Психодинамічна методологія як необхідна передумова психодіагностики дисфункцій психіки

Рис. 1. Модель внутрішньої динаміки психіки, розроблена Т. С. Яценко

На «Моделі» (рис. 1), «Его» розглядається як базова структура, слабкість якої обумовлюється перш за все відступами від реальності та домінуванням примітивних, інфантильних захисних механізмів. Т. С. Яценко стверджує, що вони, «детермінуються глибинно-психологічним цінностями (цінностями інфантильного «Я») і мають різноспрямовані тенденції «до сили Я» (ситуативні захисти, що задають поведінку) і «до слабкості Я» (базові захисти, що задають спрямованість психіки)» [12, с. 112]. Несвідоме (Ід), що первинно підпорядковане принципу задоволення, «не знає» відмінностей між реальністю та фантазією, йому відомі лише бажання, а їх реалізація, яка накладається на вимоги соціуму до «Я» незмінно пов’язана з проблемами самоствердження, що потребує відступів від реальності. Наявність домінуючих інтроектів, що мають пріоритети перенесення на інші стосунки, надає сенс об’єктності, що виражає стрілка 4 «від слабкості до сили». Так, об’єктні відношення детермінуються не тільки едіпальною їх спрямованістю, а й просоціальними мотивами. Суб’єктом можуть усвідомлюватися ті інтроекти, які підтверджують його психологічну силу та неусвідомлюються ті, які ведуть до слабкості. Вони не втрачають імперативного впливу на психіку упродовж усього життя, маскуючи інфантильну значущість актуальністю ситуації, в якій суб’єкт перебуває у соціумі. Т. С. Яценко стверджує, що об’єктні відношення – це статика та динаміка одночасно, яка виявляється у невиправданому перенесенні інфантильно-фіксованих відносин на актуальні стосунки з оточуючими людьми. Отже, об’єктні відношення мають тенденцію виходу за межі інтимної сфери та перенесення їх на професійні аспекти життя суб’єкта.

Т. С. Яценко зазначає: «Об’єктні відношення не мають однозначно позитивної або негативної валентності, так як формувалися в едіпів період розвитку людини (та навіть раніше за твердженнями М. Кляйн) та їм властива амбівалентність почуттів» [9, 23]. Дослідниця твердить, що така амбівалентність «виражається у відторгненні частини самого себе (або себе цілком) і породжується тим, що суб’єкт може заново зінтегрувати частини, які були спроектовані назовні (докори, що можуть повернутися на самого себе). Внутрішні образи до певної міри відповідають об’єктам зовнішнього світу, хоч вони далекі від точних психологічних портретів людей з її оточення» [12, с. 53]. Т. С. Яценко наголошує на аутопсихотерапевтичній функції об’єктних відношень зазнаючи, що: «імператив впливу об’єктних відношень на емоційно-поведінковий аспект для суб’єкта є непомітним, тому його активність вільно підкорюється тенденції до моделювання зовнішніх обставин, які були подібними до стосунків у сім’ї». Дослідниця пише: «драма едіпового періоду полягає у фрустрації потреб, які пов’язані з емотивно-чуттєвим єднанням з первинними лібідними об’єктами, стає зрозумілим тенденція аутопсихотерапії шляхом інтроектування стосунків, що пов’язують особу з діадою «матір-батько. Таким чином, об’єктність такого типу інтроектів імпліцитно має психотерапевтичну функцію, відкриває тим самим можливість суб’єкту в реалізації подібних стосунків з оточуючими людьми, що заміщують первинні лібідні об’єкти» [9, 25]. Далі дослідниця робить висновок: «об'єктні відношення знаходять шляхи моделювання та виявляються у актуальних стосунках з партнером, їм властива амбівалентність почуттів. Саме ця амбівалентність інтегрує суб'єкта з членами сім'ї, з якими він пережив страждання, розлуку, відчуження, самоту приниження, образи, що сприяло формуванню відчуття одинокості та неповноцінності» [9,25]. Отже, суб’єкт виносить із сім’ї певний емоційний «клімат», який єднав його з лібідним об’єктом. Відчуття, які єднали його із сім’єю переносяться на актуальну ситуацію, тому оточуючі люди виступають такими, що повинні реалізувати нереалізовані дитячі потреби (любові, турботі тощо). Для прикладу наведемо роботу з використанням неавторського малюнку яка ілюструє, можливості глибинно-психологічного пізнання феномену об’єктних відношень.

