Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






ЗАВДАННЯ ШКОДИ В СТАНІ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ЇЇ ВІДШКОДУВАННЯ. Необхідна оборона

Приступаючи до аналізу позицій науковців з цього питання, передусім, варто зазначити, що надмірне звуження, так само як і надмірне розширення, кількості функцій цивільно-правової відповідальності виглядає невиправданим.

Принцип покладення обов'язку відповідати за завдану шкоду на особу, винну в її завданні (крім випадків, передбачених законом, коли він покладається на третіх осіб, прямо визначених у законі).

У сукупності названі вище засади і визначають, на нашу думку, характерні властивості та вимоги до реалізації цивільно-правової недоговірної (деліктної) відповідальності.

Специфіка та значення цивільно-правової відповідальності проявляється та­кож у функціях, які вона виконує. При розгляді цього питання ми залишаємо поза увагою позицію В.М. Горшеньова, який взагалі заперечував наявність у юридичної відповідальності функцій [19, 96]. Ця позиція була справедливо під­дана критиці у вітчизняній науковій літературі [20, 26], і повертатися до її аналізу, як здається, немає необхідності. Зазначимо лише, що на нашу думку, таке категоричне твердження було зумовлене фактичним протиставленням цим науковцем „позитивної відповідальності" і заходів державного примусу.

У юридичній літературі називали різну кількість функцій цивільно-правової відповідальності. Хоча розбіжності у підходах науковців до вирішення цього питання значні, але найчастіше згадується від двох до шести функцій такої відповідальності.

Що стосується розширення переліку функцій цивільно-правової відповідаль­ності, то, як правило, воно пов'язане із тим, що до їх числа включають не тільки юридичні, а й соціальні функції. Наприклад, на думку І.С. Канзафарової цивільно-правова відповідальність, як система цивільно-правових засобів, виконує гарантій­но-забезпечувальну, компенсаційну, штрафну, виховну, інформаційну та контрольну функції. При цьому, поміж них (як застерігає й сама авторка) „спеціальними юридич­ними функціями є лише перші три, останні ж є соціальними функціями" [18, 134].

Проте, такий підхід здається недостатньо виваженим: адже, коли йдеться про аналіз функцій певної підсистеми, якою є цивільно-правова відповідальність стосовно юридичної відповідальності, а тим більше, — стосовно соціальної відповідальності, то немає необхідності включати до їх числа функції, які не є специфічними саме для цієї підсистеми і не дозволяють відокремити її від інших підсистем. Інша річ, що може йтися про характеристику різних рівнів функцій юридичної відповідальності взагалі, цивільно-правової відповідальності, зокрема, окремих видів цивільно-правової відповідальності тощо. Однак, це є можливим лише за умови спеціально зробленого застереження про такий „різнорівневий" аналіз. Без такого застереження включення в один перелік функцій соціальної, загальної юридичної та цивільно-правової відповідальності викликає заперечення.

Не надто вдалим здається й твердження, що цивільно-правова відповіда­льність, як система цивільно-правових засобів, виконує гарантійно-забезпечу­вальну (її також іменують просто „забезпечувальною"[21, 39—40]) функцію. На нашу думку, гарантійно-забезпечувальна (забезпечувальна) функція цілком охоплюється змістом інших функцій юридичної відповідальності, котрі, у кінцевому підсумку, усі разом призначені забезпечити (гарантувати) належну поведінки учасників відповідних (у нашому випадку — цивільних) відносин.

Під таким кутом зору, послідовною і зваженою виглядає позиція стосовно визначення переліку функцій цивільно-правової відповідальності В.В. Луця, який сформулював її таким чином. По-перше, встановлюючи обов'язок правопоруш­ника відновити порушене право управомоченої особи, зокрема, відшкодувати завдані їй збитки, інститут відповідальності виконує компенсаційну роль. По­друге, загроза застосування мір відповідальності покликана запобігати вчи­ненню правопорушення суб'єктами цивільних правовідносин, виховуючи їх в дусі поваги до закону, до прав та інтересів інших осіб, неухильного виконання прий­нятих на себе обов'язків. По-третє, як вид юридичної відповідальності цивільно-правова відповідальність є негативною реакцією держави на вчинене правопору­шення, яка полягає в його осудженні суспільством і державою й, отже, є карою для правопорушника. По-четверте, застосування мір відповідальності до особи, яка порушує зобов'язання, може негативно позначитися на її матеріальному і фінансовому становищі, призвести до банкрутства господарюючого суб'єкта, а це є сигналом про неблагополучний стан організації і необхідність вжити заходів щодо його оздоровлення (наприклад, санації).[22, 782; 23, 130—131]

Проте, позитивно оцінюючи запропонований перелік, слід зробити суттєве зас­тереження щодо того, що він не повною мірою стосується усіх видів цивільно-право­вої відповідальності. Зокрема, врахування тієї обставини, що „застосування мір відповідальності до особи, яка порушує зобов'язання, може негативно позначитися на її матеріальному і фінансовому становищі, призвести до банкрутства господарю­ючого суб'єкта, а це є сигналом про неблагополучний стан організації і необхідність вжити заходів щодо його оздоровлення" (сигнальна функція), має значення лише стосовно договірної відповідальності. Що ж стосується цивільно-правової недо­говірної відповідальності, то для неї „сигнальна" функція не властива. Тому остання, як така, що стосується лише одного з видів цивільно-правової відповідальності, має бути виключена з переліку не лише функцій цивільно-правової недоговірної від­повідальності, але й з переліку функцій цивільно-правової відповідальності взагалі.

Таким чином, поміж „універсальних" функцій цивільно-правової відпові­дальності (як підсистеми, що входить до більш загальної категорії юридичної від­повідальності) залишаються лише компенсаційна, виховна та каральна функції.

