• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Мистецтво як феномен культури. Його функції. Класифікація видів мистецтва.

Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, яка визначає рівень розвитку суспільства, а також сам процес творення та розподілу цих цінностей.

Яким би обмеженим не було це визначення, все ж воно дає змогу з’ясувати основний зміст культури як з пізнавальної (гносеологічної), так і з оцінної (аксіологічної) сторони.

Функції культури.Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'є’нує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і саму себе. Кожен етап пізнання є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття і сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі та технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати і загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.

2. Інформативна функція культури полягає в тому, що культура передає знання і досвід попередніх поколінь. У культурі проявляється соціальна негенетична спадковість людства, його історична пам'ять. Культура опредмечена в знакових системах: усних переказах, літературних пам'ятках, «мовах» науки і мистецтва. Приходячи в цей світ, людина застає усталену систему відносин, традицій, звичаїв. Все це негенетична пам'ять людства, яку не можна засвоїти від народження, а лише в ході набуття індивідом власного соціального досвіду.

3. Світоглядна функція культури проявляється у тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору і часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що і світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й нарешті у науковому пізнанні, тобто у тих формах суспільної свідомості, що складають зміст культури. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності.

4. Комунікативна функція культури полягає в тому, що вона не існує поза суспільством, а формується через спілкування. Це спілкування може бути синхронним (одночасним) і діахронним (послідовним). Культура завжди пов'язана з історією, і навіть не підозрюючи про це, сучасна культура відтворює «голоси» попередніх епох. Адже всі об'єкти, що оточують людину, сприймаються і як фізичні функції, але і як знаки. Таким чином, усі феномени буття можуть бути зрозумілі і прочитані як «тексти», що несуть інформацію. Це дає можливість обмінюватися не тільки самими речами, а й інформацією про них, знанням, досвідом, тобто здійснювати соціокультурну комунікацію.

5. Нормативно-регулююча функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної доби – її вузька спеціалізація. Однак є цінності, не обмежені історичними рамками, наділені статусом вічності. До них можна віднести, наприклад, християнські 10 заповідей.

Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі. Так, цінність “демократія” і античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах, ніж, скажімо, в ліберальній Англії.

6. Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію. Слід, однак, зауважити, що в культурному розвитку має місце тенденція не лише до взаємопритягання, а й до взаємовідштовхування, що проявляється як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів. Історія засвідчує, що зближення культур, як правило, проходило на основі генетичної або функціональної спорідненості. Взяти хоча б культурну близькість народів Прибалтики і Скандинавії або Азербайджану і Туреччини.

Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Європа). Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з іншого – на здобуття національного суверенітету і збереження культурної самобутності.

7. Виховна функція виражається в тому, що культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, але й виступає ще й фактором саморозвитку людства. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб.

Структура культури.Культуру традиційно прийнято поділяти на духовну і матеріальну. Такий поділ, значною мірою, є умовним, оскільки всякий прояв культури має духовну основу. Під матеріальною культурою зазвичай розуміються штучно створені предмети, які дозволяють людям оптимальним способом пристосуватися до природних і соціальних умов життя.

Предмети матеріальної культури створюються для задоволення різноманітних потреб людини. Говорячи про матеріальну культуру того чи іншого народу, зазвичай мають на увазі такі конкретні предмети, як одяг, зброю, речі повсякденного вжитку, продукти харчування, прикраси, влаштування житла, архітектурні споруди. Сучасна наука, досліджуючи такі артефакти (об’єкти, створені людиною), здатна реконструювати стиль життя навіть давно зниклих народів, про яких не залишилося згадок у письмових джерелах.

При ширшому розумінні матеріальної культури в ній розрізняють три основні елементи:

· Власне предметний світ, створений людиною, – знаряддя праці, будівлі, дороги, комунікації, прилади, предмети мистецтва та побуту. Розвиток культури виявляється в постійному розширенні та ускладненні світу артефактів, «одомашнення» середовища проживання людини. Життя сучасної людини важко уявити без найскладніших штучних пристроїв – комп'ютера, телебачення, мобільних телефонів і т.д., які лежать в основі сучасної інформаційної культури.

· Технології – засоби та технічні алгоритми створення та використання об'єктів предметного світу. Технології матеріальні, оскільки втілені в конкретних практичних способах діяльності.

· Технічна культура – це конкретні навички, вміння, здібності людини. Культура зберігає ці навички та вміння поряд зі знаннями, транслюючи з покоління в покоління як теоретичний, так і практичний досвід. Однак на відміну від знань навички та вміння формуються в практичній діяльності, зазвичай на власному прикладі. На кожному етапі розвитку культури поряд з ускладненням технологій ускладнюються і навички.

Духовна культура на відміну від матеріальної не втілена у предметах. Сфера її буття – не речі, а ідеальна діяльність, пов'язана з інтелектом, емоціями, почуттями.

До складових духовної культури відносять науку, освіту мову, усталені норми моралі і права, релігію (у ранній період людської історії – міфологію), філософію, мистецтво. Суб'єктивна духовність являє собою переломлення об'єктивних форм в індивідуальній свідомості кожної конкретної людини. У цьому відношенні можна говорити про культуру окремої людини (її багаж знань, здатність до морального вибору, релігійні почуття, культуру поведінки тощо).

