Щодо Близького Cходу

ІІ. Концептуальні засади політики адміністрації Б. Обами

Близькосхідна політика США на сучасному етапі

Упродовж всього періоду після закінчення Другої світової війни Близький Схід посідає в системі американських зовнішньополітичних пріоритетів одне з перших місць, що зумовлено економічними, військово-стратегічними і політичними інтересами США в цьому регіоні. Не став виключенням і 44-й президент США Барак Обама, для якого стабілізація ситуації на Близькому Сході стала основним вектором зовнішньополітичної стратегії.

Дії нової американської адміністрації спрямовані на своєрідне „перезавантаження” відносин Сполучених Штатів із багатьма країнами, зокрема, і з мусульманським світом.

Необхідно відзначити, що Дж. Буш-молодший, близькосхідна політика якого була визнана однією з найневдаліших за всю історію США, залишив своєму наступнику вкрай несприятливу спадщину в регіоні: війну в Афганістані, окупацію Іраку, поглиблення арабсько-ізраїльського протистояння, загрозу розповсюдження ЗМУ, посилення радикальної ідеології ісламізму та посилення антиамериканських настроїв.

У результаті, одним із першочергових завдань уряду Б. Обами стало відновлення довіри до США з боку близькосхідних держав, яка була значно втрачена за попередні 8 років. Вже незабаром після свого приходу в Білий дім президент Б. Обама виступив із низкою заяв, що свідчили про намір внести істотні корективи до політики Вашингтона на Близькому Сході. Кульмінацією нового підходу Сполучених Штатів до мусульманського світу стала його „каїрська промова”.

4 червня 2009 р. Б. Обама звернувся з промовою до всіх мусульман світу з трибуни Каїрського університету, в якій закликав відкрити нову сторінку у відносинах США з ісламським світом, спільно боротися з екстремізмом, підвищити економічне і наукове співробітництво. Обрання Каїру для програмної промови стало не випадковим, оскільки саме Єгипет разом із Саудівською Аравією входять до групи держав „поміркованого арабського центру” і відіграють виключно важливу роль у питаннях арабсько-ізраїльського мирного врегулювання та іранської ядерної програми.

У виступі в Каїрському університеті Б. Обама закликав до „нового діалогу” у відносинах між Сполученими Штатами та ісламом, підкресливши, що частиною його відповідальності як президента США буде боротьба з негативними стереотипами щодо цієї релігії. Тим самим глава американської адміністрації підтвердив, що його підхід до взаємин з мусульманськими країнами кардинально відрізнятиметься від підходу адміністрації Дж. Буша-молодшого, яка прагнула розповсюдити західні цінності в арабському світі. 44-й президент США визнав, що американці не здатні й не повинні нав’язувати свої цінності державам, в яких абсолютно відмінна історія і культура.

Б. Обама висловив упевненість у тому, що в його країни і мусульманського світу досить багато спільного, щоб ефективно співпрацювати. Відкинувши концепцію „зіткнення цивілізацій”, яка розглядає Захід й ісламський світ як протилежні полюси, він зробив акцент на історичних зв’язках та спільних цінностях Сходу і Заходу, таких, як принципи правосуддя і прогресу. Американський президент також спростував багато міфів, що поширилися після подій 11 вересня 2001 р. Відкинувши тезу про нібито властиву ісламу жорстокість та схильність мусульман до насильства, Б. Обама декілька разів звернув увагу на довгу історію ісламської віротерпимості. Зокрема, він привів цитати з Корану, що свідчать про неприйняття ісламом насильства проти безневинних людей.

„Каїрська промова” містила в собі також і нове бачення практичних кроків, спрямованих на загальну стабілізацію в регіоні. Головними пріоритетами зовнішньої політики США на найближчу перспективу було визнано відновлення палестинсько-ізраїльських мирних переговорів та розгортання повномасштабної кампанії в Афганістані. Б. Обама окремо підкреслив, що США не планують зберігати військову присутність в Афганістані та Іраку, а також виступають за мирне врегулювання близькосхідного конфлікту разом із проголошенням незалежної палестинської держави.

У промові пролунали декілька тез, що ознаменували певні зміни у традиційних підходах США до близькосхідної проблематики. Однією з них стало визнання нелегітимності процесу розширення ізраїльських поселень, що продовжується зараз на палестинських територіях. Підтвердивши свою прихильність збереженню „особливих відносин” з Ізраїлем, Б. Обама в той же час відзначив, що сучасна ситуація навколо палестинсько-ізраїльського протистояння не відповідає інтересам ані Вашингтона, ані Тель-Авіва. Не менш резонансною стала заява Б. Обами про визнання права Ірану розвивати мирну атомну енергетику за умови дотримання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також про намір нормалізувати американсько-іранські відносини без попередніх умов та на основі взаємної поваги.