Варто зауважити, що в цивілістиці неодноразово здійснювалися спроби тим або іншим чином обмежити число функцій цивільно-правової відповідальності. Однак, як зазначалося вище, надмірно звужене бачення кількості функцій, що виконує цивільно-правова відповідальність, здається невиправданим, оскільки тягне недостатньо повну характеристику такого складного феномену, яким вона є.

З цих міркувань здається недостатньо виваженою позиція, яку займає дехто з правознавців, стверджуючи, що репресивна (каральна) функція для цивільно-правової відповідальності взагалі не є характерною [24, 272]. У зв'язку з такою відправною тезою припускається, що каральна функція цивільно-правової відпо­відальності або охоплюється функцією компенсаційною (відбудовною) [25, 50], або взагалі знаходиться поза межами цивільно-правової відповідальності [26].

На перший погляд, такі твердження виглядають переконливими. Особливо, якщо взяти до уваги, що категорія „покарання" у правознавчій літературі, як правило, і достатньо традиційно тісно пов'язується з наслідками злочину і розг­лядається як центральний інститут кримінального права у різних правових сис­темах світу.[27, 40, 78, 108, 175, 247; 28, 9-10; 29, 238].

Проте, варто зазначити, що інститут відшкодування шкоди взагалі та інститут відповідальності за делікти, зокрема, належить до тих, що свого часу форму­валися на межі приватного та публічного права, маючи метою як захист прав потерпілого, так і покарання порушника та попередження правопорушень на майбутнє. Саме цим зумовлена наявність у інституті деліктних зобов'язань (при всіх їх трансформаціях) значної кількості елементів публічно-правового регу­лювання. То ж немає нічого надзвичайного у спільності функції покарання для відповідних інститутів цивільного, адміністративного та кримінального права.

Крім того, при такому підході, коли покарання виводиться за межі функцій цивільно-правової відповідальності, фактично стирається межа між відповіда­льністю та іншими цивільно-правовими засобами захисту суб'єктивних прав та інтересів учасників цивільних відносин, які теж виконують компенсаційну функ­цію. Тому, на нашу думку, більш обгрунтованою є точка зору, відповідно до якої цивільно-правова відповідальність, як і кожен вид юридичної відповідаль­ності, виконує загальні функції: виховно-попереджувальну, репресивну (караль­ну) і компенсаційну (відбудовну).[30, 8; 31, 38]

Отже, можна зробити висновок, що й функції недоговірної цивільно-правової відповідальності, забезпечують досягнення таких цілей як: 1) відшкодування (ком­пенсацію) завданої шкоди; 2) покарання порушника шляхом покладення на нього негативних наслідків його протиправної поведінки; 3) здійснення виховного (попе­реджувально-виховного) впливу на порушника та інших учасників цивільних відносин.

Визнання перелічених функцій властивими інституту недоговірної цивільно-правової відповідальності не вирішує, однак, дискусійного питання стосовно того, чи є якась з них переважаючою, такою, що визначає головний напрямок впливу на учасник відповідних цивільних правовідносин та призначення цього інституту.

У зв'язку з цим варто згадати, що багатьма цивілістами підтримується позиція, відповідно до якої основною функцією цивільно-правової відповідальності є здійснення виховного впливу на суб'єктів цивільних правовідносин. Таким чином досягається мета попередження правопорушень, які за своєю сутністю є соціальним явищем — елементом соціального конфлікту.[32, 133; 33, 16—18]

Проте, досить обгрунтованою виглядала й інша точка зору, згідно якій виз­начальною для цивільно-правової відповідальності має бути, передусім, компен­саційна (відновлювальна) функція [25, 50].

Питання про виправданість надання переваги компенсаційній функції цивільно-правової відповідальності над виховною тривалий час було предметом дискусії. Однак учасники останньої врешті дійшли компромісного, але цілком виправданого висновку, про неприпустимість протиставлення згаданих функцій та про доцільність поєднання компенсаційної та превентивної функції цивільно-правової відповідальності [34, 15], з чим, на нашу думку, цілком можна погодитися.

Разом із тим, слід зауважити, що цивільно-правова відповідальність в цілому, так само як і недоговірна цивільно-правова відповідальність, зокрема, завжди має метою відновлення (компенсацію) порушених цивільних прав [35, 334]. Іншими словами, вона завжди виконує компенсаційну (або ж „відновлювальну") функцію. Остання може бути також охарактеризована як „компенсаційно-відновлювальна" функція, що здається виправданим із врахуванням тих відмінностей між поняттями „компенсація" та „відшкодування шкоди (збитків)", які мають місце у законодавстві та науковій літературі, особливо з питань трудового права, авторського права тощо.

Зазначені відмінності полягають у тому, що терміно-поняття „компенсація" час­тіше вживається у значенні відшкодування витрат, які особа здійснила або мала здійснити не внаслідок того, що її право було порушеним, а з інших об'єктивних причин. Зокрема, терміном „компенсація" у трудовому праві, як правило, позначаються виплати робітникам і службовцям, що мають здійснюватися робо­тодавцем у встановленому законом випадку. Так, ст. 120 Кодексу законів про працю України встановлює компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість. З одного боку, з частини першої цієї статті, ніби, випливає, що поняттям компенсації охоп­люються і „відшкодування витрат", й інші компенсації, оскільки у ній йдеться, що працівники мають право на „відшкодування витрат і отримання інших компенсацій" у зв'язку з переводом, прийняттям або направленням на роботу в іншу місцевість. Проте, у частині другій цієї ж статті фактично проводиться розмежування „відшко­дування витрат" та „інших компенсацій". Зокрема, можна вважати, що поняттям „витрат" охоплюються вартість проїзду працівника і членів його сім'ї до нового місця роботи, а також витрати по перевезенню майна. Тобто, йдеться про відшкодування тих витрат, які ним були здійснені. Натомість, добові за час перебування у дорозі, одноразова допомога на самого працівника і на кожного члена його сім'ї, які переїздять, заробітна платня за дні збору в дорогу і облаштування на новому місці, а також за час перебування в дорозі, виплачуються працівникові незалежно від зроблених ним витрат чи зазнаної ним шкоди. Отже поняття „інші компенсації" тут означає спеціальні виплати, які проводяться працівникові на підставі положень законодавства не з метою відшкодувати завдану йому шкоду, а для того, щоб створити йому та членам його сім'ї сприятливі умови при переміні місця праці.