Поєднання духовного і матеріального формує загальний простір культури як складної взаємозалежної системи елементів, що постійно переходять один в один. Так, духовна культура – ідеї, задуми художника – може втілюватися в матеріальних речах – книгах або скульптурах, а читання книг або спостереження предметів мистецтва супроводжується зворотним переходом – від матеріальних речей до знань, емоцій, почуттів. Якість кожного з цих елементів, а також тісний зв'язок між ними визначають рівень морального, естетичного, інтелектуального, а в результаті – культурного розвитку будь-якого суспільства.

Взаємозв’язок матеріальної та духовної культури.Матеріальна культура – це вся сфера матеріально-виробничої діяльності людини і її результати – навколишнє штучне середовище. Речі – результат матеріально-творчої діяльності людини – є найважливішою формою її існування. Як і людське тіло, річ одночасно належить двом світам – природному і культурному. Як правило, речі виробляються з природних матеріалів, а частиною культури стають після обробки людиною. Саме так колись діяли наші далекі предки, перетворюючи камінь у рубало, палицю в спис, шкуру вбитого звіра в одяг. При цьому річ набуває дуже важливу якість – здатність задовольняти певні людські потреби, бути корисною людині. Можна сказати, що корисна річ – початкова форма буття речі в культурі.

Але речі від самого початку були ще й носіями соціально значимої інформації, знаками і символами, які пов'язували людський світ зі світом духів, текстами, що зберігають інформацію, необхідну для виживання колективу. Це було особливо характерно для первісної культури з її синкретизмом – цілісністю, нерозчленованістю всіх елементів. Тому поряд з практичною корисністю існувала символічна корисність, що дозволяла використовувати речі в магічних обрядах і ритуалах, а також надавати їм додаткові естетичні властивості. У давнину з'явилася ще одна форма речі – іграшка, призначена для дітей, за допомогою якої ті опановували необхідний досвід культури, готувалися до дорослого життя. Найчастіше це були мініатюрні моделі реальних речей, іноді вони мали додатково естетичну цінність.

Поступово протягом тисячоліть утилітарні і ціннісні властивості речей стали відокремлюватися, що призвело до утворення двох класів речей – «прозових», чисто матеріальних, і речей-знаків, що використовуються в ритуальних цілях, наприклад, прапори і герби держав, ордени тощо. Між даними класами предметів ніколи не було непереборної перешкоди. Так, в церкві для обряду хрещення використовують спеціальну купіль, але при необхідності її можна замінити будь-якою відповідною за розміром ємністю. Таким чином, будь-яка річ зберігає свою знакову функцію, виступаючи культурним текстом. Із часом все більшого значення стала набувати естетична цінність речей, тому краса довго вважалася однією з найважливіших їх характеристик. Але в індустріальному суспільстві краса і користь стали розділятися. Тому з'являється безліч корисних, але негарних речей і в той же час естетичних дорогих дрібничок, що підкреслюють багатство їх власника.

Можна сказати, що матеріальна річ стає носієм духовного сенсу, оскільки в ній закріплюється образ людини конкретної епохи, культури, соціального стану та т.п. Так, лицарський меч може служити чином і символом середньовічного феодала, а в сучасній складній побутовій техніці легко побачити людину початку XXI ст. Портретами епохи є й іграшки. Наприклад, сучасні технічно складні іграшки, серед яких багато моделей зброї, досить точно відображають обличчя нашого часу.

Соціальні організації також є плодом людської діяльності, ще однією формою матеріальної предметності, матеріальної культури. Становлення людського суспільства проходило в тісному зв'язку з розвитком соціальних структур, без яких неможливе існування культури. У первісному суспільстві в силу синкретизму і однорідності первісної культури існувала лише одна соціальна структура – родова організація, що забезпечувала все буття людини, його матеріальні і духовні потреби, а також передачу інформації наступним поколінням. З розвитком суспільства стали формуватися різні соціальні структури, які відповідали за повсякденне практичне життя людей (праця, громадське управління, війна) і за задоволення його духовних потреб, насамперед релігійних. Вже у країнах Стародавнього Сходу чітко виділяються держава і культ, тоді ж з'явилися школи.

Розвиток цивілізації, пов'язаний із удосконаленням техніки і технології, будівництвом міст, формуванням класів, вимагав більш ефективної організації суспільного життя. У результаті з'явилися соціальні організації, в яких набували предметної форми економічні, політичні, правові, моральні відносини, технічна, наукова, художня, спортивна діяльність. В економічній сфері першою соціальною структурою став середньовічний цех, у Новий час його замінила мануфактура, що розвинулася сьогодні до промислових і торгових фірм, корпорацій і банків. У політичній сфері, крім держави, з'явилися політичні партії та громадські об'єднання. Правова сфера створила суд, прокуратуру, законодавчі органи. Релігія сформувала розгалужену церковну організацію. Пізніше з'явилися організації вчених, художників, філософів. Всі існуючі сьогодні сфери культури мають мережу створених ними соціальних організацій і структур. Через ці структури людина здійснює управління і самоврядування, створює основу для спільного життя людей, для збереження і передачі накопиченого досвіду наступним поколінням.

