Методологічні принципи психології.

У сучасних науках про пізнання (гносеологія, соціологія знання) постулюється існування двох різних способів пізнання дійсності - наукового і буденного (житейського). Наукове пізнання організоване згідно з методологічними принципами і правилами, в результаті якого формуються систематизовані і спеціалізовані наукові знання. Буденне, житейське пізнання носить спонтанний досвідний характер і формує знання, що грунтуються на здоровому глузді і повсякденному досвіді.

Ю.Б. Гіппенрейтер виділяє наступні відмінності між науковими і буденними психологічними знаннями. 1.Буденні знання носять конкретний характер, тобто вони прив’язані до конкретних ситуацій, подій, людей, хоча, за своєю суттю, ці знання можуть бути досить точними і проникливими. Наукові знання оперують узагальненими знаннями, в яких відображені загальні тенденції і найбільш сутнісні ознаки психічних явищ. Наукові психологічні описи надситуативні, відрізняються більшою строгістю і економністю, дозволяють побачити за різноманіттям окремих проявів людської природи фундаментальні закономірності розвитку психіки, свідомості, особистості або групи. 2. Буденні знання мають інтуїтивний характер. Вони можуть бути не достатньо логічні і недостатньо раціональні. Наукові ж знання переважно раціональні, логічно пов’язані, усвідомлені і обґрунтовані. Вони отримані шляхом перевірки коректно висунутих і сформульованих гіпотез, з логічно обгрунтованими наслідками. 3.Наукова і житейська психології розрізняються способами передачі (трансляція) знань. Передача знань побутової (житейської) психології обмежується їх конкретністю та інтуїтивністю. Наукові ж знання ефективно передаються за рахунок їх строгої формалізації у поняттях і законах. 4.Різняться методи отримання психологічних знань. Буденні психологічні знання отримуються із окремих спостережень і несистематизованих рефлексій. Наукова психологія здебільшого користується експериментальним методом для здобуття психологічних знань 5. Джерела отримання знань у наукової психології є більш широкими, різноманітними і нерідко – унікальними, оскільки накопичуються і осмислюються у фаховій діяльності світового наукового співтовариства протягом десятиріч, а, по суті, - сторіч. При цьому психологічна наука прагне напрацювати універсальну систему норм і регуляторів психологічного пізнання на основі єдиного парадигмального підґрунтя. Джерелами житейського (побутового) психологічного знання є індивідуальний життєвий досвід людини та знання, отримані від культурального соціального середовища, в якому особистість соціалізувалась. Очевидно, що такого роду знання, у значній мірі є фрагментарними і розрізненими.

Для дослідження і інтерпретації механізмів, закономірностей і фактів психіки необхідно створити певну дослідницьку позицію, точку зору, підхід, що власне і відображається у методологічних принципах науки. Вітчизняні вчені-психологи у 20-ті – 30-ті роки ХХ сторіччя сформулювали методологічні принципи психології, найважливіші з яких твердять, що зміст психіки формується, набувається при житті людини, і зумовлюється впливом зовнішніх факторів, однак останні заломлюються через “внутрішні умови” психіки (принцип детермінізму). Під внутрішніми умовами розуміються особливості роботи психіки, зумовлені різними факторами як вродженими, так і набутими. Однак цим принципом відстоюється позиція, що психіка як душа не є вродженою, наперед заданою, а розвивається в конкретних умовах, стверджується умовно-рефлекторна природа психіки. Це означає, що існує вплив, залишається слід і при повтореннях закріплюється реакція, формується поведінка. Приклад: у сім’ї ростуть двоє дітей, умови для них практично однакові, а діти мають різний характер, і не тільки тому, що різний вроджений генотип, а ще й тому, що реакції на один і той самий вплив – різні. Наступний принцип єдності психіки та діяльності спрямований проти дуалізму, який розділяв тіло і душу або поведінку і внутрішнє психічне життя. За цим принципом психіка і діяльність не тотожні, але й не протилежні. Діяльність розвиває формує психіку, її внутрішні структури, а у психіці створюється внутрішній план діяльності, що реалізується у поведінці. Приклад: якщо людина має чуйне внутрішнє ставлення до людей, то у поведінці, спілкуванні вона буде ввічливою, доброзичливою і навпаки. Принцип розвитку психіки і свідомості у діяльності відображає наукову позицію, в якій стверджується, що психіка у філогенезі (як явище) виникла історично на певному етапі розвитку людства у процесі сумісної діяльності людей. цей принцип стосується і онтогенетичного розвитку (кожної окремої людини) психіки, коли у процесі спілкування і практичної діяльності набуваються людські форми поведінки, а значить - з попереднього принципу – внутрішня структура психіки.

1.11. Короткий нарис історії психології.

В короткому історичному екскурсі важливим є прослідкувати еволюцію людської думки щодо розуміння природи психіки, її ролі у людському тілі, співвідношення і взаємодії з ним. Через специфіку людського пізнання (людського мислення) виник дуалістичний підхід до людської природи, тобто виникла дихотомія – тіло і душа. Сучасні наукові підходи мають виразні тенденції до цілісного (холічного, від англ. слова hole – цілий) розуміння природи, функціонування і життєдіяльності людського організму. Але питання про душу, її існування як окремої субстанції, її місцезнаходження та функції залишається відкритим і на сьогоднішній день. Трансперсональна психологія С.Грофа, його досліди із зміненими станами свідомості, можливо, намітять напрямки і перспективи нового розуміння сутності психічного, в якому поняття душі набере нового змісту.

