коли активну участь у ціноутворенні бере держава, а ціни стають також ринково регульованими, ситуація щодо функції обліку поліпшується.

Облікова функція ціни є передумовою виконання розподільчої та стимулюючої функцій, оскільки передбачає попереднє визначення величини вартості товарів, а також її трансформованих форм. Розподільча функція ціни реалізується в процесі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому разі такий перерозподіл вартості, насамперед додаткової, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільно необхідні, а якість товарів така сама або вища. У другому — такий перерозподіл відбувається через механізм переливання капіталів у галузі, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб. Розподільча функція ціни на макроекономічному рівні сприяє перерозподілу національного доходу між окремими галузями, регіонами і сферами народного господарства. У соціально-орієнтованій ринковій або змішаній економіці виконання розподільчої функції не може відбуватися лише за допомогою механізму ринкових цін, оскільки це розбалансовує народне господарство, посилює циклічність економіки, поглиблює кризи надвиробництва тощо. Зростаюча роль у реалізації розподільчої функції ціни належить державі та наднаціональним органам.

Стимулююча функція ціни змушує підприємців упроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва, підвищувати кваліфікацію працівників тощо. Такий вплив здійснюється через механізм привласнення підприємцями більшої норми та маси прибутку, для чого необхідно знижувати індивідуальні витрати виробництва щодо суспільно необхідних, а отже, зменшувати витрати на виробництво і реалізацію продукції, орієнтуючись на ринкові та ринково регульовані ціни. На споживачів стимулююча функція впливає через механізм формування ціни попиту і ціни пропозиції, внаслідок чого при зростанні цін споживання товарів і послуг зменшується, і навпаки. Соціальна функція ціни забезпечує перерозподіл частини новоствореної вартості (додаткової вартості й частини необхідного продукту) на користь окремих класів, соціальних верств і груп. Реалізується через механізм монопольно високих і монопольно низьких цін, які за капіталізму встановлюються монополіями, а за командно-адміністративної системи – державою.

Регулююча функція забезпечує регулювання державою за допомогою цінової політики пропорцій між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням, нагромадженням та ін.

Інформаційна функція передбачає, що ціни є носіями інформації про наявність різноманітних товарів і послуг на ринку, приблизні витрати на їх виготовлення. Це є орієнтиром для інших товаровиробників і змушує їх пристосовуватися до вимог сучасного ринку. Така функція значною мірою збігається з обліковою функцією ціни. Функція обмеження або розширення попиту споживачів – високі ціни обмежують попит передусім бідних та середніх верств населення, низькі – стимулюють його.

Ціна, як правило, не збігається повністю з вартістю за простого товарного виробництва і на початкових етапах розвитку капіталізму, а з трансформованими формами вартості (ціною виробництва, монопольною ціною виробництва) – на різних стадіях еволюції капіталістичного способу виробництва. Це зумовлюють різноманітні фактори, які призводять як до підвищення ціни порівняно з вартістю та її трансформованими формами, так і до її зниження. Основними групами таких факторів є вартісні, ринкові, психологічні, зовнішньоекономічні та фактори державного регулювання. Вартісні фактори (у тому числі вартісно трансформовані) впливають на продуктивність та інтенсивність праці: підвищення рівня технічної оснащеності праці, кваліфікації працівників, їх загальноосвітнього, культурного і технічного рівнів, поліпшення організації виробництва і праці та ін. (майже 60 факторів лише в межах системи продуктивних сил). Крім них, існують фактори, що впливають на ці явища в межах відносин економічної власності, техніко-економічних та організаційно-економічних відносин і господарського механізму. Ринкові фактори – це коливання попиту і пропозиції, монополізм, інфляція та ін. Загальною закономірністю їх впливу є зниження цін за перевищення пропозиції над попитом та зростання – за перевищення попиту над пропозицією. Вплив монополій та інфляційних процесів на динаміку цін виявляється в їх зростанні. Психологічними факторами є наявність торгової марки відомих фірм на товарі, гарна упаковка, реклама, зростання попиту в передсвяткові дні, певні сезони тощо. Багатих споживачів збільшення цін на товари може спонукати до їх купівлі. Психологічні фактори ціноутворення зумовлюють встановлення престижних, стандартних (типових) або не округлених цін (не 100 доларів, а 99,5). Зовнішньоекономічні фактори – це наплив товарів імпортного виробництва, їх якість та ін. Фактори державного регулювання, зокрема спрямовані на процес ціноутворення, суперечливо впливають на вартість товарів та ціни на них. Так, політика прискореної амортизації зумовлює швидше перенесення вартості засобів виробництва на новостворений продукт, а отже, зростання собівартості та вартості продукції. Науково-технічна політика держави, спрямована на стимулювання розвитку науки і техніки, нових технологій і предметів праці, сприяє розгортанню НТР та врешті-решт забезпечує зниження цін завдяки зростанню продуктивності праці. Державний контроль над цінами поступово слабшає, здійснюється так звана політика "лібералізації цін", що в умовах контролю над заробітною платою, іншими доходами призводить до зростаючого зубожіння переважної більшості населення. Залежно від критеріїв ціноутворення розрізняють види цін. Так, у процесі продажу товарів фігурують оптові та роздрібні ціни. Залежно від розмірів території, де вони діють, розмежовують поясні, національні, регіональні (в межах окремих економічних угруповань) та світові ціни. Ціни, що залежать від умов конкуренції та видів ринку, поділяють на вільні (або конкурентні), олігопольні, монопольні, регульовані. Беручи за основу форми власності, розрізняють державні, кооперативні, індивідуальні, корпоративні ціни. Виокремлюють також рівноважні ціни, ціни попиту, ціни пропозиції, про які вже йшлося. У межах міжнародних монополій виділяють внутріфірмові, або трансфертні, ціни. Існують також пільгові, прейскурантні ціни, ціни виробництва, сезонні, контрактні, кошторисні, договірні, закупівельні та ін.