Слід зазначити, що в США виступ президента був сприйнятий не однозначно. Критика з боку консервативних кіл полягала в тому, що президент, не маючи реальної можливості протистояти загрозі з боку ісламського тероризму, пішов по шляху „загравання” з мусульманами. Демократи, навпаки, вказували на те, що промова президента була надмірно обережною.

Що ж стосується мусульманського світу, якому і була адресована „каїрська промова”, вона отримала там високу оцінку і підтримку. При цьому, представники країн Близького Сходу окремо підкреслили надію на те, що слова Б. Обами будуть підкріплені реальними діями, спрямованими на стабілізацію ситуації в регіоні.

ІV. Висновки та рекомендації

Аналізуючи ключові тенденції та особливості практичного втілення близькосхідної політики адміністрації Б. Обами, слід виділити наступні важливі фактори, що мають бути враховані Україною як у формуванні своєї загальної політики на Близькому Сході, так й у двосторонніх відносинах зі Сполученими Штатами та іншими впливовими акторами в регіоні.

Фактор 1. Активна позиція нової американської адміністрації щодо Близького Сходу свідчить про те, що вона продовжує розглядати цей регіон як один із найважливіших пріоритетів своєї зовнішньої політики і прагне до збереження провідної ролі США в його справах.

Фактор 2. У риториці уряду Б. Обами спостерігаються певні відмінності від традиційного для США бачення близькосхідної проблематики. Перш за все, це стосується більших вимог до Ізраїлю і, навпаки, пом’якшення позицій Вашингтону щодо ісламського світу, а також відмова від нав’язування мусульманам американських ідей і цінностей. Така позиція призвела до певного зростання популярності нової адміністрації в арабських і мусульманських країнах. Проте для практичного втілення своїх завдань на Близькому Сході уряд Б. Обами поки що використовує досить традиційний для США набір засобів. Тому корінного перелому у ставленні до Сполучених Штатів на Близькому Сході не відбулося.

Фактор 3. Аналіз перших результатів політики Б. Обами, спрямованої на стабілізацію ситуації у близькосхідному регіоні, свідчить про її обмежену ефективність. На сьогодні новому американському уряду не вдалося досягти конкретних успіхів у вирішенні жодної з найбільш гострих проблем регіональної безпеки.

1. Незважаючи на серйозні зусилля, не вдалося досягти прориву у сфері арабсько-ізраїльського мирного врегулювання. Це зумовлено як відсутністю об’єктивних передумов для відновлення переговорів, так і небажанням Б. Обами чинити необхідний тиск на протиборчі сторони – як на Ізраїль, з метою повного замороження будівництва поселень на палестинських територіях, так і на палестинців, з метою припинення терористичної активності проти ізраїльтян.

2. Стратегія „АфПак” поки що призвела тільки до збільшення військової присутності США в Афганістані. Криза американських дій в цій країні стає дедалі більш очевидною, і з’являється все більше підстав вважати, що рано чи пізно Міжнародні сили сприяння безпеці (МССБ), подібно до радянської армії, будуть змушені покинути Афганістан, не досягнувши своєї мети. Проте цього разу завершення окупації може спричинити більш серйозні наслідки.

3. Усе більше загострюється криза навколо іранської ядерної програми, яку, незважаючи на активну позицію американської адміністрації, не вдається врегулювати дипломатичним шляхом. Іран активно продовжує свої ядерні розробки, тим самим дестабілізуючи ситуацію на Близькому Сході і значно підриваючи престиж США в очах як держав регіону, так і світової громадськості в цілому.

Фактор 4. У такій ситуації Б. Обама ризикує стати заручником завищених очікувань від свого нового близькосхідного курсу. Вже зараз на його адресу лунає жорстка критика, згідно з якою політика нової адміністрації на Близькому Сході не наповнена дієвими програмами й конкретними ініціативами, необхідними для реалізації задекларованих у „каїрській промові” завдань. Це може призвести до ще більшого, ніж у попередні роки, сплеску антиамериканських настроїв у регіоні.

Таким чином, можна констатувати, що прихід до влади в США адміністрації Б. Обами та її нова близькосхідна стратегія не призведуть до стабілізації регіону у короткостроковій перспективі. Близький Схід і надалі залишатимется одним із найбільш вибухонебезпечних районів світу й являти загрозу світовій стабільності.