Іноді в літературі з трудового права при визначенні поняття компенсаційних виплат вказується, що „це суми, які виплачуються ... для компенсації витрат, пов'язаних з виконанням ними своїх трудових обов'язків, а також витрат у зв'язку з переїздом при прийнятті на роботу в іншу місцевість" [36]. Однак, законодавець не пов'язує виплату таких „компенсацій" зі зробленими витратами, а отже, якщо, навіть, вони й не трапилися, це не впливає на можливість отримання їх праців­ником. Такий висновок знаходить підтвердження і в положеннях ст. 83 Кодексу законів про працю України, якими передбачено виплату грошової компенсації за невикористані працівником дні щорічної відпустки, а також додаткової від­пустки працівникам, які мають дітей, у разі їх звільнення незалежно від того, чи були зроблені працівником якісь витрати [37, 214—215].

У цивільному законодавстві також зустрічається використання терміно-поняття „компенсація" у якості альтернативи поняттю „відшкодування збитків". Так, згідно з пунктом „г" частини першої ст. 52 Закону України „Про авторське право і суміжні права" суб'єкти авторського права і суміжних прав мають право звернутися до суду або до інших органів відповідно до їх компетенції і з метою захисту своїх авторських і (або) суміжних прав вимагати „відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсації".

Ще більш чітко це протиставлення зазначених понять помітне у наступній частині (частина друга, пункт „г") ст. 52 Закону „Про авторське право і суміжні права", положеннями якої суду надане право постановити рішення чи ухвалу „про виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу" [38].

Таким чином, у наведених вище нормах цивільного законодавства терміно-поняття „компенсація" і „відшкодування збитків" не лише розрізняються, але й іноді фактично протиставляються одне одному. Саме тому здається доцільним у необхідних випадках вводити уточнюючий вираз — „компенсаційно-відновлювальна" функція.

Із врахуванням зроблених уточнень перелік функцій цивільно-правової не-договірної відповідальності має виглядати таким чином:1) компенсаційно-відновлювальна функція; 2) каральна функція; 3) виховна (попереджувально-ви­ховна) функція.

 

 

ОСОБЛИВОСТІ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ДЖЕРЕЛОМ ПІДВИЩЕНОЇ НЕБЕЗПЕКИ

 

 

Законодавче врегулювання спорів щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

Відносинам про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, присвячені, зокрема статті 3, 27, 41, 68 Конституції України, стат­ті 11-16, 22, 23, 316-327, 355, 386, 979-999, 1166-1168, 1172, 1187, 1188, 1191-1206 ЦК, КУпАП, КЗпП.

Правову природу відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, та шкоди, завданої внаслідок взаємодії цих джерел, урегульовано законами України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 р. (зі змінами); «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усунення надмірного державного регулювання у сфері автомобільних перевезень» від

5 липня 2011 р. (після набрання ним чинності скасовано вимоги щодо обов'язкової наявності у водія дорожнього (маршрутного) листа та нотарі­ально посвідченої довіреності на керування транспортним засобом); «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р.; «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р.

Норми, що стосуються обов'язкового страхування, містяться у спеці­альному законодавстві, зокрема законах України «Про обов'язкове страху­вання цивільно-правової відповідальності власників наземних транспорт­них засобів» від 1 липня 2004 р.; «Про страхування» від 7 березня 1996 р.; «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р.; «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» від 18 січня 2001 р., Директиві Ради ЄЕС від 24 квітня 1972 р. «Щодо зближення законів держав-членів стосов­но страхування цивільної відповідальності власників транспортних засо­бів та виконання зобов'язання про страхування такої відповідальності», Правилах добровільного страхування транспортних засобів «КАСКО», затверджених Укрстрахнаглядом 25 березня 1997 р. № 19-1, постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження розмірів страхових плате­жів за договорами міжнародного обов'язкового страхування цивільно-пра­вової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 6 січня 2005 р. № 5.

Із метою забезпечення правильного та однакового застосування законо­давства при вирішенні спорів цієї категорії Пленумом Верховного Суду України було прийнято ряд постанов, які застосовуються судами під час вирі­шення спорів вказаної категорії, серед яких постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законо­давства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 р. № 2; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивіль­ній справі» від 18 грудня 2009 р. № 14; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р. № 6; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодуван­ня моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. № 4; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 р. № 8.

Вирішуючи спори цієї категорії справ, суди у своїй діяльності також керуються Правилами дорожнього руху України, затвердженими постано­вою Кабінету Міністрів України «Про правила дорожнього руху» від 10 жовтня 2001 р. № 1306 (далі — ПДР України), Методикою товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженою спіль­ним наказом Міністерства юстиції України, Фондом державного майна України від 24 листопада 2003 р., Законом України «Про оцінку майна, май­нових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р. та іншими нормативно-правовими актами, що регламентують спірні правовідносини.