Речі і соціальні організації в сукупності створюють складну структуру матеріальної культури, в якій виділяють кілька найважливіших напрямів: сільське господарство, будівлі, інструменти, транспорт, зв'язок, технології і т.п. Сільське господарство включає в себе виведені в результаті селекції сорти рослин і породи тварин, а також культивовані ґрунти. З цією сферою матеріальної культури безпосередньо пов'язане виживання людини, оскільки вона дає продукти харчування та сировину для промислового виробництва. Тому людина постійно піклується про виведення нових, більш продуктивних видів рослин і тварин.

Будівлі – місця проживання людей з усім розмаїттям їх занять і буття (житло, приміщення для управлінської діяльності, розваг, навчальної діяльності), та споруди – приміщення для виробництва, мости, греблі тощо. Як будівлі, так і споруди є результатом будівництва. Людина повинна постійно піклуватися про підтримку їх у порядку, щоб вони могли успішно виконувати свої функції.

Знаряддя праці, інструменти й обладнання призначені для забезпечення всіх видів фізичної та розумової праці людини. Так, інструменти прямо впливають на опрацьований матеріал, пристосування служать додаванням до інструментів, обладнання являє собою комплекс інструментів і пристосувань, розташованих в одному місці і використовуваних для однієї мети. Вони різняться в залежності від того, який рід діяльності вони обслуговують – сільське господарство, промисловість, зв'язок, транспорт. Історія людства свідчить про постійне вдосконалення цієї галузі матеріальної культури – від кам'яного рубила і палиці-копачки до сучасних складних машин і механізмів, що забезпечують виробництво всього необхідного для життя людини.

Транспорт і шляхи сполучення забезпечують обмін людьми і вантажами між різними областями і населеними пунктами, сприяючи їх розвитку. До цієї сфери матеріальної культури входять: спеціально обладнані шляхи сполучення (дороги, мости, насипи, злітні смуги аеропортів), будівлі та споруди, необхідні для нормальної роботи транспорту (залізничні станції, аеропорти, порти, гавані, бензоколонки тощо), всі види транспорту (гужовий, автомобільний, залізничний, повітряний, водний, трубопровідний).

Зв'язок тісно пов'язаній із транспортом і включає пошту, телеграф, телефон, радіо та комп'ютерні мережі. Він, як і транспорт, пов'язує людей, дозволяючи їм обмінюватися інформацією.

Технології – знання та навички у всіх перерахованих галузях діяльності. Найважливішим завданням є не лише подальше вдосконалення технологій, а й передача наступним поколінням, що можливо тільки через розвинену систему освіти, а це свідчить про тісний зв'язок матеріальної культури і духовної.

Знання, цінності та проекти як форми духовної культури. Знання являють собою продукт пізнавальної діяльності людини, що фіксує отриману людиною інформацію про навколишній світ і самій людині, його погляди на життя і поведінку. Можна сказати, що рівень культури як окремої людини, так і суспільства в цілому визначається обсягом і глибиною знань. Сьогодні знання набуваються людиною у всіх сферах культури. Але отримання знань в релігії, мистецтві, повсякденному житті і т.д. не є першочерговим завданням. Тут знання завжди пов'язані з певною системою цінностей, яку вони обґрунтовують і захищають: крім того, вони носять образний характер. Тільки наука як спеціальна сфера духовного виробництва має своєю метою отримання об'єктивних знань про навколишній світ. Виникла вона в часи античності, коли з'явилася потреба в узагальнених знаннях про навколишній світ.

Яке місце в культурі займає мистецтво? Вже зазначалося, що мистецтво виступає як один з елементів духовної культури. У ньому якому акумулюються художньо-естетичні цінності. З точки зору науки мистецтво (художня культура) – це форма духовного відображення світу через створення художнього образу. Мистецтво осмислює явища буття особливим, властивим тільки йому способом, створюючи художній образ, тобто образ світу і людини, перероблений у свідомості художника і виражений ним у звуках, фарбах, формах, словах. У художніх образах відбивається не тільки безпосередньо побачена дійсність, а й світовідчуття, світогляд цілих епох і народів.

Мистецтво виконує в суспільстві цілу низку функцій. Виступаючи складним культурним феноменом, воно втілює в собі безліч соціокультурних смислів.

Насамперед, мистецтву властива пізнавально-евристична функція, яка полягає в тому, що воно має здатність пізнавати світ у його чуттєвому різноманітті через створення художнього образу. На відміну від інших форм пізнання, зокрема науки, мистецтво апелює не до розуму, а до почуття. І чим талановитіший художник, тим більшою мірою через унікальне, індивідуальне, простежується в його творчості загальне.

Мистецтво виконує і художньо-концептуальну функцію, яка полягає в тому, що художня культура виражає світогляд художника, його особисту позицію щодо дійсності. Мистецтво здатне через розповідь про долю окремої людини розповісти про долі народів, країн та епох.