3. Країни Латино-Карибської Америки в зовнішньополітичних інтересах (JIKA) США

Наше ставлення до латиноамериканських держав залишається значною мірою стереотипнее, яке не виходить за межі розмов про футбол, карнавал і «мильні серіали». Але С.Хантінгтон у своєму «Зіткненні цивілізацій» виділяє латиноамериканську цивілізацію в якості самостійної поряд з сімома іншими і вперше вивів її тим самим за межі «західної цивілізації», частиною якої її вважали. Але виявилось, що 200 років для країн регіону було замало, щоб дорівнятись до економічних, соціальних та політичних показників країн Північної Америки - США та Канади.

Перша особливість латиноамериканської підсистеми міжнародних відносин полягає у тому, що стан економіки та зовнішньоекономічних зв'язків країн ЛКА віддзеркалює периферійну обумовленість їхнього розвитку, яка більш залежна від зовнішніх впливів, ніж це притаманно країнам першого ешелону, так званих центрів світової політики й економіки.

Така залежність позначається на характері зовнішньої політики держав ЛКА, на змісті їх міжнародних відносин. Це конкретно проявляється в обмеженій автономності зовнішньополітичної діяльності країн регіону, в акценті на внутрішньорегіональні або ж локальні проблеми. Звідси країни ЛКА не є членами «клубу» глобального регулювання. Разом з тим, регіон оцінюють сьогодні як свого роду резерв нарощування впливу. Особливо цей варіант можливий, якщо група країн ЛКА підтримає той чи інший центр світової політики.

Друга особливість полягає у наявності так званих «порогових країн», які через наявність вагомого потенціалу при відповідному збігові обставин можуть бути кооптовані у перспективі до «клубу» глобального регулювання. Такі шанси має передовсім Бразилія і до певної міри Мексика. Щоправда, допуск до «клубу» залежить від самих цих країн, їхньої можливості нарощувати національний економічний і науково-технічний потенціал. З іншого боку, чи захочуть члени «клубу» демократизувати міжнародні відносини і самих себе, чи захочуть вони перерозподілити відповідальність у світових справах.

Проміжне, або ж серединне, місце ЛКА у світовій ієрархії дозволяє сказати, що інтереси і підходи держав цього регіону значною мірою кореспондуються з позиціями країн Азії та Африки, які відносяться до групи країн, що розвиваються. Це стосується найменш розвинених країн світу - Болівії, Гаїті, Гондурасу. Ці країни зорієнтовані на співпрацю з колишніми метрополіями.

Останнім часом відновились широкі зв'язки Іспанії з латиноамериканськими державами. Традиційними стали саміти держав ібероамериканського світу (ЛА і країни Іберійського півострова). Так формується нова міжнародна спільноста, яка може впливати на світову політичну ситуацію. Бразилія, наприклад, входить до складу лузофонного співтовариства - об'єднання португаломовних країн Європи, Африки і Америки, де вона відіграє провідну роль.

Характер включення країн ЛКА в систему міжнародних відносин диктується цивілізаційними особливостями. Мається на увазі етнічний склад та домінуючу релігійну орієнтацію населення. Достатньо сказати, що ЛКА - один з найбільших католицьких регіонів світу. Звідси маємо схильність латиноамериканських спільност до західних християнських цінностей. Наголосимо на особливій увазі Ватікану до цього регіону. Етнокультурна і мовна близькість - основа співпраці з Іспанією, а у випадку Бразилії - з Португалією. Італія має достатньо численну діаспору в ЛКА - в Аргентині, Бразилії, Венесуелі.

Водночас, відчуваючи обмеженість «переговорного потенціалу», економічну вразливість своїх позицій на світовій арені, країни ЛКА об'єктивно зацікавлені в альтернативних варіантах міжнародного партнерства. Коли існував СРСР, то він був противагою гегемонії США в регіоні. Сучасна Російська Федерація не може скласти нині конкуренцію Штатам.

Звідси випливає один з сучасних орієнтирів зовнішньої політики країн ЛКА, а саме: а) концепція «відкритого регіоналізму»; б) колективні дії на регіональній чи субрегіональній базі; в) розвиток співпраці з партнерами поза межами Західної півкулі.

Нарешті, виділимо низку основних напрямків у міжнародних зв'язках ЛКА: північноамериканський і дотичний до нього міжамериканський; внутрірегіональний; європейський, маючи на увазі насамперед Європейський Союз; азійсько-тихоокеанський, в тому числі двосторонні відносини з ключовими державами цієї зони - Японією і КНР, стосунки з Росією та іншими країнами СНД; співпраця по лінії Південь-Південь; діяльність в ООН та в інших організаціях світового масштабу.