Існує кілька найважливіших методів ціноутворення: 1) середні витрати виробництва плюс прибуток; 2) одержання цільової норми прибутку на інвестований капітал; 3) оцінка очікуваної цінності товару (за якого основою ціноутворення є сприйняття споживачем цінності пропонованого товару, використання сприятливого моменту купівлі-продажу); 4) врахування рівня поточних цін (до уваги беруть насамперед ціни конкурентів, а зміна ними цін, як правило, зумовлює зміну цін інших компаній), без тісного зв'язку з витратами підприємства не існує; 5) метод закритих торгів (на підставі очікуваних цінових пропозицій конкурентів з метою отримання замовлення та укладання контракту з вигідним і перспективним клієнтом). У розвинутих країнах у процесі ціноутворення часто послуговуються методом "прямих витрат" (у США — до 20 % фірм), що передбачає вибір оптимального обсягу виробництва, за якого процес формування ціни дає змогу отримати максимальну величину прибутку за умови повного збуту товарів.

Простішим є "метод повних витрат", за якого ціну визначають шляхом знаходження загальної суми витрат виробництва і додаванням до них надбавки на прибуток, що разом співвідносяться з одиницею товару. Оскільки таку надбавку на прибуток керівництво визначає заздалегідь і, як правило, вона перевищує середній прибуток у межах галузі, це дає змогу максимізувати прибуток на довгому проміжку часу. Встановлення остаточної ціни потребує комплексної оцінки різноманітних елементів і методів. Після цього компанія повинна врахувати можливу реакцію на ціну з боку конкурентів, державних органів, дилерів, відповідність остаточної ціни здійснюваній політиці цін продавця, вимоги відповідних законів та ін. Так, у США фірма не має права консультуватися щодо встановлення цін з конкурентами (оскільки це суперечить антитрестівському законодавству), нав'язувати дилеру конкретну роздрібну ціну, назначати нижчу за собівартість ціну (оскільки це приводить до усунення конкурентів). Фірма повинна пропонувати свої товари торговельним компаніям за однаковими цінами, але з урахуванням транспортних витрат; може підвищувати свої ціни у разі відсутності державного контролю за ними.

Держава прямо та опосередковано впливає на механізм ціноутворення. Сучасна держава регулює у розвинутих країнах понад 40% створених економічних благ. Однією з найважливіших причин такого регулювання є панування монополістичної (недосконалої) конкуренції.

Двома основними видами державного регулювання цін є пряме, що здійснюється шляхом встановлення нижньої та верхньої межі ціни на найважливіші товари і послуги, методами якого є заморожування цін, укладення угод про ціни, субсидування цін, встановлення гарантованих цін та ін.; та опосередковане, що здійснюється через монетарну, відсоткову, податкову політику та політику прискореної амортизації, надання державних дотацій за умови виконання державної програми та ін.

Метою державного регулювання є встановлення відносної рівноваги між попитом і пропозицією, стимулювання науково-технічного прогресу, поліпшення якості товарів і послуг, підвищення життєвого рівня населення тощо.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Проаналізуйте сутність і види витрат виробництва.

2. Дайте визначення прибутку.

3. Що таке собівартість?

4. Розкрийте сутність ціни як економічної категорії.

5. У яких випадках ціна відхиляється від вартості товару?

6. Поясніть механізм ринкового ціноутворення.

7. Назвіть класифікацію цін в умовах ринкової економіки.

8. Що таке індекс цін?

9. Назвіть методи ціноутворення.

Тематика реферативних повідомлень до теми 7

1. Економічні витрати підприємства: сутність та види.

2. Доходи підприємства. Беззбитковість та рентабельність

підприємства.

3. Ціна, її суть та значення у ринковій економіці. Основні фактори, що обумовлюють формування ціни на продукцію підприємства (фірми).

4. Цінові стратегії підприємства (фірми). Особливості цінової політики.

5. Витрати та доходи фірми. Прибуток.

6. Витрати виробництва і собівартість.

7. Постійні, перемінні, постійно-перемінні, валові, середні, граничні

витрати фірми.

8. Бухгалтерський та економічний прибуток.

9. Максимізація прибутку фірми, її зміст та умови.

10. Беззбитковість і рентабельність. Банкрутство.

11. Основні фактори та етапи формування ціни.

Читайте також:

1. II. МЕХАНІЗМИ ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ДІЇ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ.
2. V Процес інтеріоризації забезпечують механізми ідентифікації, відчуження та порівняння.
3. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
4. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу
5. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу, прояви гіпер- та гіпофункцій.
6. Адміністративно-командна система, її ознаки та механізм функціонування.
7. Адміністративно-правові методи забезпечення економічного механізму управління охороною довкілля
8. Аеробний механізм ресинтезу АТФ
9. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.
10. Акціонерні товариства як механізм трансформації
11. Альдостерон та механізми ренін-ангіотензину
12. Аміноглікозиди (стрептоміцину сульфат, гентаміцину сульфат). Механізм і спектр протимікробної дії, застосування, побічні ефекти.

Переглядів: 1130