Водночас існує й спеціальне законодавство, яке регулює правовий режим відповідальності володільців спеціальних джерел підвищеної небез­пеки. Наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. визначає обов'язок осіб, які володіють джерелом підвищеної екологічної небезпеки, компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо вони не доведуть, що шкода вини­кла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Крім того, спірні правовідносини регулюються земельним, водним, лісовим законодавством; законодавством про надра, про охорону атмосферного пові­тря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

Певні особливості має порядок відшкодування ядерної шкоди. Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюють закони України «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечен­ня» від 5 квітня 2006 р.; «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 12 червня 2011 р., а також ратифікована Україною Віденська конвенція «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду» від 12 вересня 1997 р.

Зазначений вище перелік законів та нормативно-правових актів не є вичерпним. Загалом суди дотримуються його, проте під час розгляду справ такої категорії трапляються випадки, коли судді не завжди правильно засто­совують норми матеріального права, припускають помилки щодо встанов­лення дійсних правовідносин сторін, застосування до них норм права, наслідком чого є скасування або зміна судових рішень.

Джерело підвищеної небезпеки та його види

Поняття джерела підвищеної небезпеки на рівні закону (легальна дефі­ніція) закріплено у ст. 1187 ЦК, відповідно до якої під джерелом підвищеної небезпеки розуміють діяльність, пов'язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, викорис­танням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійців­ських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для осіб, які цю діяль­ність здійснюють, та інших осіб.

Основні ознаки джерела підвищеної небезпеки також наведено уп.4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду суда­ми цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р. № 6, відповідно до якого джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену імовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність по використанню, транспортуванню, зберіганню предметів, речовин і інших об'єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості. Наприклад, літак, автомобіль небезпечні неможли­вістю їх миттєвої зупинки, а будівництво — тією ж неможливістю зупинки техніки, предметами, піднятими на висоту або заглибленими, і заподіянням саме механічних ушкоджень (каліцтва). Майнова відповідальність за шкоду, завдану діями таких джерел, має наставати як при цілеспрямованому їх вико­ристанні, так і при мимовільному прояві їх шкідливих властивостей (напри­клад, у випадку завдання шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля).

Так, у серпні 2009 р. Є. звернувся до суду з позовом до Б., в якому зазначив, що внаслідок ДТП, яка сталася з вини відповідача, був пошкоджений його автомобіль. Судом під час розгляду справи встановлено, що 19 лютого 2009 р. у м. Житомирі водій автомобіля ВАЗ-2101 Б. не забезпечив технічно справ­ний стан транспортного засобу, у результаті чого випала опора колеса авто­мобіля, після чого останній, втративши керованість, зіткнувся з припаркова­ним автомобілем позивача. Рішенням (заочним) Богунського районного суду м. Житомира від 26 лютого 2010 р. позовні вимоги Є. до Б. про відшкодування шкоди задоволено частково.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався поло­женнями статей 1166, 1167, 1187 ЦК, якими передбачено обов'язок особи відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану джерелом підвище­ної небезпеки.

Чинним законодавством надано приблизний перелік видів діяльності, які можуть створювати підвищену небезпеку заподіяння шкоди. Цей пере­лік не є вичерпним, оскільки постійний розвиток науки й техніки створює нові об'єкти, поводження з якими може створювати підвищену ймовірність заподіяння шкоди. Через цю обставину суд, вирішуючи питання про можли­вість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, повинен з'ясовувати наявність його характерних ознак, серед яких неможливість повного контролю з боку людини; наявність шкідливих властивостей; вели­ка ймовірність завдання шкоди.

Зокрема, судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергію використано не у споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на тран­спорті.

Так, рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 18 лютого 2011 р. відмовлено у задоволенні позовних вимог О. до Овруцького управління по експлуатації газового господарства ВАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди (справа № 2-67/11). Суд керувався тим, що ч. 1 ст. 1187 ЦК закріпле­но тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки, до яких газопровід не належить, оскільки умови його використання не створюють небезпеки для оточуючих.

В іншому випадку рішенням Катеринопільського районного суду Черкаської області від 30 червня 2010 р. (справа № 2-14/10) позовні вимоги О. до ВАТ «Черкасиобленерго», ВАТ «Укртелеком» про відшкодування шкоди задоволено частково. Задовольняючи позовні вимоги, суд керувався положен­нями ч. 2 ст. 1187 ЦК та зазначив, що судова практика визнає джерелом під­вищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії. Під час розгляду справи судом було встановлено, що пожежа в будинку позивача, яка в подальшому призвела до настання негативних наслідків у виді шкоди, ста­лася внаслідок замикання, спричиненого потраплянням проводів мережі на проводи ліній радіофікації внаслідок зміщення електроізолятора з кріплення на опорі та провисання ліній електропередачі.

Зважаючи на викладене, можна дійти висновку, що газопровід, електро­мережа у квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточення.

Не визнається джерелом підвищеної небезпеки поводження зі зброєю, однак діяльність з організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджується в одному місці, а тому, попри знання устрою, механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, вини­кає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

У науці цивільного права є думка, згідно з якою джерелом підвищеної небезпеки є діяльність певного роду, провадження якої створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди через неможливість повторного контролю за нею людиною, а також діяльність із використання, транспортування, збере­ження предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі самі властивості.

Так, транспортний засіб, що не рухається, не може розглядатись як пред­мет, що створює підвищену небезпеку, при наїзді на нього іншого транспорт­ного засобу.

Не вважається джерелом підвищеної небезпеки велосипед, оскільки цей транспортний засіб не має двигуна, а рухається внаслідок дії мускульної сили людини, яка знаходиться на ньому, отже, його експлуатація є повністю контрольованою.

У переважній більшості, як свідчить практика, суди розглядають цивіль­ні справи про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небез­пеки внаслідок дорожньо-транспортних пригод, які сталися за участю наземних транспортних засобів.