Функція передбачення полягає в тому, що мистецтво конструює, передбачає майбутнє, попереджає людство про прийдешні небезпеки. Дуже точно окреслив цю функцію мистецтва відомий фантаст Рей Бредберрі, сказавши, що мистецтво не лякає, а застерігає людей.

Мистецтво виступає як засіб комунікації (комунікативна функція), бо знайомлячись із творами мистецтва ми вступаємо в діалог як з сучасними художниками, так і з творцями минулого, завдяки чому ми знайомимося з культурами інших народів та епох.

Естетичні смаки, розуміння краси, притаманне даній епосі і країні, формуються у людей через мистецтво. Це естетична функція мистецтва.

Мистецтво володіє також і компенсаторною функцією, сутність якої зводиться до того, що художні твори мають здатність виводити нас зі світу повсякденності, звертати в світ мрії і нереалізованих можливостей.

Сприйняття творів мистецтва приносить нам задоволення. Насолода, яку ми отримуємо, знайомлячись із художніми творами, являє собою гедоністичну функцію мистецтва.

Існує кілька класифікацій видів мистецтва.

За способом утілення художнього образу мистецтва ділять відповідно до сприйняття їх у часові та просторі. Часові мистецтва відрізняються тим, що їхні твори розгортаються і сприймаються в часі. Твір мистецтва в цьому випадку часто виявляється не відокремлюваним від людини: автора або виконавця. До часових мистецтв відносяться мистецтво слова (поезія), музика, радіо. До просторових – живопис, графіка, скульптура, архітектура, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє фото. Театр займає проміжне місце – вистава розгортається в певному просторі, але дія розгортається в часі. Отже, театр (так само, як і кіно, танець, цирк) є просторово-часовимвидом мистецтва.

За формою чуттєвого сприймання розрізняють слухові (музика, радіо), зорові(архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, дизайн, декоративно-прикладне мистецтво, каліграфія),зорово-слухові(театр, кіно, танець).

Ще одна поширена класифікація поділяє мистецтва за використовуваними ними засобами виразності. Згідно з нею виокремлюють такі великі групи видів мистецтва:

· Тонічне або звуковемистецтво (музика, поезія) – творяться й сприймаються через звук.

· Образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура, каліграфія) – мистецтва, котрі зображують.

· Просторово-пластичне мистецтво (всі види образотворчого – живопис, графіка, скульптура, а також архітектура). Його твори існують у просторі, не змінюючись і не розвиваючись у часі; мають предметний характер; сприймаються глядачем безпосередньо і візуально.

· Декоративно-ужитковемистецтво (вишивка, гончарство, килимарство, художнє скло, художній метал, ювелірне мистецтво та ін.) – покликане зробити гарним речове середовище людини, її побут.

· Синтетичнемистецтво (кіно, театр, телебачення, радіо) – поєднують у собі (синтезують) одразу кілька видів мистецтва.

· Хореографічне мистецтво (танок, пантоміма) – базується на послідовності кроків, рухів людського тіла для створення найкращого сценічного ефекту.

§3. Виразові засоби мистецтва.Специфіка окремих видів мистецтва полягає в тому, що кожен з цих видів втілює певне коло життєвих явищ відповідно до можливостей своїх виразово-образотворчих засобів.Розглянемо її конкретно до різних видів мистецтва.

Живопис – зображення на площині, виконане найчастіше фарбами. Поділяється на станковий живопис (має самостійне мистецьке значення, виконується на полотні, папері, дошці) та монументальний (пов’язаний із архітектурним середовищем, є елементом його оздоблення, виконується на стіні, стелі, підлозі, віконному склі).

До монументального живопису відносяться фреска, мозаїка, вітраж, що, в основному, створюються на історичну, релігійну або міфологічну тематику (жанри). Станковий живопис поділяється на такі жанри, як портрет, пейзаж (його різновидом є мариністичний жанр – морський пейзаж), натюрморт, побутовий (сюжети повсякденного життя), батальний (на тему військової історії), анімалістичний (зображення тварин), іконопис.

Панорама відноситься до монументального живопису, але включає в себе й елементи станкового живопису. Треба пам'ятати, що будь-яка класифікація на абстрактному рівні недостатня, деякі явища виходять за її межі. Наприклад, мозаїки й фрески можуть носити й камерний характер.

Виділяють різні техніки живопису:

· олійний живопис – різновид художньої техніки з використанням фарб на органічній олії, яка здатна добре сохнути й утворювати тривалі плівки на поверхні. У Західній Європі олійний живопис отримав поширення на початку XV століття завдяки нідерландському художнику Яну ван Ейку;

· темпера – зображення, виконане фарбами, що готуються на основі сухих порошкових мінеральних пігментів і (або) їх синтетичних аналогів. Сполучною речовиною темперних фарб слугують емульсії (розведений водою жовток цільного курячого яйця, сік і рослин тощо). Темперні фарби – одні з найдавніших. До винайдення та поширення олійних фарб вони були основним матеріалом станкового живопису. Історія використання темперних фарб налічує понад 3 тисячі років. Так, знамениті розписи саркофагів давньоєгипетських фараонів виконані темперними фарбами. Темперні фарби були основними у станковому живописі візантійських майстрів. У Росії техніка темперного живопису була переважаючою в мистецтві аж до кінця XVII століття;

· пастель – спресовані, стерті у порошок фарби, які найчастіше випускаються у вигляді м'яких кольорових олівців. Назву «пастель» мають як самі фарби, так і малюнки, створені в цій техніці;

· енкавстика – техніка малювання, в якій сполучною речовиною для фарб є віск. Відома з часів античності та еллінізму.