9. Проблема пізнання і врахування опорів в роботі з неавторським малюнком

Прийом роботи з неавторським малюнком майже не описаний у науковій літературі, однак ефективно використовується у глибинно-психологічній корекції за методом АСПН. Психокорекційну спроможність цього прийому доведено академіком НАПН України Т.С. Яценко та апробовано у кандидатських дисертаціях Л. Л. Бондаревської, Б. Б. Іваненко, А. Е. Мелоян, О. Г. Стасько, С. Г. Харенко тощо.

Застосування неавторського малюнку дозволяє дослідити проекції протагоніста, що мають інфантильний характер та переносяться в актуальну ситуацію соціальної взаємодії. Методика дає змогу пізнати глибинні детермінанти психіки суб’єкта без актуалізації опорів. Для психокорекційної роботи ми обрали картину М. Реріха «Мадонна Лаборис».

У роботі з картиною М. Реріха «Мадонна Лаборис» протагоністу представляється зміст картини, за якою Мадонна вночі кидає свій шарф у пекло, допомагаючи душам, що розкаялися, потрапити до раю. Протагоністу пропонується довільно втілити себе у будь-який персонаж, представлений на картині (Мадонна, фігурки у пеклі, святі Петро і Павло (цензори Мадонни, які вночі спостерігають за її діями в раю) і розказати від його імені про свої відчуття й почуття. Наявність на картині персонажів різного соціального статусу та санкцій спонукає протагоніста до ідентифікації з ними. Практика застосування цього прийому дозволяє визначити виражені тенденції психіки, що об’єктивуються шляхом проектування протагоністом особистісного соціального досвіду на зображення: тенденція «до високості», домінування у соціальній ситуації (наприклад, розташування себе у раю, на місці Мадонни або святих); тенденція «до самопокарання», почуття провини (втілення себе в образ зігнутої фігурки у пеклі»); тенденція до покарання інших людей; прагнення отримати захист, підтримку; прагнення особистісного зростання та соціальних успіхів тощо [1 - 4].

Неавторський малюнок «Я-реальне, Я-ідеальне» уособлює внутрішні переживання, породжені «Супер-Его»: символ «собака, яка відмовляється від їжі» втілює прагнення до самопокарання. Соціальну поведінку (свідоме) презентує зухвала кішка (справа угорі), яка «кидає виклик» соціуму й готова покарати кого завгодно, лише не себе (проекція). «Собака» (друге «Я» суб’єкта) переживає «муки совісті» під впливом «Супер-Его» [3, 4].

Робота з неавторським малюнком обов’язково передбачає врахування думки протагоніста, а також можливість переструктурування ним малюнку, додавання чи ігнорування певних образів, що упереджує виникнення опорів суб’єкта. Образи картини за рахунок проекцій та ідентифікацій особи набувають емотивного забарвлення, що актуалізує прояв умовних цінностей. Протагоніст сам визначає сюжет відповідно до власних емоційних переживань. За умов спонтанного вибору суб’єктом персонажа картини та на основі його власного сюжету картини створюються адекватні умови для діагностики.

Психологічні опори нівелюються за допомогою об’єктивування значимої інформації протагоніста, що узгоджується з його Ідеалізованим Я – це підтверджує взаємозв’язок опорів та умовних цінностей.

Робота з неавторським малюнком сприяє об’єктивуванню внутрішніх детермінант поведінки суб’єкта, які охороняються опорами і пов’язані з фіксаціями в едіпів період розвитку, що обумовлюють його особистісну проблематику. Наведений фрагмент стенограми засвідчує, що робота з неавторським малюнком сприяє пізнанню та врахуванню психологічних опорів та дає можливість засвідчити їх взаємозв’язок із захисною системою.

Розв’язання проблеми психодіагностики у її взаємозв’язку з корекцією неможливо знайти поза її розглядом у світлі методології. Розкриємо взаємозв’язки між категоріями «методологія», «метод» та «теорія». Метод розглядається як шлях пізнання, що представляє собою сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного засвоєння дійсності. Теорія– в широкому розумінні – комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення і пояснення яких-небудь явищ. Теорія може виступати методом при побудові інших теорій. Відмінність між теорією і методом переважно є функційною, тобто метод, що формується як результат попереднього дослідження, виступає вихідною основою наступного дослідження, тобто теоретичною передумовою. Таким чином метод забезпечує постійну наближеність теорії до практики [5].

