• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

І БЛИЗЬКОГО СХОДУ

Тема 3. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

Л і т е р а т у р а

1. Алексеев В.П.,Першиц А.И. История первобытного общества. – М.,1990.

2. Тэйлор Э.В. Первобытная культура. – М.,1989.

3. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. – К.,1992.

4. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях.- К.,1992.

5. Глазычев В.Л. Зарождение зодчества. – М.,1983.

6. Энциклопедия для детей: Том 7.Искусство.- Ч.I. - 1997

7. Лобановський Б.Б. На скелях та в глибині печер. - К.,1971.

8. Полтавщина за первісної доби // Полтавщина.Історичний нарис. – Полтава,2005

9. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.,1987.

10. Чмихов М.О.Давня культура: Навч. посібник. – К.,1994. –К.,1998.

11. Смирнова В.В. Мировая художественная культура. – М.,1995.

12. 100 великих чудес света. – М.,1999.

13. Ханко В.М. Лекції з історії мистецтва: Історія зарубіжного мистецтва від палеоліту до ХII ст.- К., 2006

14. Шерстобитов В.Ф. У истоков искусства. – М.,1971.

§ 1. Особливості формування культури Стародавнього Єгипту. Періодизація культури Стародавнього Єгипту.

§ 2. Релігійні вірування єгиптян. Теократична влада фараонів.

§ 3. Єгипетська писемність та література.

§4. Розвиток архітектури та образотворчого мистецтва у Єгипті.

§ 5. Наукова думка (медицина, математика, астрономія), етичні та естетичні уявлення стародавніх єгиптян. Світове значення культурної спадщини Стародавнього Єгипту.

§ 6. Культура Стародавнього Ірану: державне влаштування, царська влада, право, канони мистецтва, міфи, мораль, релігія, звичаї персів.

§1. Особливості формування культури Стародавнього Єгипту. Періодизація культури Стародавнього Єгипту.Шість тисячоліть тому в родючій долині Нілу виникли державні утворення, об”єднані у кінці 4 на поч. 3 тис.до н.е. в централізовану деспотію. У часи, коли коли предків сучасних європейських народів мешкали в печерах і розбивали один одному голови кам’яними молотами, Єгипет був уже країною з пишними палацами і храмами, з сильною державною владою і плановим сільським господарством, з науково обґрунтованою астрономією та медициною. В єгиптян вчилися наші попередники – греки. Однак, коли європейські будівничі закладали підмурки перших соборів, пам’ять про древній Єгипет уже стерлась у свідомості культурних народів, а сам він перетворився на «край сонних землеробів».

96 відсотків території Єгипту – пустеля. Ріка Ніл, яка протікала пустельною місцевістю, забезпечувала людей водою в їх протистоянні із надзвичайною спекою. Коли давньогрецький мандрівник і історик Геродот побачив уперше Єгипет, він назвав його “даром Нілу”. Певним чином на формування досить сталої за своїми формами культури вплинула територіальна замкненість Єгипту: на півночі своєрідним бар’єром є Середземне море, на півдні – пороги Нілу, на Сході – Аравійська пустеля, на заході – Лівійська пустеля.

Щороку повені нільськими притоками приносили із озер і гірських річок Східної Африки родючий мул, який Наполеон разом із рікою називав “ріллею Єгипту”. Давні єгиптяни називали цей мул “чорною землею” і використовували для вирощування зернових культур. Відповідно до стану ріки календар землеробів поділявся на три сезони: перший– “час розливу”, коли всі роботи на землі припинялися, тягнувся з липня по жовтень; другий – “час сходів”, коли орали землю, сіяли і вирощували врожай, продовжувався із листопада по лютий місяць; третій – “час жнив” продовжувався з березня по липень.

Далі від ріки йшла “червона земля”, ”біла земля” – пісок, або камениста пустеля, де майже не було дощів. Регулярність і сталість еколого-географічного середовища – чітка періодичність розливів Нілу, домінування у рівнинному ландшафті прямих ліній, одноманітність оточення вохристо-попелястою піщаною пустелею й сіро-блакитним пекучим небом – відобразились у характерному для давньоєгипетської культури уявленні про світ як субстанцію усталену, непорушну, довговічну, тривку.

Сприятливі природні умови призвели до дуже раннього розвитку матеріальної культури й техніки в Єгипті. Гостра необхідність штучного зрошування призвела вже у сиву давнину до створення складної системи каналів, гребель, дамб і водопідйомників, що приводилися у дію звичайним важелем, а у різніші часи – водоперегінними колесами. Однак єгипетська культура розвивалась досить повільно, оскільки являла собою типовий зразок давньосхідної деспотії.

Спільна діяльність багатьох общин потребувала у давні часи відповідної організації виробництва. В суспільстві починає виділятися не лише військова аристократія, а й «інженери-іригатори». Враховуючи особливості життя єгиптян того часу, ці перші «білі комірці» поєднували функції виробничників, жерців та управлінців. Майнова та соціальна нерівність зумовила появу елементів державності і пов’язане з цим розшарування суспільства на стани. До початку об’єднання Єгипту в єдину державу на його території налічувалося до 40-ка первинних державних утворень. Пізніше вони стали основою формування провінцій – так званих номів.

Після тривалих усобиць між номами у другій половині ІV тис. до н.е. виникають два великі царства – Нижньоєгипетське (на півночі) і Верхньоєгипетське (на півдні). Наприкінці ІV тис. до н.е. правитель Верхньоєгипетського царства Менес об’єднав країну, ставши засновником першої династії фараонів. Термін «фараон» походить від усталеного словосполучення «пер-аа» - «будинок великих». У єгиптян ці слова слугували для метафоричної назви того, хто живе у великому будинку, тобто палаці.

Вивчення культури Стародавнього Єгипту спирається на періодизацію історії династичного Єгипту від ХХХ до ІV ст. до н.е. Сучасна історіографія використовує періодизацію, викладену єгипетським істориком, жерцем Манефоном у його двотосній «Історії Єгипту» (ІV ст. до н.е.). Запропонована ним схема передбачала поділ історії країни на Давнє, Середнє та Нове царства, які налічували по 10 династій фараонів кожне. Сучасна періодизація історії держави та культури Єгипту виглядає так:

· Раннє царство (архаїчний період) – ХХХІ – початок ХХVІІІ ст. до н.е. Країна являла собою вузеньку смужечку населеної землі вздовж Нілу. Основа господарства – зрошувальне землеробство та скотарство. Необхідність створення іригаційної (зрошувальної) системи для успішного ведення землеробства зумовила виникнення в Єгипті в дуже ранні часи надзвичайно централізованої, всеохопної та єдиної державної влади.

Звідси – особливий тип державного устрою, що сформувався в Єгипті та інших древніх країнах Стародавнього Сходу (Ірані, Межиріччі, Індії, Китаї та ін.), який історики позначають терміном «східна деспотія». Східна деспотія характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі (фараона, імператора). Глава держави володів, як світською (законодавчою, виконавчою, військовою, судовою), так і релігійною владою. Особа правителя держави обожнювалася, його воля і влада мали теократичний (тобто, релігійний, сакральний) характер і були незаперечні.

Веління глави держави здійснювалися за допомогою громіздкого, складного повільного бюрократичного апарату. Людина у східних деспотіях цінувався невисоко, навіть будучи формально вільною, вона була «рабом порядку», релігії, традицій. Східна деспотія – наслідок раннього стану суспільства і, зокрема, панування общинних відносин. Східна деспотія могла зосередити сили народу на вирішенні найважливіших завдань – створення іригаційних систем, веденні військових дій. Але вона ж гальмувала розкріпачення особистості, часом деформувала суспільні цілі і була однією з причин «застійного» характеру розвитку країн Стародавнього Сходу.