· акварель – техніка живопису, що використовує спеціальні фарби, які при розчиненні у воді утворюють прозору суспензію тонкого пігменту, що дозволяє створювати ефект легкості і тонких колірних переходів. Спосіб малювання акварельними фарбами виник у Китаї близько III століття. В Європі техніка стала використовуватися з XVI століття.

Графіка – вид образотворчого мистецтва, котрий в якості основних зображувальних засобів використовує лінії, штрихи, плями, що наносяться на папір, картон олівцем, вуглиною або тушшю. За колористикою виділяють поліхромну (різнокольорову) та монохромну (одноколірну) графіку. За призначенням прийнято розрізняти станковий малюнок (має самостійне мистецьке значення і виконує насамперед естетичну функцію), книжкову мініатюру (ілюстрації до стародавніх книг, виконувані від руки), книжково-журнально-газетну графіку, ужиткову (плакат, реклама, поштові марки, паперові гроші), а також комп'ютерну графіку. За способом виконання виділяють оригінальну графіку (малюнок, що існує в єдиному екземплярі) й друковану (гравюра, виконувана, як відтиск зі спеціальної заготовки, котра може мати багато екземплярів, кожен із яких вважається оригіналом).

Техніки виконання гравюри:

· ксилографія (гравюра на дереві) – найдавніша техніка гравірування по дереву або відбиток на папері, зроблений з такої гравюри;

· літографія – фарба під тиском переноситься з плоскої друкарської форми (вапнякової пластини) на папір. Техніку винайшов у 1798 р. німець Алоїз Зенефельдер;

· офорт – різновид гравюри на металі, котрий дозволяє отримувати відтиски з друкарських форм, які попередньо оброблені кислотами. Винайдена на зламі ХV – ХVІ ст.

· ліногравюра (гравюра на ліноліумі) – відбиток з малюнка, вирізаного на лінолеумі або на схожому з ним пластичному матеріалі.

Скульптура (пластика) – вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємний вигляд і виконуються з твердих і пластичних матеріалів. Від використовуваних художником матеріалів залежать техніки скульптури:

· ліплення (глина, гіпс, пластилін);

· висікання (мармур, граніт, лід);

· вирізування (дерево, кістка);

· литво (метал);

· кування (метал);

· чеканка (метал).

За формою виділяють круглу та рельєфну скульптуру. Кругла скульптура має повні трьохвимірні об’єми. Її можна розглядати з усіх боків, оскільки вона оточена вільним простором. Різновиди круглої пластики:

· статуетка – вид дрібної пластики; статуя настільного (кабінетного) розміру, набагато менше натуральної величини, що служить для прикраси інтер'єру;

· бюст (погруддя) - погрудне, поясне або оплічне зображення людини в круглій скульптурі.

· статуя – об'ємне зображення людської фігури в ріст, а також тварини або фантастичної істоти. Зазвичай статуя поміщається на постаменті. Так звана кінна статуя зображує вершника;

· скульптурна група - група з двох або більше фігур, пов'язаних між собою за змістом та композиційно.

Рельєф – це скульптурне зображення, розташоване на площині. Виділяють такі різновиди рельєфної пластики:

· горельєф – різновид скульптурного опуклого рельєфу, в якому зображення виступає над площиною фону більше, ніж на половину об’єму, а деякі елементи можуть бути зовсім відокремлені від площини;

· барельєф – вид скульптури, в якому опукле зображення виступає над площиною фону не більше ніж на половину об’єму;

· контррельєф (від лат. сontra – «проти» і «рельєф») – вид поглибленого рельєфу, що представляє собою «негатив» барельєфа.

Головні жанри скульптури – портрет, історичні, міфологічні, релігійні зображення, анімалістичний жанр.

За призначенням скульптура поділяється на станкову, монументальну декоративну та пластику малих форм. Монументальна скульптура (пам'ятники, монументи) пов'язана з архітектурним середовищем, відрізняється значущістю ідей, високим ступенем узагальнення, великими розмірами; монументально-декоративна скульптура включає всі види оздоблення архітектурних споруд і комплексів (атланти, каріатиди, фризи, фронтонна, фонтанна, садово-паркова скульптура). Станкова скульптура, яка не залежить від середовища, має розміри, близькі до натури чи менші, і конкретний поглиблений зміст. Декоративна скульптура – це статуї, рельєфи, ліпні прикраси, надбрамні герби, які встановлюють в інтер'єрах і зовнішніх нішах будинків, у парках, садах. Декоративна скульптура не тільки прикраса, вона розвиває і поглиблює задум зодчого. Скульптура малих форм – невеликі скульптурні зображення з фігурками тварин, статуетками якими можна прикрасити житловий інтер'єр.