Під методологією пізнання розуміється система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також учення про цю систему. Першопочатково методологія може започатковуватись у практичних формах роботи, але з часом, через узагальнення, набуває можливостей раціонального пізнання. Якщо теорія представляє собою результат процесу пізнання, то методологія є способом досягнення і побудови знання. В свою чергу, теорії, що витримали перевірку практикою, можуть виконувати методологічну функцію, спрямовуючу для дослідницької діяльності.

На сучасному етапі розвитку психології все більшої самостійності набуває психологічна практика, специфіка якої полягає у злитті з процесом психокорекції. Такий підхід диктує необхідність оволодіння психодинамічною теорією й адекватність методичного інструментарію психокорекційної роботи до специфіки об’єкта глибинно-психологічного пізнання.

Психодинамічна теорія є методологічною основою глибинно-психологічного пізнання, що здійснюється на емпіричному матеріалі активного соціально-психологічного навчання. Методологія включає як знання психодинамічної теорії так і її єднання з методичним інструментарієм. В процесі роботи відбувається рух від теорії до практики і навпаки. Тому процес активного соціально-психологічного навчання пов'язаний як з отриманням нових емпіричних даних, так і уточненням та розвитком теорії на їх основі. Адекватне розуміння психодинамічної теорії пов’язане з законами позитивної дезінтеграції і вторинної інтеграції на більш високому рівні розвитку, вони відкриті Т. С. Яценко та описані в її роботах [6; 7].

Психодинамічна теорія та відповідно методологія презентує єдність теоретичних та інструментальних аспектів психологічної практики. Вона передбачає єдність свідомого і несвідомого в суперечливості їх взаємозв’язку, для якого характерний антагонізм та антиномія. Для такого типу наукового пізнання має значення питання об’єктивності й адекватності всієї дослідницької процедури. Предмет психологічного пізнання орієнтований на цілісність психічного, на розуміння автономії кожної зі сфер психічного (свідомого і несвідомого) і їх єдності.

Теоретичний аспект психодинамічного підходу реалізується у цілісному розумінні психіки. Глибинно-психологічна корекція представляє процес, що адекватно забезпечує умови для виявлення законів, властивих самому феномену психічного й виключає експериментальне втручання в глибинно-пізнавальний процес певних штучних елементів, що може порушувати плинну функційну природність психічного. В глибинній корекції враховуються також дорефлексивні структури психіки, які не представлені у свідомості, але впливають на поведінку й виявляються у спонтанній активності суб’єкта. Саме це пояснює глибинно-психологічне дослідження забезпеченням спонтанності та невимушеності поведінки суб’єкта в груповій взаємодії.

В основі психодинамічного підходу, що розробляє Т. С. Яценко, лежить асиміляція інших підходів, які відповідають психодинамічній парадигмі, а саме:

· феноменологічний підхід є засадничим для вибудови організаційної частини глибинного пізнання психіки (слідування за спонтанністю і невимушеністю поведінки учасників, витримування позиції її пріоритетності);

· теорія позитивної дезінтеграції і вторинної інтеграції на більш високому рівні розвитку К. Домбровського, що найшла розвиток в теорії Т. С. Яценко, стосовно групових процесів у АСПН так і індивідуально-особистісних змін;

· гештальт-теорія центрує увагу на цілісності, структурності та завершеності інструментально-методичних процедур, що властиве й методу АСПН;

· психоаналітичний підхід асимільовано в психодинамічній парадигмі щодо уявлень про психіку та закони за якими вона функціонує. Функційні особливості психіки знаходять вияв у автономії та взаємозалежності сфер свідомого і несвідомого.

Психодинамічна теорія і відповідна методологія центруються на пізнанні дисфункцій психіки, обумовлених фіксованими травмами дитинства, викривленнями соціально-перцептивної інформації, що маскують процеси суб’єктивної інтеграції психіки, базуються на умовних цінностях, які асимілюють як глибинні так і нормативні цінності.

У процесі АСПН об’єктивування сутності глибинної детермінації деструкцій психіки передбачає професійне забезпечення пізнавальної, діалогічної взаємодії психолога з аналізандом, при покроковому (порційному) пізнання (шляхом інтерпретації) каузальних аспектів особистісних проблем.