· Давнє царство – ХХVІІІ – середина ХХІІІ ст. до н.е. В цей час відбувається розширення оброблюваних земель, вдосконалення сситеми зрошування угідь. В цей період з’явилися перші гробниці фараонів – грандіозні піраміди. Перша з них мала незвичайну східчасту форму і була збудована у ХХVІІ ст. для фараона Джосера зодчим Імхотепом. У той же період були зведені і найзнаменитіші піраміди Хеопса та Хефрена, а також Великий Сфінкс.

Найвища з пірамід – піраміда Хуфу (Хеопса), що досі не має рівних собі за величиною серед споруд світу. Досконалість форми піраміди була визначена складними пропорційними розрахунками. Автором піраміди і комплексу споруд довкола неї був брат фараона Хуфу, будівничий Хеміун. До пірамід вела пряма дорога від родючих долин ріки Нілу. На кордоні між родючими землями і пустелею стоїть колосальний сфінкс, лев з обличчям фараона Хафра – прадід всіх єгипетських сфінксів.

За доби Давнього царства вже існував інститут рабства. Східна деспотія набула практично завершеного оформлення. Державна структура включала в себе розгалужений бюрократичний апарат, внаслідок чого номи втратили залишки своєї автономії. Опорою держави було численне піше військо, що здійснювало походи у Лівію, Нубію та Синай. Однак номова знать постійно виявляла опозиційні настрої, що призвело до першого занепаду єдиного господарства Єгипту, а, отже, і держави.

· Середнє царство – кінець ХХІІ – ХVІІІ ст. до н.е. В цей час відбувається нове об’єднання країни, відновлюється сильна централізована деспотія. Це – період розквіту культури древнього Єгипту. Щоправда, архітектура втратила колишню грандіозність, піраміди вже мали кам’яний каркас, проміжки між якими заповнювалися цеглою, піском, уламками каменю. Процвітала торгівля, ремесла, мистецтво, широко велося будівництво храмів. Новий тип храму ХI династії – поминальний храм Ментухотепа I у Деїр ель-Бахрі. Палацовий комплекс прикрашали колони, що “оперізували” тераси і двори, а також величезні статуї можновладців.

· Нове царство – ХVІІ – перша третина ХІ ст. до н.е. Тоді єгиптяни освоюють залізо. Їхній ливарний реманент збагатився ножними міхами, а ткацький – новим верстатом. З’явився давній родич українського колодязного журавля – водопідйомний механізм «шадуф». Виникає техніка мозаїки (зображення, виконані на стіні з різнокольорових шматочків непрозорого скла – смальти). Розквітає архітектура храмів – Амона-Ра у Луксорі та Карнаці. Вершиною художньої творчості цього періоду є неперевершений своєю красою Це період широкої завойовницької політики Єгипту, внаслідок якої країна перетворилася на величезну імперію, котра простягалася аж до Межиріччя. Останнім сильним правителем Давнього Єгипту був Рамзес III (ХХ династія Нового царства). Після його смерті єгипетським фараонам вже не вдавалося заставити своїх підданих підкорятися законам. В країні з”являлися банди розбійників, які грабували піраміди, викрадали цінності із гробниць.

· Пізній період – середина ХІ ст. – 332 р. до н.е. – період занепаду держави, посилення впливу елементів лівійської, ассирійської, грецької та перської культур. Урешті Єгипет став здобиччю іноземних завойовників. У 332 р. до н.е. Єгипет у персів відвоювали війська Олександра Македонського, якого коронували на титул царя Єгипту. Відтоді починається елліністична доба, котра в культурному плані виявилася у синтетичному поєднанні елементів східної (єгипетської) та західної (античної грецької) культур.

§ 2. Релігійні вірування єгиптян. Теократична влада фараонів.Скласти уявлення про релігійні вірування древніх єгиптян допомагають різноманітні релігійні тексти: гімни і молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найважливішими серед них є «Тексти пірамід» – складна система замовлянь і молитов, що супроводжували заупокійні царські ритуали, вирізані на внутрішніх стінах пірамід фараонів. Ще одним джерелом вивчення релігії єгиптян є «Книга мертвих», створена від періоду Нового царства. Примірник такої ілюстрованої книги обов’язково клали до могили поряд із мумією небіжчика й вона слугувала йому дороговказом у потойбічному житті.

У релігії древніх єгиптян можна виділити три провідні культи: культ природи, культ потойбічного життя та культ фараонів.

Культ природи. Грізні сили природи викликали страх у жителів нільської долини. З сивої давнини у Єгипті виник культ священного каменя. Пізніше він зберігся у місті Геліополі. Власне, с культом каменя пов’язане і застосування обелісків у релігійній архітектурі. Тай сама гробниця фараона – величезна кам’яна піраміда – відголосок цього обожнення.

Оскільки основним заняттям єгиптян було землеробство, в релігію почали проникати уявлення про «священну землю», «богиню-матір природи» та про споконвічного бога землі Геба. Землероб, що жив на землі, харчувався плодами землі і ховав у землі своїх небіжчиків, бачив у ній початок життя і смерті. Але в умовах алювіальної долини Нілу землеробство було можливе лише за умови штучного зрошування. Тому у воді єгиптяни вбачали ту велику першородну стихію, яка дає життя та харчування людині. Тому єгиптяни поклонялися великій річці Ніл, називаючи їх Хапі (ріка) і співвідносячи її з богом життєдайних сил природи Озирісом. Також із давніх-давен у Єгипті обожнювалося сонце, а бог сонця Ра згодом став царем богів, творцем богів і людей, світу загалом і всього, що є на землі.

Культ природи у єгиптян відбився також і у поклонінні священним тваринам. Кожне місто мало свою священну тварину – своєрідного тотемного покровителя. Наприклад, у старій єгипетській столиці Мемфісі здавна поклонялися священному бикові Апісу, в місті Путо – отруйній змії Уаджит, в Суті – священному цапові, в Напаті – крокодилові, в місті Тініс – левиці, у Фівах – баранові тощо. Боги, котрих в давньоєгипетському релігійному пантеоні було понад 2000, принаймні частково мали подобу і властивості тварин: бога мертвих Анубіса зображували в людській подобі з головою шакала, бога Сонця Гора – у подобі летючого сокола або людини з соколиною головою, бога повені і родючості Хнума – як людину з баранячою головою, бога Місяця і мудрості Тота – у подобі птаха ібіса. Фараона, котрий в уявленнях єгиптян мав божественну природу, – прийнято було зображувати у подобі лева з людською головою, що отримав назву сфінкса. Отже, релігійні вірування древніх єгиптян мали виразні ознаки зооморфізму.

Заупокійний культ (культ предків). Єгиптяни вірили, що смерть – це не кінець існування людини і що по смерті вона перейде в інший, потойбічний світ. Віру в потойбічне життя проповідують багато релігій. Але саме у єгиптян ця віра була доведена до її послідовного й абсурдного завершення. Стародавній єгиптянин міг сподіватися на загробне життя лише у тому разі, коли будуть виконані дві важливі умови: по-перше, тіло небіжчика (точніше, його двійник – частка душі, що зветься «ка») мала одержати все необхідне для життя на тім світі – їжу, напої, одяг, зброю, меблі, різні ужиткові речі. Добробут покійника у загробному житті залежав від земних пожертв. На подяку за щедрі жертви живих родичів небіжчик оберігав їх від різних негараздів.

Прагнення забезпечити мертвому вічне життя знаходило свій вияв у другій обов’язковій умові – турботі про його тіло. Необхідність збереження тіла покійника породила звичай і справжнє мистецтво муміфікації мертвих. У найдавніші часи мертве тіло загортали у шкури, рогожі і тканини; згодом почали вкладати його у дерев’яні труни, а ті, в свою чергу, - у кам’яні саркофаги. Над могилою із загробними пожитками будували цегляні (пізніше – кам’яні) гробниці, які мали захищати мертвого під час вічного спочинку. Багаті могли краще забезпечити своє тіло і навіть будували спеціальні приміщення для пожитків. Бідні мусили задовольнятися ямою в піску і якою-небудь скринькою, куди клали сяку-таку мізерію.