Адміністрація Дж.Буша-молодшого (2001-2009) - перша в історії США, для якої відносини з латиноамериканськими країнами перестали бути пріоритетними. Але, з іншого боку, у Штатах нині проживає понад 35 млн. латиноамериканців. Це майже стільки ж, скільки і афроамериканців. Одним з головних подразників у відносинах США і низки латиноамериканських держав: виробництво і транзит наркотиків і відмивання наркодоларів. Так, через мекеикано-американський кордон йде 70% наркотичного зілля, через карибські країни 30%. Колумбія постачає 70% світового кокаїну.

Разом з тим Дж.Буш-молодший розкритикував латиноамериканську політику свого попередника, який, на його думку, перебрав дозу у закликах щодо дотримання моральних цінностей і не був цілеспрямованим у забезпеченні інтересів США у цьому регіоні.

Дж.Буш-молодший проголосив принципово прагматичну лінію, спрямовану на: розв'язання конкретних завдань безпеки і стабільності демократичних інституів на південь від Ріо-Гранде; на зміцнення борогтьбиз міжнародним тероризмом і наркотрафіком. Основна економічна мета полягала у реалізації проекту свого батька-президента «Ініціативи для Америк», тобто створення Зони вільної торгівлі Америк (AJIKA, або ФТАА), запланованої на 2005 рік. Це мав би бути найбільший у світі спільний ринок - 800 млн. осіб і 13 млрд. дол. ВВП. Латиноамериканські країни поділяють загалом задекларовані цілі проекту, оскільки доступ на колосальний американський ринок, так само як і доступ до найбільшого джерела нових технологій є надто привабливим для країн регіону, особливо Мексики та країн Центральної Америки і Карибського басейну. Водночас існує серйозна пересторога щодо вірогідності того, що США своєю могутньою економічною потугою задушать господарські системи своїх південних сусідів. Особливо в цьому плані струбована Бразилія, яка прагне зберігти за собою самостійну роль у світовій економіці і політиці і отримати шанс на створення власної зони впливу в регіоні. Звідси, Бразилія пропонує вести переговори з США на колективній основі ( а не індивідуальній) і таким чином збільшити «свій переговорний потенціал» і більш ефективно відстоювати свої позиції. Якщо врахувати, що Бразилія є співголовою з боку ЛКА переговорного процесу, тоо цим мандатом бразильський президент Лула де Сільва повинен скористатися.

Ці перестороги пролунали чітко після подій 11 вересня 2001 року у поміркованому виступі бразильського президента Ф.Е.Кардозо. Тези його промови зводилися до наступного: 1) у боротьбі з міжнародним тероризмом не можна обмежуватися лише силовими методами; 2) необхідна увага світового співтовариства до переборення об'єктивних причин активізації тероризму; 3) причини тероризму криються у колосальному розриві між рівнями економічного розвитку провідних та розвиткових країн.

Більш радикально виступили президент Венесуели Уго Чавес і лідер Куби Ф.Кастро, який, зокрема, нагадав Дж.Бушу його вислови про «держави-парії», про терористичну «вісь зла».

Якщо у більшості випадків латиноамериканські держави підтримали акції США в Афганістані, то при обговоренні в ООН питання щодо превентивної війни проти Іраку Мексика (непостійний член Ради Безпеки ООН), незважаючи на тиск з боку Вашингтона, і те, що 80% її зовнішньоторговельного оббігу припадає на ринки США і Канади, не підтримала резолюцію №1441 РБ ООН. Так само поступили і Чилі, не побоявшись того, що конгрес США може не ратифікувати американо- чилійську угоду про вільну торгівлю.

Загалом країни JIKA сприймають США на початку XXI сторіччя як безумовного арбітра, як лідера Західної півкулі, асиметрично-партнерські відносини з яким не мають альтернативи.

ІІІ.Висновки(час на запитання, підсумок лекції, завдання на наступне заняття) 5 хв.

Загальний висновок до лекції:

В найближчу чверть століття Сполучені Штати вже не матимуть такого впливу, як вчора. Американська зовнішня політика більше не гратиме вирішальну роль. Але це буде не радикальний відхід, а скоріше не настільки загальне присутність. Америці, яка домінувала в міжнародній політиці протягом останніх 70 років, доведеться рахуватися з новими державами, в першу чергу з Китаєм. Але це не головна причина прогнозованого ослаблення американського впливу на світові питання. Головна причина - гроші. У Сполучених Штатів більше немає коштів для гіперактивної зовнішньої політики, яку вони проводили в другій половині XX століття. Вони будуть менше втручатися в міжнародні питання, тому що вони «розорені».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Ситуаційний аналіз.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.