Важливим питанням є зняття, нівелювання опорів. Професійне розуміння сутності опорів пов’язано з умінням їх нівелювати, розм’якшувати, що засвідчує професіоналізм у галузі глибинного пізнання. Останнє передбачає: знання механізмів здійснення діагностико-корекційного процесу у полегшеному режимі і при забезпеченні захищеності суб’єкта; дотримання механізмів позитивної дезінтеграції і вторинної інтеграції на більш високому рівні психічного розвитку; розуміння структурно-функційних характеристик психологічних захистів у двох різновидах (базальної та ситуативної); єдність і автономія свідомої та несвідомої сфер психіки на перетині «вертикалі» (антагонізму суперечливих взаємозв’язків) й горизонталі (синергії, співіснування суперечностей) та ін.

Психодіагностика у глибинній корекції має процесуальний характер і не передбачає попереднього формалізовано-тестового обстеження учасників із завершеними діагностичними висновками, які потім використовуються під час психокорекції. Психодіагностичні прийоми в АСПН зумовлюються пізнанням неусвідомлюваної логіки поведінки суб’єкта, що суперечить вербально декларованому ним змісту проблеми: психодіагностика має багаторівневий характер, що процесуально триває упродовж усіх занять в єдності з психокорекцією та взаємодією психолога з учасниками навчання [7].

Необхідною умовою глибинного-психологічного пізнання є безпосередній досвід, продукований у ситуації «тут і тепер», що сприяє гармонізації діагностичних висновків з результатами психокорекції. Тому в психодинамічному підході цінним є поведінковий матеріал респондента, що набуває корекційної сили при його професійній інтерпретації, спрямованій на виявлення інфантильно-базальних витоків існуючих дисфункцій психіки. Глибинна психологія працює з такими явищами, пізнавати які можливо лише опосередковано, контекстно, тобто метафорично. У діагностико-корекційній роботі використовуються матеріалізовані засоби, такі як малюнок предметна модель, іграшка і т.п. Глибинна психологія у психодинамічному ракурсі розкриває два різновиди захистів: ситуативні (периферійні) – ті, що працюють на адаптацію (по вертикалі), інші – базальні (по горизонталі). Базальна форма захистів формується протягом життя людини поза її волею, але активно емотивно детермінує спрямованість психіки, яка абсолютно не співпадає з її устремліннями, намірами й життєвими цілями. Це знаходить вияв у різноспрямованості «логіки свідомого» та «логіки несвідомого», яка є когнітивною основою базальних захистів.

В основі глибинної корекції лежить діалогічна взаємодія з респондентом як необхідного фактору каналізації й об’єктивації прогнозованого змісту несвідомого. Глибинне пізнання на авансцену виводить проблему опорів суб’єкта, яка потребує відповідних професійних навичок психолога з їх упередження, нейтралізації, а також посилення латентних процесів, пов’язаних з управлінням діагностикою й корекцією. Враховуючи це, прогнозування психолога відіграє значну роль. Разом з тим фахівець у своєму передбаченні (інтуїції) не лише опирається на висловлювання протагоніста, але й віддає їм пріоритетність у визначенні логічних взаємозв’язків і упорядкованості поведінкового матеріалу. Логічний ланцюжок взаємозв’язків впливає на семантику комунікатів психолога, їх послідовність і форму представлення респонденту. При цьому враховується єдність свідомого і несвідомого і неможливість існування однієї сфери без іншої. Діалогічна взаємодія має відповідати вимогам позитивної дезінтеграції і вторинної інтеграції психіки суб’єкта на більш високому рівні розвитку, що передбачає багаторівневість, порційність пізнання, розширення самоусвідомлення суб’єкта, що сприяють розв’язанню ним своїх особистісних проблем в їх суперечливій сутності і т.п. Іншими словами, глибинно-психологічне пізнання спирається на процесуальність діагностики, багаторівневість і завершеність часткових дезінтеграцій і вторинних інтеграцій психіки суб’єкта на більш високому рівні психічного розвитку з поглибленням процесів самоусвідомлення.