Муміфікація мертвих перетворилася згодом у складну процедуру, котру виконували спеціально навчені люди, для яких муміфікація була ремеслом. Опис муміфікації залишив Геродот. При найдосконалішому способі бальзамування (котрий могли собі дозволити лише найзаможніші) з мерця виймали нутрощі, промивали тіло пальмовим вином, посипали запашним порошком, потім заповнювали міррою та корицею. Далі тіло клали на 70 днів у соду, після чого натирали бальзамуючими оліями (склад яких досі не вдалося визначити), чоловіків стригли, жінкам робили зачіску, тіло заповнювали смолистою тирсою та піском. В кінці процедури обгортали небіжчика у тонку тканину, насичену аравійською гумою, а нутрощі після відповідної консервації клали до особливих посудин – каноп. За допомогою муміфікації єгиптянам вдавалося зберігати загальну форму тіла, а пізніше – навіть індивідуальні риси обличчя (наприклад, лице фараона Тутанхамона збереглося настільки досконало, що цілком відповідає майстерно виконаній посмертній масці).

Культ фараона. У стародавніх деспотичних державах релігія слугувала зміцненню авторитета фараона і всього апарата державної влади. У релігійній проповіді важливе місце займало вчення про теґ. Що фараон – є божеством, а тому йому слід скорятися як земному богові. Ідеологія обоготворення фараона в Єгипті досягла особливо виразної форми, оскільки єгипетська держава майже безперервно проіснувала протягом кількох тисячоліть і була суворо централізованою. До того ж традиційні форми релігії завжди сприяли зміцненню царської влади. На честь обоготвореного фараона будувалися храми, у яких виконувався особливий культ царя. Фараони повинні були одягатися, їсти і навіть умиватися особливо. Єгиптяни думали, що Ніл несе свої води, розливається з волі фараонів, і що від них же залежить хороший урожай, вигідна торгівля з іншими країнами. При наближенні до фараона всі падали на коліна і цілували землю. На фараонів продовжували молитися навіть після їх смерті.

У мистецтві та літературі фараона завжди зображували як надприродну істоту, що походить безпосередньо від богів. Урешті, догматика обожнення фараона і його влади знайшла своє яскраве відображення у будівництві грандіозних царських гробниць – пірамід, що повинні були своєю величчю та грандіозними розмірами свідчити про міць фараона. Лише цар, як верховний жрець, мав право відправляти найбільш важливі релігійні церемонії у храмах (наприклад, обряд піднесення богу різноманітних дарів). Отже, фараонова влада мала теократичний характер.

У період Нового царства відбулася перша в історії людства спроба ввести монотеїстичну релігію (релігію єдинобожжя). Цю сміливу релігійну реформу впровадив фараон Аменхотеп ІV. Він замінив культ Амона-Ра, що уособлював Сонце, і цілий пантеон богів культом єдиного бога Сонячного диска – Атона. Фараон змінив власне ім’я на Ехнатон («блиск Атона»), переніс столицю у новозбудоване місто Ахетатон («горизонт Атона»). При розкопках цього міста в одній із древніх скульптурних майстерень був віднайдений скульптурний портрет голови цариці Нефертіті (її ім’я означає «красуня прийде») – головної дружини Ехнатона, що була його соправителькою. Цей невеличкий портрет слушно вважається одним зі світових шедеврів мистецтва. Зображення Нефертіті в короні із дорогоцінним намистом на шиї вражає довершеністю витончених рис обличчя, сприймається як втілення шляхетності, гордовитості та водночас делікатності справжньої жіночої краси.

Іншим мистецьким шедевром того ж часу є золота маска Тутанхамона, зроблена із золота і викладена напівдорогоцінними каменями, виконана в натуральну величину з вигравійованими на ній магічними письменами. Вона захищала мумію фараона ХVIII династії (1333 – 1323 р. до н.е.).

Реформа Ехнатона була викликана гострим протистоянням між старою родовою аристократією, яка утримувалася жерцями, та молодою знаттю, що виросла на службі у фараона і була йому особлива віддана. Новий культ не зміг пересилити традицію і після смерті Ехнатона культ Амона-Ра відновили, а бога Атона і фараона-єретика прокляли.

Загалом, як вже зазначалося, у Стародавньому Єгипті було понад 2000 богів і богинь. Головним вважався бог Сонця – Ра. Він, за віруваннями, щоденно подорожує у човні небосхилом. Вночі ж Ра перепливає підземний світ. Давньоєгипетський міф про створення світу розповідає про те, як бог сонця Ра послав бога Озиріса правити Єгиптом. За традицією, Озиріс – перший правитель Єгипту, він навчив людей обробляти землю, створив перші закони. У найбільшій і найпоширенішій збірці релігійно-магічних текстів стародавніх єгиптян “Книзі мертвих” його названо зерном, а в “Текстах пірамід” – богом виноградної лози. Озиріс – бог родючості, в його образі втілювалися поняття смерті та відродження, у міфах про нього відображена природна зміна пір року, осіннє в’янення та весняне відродження природи. З Осірісом пов”язували надії на безсмертя. Найчастіше його ім’я супроводжував епітет Уннефер, тобто “той, що перебуває в стані благості”. Саме від цього епітета виникло й поширилося серед східних слов’ян після прийняття християнства ім”я Онуфрій. З Єгипту походять також імена Таїса, Пахом, Сусана, Пафнутій.

Важливою богинею була Ісіда, жінка та сестра Осіріса, покровителька родючості і материнства, символ подружньої вірності. Вона навчила людей ремеслам. Її шанували як велику чаклунку. У греко-римський період культ Ісіди як великої богині-матері поширився далеко за межі Єгипту. Предмети її культу знайдені на території римської провінції Паннонії (нинішні Австрія та Угорщина). За віруваннями єгиптян, боги розпоряджаються долею людей. У кінці життя людину чекає перехід у потойбічний світ, але попередньо вона мусить постати перед Страшним судом. На ньому боги тримають у руках сувій із записом добрих і злих справ людини, якій надається право на самозахист. Покійника у Стародавньому Єгипті хоронили не одразу. Родичі зобов”язані були, насамперед, виставити його на майдан. Тут, у присутності, судді, кожний мав право звинуватити його. Якщо суддя бачив, що звинувачення дійсно справедливі, тоді покійника позбавляли поховальних почестей. Тільки той, хто чесно прожив життя, заслуговував на них.

§ 3. Єгипетська писемність та література.Наприкінці додинастичного періоду виникає єгипетська ієрогліфічна писемність. Це було зумовлене державним діловодством та наявністю великих господарств. Розвиток писемності диктувався також необхідністю фіксування розливів Нілу, оскільки організація зрошувальної системи давала можливість отримувати додатковий продукт. Писемність потрібна була й для лічби та контролю виробничого продукту, його розподілу. Вона пройшла загальновідомі щаблі розвитку: піктографія (малюнкове письмо) – ідеографія (де знак позначає абстрактне поняття) – складове і звукове письмо (власне, ієрогліфіка).

Дослідників, котрі намагалися у ХІХ ст. розшифрувати єгипетські ієрогліфи вводила в оману та обставина, що серед схематичних знаків єгипетського письма постійно траплялися зображення людей, тварин, птахів, різниз предметів. Спочатку вважали, що єгипетські ієрогліфи – це символічні письмена-малюнки. Але французькому мовознавцю Жану-Франсуа Шампольйону вдалося розшифрувати єгипетське письмо. Вчений зрозумів, що згадані зображення лише приєднані до складового консонантного (неогласованого) письма в якості «детермінативних знаків», визначників. Тобто, якщо, наприклад, писалося слово зі значенням «пливти», то перед ним розміщували малюнок корабля; якщо мова йшла про танці – розміщували зображення танцівниці і т.д. Власне, практичної необхідності у цих додаткових знаках не було – слово і так можна було прочитати. Зберігаючи знак-образ, писемність зберігала і свою спорідненість із мистецтвом.