Під час розгляду таких справ слід враховувати, що відповідно до п. 1.10 ПДР України механічний транспортний засіб — транспортний засіб, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трак­тори, самохідні машини і механізми (крім транспортних засобів, робочий об'єм двигуна яких не перевищує 50 куб. см), а також тролейбуси та тран­спортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт.

За визначенням цього пункту ПДР України мопед — двоколісний тран­спортний засіб, що має двигун з робочим об'ємом до 50 куб. см. Отже, хоча він і не належить до механічних транспортних засобів, наявність у нього двигуна відповідно до положень ч. 1 ст. 1187 ЦК дає підстави вважати мопед джерелом підвищеної небезпеки.

Саме з таких підстав ухвалою Верховного Суду України від 26 травня 2010 р. (справа № 6-16307св09) рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 4 березня 2009 р. та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 25 травня 2009 р. скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Хоча переважна більшість цивільних справ щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, пов'язані із заподіянням шкоди транспортними засобами, необхідно зазначити, що на розгляді суддів також перебували справи за позовами про відшкодування шкоди, завданої іншими видами джерел підвищеної небезпеки.

Так, рішенням Київського районного суду м. Полтави від 9 червня 2010 р. (справа № 2-3306/10) частково задоволено позовні вимоги І. про відшкоду­вання матеріальної та моральної шкоди, завданої йому укусами службової собаки породи «московська сторожова», яка належить відповідачці К.

У результаті нападу тварини позивачеві було нанесено легкі тілесні ушко­дження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.

Слід визнати правильним посилання суду на ст. 1187 ЦК під час задо­волення позовних вимог про відшкодування шкоди, заявлених особами, які постраждали від службових собак і собак бійцівських порід, оскільки їх утримання визначено законодавцем як джерело підвищеної небезпеки, порядок їх утримання визначено законами.

Під час розгляду справ цієї категорії слід звертати увагу на те, що відпо­відальність за порушення правил тримання собак і котів встановлена ст. 154 КУпАП, а правила утримання домашніх тварин відповідно до вимог ст. 9 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 30 грудня 2009 р. встановлюються органами місцевого самоврядування.

У разі виникнення сумнівів щодо питання, чи є собака службовим або його порода бійцівською, у випадках, коли ці обставини мають значення для правильного вирішення справи і є складовою предмета доказування, слід звертатися за відповідним роз'ясненням до фахівців у порядку, визначеному процесуальними нормами.

Отже, задоволення на підставі ст. 1187 ЦК вимог про відшкодування шкоди, завданої внаслідок нападу собаки, що не є службовим і порода якого не є бійцівською, буде помилковим.

Необхідно врахувати, що інші домашні тварини не визнаються такими, що створюють підвищену небезпеку.

Так, рішенням Іваничівського районного суду Волинської області від 23 березня 2011 р. (справа № 2-84/11), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 20 травня 2011 р., у задоволенні позовних вимог К. до К.Б. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди відмовлено з тих підстав, що тілесні ушкодження, з приводу яких пози­вач перебуває на стаціонарному та амбулаторному лікуванні, не були йому заподіяні джерелом підвищеної небезпеки, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки не можна вважати домашніх (свійських) тварин, зокрема коня. Також суд дійшов висновку, що позивач К. не довів у суді тих обставин, що тілесні ушкодження були отримані ним внаслідок неправо­мірних дій відповідача К. та з його вини.

Такі висновки суду є правильними.

Дикі звірі є джерелом підвищеної небезпеки лише за умови їх перебу­вання у володінні людини. При відшкодуванні шкоди, завданої діяльністю, пов'язаною з утриманням диких тварин, слід враховувати вимоги ст. 8 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 30 грудня 2009 р. і «Порядку утримання та розведення диких тварин, які перебувають у стані неволі або в напіввільних умовах», затвердженого нака­зом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 30 вересня 2010 р. № 429, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 29 грудня 2010 р. № 1384/18679.

Так, позивачка О. звернулась до суду з вимогою відшкодувати матеріаль­ну та моральну шкоду з тих підстав, що 6 серпня 2009 р. та 10 вересня 2009 р. на її земельній ділянці дикими кабанами було знищено урожай куку­рудзи та картоплі. Рішенням Тлумацькогорайонного суду Івано-Франківської області у задоволенні позовних вимог О. до ЛМП «Хотимир» с. Хотимир Тлумацького району Івано-Франківської області відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд керувався положеннями статей 1166, 1167 ЦК та статей 2, 3 Закону України «Про мисливське гос­подарство та полювання», відповідно до яких мисливські тварини, що пере­бувають у стані природної волі, належать до природних ресурсів загально­державного значення та в межах території України є об'єктами права влас­ності українського народу. Від імені українського народу права власника мисливських тварин здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Судом під час розгляду було встановлено, що ЛМП «Хотимир» не є органом державної влади, а відтак — і власником диких тварин, які перебувають в урочищі Тисменицького району Івано-Франківської області.

Іноді позитивний висновок і можливість застосування ст. 1187 ЦК можуть бути пов'язані не тільки з якісними, а й із кількісними критерія­ми. Наприклад, зберігання каністри з бензином у гаражі власника авто­мобіля підвищеної небезпеки для оточення не створює, проте зберігання горючих матеріалів у великих місткостях пов'язане з підвищеною небез­пекою.

Правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки, встановлено Законом України «Про об'єкти підвищеної небезпеки». Статтею 1 цього Закону визначено, що об'єкт підвищеної небезпеки — це об'єкт, на якому викорис­товуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспор­туються одна або кілька небезпечних речовин чи категорій речовин у кіль­кості, що дорівнює або перевищує нормативно встановлені порогові маси, а також інші об'єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру. Відповідно до ст. 9 зазначеного Закону суб'єкт господарської діяльності ідентифікує об'єкти підвищеної небезпеки відповідно до кількості порого-вої маси небезпечних речовин. Нормативи порогової маси небезпечних речовин встановлюються Кабінетом Міністрів України. Порядок ідентифі­кації, форма та зміст оповіщення про її результати визначаються Кабінетом Міністрів України. На основі ідентифікаційних даних Кабінет Міністрів України затверджує класифікацію об'єктів підвищеної небезпеки і поря­док їх обліку.

Отже, при виникненні сумнівів щодо віднесення того чи іншого об'єкта за кількісними показниками до джерела підвищеної небезпеки слід керува­тися положеннями чинного законодавства України щодо цього питання.

Суб'єктний склад сторін у спорі

Відповідно до положень ч. 3 ст. 386 ЦК власник, права якого поруше­ні, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Згідно з ч. 1 ст. 30 ЦПК сторонами в цивільному процесі є позивач і від­повідач.

Як вбачається зі змісту статей 33, 36, 119 ЦПК на позивача покладено обов'язок визначати відповідача у справі. Водночас позивач не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про залучення до участі у справі співвідповідачів і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Як свідчить практика, суб'єктивний склад сторін у спорах такої катего­рії, як правило, складається з учасників дорожньо-транспортної пригоди; володільців-користувачів транспортних засобів; власників джерела підви­щеної небезпеки, з якими винні особи знаходилися у трудових відносинах; страхових компаній, з якими власники транспортних засобів знаходяться у договірних відносинах; осіб, з вини яких сталася ДТП, відшкодування за якою було проведено страховими компаніями, та третіх осіб, зазвичай водіїв-учасників, які не заявляють самостійних вимог.

Загалом суди дотримуються вимог норм процесуального права та пра­вильно встановлюють сторін спірних правовідносин. Разом із тим є випадки допущення судами помилок щодо правильного встановлення належних сторін у справі та третіх осіб, що нерідко призводить до скасування судових рішень.

Так, у справі за позовом Б. до Д., К. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди Томашпільським районним судом Вінницької області ухвале­но рішення, яким стягнуто солідарно з Д. і К. на користь Б. матеріальну шкоду в розмірі 15 121 грн 51коп. та моральну шкоду у розмірі 3 000 грн.

За обставинами справи К. є власником автомобіля, яким під час ДТП керував відповідач Д., з вини якого сталася ДТП. Стягуючи солідарно з Д. та К. на користь позивача шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки (авто­мобілем), яким керував на відповідній правовій підставі Д., суд першої інстан­ції керувався тим, що відповідачі завдали шкоди позивачеві солідарно, причо­му К. — лише через те, що він є власником автомобіля.

Така правова позиція суду першої інстанції при вирішенні справи вбача­ється помилковою, оскільки, керуючись загальними нормами статей 1166, 1167, 1187, 1190 ЦК, підстави для цивільної відповідальності К. перед Б. лише через те, що К. є власником автомобіля, відсутні.

За загальними правилами, зазначеними вище, тягар цивільної відпові­дальності у таких випадках має нести винна у завданні шкоди особа, якою є водій автомобіля, чи особа, яка на відповідній правовій підставі керувала автомобілем та з вини якої сталась ДТП.

Окремо слід зазначити, що за змістом норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, зміна власника транспортного засобу, яким керувала особа, винна у завданні шкоди потерпілому, не змінює суб'єктивного складу сторін у спорі.

Загалом, позивачами у справах про відшкодування шкоди, завданої дже­релом підвищеної небезпеки, можуть бути фізичні та юридичні особи, яким завдано майнової шкоди, у тому числі власники та володільці майна, фізич­ні особи, яким заподіяно моральну шкоду.

Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2011 р. скасовано рішення Маневицького районного суду Волинської області від 30 грудня 2010 р. у частині відшкодування матеріальної шкоди та судових витрат. У позові Г. до Я. про відшкодування шкоди відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що винними діями відповідача Я. позивачеві Г. було завдано матеріальну шкоду. Однак такі висновки суду не відповідають обставинам справи, оскіль­ки відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу власником пошкодженого майна є дружина водія Г., а останній лише наділений правом керування.

Як вбачається з матеріалів справи, всі витрати на ремонт та придбання запасних частин автомобіля понесла власниця автомобіля, на що суд не звер­нув уваги та задовольнив позовні вимоги про стягнення понесених витрат у зв'язку з пошкодженням автомобіля.

Отже, у Г. є речове право на пред'явлення позову про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, але не будучи власником автомобіля, Г. мав би довести, що саме йому завдано шкоду і він поніс витра­ти на ремонт автомобіля.

Таким чином, через невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального права рішення суду першої інстанції ска­совано апеляційним судом з ухваленням нового рішення про відмову у задо­воленні позовних вимог.

Відповідачем за таких правовідносин виступають: володілець тран­спортного засобу; винна особа — володілець транспортного засобу; винна особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом; власник (воло­ділець) транспортного засобу, недбалість якого сприяла неправомірному заволодінню ним; роботодавець — за шкоду, завдану працівником під час виконання трудових обов'язків; страхова компанія — за шкоду, завдану застрахованою особою; батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, чоловік (дружина) у випадках, передбачених статтями 1178, 1179, 1183, 1186 ЦК та статтями 1187, 1188 ЦК.