Процесуальна діагностика є необхідною передумовою глибинно-психологічного пізнання, функційній ракурс якого передбачає цілісне знання психіки на структурному рівні у її суперечливій сутності. Суперечливий характер психічного презентується через антагонізм та антиномію взаємозв’язків його підструктур. Антагонізм виражає характер взаємозв’язків між “Ід”, “Его” та “Супер-Его”. Антиномія ж притаманна психіці в системному синтезі залежностей, що не виключає антагонізму підструктур психічного. Антиномія виражає характер внутрішніх тенденцій психіки, їх різноспрямованість та нерозривність – суперечності між минулим досвідом та тенденціями до майбутнього. Різновиди узагальнених суперечностей пов’язані з базовими формами захисту суб’єкта, вони знаходять втілення в тенденціях «до сили» та «до слабкості»; «до людей» і «від людей»; «до життя» і водночас «до психологічної смерті». Кожна суперечність як внутрішня властивість психіки характеризується як статикою (повторюваністю), так і динамікою.

Для процесуальності діагностики потрібно вводити принципи, які передбачають перш за все розуміння природи психічного в єдності свідомого і несвідомого. Потрібно розуміти функційні особливості цілісної психіки: єдність свідомого і несвідомого у їх автономії і взаємозалежності. Єдності свідомого і несвідомого торкається категорія ситуативних захистів, вийти ж психолог має на базальні захисти, щоб оптимізувати психіку. Для цього у процесі психокорекції необхідно знівелювати, ослабити ситуативні захисти, які формувалися протягом життя у ситуаціях обездоленості. З цією метою вводяться принципи, які повинні бути зорієнтовані на прийняття людини такою як вона є, відсутність критики й порад, відсутність виховавчих моментів, зняття категорій «добре» і «погано». Враховуючи, що захисна система соціально спрямована, і функціонує на трьох рівнях (когнітивний, емотивний, поведінковий) у діагностико-корекційному процесі ослаблюється когнітивний рівень. Принципи дозволяють створити передумови для процесуальної діагностики, тому що нівелюють ситуативні захисти, створюють такі умови за яких зовнішня захищеність непотрібна, оскільки людина має емоційну підтримку, забезпечується психологічно захищеність, є свобода вільно говорити все те, що спадає на думку, декларується та абсолютизується спонтанність і невимушеність поведінки.

Процесуальна діагностика спрямована на те, щоб людина побачила відступи від реальності на власному поведінковому матеріалі в ситуації «тут і тепер», що сприятиме усвідомленню системи в яку вони вписуються; той логічний ланцюжок, який виводить на глибинні цінності, на незавершені справи дитинства; наскільки активність людини визначається її минулим, навантаженим інфантильними проблемами, які по життю давали рецидиви і примножували її страждання. В цьому аспекті процесуальна діагностика спрямована на те, щоб розвінчати ті підструктури які мають відношення до суб’єктивної зінтегрованості психіки – систему захистів, які роблять це на догоду ідеалізованому Я.

Матеріал глибинно-психологічного пізнання сприяє проникненню у зміст несвідомого шляхом поздовжнього аналізу інваріантних характеристик поведінки. Пізнання стабілізованих особливостей психіки дає можливість вийти на феномен базальних захистів. При такому підході до вивчення психіки у центрі уваги опиняється значущість події, а не її статичний показник. Причому ця значущість пізнається крізь призму внутрішніх механізмів поведінки та емоційного сприйняття її самим суб’єктом, а не зовнішнім спостерігачем. У цьому ракурсі важливим є поняття «вірогідної логіки». Її специфіка полягає в неможливості усунути факт ймовірності, тобто неповній достовірності, і в багатозначності. Останнє допускає непевність через відсутність можливості чіткої визначеності, що є сутнісною характеристикою феномену суб’єктивної сутності психічного, яке може бути об’єктивовано лише опосередковано, багаторівнево, порційно на основі вірогідного прогнозування.

Глибинна психокорекція формує у психологів здібності роботи у непередбачуваній ситуації вільної спонтанної поведінки суб’єкта, яка максимально наближена до пізнання внутрішніх індивідуально-неповторних особливостей його психіки. Об’єктивність відомостей забезпечується самою логікою поведінкового матеріалу учасників навчання, яка випробовується динамікою та багаторівневістю групових феноменів, а зміни психіки суб’єкта, що дають бажаний психокорекційний результат, відбуваються на латентному рівні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ДО ПРОБЛЕМИ ОБ’ЄКТНИХ ВІДНОШЕНЬ У ПСИХОЛОГІЇ	\|	ВИКОРИСТАННЯ МЕТАФОРИ В ДІАГНОСТИКО-КОРЕКЦІЙНОМУ ПРОЦЕСІ АСПН

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.