Отже, єгипетське письмо було за своїм характером комбінованим. У ньому кожне млово передавалося звуковими, складовими та малюнуово-образними знаками. Писали давні єгиптяни горизонтальними рядками, що читалися справа наліво, а іноді – вертикальними стовпчиками, які завжди читалися згори вниз. Матеріалом для письма слугував камінь, дерево, черепки, шкіра, полотно та папірус. Останній був найбільш використовуваним писемним матеріалом. Вже в епоху Давнього царства у зв’язку з частим складанням ділової документації з’являється скоропис, який вимагав спрощення зовнішньої форми знака. Цю спрощену систему письма називають ієратикою. Найбільш довершений скоропис, так звана демотика, що нагадувала сучасну стенографію, з’являється у VІІІ ст. до н.е. і отримує значне поширення у пізній період.

Наявність системи письма посприяла високому розвитку давньоєгипетської літератури. Усну народну творчість представляв жанр казки. У них помітні мотиви землеробського життя і патріархального побуту, переплетені з чудернацькою релігійною фантастикою. Такими є, наприклад, «Казка про двох братів», «Казка про правду і кривду», сюжети котрих добре відомі з казкової творчості багатьох народів пізніших часів.

Інший жанр усної народної творчості – міфи. Вони присвячувалися єгипетським богам та богиням, їх походженню, магічній силі та тому впливу, який вони справляли на людей.

Розвиток зовнішньої торгівлі і завойовницької політики спричинився до перетворення Єгипту у велику та міцну державу. Зв’язки країни із сусідніми народами стають усе тіснішими. В епоху Середнього царства прокидається інтерес до заморських країн. Бажання наживи та збагачення, прагнення пригод і нових вражень розбивають рамки замкнутого життя, знаходячи своє відображення у літературі. Відтак з’являється й новий жанр – опис подорожей. Їх слід вважати попередниками пригодницьких романів. У музеї Санкт-Петербургу – знаменитому Ермітажі – зберігається папірус, на якому записане «Оповідання про того, хто потрапив у корабельну аварію». У ньому зберігаються елементи древньої фантастики, що є дуже характерною для східних казок. Герой оповідання, типовий представник середнього прошарку того часу, розповідає про свою подорож до копалень царя. Страшна буря розбиває корабель і викидає сміливого мореплавця та таємничий «острів духу». Подорожник знаходить тут розкішну природу, дивні плоди, багато риб і дичини. Володар острова в образі гігантського змія заспокоює свого незваного гостя, щедр обларовуючи його багатствами далекої країни Пунт – слоновими іклами, собаками і мавпами, після чого відпускає його на Батьківщину, до Єгипту.

Цілий пласт літератури Стародавнього Єгипту представляє релігійно-філософська література. Вплив релігійно-містичного світогляду на широкі верстви населення посилювався тим, що численні твори цього жанру втілювалися у художню форму. Такими є магічні замовляння, релігійні гімни богам і обоготвореним фараонам, жертовні формули, різноманітні релігійно-магічні тексти, пов’язані із заупокійним ритуалом і часто переведені у суворо ритмічну поетичну форму. Головними текстами відповідного змісту є вже згадувані «Тексти пірамід» і «Книга мертвих».

Особливе місце в єгипетській літературі посідала драматична поезія. Прикладом є драма-поема про страждання, смерть і воскресіння бога природи Озиріса. Вершиною цього жанру по праву вважається «Плач Ісиди та Нефтиди над тілом померлого Озиріса», у якому богині-сестри кликають померлого бога воскреснути до нового життя.

Одним із найяскравіших літературних жанрів слід вважати повчання. У творі «Повчання Хеті, сина Дуауфа, своєму синові Пеепі» говориться про те, якою почесною в Єгипті є професія писаря. Автор твору перелічує й інші професії, при цьому розповідаючи, як вони погано оплачуються. Він прагне довести чинові, що немає посади, де не було б начальника, опріч посади писаря, – бо він сам собі начальник: «Будь писарем. Звільнений він від всіляких (фізичних) повинностей, захищений він від роботи всілякої. Позбавлений він від мотиги й кирки. Ти не станеш тягати корзини. Віддалить це тебе від греблі веслом і позбавить побоїв прутами. Не опинишся ти під (началом) великих панів, під (владою) численних начальників... Це він керує роботою всілякою в країні цій».

§ 4. Розвиток архітектури та образотворчого мистецтва у Єгипті.Блискучі художні досягнення Стародавнього Єгипту є матеріалізованим втіленням особливого світобачення та способу думання його жителів, для мислення яких властивий був дуалізм (двоїстість) у розумінні світу як цілого, створеного з єдності й боротьби двох започаткувань: чоловічого й жіночого начала життя, протиставлення чорної й червоної землі (або білого піску), Верхнього й Нижнього Єгипту. Це мислення підкоряється двом принципам магічного відчуття світу, бо походить від того, що між предметом та його визначенням існує взаємозв’язок, а саме: слова втілюють предмети та явища, а мова впорядковує їх. Одночасно слова богів (ієрогліфічна система письма, складена з картинок, змальованих з натури, виникає разом із графічним мистецтвом Стародавнього Єгипту) відображали реальність. Зображення живої істоти, що обов”язково супроводжувалося її ім’ям, стає ніби здвоєним. Для художньої культури Стародавнього Єгипту характерним є переважання так званого “єгипетського стилю” у живописі та рельєфній скульптурі – традиції зображення голови і ніг фігури у профіль, а торсу (плечей) – фронтально. Така особливість пов’язана з тим, що одним із джерел живопису була піктографія – перехідна форма до ієрогліфічного письма. Зображення людини, що супроводжувало знаки письма, мало відповідати накресленню цих знаків.

До провідних рис єгипетського мистецтва слід також віднести: величну монументальність форми, суворий і чіткий, майже геометричний конструктивізм і фронтальність. Всі ці особливості поєднувалися з реалістичними тенденціями, особливо у портретних зображеннях.

У багатофігурних образотворчих композиціях, наприклад, фараон або вельможа своїм зростом домінував над простим смертним. Реагуючи на зміни в житті суспільства, його розшарування, зображення набуває суворо ієрархічного порядку, його головні персонажі завжди займають верх і центр композиції. До цього слід додати, що портрет, як і вічне життя, вважалося можливим лише для фараона або визначної людини. Всі рядові персонажі зображувалися схожими один на одного, адже простий смертний не мав права бути зображений інакше, ніж інші, виділятися з маси.

Складовою поховального обряду фараона було відливання їхніх посмертних масок з гіпсу, а пізніше – з дорогоцінного металу. Саме від них бере свій початок скульптурний єгипетський портрет. Справжнім мистецьким шедевром Нового царства є золота маска Тутанхамона, зроблена із золота і викладена напівдорогоцінними каменями, виконана в натуральну величину з вигравійованими на ній магічними письменами. Вона захищала мумію фараона ХVIII династії (1333 – 1323 р. до н.е.).

Фараони, котрі вважали себе богами, зводили собі портрети-пам‘ятники ще за життя. На цих портретах вони зображені як втілення бога – у вигляді сфінксів. Згадувана релігійна реформа Ехнатона вплинула і на традиції мистецтва того часу. Цей фараон вже зображував себе не як божество, а подібним до самого себе. Портрет фараона-єретика у молодому віці відображає його характерні риси, що легко запам’ятовуються: різко окреслені вилиці, довгий ніс, гостре виступаюче підборіддя, досить великий рот, нерозвинене фізично кволе тіло із впалими грудьми. Пізніше греки, познайомившись з єгипетською скульптурою, запозичили технічні прийоми різьблення мармуру, а також найбільш уподобаний ними статуарний тип чоловічого зображення.