Так, рішенням Ставищенського районного суду Київської області від 31 серпня 2010 р. (справа № 2-375/10) позовні вимоги Б. до Д., 1994 р. наро­дження, задоволено в повному обсязі. Стягнуто з неповнолітнього матеріаль­ну шкоду, заподіяну внаслідок пошкодження транспортного засобу. Зазначено, що у разі відсутності у Д. майна, достатнього для відшкодування завданої ним шкоди у визначеному судом розмірі, стягнення цієї шкоди у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі проводити в рівних частках із батьків до досягнення відповідачем повноліття або до з'явлення у останнього на праві приватної власності майна для відшкодування шкоди.

Статтею 1187 ЦК встановлено відповідальність за завдання шкоди осо­бою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, меха­нізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Крім того, уп.4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. надано приблизний перелік володільців джерел підвище­ної небезпеки, до яких, зокрема, належать власники джерел підвищеної небезпеки (кооперативи, акціонерні товариства, громадяни тощо); організа­ції, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на праві повного госпо­дарського відання або на праві оперативного управління (державні підпри­ємства та установи); організації та громадяни, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на підставі відповідних договорів (договору оренди, підряду); громадяни, які мають доручення на керування транспортним засо­бом; організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на підставі адміністративного акта про передачу їх у тимчасове користування.

Так, помилковою є практика судів про задоволення вимог до філій юри­дичних осіб, які не є юридичними особами. Ухвалою Верховного Суду України від 10 березня 2010 р. (справа № 6-4301св08) рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 26 жовтня 2007 р. та рішення Апеляційного суду Волинської області від 20 грудня 2007 р. скасовано, справу передано на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Покладаючи обов'язок з відшкодування завданої О. шкоди на ТОВ «Арго», суд першої інстанції керувався тим, що позивач не надав Ковельській філії ВАТ «Страхова компанія "Універсальна"» документів, які підтверджують розмір завданої йому матеріальної та моральної шкоди, а звернувся із зазначеним позовом до суду, тому саме товариство й має відшкодовувати зазначену шкоду. Крім того, ТОВ «Арго» не позбавлено можливості звернутися до суду із регресним позовом до страхової компанії.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд керувався тим, що оскільки ТОВ «Арго» як власник автомо­біля, яким керував В., із вини якого сталося ДТП, має відповідати за дії своїх працівників, на підставі полісу застрахувало свою цивільно-правову відпові­дальність перед третіми особами у страховика — Ковельської філії ВАТ «Страхова компанія "Універсальна"», тому згідно з вимогами статей 3, 5 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідаль­ності власників наземних транспортних засобів» відповідальність із відшко­дування шкоди, завданої здоров'ю та майну позивача, слід покласти на стра­хувальника, з якого й підлягає стягненню на користь позивача завдана мате­ріальна та моральна шкода.

Проте повністю погодитися з такими висновками суду не можна.

Згідно з вимогами ст. 95 ЦК філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або части­ну її функцій. Філії та представництва не є юридичними особами.

Залучаючи до участі у справі як відповідача страховика — Ковельську філію ВАТ «Страхова компанія «Універсальна», суди у порушення вимог законодавства не звернули уваги на те, що філія не є юридичною особою та не може бути належним відповідачем у справі.

Вирішуючи питання про притягнення тієї чи іншої особи до відпові­дальності за ст. 1187 ЦК, слід визначити дві основні ознаки володільця: юридичну та матеріальну (фактичну).

Юридична ознака володільця полягає в тому, що володільцем визнаєть­ся тільки та особа, яка на відповідних правових підставах володіє об'єктом, діяльність з яким створює підвищену небезпеку.

Рішенням Центрального районного суду м. Сімферополя від 23 квітня 2010 р. відмовлено в задоволенні позовних вимог Ф. до С. про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я внаслідок ДТП, що сталася з вини водія Л., який порушив правила дорожнього руху під час керування автомобілем марки «КАМАЗ». Своє рішення суд обґрунтував тим, що Л. під час ДТП керував автомобілем «КАМАЗ» на підставі нотарі­ально посвідченої довіреності, виданої йому власником цього автомобіля — С., тому слід було пред'являти позов до Л. В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції не оскаржувалось та набрало законної сили.

У свою чергу, матеріальна або фактична ознака володільця джерела під­вищеної небезпеки означає, що особа повинна здійснювати фактичне воло­діння (експлуатацію, використання, зберігання, утримання) небезпечними об'єктами. У разі якщо управління небезпечним об'єктом передається третій особі без належного юридичного оформлення (наприклад, управління транспортним засобом без оформлення довіреності), вважається, що об'єкт не виходить із володіння його безпосереднього володільця, і саме він нести­ме відповідальність за заподіяну шкоду. Тобто, як правило, обидві ознаки володільця небезпечного об'єкта повинні мати місце, крім випадків, перед­бачених законом.

Наприклад, Р. звернувся до суду з позовом до Н. і ПП «Махнітол», третя особа — Х. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що з вини водія Х., який на підставі трудового договору із ПП «Махнітол» керував автомобілем ГАЗ-33021, належним на праві власності Н., сталася ДТП, внаслідок якої було пошкоджено належний йому автомобіль ВАЗ-2101. Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 7 жовтня 2010 р. (№ 2-1407/10) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з відповідача Н. заподіяну матеріальну та моральну шкоду, у задо­воленні позовних вимог до ПП «Махнітол» відмовлено. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції керувався тим, що Н. передав належний йому автомо­біль ГАЗ-33021 в оренду ПП «Махнітол» на підставі договору, укладеного в простій письмовій формі, чим порушив вимоги чинного законодавства, оскіль­ки відповідно до ч. 2 ст. 799 ЦК договір найму транспортного засобу за учас­тю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з ч. 3 ст. 640 ЦК договір, що підлягає нотаріальному посвідчен­ню, є укладеним із дня такого посвідчення. Частиною 1 ст. 220 ЦПК перед­бачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Отже, за таких обставин суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що ПП «Махнітол», водій Х., який керував автомобілем під час ДТП на підставі трудового договору з ПП «Махнітол», не можуть вважатись володільцями цього транспортного засобу. В апеляційному порядку ця справа не перегляда­лась.