Однак важливо простежити за процесом становлення психологічних знань, до якого є декілька підходів щодо визначення етапів формування предмету психології від стародавніх часів дотепер.

Відповідно до першого підходу психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини ХІХ сторіччя.(Г.Еббінгауз). Згідно з другим підходом, психологічна наука розвивалась у три етапи: 1) донаукова (міфологічна) психологія з анімістичними уявленнями про душу; 2) психологічні знання накопичувались у складі філософської науки, що тривало від античності до середини ХІХ сторіччя; 3) власне наукова психологія, що починається з другої половини ХІХ сторіччя дотепер. Третій підхід – культурологічний, який розглядає розвиток психологічної науки в контексті розвитку людської культури загалом. У цьому підході виокремлюють психологію Міфологічного періоду, психологію Античності, психологію Середньовіччя, психологію Відродження., психологію епохи Бароко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (scientia – наука.лат.), що започатковується у ХІХ сторіччі і триває до сьогодення.(В.А.Роменець). У четвертому підході поділяють етапи розвитку психології в залежності від її предмету: 1) наука про душу, 2) наука про свідомість, 3) наука про поведінку, 4) наука про психіку як єдність свідомого і несвідомого (М.Й.Варій).

У рамках четвертого підходу можливий більш детальний розгляд етапів і віх у процесі становлення предмету психологічної науки.

1. Від античних часів психологічні знання існували в межах філософії та медицини. Первинним предметом психологічного пізнання була душа, яку ще давньогрецькі лікарі Гіппократ (460-370р.до н.е.), Ерасистрат (ІІІ ст. до н.е.) вважали речовинною часткою космосу (Демокрит), і мали уявлення, що мозок є органом, що пов’язаний з психічними явищами. У IV сторіччі до н.е. з’являється трактат Арістотеля «Про душу», в якому він розробив практично усю систему психологічних знань. Душа у нього розглядалася як нематеріальне начало, дорожнє духу за своєю абсолютною природою, в той же час пов’язане з конкретним живим тілом, залежне від його властивостей і тому недосконале. Арістотель протиставляє душу «розумну», що притаманна людині – душі «тваринній», що притаманна тваринам, і, якій властиві пристрасті, потяги, бурхливі емоції - афекти. У середньовіччі поняття «душі» було прерогативою теологічних вчень і тлумачень, тому у розгляді істориків психології цей період залишається без значних яскравих доповнень щодо виникнення і змістового наповнення понять про психічні феномени.

2. В епоху Відродження емпіричні (досвідні ) знання вчених філософів дозволили сформулювати тлумачні сентенції щодо психічних феноменів. Так, наприклад, англійський філософ Дж.Локк (1632-1704) описав унікальну здатність людської душі «розглядати саму себе на віддалі», «робити себе саму предметом свого власного спостереження», що було назване «рефлексією» (не плутати з рефлексом). Для практичного психолога здатність до рефлексії є чи не найважливішим професійним вмінням. На сьогодні визначення рефлексії може бути таким: рефлексія – це відображення другого порядку, що означає відображення відображення. Можливо, буде зрозумілішим, якщо розглянути види рефлексії. Можна говорити про рефлексію пізнавальної сфери, емоційно-почуттєвої сфери, потребнісно-мотиваційної сфери, вольової сфери. У соціальній психології говорять про соціальну рефлексію. Кожен з цих видів рефлексії означає здатність аналізувати самого себе, задаючи собі питання, на кшталт: «А чому я так відчуваю? Сприймаю? Чому до мене приходять такі думки? Як я запам’ятовую? Чому так переживаю? Чому це мені подобається? Чому чогось прагну? Що мене активізує, а що знесилює?. – і т. ін.. Соціальна рефлексія пов’язана із здатністю усвідомлювати, як людину сприймають інші люди.

Р.Декартом (1596-1650) було закладено дуалістичний підхід щодо розуміння проявів душі і тіла, який Г-В.Лейбніц (1646-1716) сформулював як «принцип психофізіологічного паралелізму», яким підкреслюється, що душа і тіло діють незалежно одне від одного і , разом з тим, узгоджено. Для сучасної людини, фахівця з психології, що замислюється над питаннями природи психічного, зазначені вище питання можуть зводитись до того, що органом психіки – є мозок, який, як і тіло людини в цілому, є білковою матерією, а фізична природа психічного, тобто думок, образів тощо являє собою фізичне поле, хвилю, і не є білковою матерією. Сучасні наукові погляди щодо природи психіки можуть бути пояснені відкриттями фізики вакууму, фізики торсійних полів, квантової фізики, сучасної психофізіології, зокрема фізіологією стресу.

У сучасній вітчизняній психології проблематика наукового вивчення психіки зводиться до чотирьох основних загальнотеоретичних проблем.

1. Проблема психофізіологічна пов’язана із з’ясуванням взаємозв’язків психічного та її тілесного субстрату (носія).

2. Проблема психогностична пов’язана із з’ясуванням співвідношення між чуттєвими і розумовими психічними образами та дійсністю, яку вони відображають .

3. Проблема психопраксична пов’язана із дослідженням формування психіки у процесі практичної діяльності, а також залежності діяльності від її психічних регуляторів – образів, цілей, мотивів, особистісних властивостей.

4. Проблема психосоціальна пов’язана із дослідженням характеру залежності психіки від соціальних процесів, норм, цінностей і, в той же час, її активна роль в їх реалізації конкретними індивідами та групами.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Галузі психології.	\|	Західні наукові психологічні школи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.078 сек.