У згаданому портреті дружини Ехнатона Нефертіті вдало передано неповторні індивідуальні риси цариці. Одночасно у цьому портреті втілено ідеал скульптора, що поєднував уявлення про жіночність, тендітність, мудрість, чарівність та світлу печаль, яка бринить у світлому образі.

Головним досягненням єгипетської архітектури є знамениті піраміди. За типом архітектури вони відносяться до сакрального зодчества. За що їх вважають одним із чудес світу? За іхню могутність; «Гори каміння, що звелися на горах каміння», – говорить про них Філон. За їхню велич; «Гідний подиву архітектонічний задум, який неможливо перевершити», – стверджував Гете. За те, що на їхнє будівництво були використані величезні кошти: «Марна пиха фараонів, яка коштувала неймовірних витрат», – пише Пліній. За їхній вік: «Усе на світі боїться часу, але час страшиться пірамід», – твердить арабська приказка.

До наших часів збереглося близько сімдесяти пірамід. Піраміда має дуже просту геометричну форму. Назву її одні виводять від грецького слова «пір», що означає «вогонь» (бо полум’я має вигляд гостроверхої піраміди), інші – від слова «пірос», що значить «пшениця».

Найвеличніша з пірамід – Велика піраміда Хеопса. Вона збудована з великих кам’яних брил, з яких обличкування відпало ще тоді, коли в Європі не було жодного мурованого будинка. Дивовижним є те, що кам’яні брили, з котрих складається піраміда лежать одна на одній нічим не скріплені, - лише власною вагою!

Якщо числа можуть часом, як вірші поетів, збуджувати уяву, то до таких саме чисел, безумовно, належать виміри Великої піраміди. Її висота 146,6 метри, довжина основи 233 метри; складена з 2300000 блоків кожний вагою від 2,5 до 30 тонн. Основа піраміди розташована на 30-й паралелі й точно зорієнтована на сторони світу. Кубатура Великої піраміди дорівнює близько 2 млн. 600 тис. кубічних метрів. Фантастичні числа! А тепер спробуємо їх розшифрувати. Площа основи має 54 тисячі кв.м., тобто 5,4 гектара. На цій площі вмістилося б 10 000 двокімнатних квартир. Таких вілл, котру звів біля цієї піраміди останній єгипетський король Фарук, вмістилося б там зо дві сотні. Серед імператорів і королів Європи навіть найбагатші та наймогутніші не мали такого палацу, який би площею міг зрівнятися із цією фараоновою гробницею. Хеопсова піраміда вища, ніж купол Мікеланджело над собором святого Петра у Римі, який вважається найбільшим католицьким християнським собором. Якби ця піраміда була порожня, у ній би помістився стартовий майданчик ракетодрому разом із космічною ракетою. І останнє порівняння: якби камінь з усіх пірамід використати як будівельний матеріал, ним можна було б відбудувати усі житлові будинки, знищені чи пошкоджені війнами в Європі від кінця Тридцятилітньої війни до початку Другої світової війни, тобто приблизно за 300 років, а у Радянському Союзі – під час Другої світової війни.

Древні єгиптяни будували не лише піраміди. Розвиненою також була і храмова архітектура. Найбільшою такою спорудою Давнього Єгипту слушно вважається Карнакський храм, який прославляв бога Сонця Амона і могутність Єгипту. Величезну колонну залу храму було зведено при фараонах Сеті І та Рамзесі ІІ. Він складається зі 134-х масивних колон, розташованих у 16 рядів. Площа зали дорівнює 5 тис. кв.м. Зала поділена на 5 проходів-нефів. Це перший в історії приклад планування соборного типу: дах головного нефу (повздовжнього простору, обмеженого двома рядами колон) спирається на підвищені опори і тому підноситься над стелею інших нефів (бічних). Світло проникає до зали крізь розміщені у головному нефі вікна. Висока стеля пофарбована у синій колір і прикрашена золотими зірками. Інші, вужчі нефи, відмежовані один від одного чотиригранними стовпами, вкритими барельєфами. Висота колон храму сягає 23-х метрів. Дуже популярним мотивом в архітектурі Єгипту було стебло папірусу, бутон його квітки та сама квітка. Форма колон у храмах (і Карнакському, і, не менш відомому, Луксорському), як правило, нагадувала в’язанку стебел папірусу. Капітелі колон мали форму розкритої квітки або закритого бутона квітки папірусу, крони пальми, голови божества (наприклад, Озиріса). До речі, іонійська та дорійська капітелі колон, що, як відомо, виникли у Стародавній Греції, мали єгипетське походження.

Одним із найбільш дивовижних шедеврів культової архітектури Єгипту слід вважати храм, вирубаний у скелі Абу Симбел. Зали, колони, статуї – все висікалося зі скельного масиву, у тому числі 4 20-метрові статуї Рамзеса ІІ на фасрді. У 1960-их рр. цей невиданий печерний храм був, під егідою ЮНЕСКО, розібраний на окремі блоки і перенесений на 30 метрів вище, щоб урятувати його від затоплення під час будівництва Асуанської греблі. І це була надзвичайно складна робота, хоча вона і здійснювалася у всеозброєнні будівельної техніки ХХ ст. А як же працювали ті, хто 33 століття тому вручну створювали гігантське святилище? Така праця може бути порівняна хіба що із зведенням пірамід Давнього царства.

Ще одним різновидом архітектури Єгипту було палацове зодчество. Прикладом палацово-храмового комплексу слід вважати величний Рамессеум, що включав у себе і палац і заупокійний храм Рамзеса.

§ 5. Наукова думка (медицина, математика, астрономія), етичні та естетичні уявлення стародавніх єгиптян. Світове значення культурної спадщини Стародавнього Єгипту. Найважливішим внеском давніх єгиптян у науку слід вважати медичні знання. Давньоєгипетський лікар був одночасно і жерцем і магом, що характерно для Близького Сходу, де не було чіткої межі між медициною і релігією. Віра у потойбічне життя викликала потребу зберегти тіло фараона, як вмістилище його душі. Без відповідних досягнень таких наук як фізика, хімія, медицина, хірургія неможлива була б муміфікація, де найбільшого розквіту досяг геній давніх єгиптян. Муміфікація – це поступове видалення вологи із тіла померлого. Наприклад, єгиптяни використовували знання хімічних характеристик натрію.

Сучасний аналіз компонентів натрію довів, що до його складу входять карбонат натрію, хлористий натрій, сульфат натрію. Давній єгиптянин розумів хімічні функції цих речовин – у процесі муміфікації він розміщував тіло фараона в натрон на 70 днів. Він виймав мозок через ніздрі, а такі операції вимагали точного знання анатомії, про що свідчать добре збережені мумії.

В Давньому Єгипті лікарі накладали дерев’яні шини на зламані кістки, зв’язуючи їх волокнами рослин. Вони також змазували рани маслом, медом, робили хірургічні операції за допомогою ножів, затискачів і дерев’яних чи металічних зондів. Лікар за пульсом узнавав про стан серця, але при цьому вважав, що серце керує усіма іншими органами і процесами в тілі людини, включаючи його думки і почуття. Єгиптяни не розуміли, яку важливу роль в житті людей відіграє мозок. Для лікування широко використовувалися рослини: часник, селера і ін. Коли лікарі були не в змозі вилікувати хворого, широко використовувалася магія – сукупність обрядів і дій, пов’язаних із вірою у здатність людини надприродним шляхом впливати на інших людей, тварин, на різні явища природи тощо. Магія – складова частина всіх релігій.