Архітектура – мистецтво будувати будинки і їхні комплекси, призначені для громадського та приватного життя людей, в якому втілено єдність функціональної, конструктивної і художньої сторін. До новітньої доби в архітектурі канонічними та навіть взірцевими вважались архітектурні формули Вітрувія (римський архітектор та інженер другої половини 1 ст. до н. е.), що відповідали потребам свого часу (бароко, класицизм, готика, романський стиль та ін.). Саме Вітрувій обґрунтував, що першоосновами архітектури є міцність, користь та краса. За його уявленнями краса будь-якої споруди залежить від пропорцій, які мають співвідноситись із певними, визначеними ним, гармонічними відношеннями пропорцій людського тіла.

Виразні засоби: симетричність, асиметричність, масштаб, композиція, колір, ритм (співвідношення вертикальних і горизонтальних членувань). Будівельні конструкції – основа архітектурної виразності.

Типи архітектури за функціональним призначенням:

· житлова

· цивільно-громадська

· культова (релігійного призначення)

· палацова

· фортифікаційна (оборонна)

· промислова

· ландшафтна (організовує сади, парки, сквери та інші середовища, в яких матеріалом є ландшафт і природна рослинність).

Естетичні та функціональні особливості особливості архітектури тієї чи іншої епохи об’єднуються поняттям архітектурного стилю, що являє собою сукупність основних рис і ознак архітектури певного часу й місця, котрі проявляються в особливостях її функціональної, конструктивної та художньої сторін. Поняття «архітектурного стилю» входить у загальне поняття «мистецького стилю» як художнього світогляду, що охоплює всі сторони мистецтва і культури суспільства на певних етапах його соціального й економічного розвиткуяк сукупності головних ідейно-художніх особливостей творчості майстра. Архітектурний стиль, як і стиль у мистецтві взагалі – поняття доволі умовне. Він зручний для осмислення історії європейської архітектури. Однак для зіставлення історії архітектури декількох регіонів (наприклад, Європи й Азії) стиль як описовий засіб не підходить. Однак за його допомогою все ж таки можна простежити глобальний вектор розвитку архітектурної думки. Відповідно прийнято виділяти архітектурні стилі глобального значення:

· Античний стиль(VІІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.) – архітектура Стародавньої Греції та Риму. Давньогрецька архітектура була настільки гармонійною і цілісною, що згодом сприймалася пізнішими стилями (ренесанс, класицизм, неокласицизм) як першоджерело, як еталон для наслідування. Важливою рисою цього стилю було опертя на ідею обов’язкових правильних пропорцій як міри гармонії. В архітектурі використовувалися лише правильні геометричні форми (перевага надавалася прямокутнику), а внутрішній простір будівлі ділився рядами колон (обов’язковий елемент античних монументальних споруд) на повздовжні нефи. Найбільшим досягненням грецьких зодчих було винайдення ордера (художньої системи оформлення стійково-балкової конструкції) – доричного (Парфенон), іонічного і коринфського.

· Візантійський стиль припадає на час формування європейських держав (друга половина І тис. н.е.). Виник у Візантії – державі, що утворилася на уламках Римської імперії. Пощирився у Східній та південній Європі, частині Азії. Цей стиль характеризується монументальністю споруд, зовнішньою їх аскетичністю та пишністю інтер’єів. Такий підхід був пов’язаний із пануванням у Візантії християнської ідеології, згідно з якою естетика архітектурної споруди повинна була мати своєрідну співзвучність із пропагованим християнством ідеалом людини – скромної зовні і багатої духовно (тобто внутрішньо). Внутрішнє убранство будівель забезпечувалося фресками та мозаїкою.

· Романський стиль розвивається в добу феодалізму (Х – ХІІ ст.), характеризується спорудженням лицарських замків-фортець у важкодоступних місцях, з ровами та підвісними мостами, будівництвом могутніх монастирів та церковних споруд, котрі у разі необхідності могли перетворитися на неприступні фортеці. Звідси такі риси архітектурного стилю, як монументальність і великий розмір форм, товсті й міцні стіни, приземкуватість будівель, стриманість в оздобленні інтер’єрів, аскетизм зовнішнього декору.

· Готичний стиль (кінець ХІІ – ХV ст.) пов’язаний із добою розквіту середньовічних міст. Це період творення міст і міського самоврядування, коли будувалися ратуші із високими шпилястими вежами, величаві собори, прикрашені вітражами. Одна з характерних рис готики в архітектурі – стрільчастоподібність усіх отворів будівлі – віконних, дверних, аркових пройомів. Яскравими зразками готичного стилю в Європі є Собор Паризької богоматері (Франція), Старий Град у Празі (Чехія), Кельнський собор (Німеччина) тощо.

· Ренесанс або Відродження (ХІV – ХVI ст.) після середньовіччя розпочинає нову, гуманістичну добу в історії і мистецтві Європи. Цей стиль повертається до античності, як до ідеального зразка. В архітектурі характеризується спорудженням величних палаців, соборів, церков.