Стародавні єгиптяни досконало знали і таку потрібну в практичному житті науку як математику. Будь-яка адміністративна й технічна діяльність (особливо будівельна) вимагає обчислень. Давньоєгипетська адміністративна організація вимагала знань арифметики, геометрії. Цікавим є той факт, що символічні значення дробу ½, 1/3, ¼ й інших походять від міфу про Гора й Сета.

З високим ступенем точності побудовані піраміди, палаци й монументи. У “Московському математичному папірусі” є рішення складних задач із обчисленням об’єму перетнутої піраміди та півкулі. Об’єм циліндра обчислювали, перемножуючи площу його основи на висоту. Ця операція, пов’язана з циліндричною формою міри для зерна в державних сховищах, повторювалася досить часто. Давні єгиптяни володіли також деякими елементарними знаннями з алгебри, могли вирішувати рівняння з одним та двома невідомими.

Стародавня єгипетська культура обумовила специфічну форму існування науки, що стала особливою формою орієнтувальної діяльності людини для визначення місця її та всього людства у Всесвіті. Така специфіка пов’язана з тим, що інтелектуальна еліта жерців повивала спеціалізовані знання в пелену містики та релігії, аби зберегти своє домінування у суспільстві. Насамперед, жерці ефективно використовували нагромаджені за тривалий час систематичні спостереження за небесними явищами. Так, завдяки астрономічним спостереженням, вони відкрили циклічність сонячних затемнень. Здатність передбачати їх досить точно використовувалась для управління суспільством.

Із надписів на стінах пірамід відомо, що давні єгиптяни ототожнювали своїх правителів із зірками. Деякі вчені вважають, що орієнтація великих пірамід на землі відповідає розташуванню зірок у поясі Оріона. Вони витягнуті в лінію, причому менша піраміда трохи зміщена вліво, як і три зірки цього сузір”я, які вишикувалися в нерівний ряд. Про те, що давньоєгипетські будівничі знали секрети розташування небесних тіл, свідчить і той факт, що двічі на рік затінені всередині приміщення храму Рамзеса II прорізають промені сонця, яке встає, висвітлюючи чотири статуї у вівтарній частині.

Отже, наука була важливою частиною єгипетської культури. Без наукових знань неможливо було вести господарство, будівництво, військову справу, управляти країною. В математиці єгиптяни знали додавання, віднімання, множення та ділення, могли вирахувати місткість корзини, величину купи зерна, площу кола, об”єм піраміди. Єгиптяни створили точний календар, в основу якого поклали спостереження за небесними світилами. Рік у них складався з 365 днів. Він ділився на три сезони по чотири місяці в кожному. Відбувався також і процес накопичення історичних знань, починалися перші спроби оволодіти часом. В Єгипті вівся список фараонів із зазначенням точної дати їх правління та детальним описом подій, які відбувалися в роки їхнього царювання. У Стародавньому Єгипті наукові знання мали суто прикладний характер. Вони, за словами відомого сходознавця І.М.Дьяконова “були донауковими в тому плані, що в їх основі лежали тільки опис і зовнішня класифікація, питання ж “чому”, з якого, власне, й починається наука, не ставилося”.

Давні єгиптяни, незважаючи на широке розповсюдження думки про потойбічне життя, змогли виробити прекрасні принципи моральної поведінки індивіда, етичний світогляд. Верховний принцип давньоєгипетської етики втілювався в “Книзі мудрості” Аменемопе і називався «Маат», що означало особливу якість світу, створеного богами в момент творчості (у ньому містяться такі ідеї, як «порядок», «істина», «справедливість», «доброчесність»). «Маат» – воля богів. Цінність кожного індивіда підкреслювалася одним із правил «Маат» – «Не май злих намірів щодо інших людей, інакше Боги покарають тебе».

Для давньоєгипетського селянина «Маат» – тяжка робота, для посадової особи – справедливе рішення. Важливою і значною в історії світової культури рисою, яка вперше виявилася в Стародавньому Єгипті, є гуманізм. Ще з епохи Давнього Царства (III тис. до н.е.) до нас дійшли вислови типу напису жерця Шеші: “Я рятував нещасного від сильнішого... Я давав хліб голодному, вбрання нагому. Я перевозив своїм човном того, хто не має його. Я хоронив того, хто не має сина свого...”. Велика кількість подібних текстів свідчить про існування сильного гуманістичного струменя, що пронизував культуру Стародавнього Єгипту.

У давніх єгиптян вперше в історії культури знаходимо високий розвиток почуття краси, прекрасного, перші естетичні судження. Давній єгиптянин любив красу в природі, бажав оточити себе такою красою і вдома та за межами свого дому. Давні єгиптяни прагнули надати красу всім предметам, але всі предмети служили певній меті. Єгиптяни не виготовляли чудові речі виключно заради їх краси. Так, у скульптурі переважало практичне джерело – прекрасні статуї Давнього Царства були виготовлені не для облаштування базарного майдану, а для того, щоб їх замурували в гробницях, де вони стануть корисними для мертвого в потойбічному житті. Цій же меті слугував і настінний живопис у гробницях і пірамідах.

Художня думка єгиптян з прадавніх часів завдяки тривалій практиці виробила розвинуту систему канонів (суворих правил): канон пропорцій, канон фарб, іконографічний канон. І тут, можливо, вперше в історії канон стає важливим історичним принципом, що визначає творчу діяльність художника. Художнього ефекту у канонічному мистецтві досягали за рахунок незначних варіацій форм внутрішньої канонічної схеми.

Таким чином, багато досягнень давньоєгипетської культури увійшли до скарбниць європейської та світової культури, в тому числі й науки – через греко-римську культуру. Так, поліпшена версія (греко-римський календар) юліанського календаря – це єгипетський календар. В основі європейської медицини лежить давньоєгипетська; в єгиптології існує міркування, що єгипетські ієрогліфи вплинули на створення фінікійського алфавіту, який став прототипом латинського.

Низка мотивів лірики Стародавнього Єгипту увійшла до світової літератури. Вранішня пісня коханців, які після ночі обійм прохають птахів затримати повернення нового дня, звернення до дверей, що віддаляють юнака від коханої, опис та оспівування її краси та гідності – все це потім багато разів повторюватиметься у художній творчості майже всіх народів і насамперед у “Пісні пісень”. Істотно, що греки засвоїли й використали досвід, нагромаджений тисячоліттями давньою культурою Єгипту, збагатили ним еллінську, а значить і західноєвропейську культуру.

§ 6. Культура Стародавнього Ірану: державне влаштування, царська влада, право, канони мистецтва, міфи, мораль, релігія, звичаї персів. Скарбницею мудрості та досвіду, надбаних людством протягом тисячоліть називають культуру Стародавнього Сходу. Так прийнято називати давні класові суспільства на великому терені Азії та Африки. Тут починалася людська цивілізація, виникла державність. Не лише античність, а й Середньовіччя та Новий час успадкували від давньосхідних цивілізацій багато відкриттів у астрономії, математиці, механіці, та географії, блискучих досягнень у медицині та архітектурі.

Характерною рисою культур Сходу був теоцентризм, прославлення божественності необмеженої влади царів і фараонів, грізної могутності богів, підлеглість особистості державі, монументальність, символічність, декоративність. У цьому районі жили народи різного походження. Вони воювали між собою, причому переможці, як правило, руйнували храми, фортеці та міста переможених. Так загинуло немало великих творінь мистецтва.

Культура Стародавнього Ірану – яскраве втілення давньосхідної культури. Сучасна наука має не так багато даних про культуру ранніх іранців. Археологічні дослідження різних культових комплексів та образотворчих пам”ятників дають можливість одержати певні дані про різні етапи розвитку давньоіранської культури, її зв”язку з давньоіндійською культурою. Гадають, що давньоіранські племена спочатку мешкали в одній спільній прабатьківщині і лише пізніше, приблизно в II тис. до н.е., розмежувалися на дві гілки, одна з яких залишилася в Ірані, а інша відправилася в долину ріки Інд. До наших днів ця ідея ґрунтувалася лише на даних лінгвістів, які встановили надзвичайну порідненість не лише мов, а й назв головних божеств та найважливіших сюжетів тем Авести та Рігведи.

У низці письмових джерел Стародавнього Ірану Ахеменідського періоду перед нами постає перша в стародавньому світі найбільша поліетнічна імперія. Починаючи із 559 р.до н.е., протягом 80 років (менш ніж за одне покоління) перси створили гігантську імперську машину, яка ефективно функціонувала в державі з населенням в 10 млн.чол. і знаходилася на просторі від Греції до Ефіопії та від Лівії до Індії. Правляча династія Ахеменідів (Кір, Камбіз, Дарій I та ін.) використовувала своїх надзвичайно мудрих державних радників та їх організаторські здібності, завдяки чому були досягнуті великі успіхи у державному управлінні. Підкоривши Мідію, Вавілонію та Єгипет, ахеменідські царі надали своїм завоюванням характер особистої унії з народами завойованих країн, коронувалися за місцевими звичаями й користувалися традиційними системами дат та методами управління, що склалися історично.

Давньоперська експансія здійснювалася шляхом воєн та завоювань, однак Ахеменіди не змогли б однією військовою силою зберегти панування над величезними цивілізаціями та їх різноманітною культурою. Незважаючи на те, що “спис перського воїна може дістатися далеко”, за висловом Дарія I, територіальна цілісність імперії трималася на основі прекрасно налагодженої адміністрації та системи комунікацій, витонченої урядової структури, а також завдяки величезній терпимості до законів та традицій підвладних персам народів. Перська адміністрація нерідко використовувала в державному управлінні послуги представників цих народів. У Вавилоні, Єгипті, Малій Азії та інших країнах, переважно, суддями, завідуючими канцелярій, градоначальниками, правителями областей, управляючими державних арсеналів, начальниками царських будівельних робіт були вавілоняни, єгиптяни, іудеї, арамеї, еламіти, греки тощо з їх багатовіковим технічним та адміністративним досвідом, знанням місцевих традицій, звичаїв і законів. Давні перси освоювали найкращі досягнення своїх підлеглих народів, переподіляли їх відповідно до логіки власної культури та використовували для дієвого управління всією гігантською імперією.

В ахеменідській державі існували найрізноманітніші правові системи та культури, від вкрай примітивних до високо розвинутих, а завоювання персів не привело до розриву правових традицій та норм підкорених народів.

У період царювання Дарія I проводилася інтенсивна робота з кодифікації законів підкорених народів, а також вивчення давніх законів, особливо кодексу Хаммурапі. При шостому царі Вавилону Хаммурапі (правив у 17092-1750 рр.до н.е.) був створений перший в історії збірник законів, який історики назвали “Кодексом Хаммурапі”. Під час розкопок в Сузах французькі археологи в 1901 р. виявили великий кам’яний стовп із зображенням царя Хаммурапі та текстом 247 його законів. Вони були написані клинописом. В цих законах відобразилось господарське життя, побут, вдача і світогляд стародавніх жителів Дворіччя. Сузи пізніше стали столицею перської імперії Ахеменідів. Діючі в різних країнах закони були призведені до єдиного зразка в масштабах даної країни, у разі необхідності й замінені відповідно політиці царя. Таким чином, право виконувало функції підтримки стійких, загальнозначимих кордонів у сфері соціальної взаємодії гігантської імперської машини з корінними народами.

Згідно Платону Дарій I установив закони, обумовив ними подать із підкорених народів, яку ще Кір обіцяв персам. Перси мали своє примітивне право, засноване на звичаях. Рішення царя було останньою інстанцією й не підлягали змінам. Але цар мусив правити відповідно до традицій персів, радитися із представниками семи знатних родин, котрі відігравали величезну роль у правовому житті країни. В особливо складних випадках цар скликав раду з представників знаті. Він міг встановлювати нові закони, спираючись на основні принципи релігійних учень країни.

На межі VI-V ст. до н.е. формуються визначні риси мистецтва Ахеменідів: найсуворіша канонізація, що досягала навіть монотонності, прагнення до абсолютної симетрії, дзеркальна побудова одних і тих же сцен. Ці риси характерні для всіх рельєфів Персеполя – отворів дверей палаців, наприклад, на двох фасадах косяків були зображені не лише ідентичні сцени, а й ідентичні пояснювальні надписи. Персеполь одразу вражає розмірами платформи, висотою колон, колосальними людино биками пропілеїв Ксерокса, рельєфами ападапи (прийомна зала палацу). Проте, звикнувши до них, починаєш помічати повтори сцен, трафаретність фігур, канонічність поз та атрибутів. Рельєфи Персеполю – це складна розповідь, але зовсім не гостросюжетна, а повільно надокучлива, з повторами цілих комплексів фігур та сцен.

Канони, створені ще за Дарія, не порушуються нічим у значно пізніше створених палацах Персеполя, в архітектурних прикрасах наскельних гробниць персидських царів. У скульптурі Персеполя переважають рельєфи, що зображають бій царя-героя з демонами, силами зла: рогатими та крилатими левами з хвостом скорпіона та пташиними лапами, левом із ногами бика, страховиськом - грифоном із бичачим хвостом.

В ахеменідській Персії існували різні релігійні уявлення. Релігії персидського народу, ахеменідських царів та магів не повністю співпадали, хоча різниця між ними поступово стиралася. Релігія персів відома нам із творів античних авторів: Геродота, Стратона, Ксенофонта, Цицерона, Плутарха та ін.

Давньоперсидська релігія – зороастризм, творцем якої є Заратустра, що жив у 1000 і 500 рр. до н.е. Характерною рисою цієї релігії є її практичний характер. Так, навіть добропорядність тут полягає не в звільненні від мирського зла та від самого світу, а в знищенні зла й усього поганого в ньому, не у втечі від світу або знищенні власного “Я”, а в утвердженні себе в світі. Для зороастризму характерний дуалізм, а саме: на початку світу існувало два боги – Ормузд, заступник добра, та Аріман, який стояв на чолі зла. У світі йде боротьба між силами добра й зла, яка врешті-решт повинна закінчитися перемогою бога Заратустри. Релігія Заратустри відіграла виключну роль в історії культури та релігії, оскільки без урахування давньоперсидських вірувань та уявлень, особливо без притаманного їм дуалізму досить складно вияснити остаточно генезу іудаїзму, християнства та ісламу, їх подальшого розвитку, народження демонології та ангелології. Саме зороастризм розвинув низку доктрин, існуючих у сучасній християнській теології: доктрини про кінець світу, про воскресіння мерців на страшному суді, про спасіння, про останню битву між богами добра та зла, що закінчується перемогою Ормузда.

Мораль і звичаї давніх персів зберігали в собі пережитки родових стосунків. На той час перси славилися своїм помірним способом життя. За словами Геродота, вони одягалися в одяг із шкір тварин та в повстяні тіари, не вживали вино, їли помірно, в ранній період не цінували срібло й не були пристрасними до золота. У пізніші часи царі та знатні перси навіть під час військових походів возили за собою намети, повні золотих та срібних лож, умивальників, столів, ваз, чаш, дорогоцінних килимів та ін. Крім того, знатних персів супроводжувало багато рабів-лікарів, євнухів та кухарів, які прислуговували їм навіть під час походів. Перси стали одягати розкішні лідійські шати, носити золоті намиста, гребінки, браслети тощо. До столу персидських царів та знаті доставляли свіжу рибу з далеких морів, фрукти з Вавілону та Сирії.