· Барокояк стиль в архітектурі виникає у Європі наприкінці ХVI ст. і панує до кінця ХVIII ст. Це доба абсолютної монархії в Європі. Саме її і був покликаний оспівувати стиль бароко. Характеризується ваговитою пишністю, надмірністю зовнішніх форм, вигадливістю, химерністю споруд. В стилі бароко творив архітектор італійський архітектор Б. Растреллі. Він збудував у Росії знаменитий Зимовий палац (тепер – музей «Ермітаж»). В Україні за його проектом зведена Андріївська церква в Києві. В Україні стиль бароко набув особливого поширення і певних особливостей, завдяки яким його нерідко називають українським (козацьким, мазепинським) стилем. Характеризується широким використанням традиційних українських елементів флори (грон калини, листя калини, квітів мальв і ін.) в архітектурному оздобленні будівель. На Полтавщині збереглися пам’ятки архітектури, виконані в бароковому стилі: головний собор Полтавського Хрестоздвиженського монастиря, Мгарський монастир біля Лубен, Спасо-Преображенська церква Святої Богородиці у Великих Сорочинцях.

· Стиль рококо(рокайль із франц. – мушля, раковина) розвивається в добу освіченого абсолютизму (ХVIII ст.), розглядається істориками мистецтва як продовження стилю бароко у декоративно-прикладному мистецтві. Він є своєрідним відходом від реальності у світ фантазій, коли акцент повністю переноситься зі змісту на форму.

· Класичний стиль виникає у середині ХVIII ст. як своєрідна реакція на бароко і характеризується запозиченням із античності її раціоналізму, строгості, пропорційності, підпорядкування офіційним потребам людей. Панував протягом першої половини ХІХ ст. Для класичного стилю в архітектурі характерний ордерний стиль (наявність колон із портиком), симетричність, обов’язкове планування адміністративного центру міста. В класичному стилі споруджене м. Санкт-Петербург, архітектурний ансамбль Круглої площі м. Полтави та будівля Інституту шляхетних дівчат (центральний корпус Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка).

· Стиль ампір виникає як продовження класичного стилю в декоративно-прикладному мистецтві і поширюється в ХIХ ст. Для ампіру характерним було звернення до мистецьких традицій імператорського Риму (ампір з франц. – імперія) з його прагненням до суворої величі та помпезності, холодної елегантності і обов'язкового прагнення звеличити абсолютну владу військових монархій (імперія Наполеона у Франції, царя Олександра І у Росії). В декоративному оформленні архітектурних споруд застосовуються військові емблеми, зброя часів Стародавнього Риму, лаврові вінці, крилаті грифони, сфінкси, леви та ін.

· Стиль еклектизм (суміш різних стилів) поширюється в архітектурі протягом 1830 – 1890 рр. і характеризується неоригінальним поєднанням різних попередніх стилів. Саме еклектика дала початок таким напрямам в архітектурі ХІХ ст. як неоготика, необароко, неоренесанс, неорококо, неовізантійський стиль). Отже, еклектика «багатостильна».

· На зміну еклектиці прийшов стиль модерн (з франц. – сучасний), який панував протягом 1890 – 1910 рр. У різних країнах набув різних назв – у Бельгії й Франції — «ар-нуво», у Німеччині — «югендштиль», в Італії — стиль ліберті, у Великобританії — «modern style», у США — стиль Тифера, в Україні – «сецесія». Прагнучи створити новий стиль, представники модерну відмовлялися від історичних запозичень стилю еклектики, використовували умисно примхливі, мінливі форми, вигадливі лінії, принципи асиметрії і вільного планування, нові технічні та конструктивні засоби для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель, де всі рішення підпорядковані єдиному образно-символічному задумі й орнаментальному ритмові. Одним із найяскравіших представників цього стилю був іспанський архітектор Антоніо Гауді, більшість вигадливо-фантастичних творінь котрого зосереджена в Барселоні.

· Стиль модернізм пов'язаний із рішучим оновленням форм і конструкцій в архітектурі, відмовою від стилів минулого. Охоплює період із початку 1900-х років і по 70-ті-80-ті роки ХХ ст. (у Європі), коли в архітектурі виникли нові тенденції. Архітектурний модернізм включає такі архітектурні напрямки, як європейський функціоналізм 1920-30-их років, конструктивізм і раціоналізм 1920-их рр. у Росії, рух «баухауз» у Німеччині, архітектурний ар-деко стиль, інтернаціональний стиль, бруталізм, органічна архітектура. Кредо архітектурного модернізму закладено в самій його назві – це творення нового, чогось такого, що відповідало б сьогоденню. Тобто, присутня принципова настанова на новизну архітектури, – як конструктивних і планувальних ідей, закладених у проекті, так і зовнішніх форм. Образний вислів «призми з бетону і скла» – добре передає загальний характер споруд модернізму.
Основні принципи архітектурного модернізму: використання найсучасніших будівельних матеріалів і конструкцій, раціональний підхід до вирішення внутрішніх просторів, відсутність тенденцій прикрашання, принципова відмова від історичних ремінісценцій в зовнішності споруд, їх «інтернаціональний» характер.

· Остання третина ХХ ст. характеризується створенням художнього архітектурного стилю постмодернізм, у якому сповідується ідея деконструктивізму, тобто поєднання новітніх технологій і будівельних матеріалів із історичними стилістичними елементами. Постмодернізм приходить в історію світової архітектури на зміну ультрасучасних (модерністських) стилів, таким як мінімалізм, функціоналізм і хай-тек. Суспільство гостро відчувало необхідність воскресити історичні стилі. Проте це звернення до історії дещо іншого роду, ніж за часів Ренесансу. Успішний сплав технологічного сучасного мистецтва з історією дав вражаючі результати. Історичні форми творчо переосмислені і сповнені гротеску, свої творіння новий стиль втілює в ігрову форму, стираючи межу між елітарністю та масовістю. Архітектура постмодерну представлена такими спорудами, як «Горбатий будинок» в Сопоті, «Будинок-робот» в Бангкоку, «Дом-куб» у Роттердамі, Танцюючий дім у Празі.

Література – мистецтво слова, її тема – людина і суспільство в їх взаєминах. Літературна творчість поділяється на три роди:

· епос – оповідає про події, котрі нібито відбувалися у минулому. Його провідні жанри – епічна поема, казка, билина, історико-героїчна пісня, роман, повість, оповідання, новела, нарис, байка. До ХVІІІ ст. віршована епічна поема була головним жанром високої літератури. Потім вона поступилася прозовому роману;

· лірика – один із родів художньої літератури, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. Провідні жанри лірики:ода (вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб), елегія (вірш медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту), гімн (урочиста пісня, яка вихваляє та прославляє кого-небудь або що-небудь), балада (поезія фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом), сонет (вірш, що складається з чотирнадцяти рядків – двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування), епіграма (жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту, мадригал (вірш на любовну тему) та ін.

· драма– рід літератури, орієнтований на сценічне втілення. Його провідні жанри: трагедія (драматичний твір, який ґрунтується на гострому конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації), комедія (драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині), драма (п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі), водевіль (невелика комедійна п'єса, якій притаманна проста композиція, динамічний сюжет, дотепність).

Музика – мистецтво звукове і часове, що рухається, передає емоційний стан людини в звуко-інтонаційному вираженні. Засоби музичної виразності: мелодія, лад, гармонія, тембр, динаміка, артикуляція, темп, ритм, фактура. Всі музичні жанри діляться на дві категорії: «первинні жанри» – породжені народною творчістю (пісня, танець) і «вторинні жанри» – народилися в процесі розвитку професійної музики (опера, симфонія, концерт, соната, поліфонія, сюїта, п'єса і т. д.).

Театр(від грец. «theatron» місце для видовищ, видовище) – це вид мистецтва, що образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у формах драматичної дії.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдя­ки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежи­ти певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мис­тецтва.

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його пере­важно від усіх видів мистецтва (виняток – хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої твор­чості, спостерігати створення художнього образу власними очима.

Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що ви­кликає почуття емпатії – співпереживання у глядача, приводить його до катарсису – духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзав­дання мистецтва взагалі.

Витоки європейського театру слід шукати в античній культурі. Саме там зародилися провідні театральні жанри – трагедія, комедія та драма.

ЛІТЕРАТУРА

Навчальна:

1. Борзова Е. П. История мировой культуры: Учеб. пособие для вузов/ Е.П. Борзова. –СПб, 2001

2. Гуревич П.С. Культурология: Учеб. Пособие/ П.С. Гуревич. – М.: Знание, 1999.

3. Емохонова Л.Г. Мировая художественная культура: Учеб. Пособие для пед.училищ/ Л.Г. Емохонова. –5-е изд., испр. – М.:Академия, 2001

4. История мировой культуры: Учеб. Пособие для вузов/ Г.В. Драч, В.Д. Бакулов, В.К. Королев и др.; Под науч. Ред. Г.В. Драча. – Ростов н/ Дону: Феникс, 2000

5. Культурология: Учебное пособие для вузов/ Г.В. Драч, Ю.Г. Борцов, В.Е. Давидович и др. Под ред. Драча Г.В. – Ростов н/ Дону: Феникс, 1998.

6. Петрухинцев Н.Н. ХХ лекций по истории мировой культуры: Учебное пособие для вузов./ Н.Н. Петрухинцев. – М.: Владос, 2001

Додаткова

1. Арнольдов А.И. Человек и мир культуры / Введение в культурологию.-М.: Высшая школа, 1992

2. Давидович B.Е. Жданов Ю.А. Сущность культуры/ Давидович B.Е. Жданов Ю.А. - Ростов-на-Дону, 1979

3. Межуев В.М. Актуальные проблемы теории культуры/ Межуев В.М. - М.: Политиздат, 1984

4. Философский энциклопедический словарь. – М.: Академия, 1990

Читайте також:

1. II. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
2. V. Класифікація і внесення поправок
3. V. Класифікація рахунків
4. А. Структурно-функціональна класифікація нирок залежно від ступеню злиття окремих нирочок у компактний орган.
5. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
6. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
7. Аналіз собівартості окремих видів продукції.
8. Аналітичні процедури внутрішнього аудиту та їх класифікація.
9. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
10. Архітектура і мистецтво. Українське бароко.
11. Архітектура і образотворче мистецтво Русі.
12. Архітектура та мистецтво

Переглядів: 3035