Сім”я у давніх персів не була моногамною, дозволялося мати багато законних дружин, а також наложниць. Можна було одружуватися й з близькими родичами, наприклад, з племінницею або навіть із єдинокровною сестрою. Збереглися й деякі дані й про весільні звичаї. Під час банкету наречена, покуштувавши вина, сідала поруч із нареченим; молодята їли від одного хліба, розрубаного мечем навпіл. Давньоперські звичаї забороняли жінкам з”являтися перед сторонніми. Не випадково серед численних рельєфів у Персеполі немає жодного жіночого зображення. Плутарх писав, що персам були притаманні дикі ревнощі не лише до дружин, а й до рабинь та наложниць. Їх вони тримали під замком, щоб сторонні не бачили, а під час поїздок возили у закритих візках. Широко відома біблейська розповідь про те, що персидський цар під час прийому звелів своїй дружині Вашті з”явитися на банкет, щоб показати її народові. Вона відмовилася підкоритися наказу чоловіка, щоб не порушити звичай, за що її позбавили сану цариці й перетворили на звичайну наложницю.

Вдача та звичаї давніх персів викладені у творах народів, що дивувалися ними. Маючи могутній зріст та фізичну силу, перси володіли енергійною волею, загартованою в боротьбі із суворим кліматом та небезпеками кочового життя в горах та степах. Інтелектуальні здібності давніх персів полягали в ясному й тверезому розумові. Для них чужою була пишномовна фантазія індійців. Їхні священні вірші були наділені красою, що в старовину траплялася рідко, та енергією. Навіть богословські спекуляції були, швидше, практичним аналізом керуючих буттям сил, ніж поглибленням та спогляданням. Тому їх релігійні культи, якими б цінними не були вони для виховання народу, носили неприємний відтінок завдяки своїм сухим та втомлюючим обрядам. Однак у персів зовсім не було нестатку уявлення, вони володіли фантазією, необхідною для великих справ і великих думок. Не випадково їх погляд на існування був надзвичайно широким: добро і зло, бог та людина, земне й потойбічне життя, містика й логіка – все це сприймалося у формі різкого протистояння, але вони могли поєднувати ці уявлення в певну завершену картину світу.

У ахеменідській державі панувала атмосфера, що сприяла розвиткові культури і науки, тому такі визначні вчені, як Геракліт із Ефеса, вавілонський астроном Кідінну та багато інших ( серед них і Геродот, частина життя якого пройшла в Галікарнасі), були підданими персидських царів. Такі витвори мистецтва, як храм богині Артеміди в Ефесі та Галікарнаський мавзолей, віднесені стародавніми до семи чудес світу, також були створені підлеглими Ахеменідів.

Храм Артеміди в Ефесі (550 рік до н.е.) був величезним – довжиною 110 м. і шириною 55 метрів. Навколо нього піднімались два ряди кам”яних колон висотою до 18 м.( за свідченнями Плінія Старшого їх було 127).На кутах даху розташовувались чотири мармурових бики гігантських розмірів. Всередині храм був облицьований мармуровими плитами, а в центрі головного залу стояла статуя Артеміди висотою 15 метрів. Основа статуї була дерев”яна, але зверху вона була всуціль вкрита золотими прикрасами і дорогоцінностями. Фронтон храму, вершина якого від землі піднімалася на 25 метрів, був розкішно прикрашений величною скульптурною композицією із мармуру. Через 200 років (21.07. 356 р. до н.е. житель Ефеса Герострат спалив храм Артеміди, захотівши увічнити своє ім”я в історії).Звідси вислів “геростратова слава”.

Галікарнас (нині турецьке місто Бодрум) – вітчизна “батька історії” Геродота. Найвищого розквіту Галікарнас досягнув в 377-352 рр. до н.е. під час правління царя Мавсола – талановитого дипломата, який умів добре використовувати найманий флот і армію.Він фактично захопив всю південно-східну частину Малої Азії. Жорсткий правитель, який вводив податок за податком, видобуваючи доходи буквально з усього (наприклад, з поховальних обрядів чи волосся). Після смерті Мавсола трон посіла його дружина Артемісія II, яка в пам”ять про свого чоловіка, якого надзвичайно любила, збудувала йому настільки прекрасний пам”ячник, що він вважався одним із семи чудес світу.

Мавзолей в Галікарнасі (збудований в 350 р.до н.е.) дивував своєю архітектурною ідеєю – вперше в ньому поєдналися всі три знамениті архітектурні стилі – дорійський, іонійський і коринфський. Основою всієї споруди був “величезний п”єдестал із проконеського мармуру”. Насправді ж він був тільки облицьований мармуром, а його основу складав масивний фундамент із необпаленої цегли. Сучасники захоплювались його розмірами, витратами на побудову, але перш за все неперевершеною досконалістю його художнього оформлення. П”єдестал мав форму прямокутника з розмірами 18,9х42,3х11,1 метра. На ньому стояв храм-гробниця, оточена 36 іонійськими колонами, що тримали дах у формі 24-ступеневої піраміди. Між колонами і на боках гробниці містилися багаті скульптурні прикраси. Уламки мармурових левів і міфологічних фігур, які знайдені тут при археологічних розкопках свідчать, що скульптури виконували великі майстри. Вершина піраміди увінчана майданчиком, на якому височіла скульптурна група – Мавсол і Артемісія на колісниці, запряженій четвіркою коней. Загальна висота Мавзолея від основи до вершини скульптурної групи становила 46 метрів. Мавзолей простояв 19 століть. Землетрус ХIII ст. наніс незначної шкоди Мавзолею, але в ХV ст. родоські рицарі знищили його, розібравши на каміння для закладки фортеці Святого Петра. У ХIХ ст. розкопані його залишки, що зберігаються нині в Галікарнаському залі Британського музею.

Таким чином, ахеменідська Персія була першою в світовій історії державою, що проголосила цілком терпляче й доброзичливе ставлення до культурних традицій десятків народів та племен. Постійні етнічні контакти сприяли поступовому виникненню по суті нової культури, до якої всі народи ахеменідської держави внесли свою долю. Пізніше ця культура сприяла перемозі еллінізму, що став, зокрема, результатом синтезу культур греків та східних народів.

Соціально-економічні та політичні інститути й культурні традиції, що склалися в ахеменідський період, відіграли велику роль у світовій історії й збереглися протягом багатьох століть, обслуговуючи держави Олександра Македонського та ін. Вавилонське право, що досягло вінця свого розквіту при Ахеменідах, продовжувало існування за Селевкідів та парфянських правителів і зробило певний вплив на формування римського права.

Успіхи вавилонської астрономії, єгипетської медицини та грецької філософії, що спочатку виникла й розивалася у підвладній персам Малій Азії, по праву вважаються найвищими досягненнями давніх культур. Мистецькі шедеври, створені перськими майстрами понад 2000 років тому, і нині вражають оригінальністю сюжетів та досконалістю форм. У сфері художньої культури Давнього Ірану важливу естетичну роль відігравало світло. Палацові зали персидських царів були залиті світлом, на відміну від напівтемних давньоєгипетських палаців. “Більше світла” – цей естетичний принцип, злившись з етичним, сформований у “Вендидаті” – одній із пізніх книг Авести. Естетичні уявлення давніх персів стали традицією для наступних поколінь і увійшли до фонду світової культури.

Читайте також:

1. Виховання і освіта в країнах Стародавнього Сходу, Греції, Риму
2. Виховання та навчальна практика у країнах Стародавнього Сходу
3. Господарське життя та економічні доктрини середньовічного Сходу
4. Держави Стародавнього Сходу.
5. Економічна думка Давнього Сходу
6. Економічна думка стародавнього сходу
7. Економічна думка Стародавнього Сходу.
8. Економічний розвиток перших цивілізацій Стародавнього Сходу
9. Економічні погляди середньовікового Сходу
10. Зародження політичної думки у країнах Стародавнього Сходу
11. Зародження філософських знань в країнах Стародавнього Сходу.

Переглядів: 1692