За загальним правилом, встановленим ч. 2 ст. 1187 ЦК, шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповід­ній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небез­пеку.

Винятки із цього правила встановлено ч. 3, ч. 5 ст. 1187 ЦК, згідно з якими особа, яка на відповідній правовій основі володіє транспортним засо­бом (власник, орендар, підрядник тощо), звільняється від обов'язку відшко­дування шкоди, завданої транспортним засобом у випадках неправомірного заволодіння третьою особою транспортним засобом, завдання шкоди вна­слідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Ухвалою ВССУ від 21 вересня 2011 р. (справа № 6-4204св11) касаційну скаргу К. задоволено частково, а рішення Старобешівського районного суду Донецької області від 29 червня 2010 р. та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 грудня 2010 р. скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням районного суду позов задоволено та стягнуто солідарно з Д. та ТОВ «Уником-Сервіс» матеріальну та моральну шкоду на користь К. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 7 грудня 2010 р. рішення районного суду змінено і у задоволенні позову К. до ТОВ «Уником-Сервіс» про відшкодування шкоди відмовлено, виключено з рішення суду вказівку про солідарне відшкодування шкоди та відшкодування судових витрат.

Районний суд, з висновками якого частково погодилася апеляційна інстан­ція, задовольняючи позов, керувався зобов'язаннями відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, особою, яка її завдала, та власником автомобіля у повному обсязі.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення в частині стягнення шкоди з ТОВ «Уником-Сервіс», посилався на ту обставину, що Д. не перебував з останнім у трудових відносинах, тому підстави для стягнення шкоди в солідарному порядку з власника транспортного засобу відсутні.

Проте з такими висновками погодитися не можна.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1187 ЦК шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, збері­гання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Згідно з частинами 3, 4 ст. 1187 ЦК особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльніс­тю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшко­дувати її на загальних підставах. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недба­лість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його викорис­тання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Судами встановлено, що 29 вересня 2009 р. Д., керуючи автомобілем ВАЗ, що належить ТОВ «Уником-Сервіс», на Ленінському проспекті у м. Донецьку не дотримався безпечної швидкості руху, що призвело до зіткнення з авто­мобілем «Яєпаиіґ», що стояв праворуч, який належить позивачеві. Постановою Старобешівського районного суду Донецької області від 18 листопада 2009 р. за вчинення правопорушення, передбаченого статтями 124, 130 КУпАП, на Д. накладено штраф у розмірі 3 400 грн.

Під час скоєння вказаної дорожньо-транспортної пригоди Д. керував автомобілем за відсутності належних правових підстав.

Судом апеляційної інстанції не з'ясовано питання неправомірності заво-лодіння Д. транспортним засобом, а також не обговорено питання недбалос­ті власника транспортного засобу, що сприяла неправомірному заволодінню ним, питання відповідальності за шкоду, спричинену позивачеві, особою, яка керувала транспортним засобом, та власником транспортного засобу, які можуть нести спільну відповідальність, про що зазначено у ст. 1187 ЦК.

Зазначені випадки мають бути підтверджені належними доказами (матеріалами кримінальної справи, якими встановлюється факт неправо­мірного заволодіння третьою особою транспортним засобом; документа­ми, що підтверджують дію непереборної сили або умисел потерпілого), про що обов'язково має бути зазначено в мотивувальній частині судового рішення.

У разі якщо судом не отримано належних доказів на підтвердження винятків із правила, встановленого ч. 2 ст. 1187 ЦК, то основним завданням суду повинно бути визначення відповідальної за шкоду особи. Вирішується це завдання шляхом витребування та дослідження належних доказів, що підтверджують правову підставу володіння джерелом підвищеної небезпе­ки, зокрема транспортним засобом.

Ухвалою ВССУ від 12 жовтня 2011 р. касаційну скаргу В. задоволено частково (справа № 6-6744св10), а рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 квітня 2010 р. та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 18 листопада 2010 р. скасовано, справу направлено на новий роз­гляд до суду першої інстанції.

Установлено, що у листопаді 2009 р. Б. звернувся до суду із позовом до В. і М. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої вна­слідок дорожньо-транспортної пригоди. Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 12 листопада 2008 р. о 21:20 по вул. Героїв Сталінграда в м. Запоріжжі з вини М., який керував автомобілем ГАЗ-2106, сталася ДТП, внаслідок якої пошкоджено належний йому на праві власності автомобіль ВАЗ-210990. Просив суд стягнути з М. та В. (власника автомобіля ГАЗ-2106) шкоду

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 квітня 2010 р. позов Б. задоволено частково і стягнуто із ТОВ «Запорізька дистриб'юторська компанія» на користь Б. 13 911 грн 21 коп. на відшкоду­вання матеріальної шкоди, 1 700 грн на відшкодування моральної шкоди, 759 грн 11 коп. судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмов­лено. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 18 листопада 2010 р. вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов Б. задоволено частково. Стягнуто із В. на користь Б. 13 911 грн 21 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, 1 700 грн на відшко­дування моральної шкоди, 627 грн 61 коп. судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи позов та стягуючи із В. на користь Б. матеріальну та моральну шкоду, дійшов висновку, що згідно з положеннями ч. 2 ст. 1187 ЦК на В. як на власника автомобіля покладаєть­ся відповідальність за відшкодування шкоди, завданої позивачеві, оскільки він не надав суду належних доказів, що автомобіль ГАЗ-2106, на час дорожньо­транспортної пригоди на будь-якій правовій підставі знаходився у володінні іншої особи.

Судом установлено та вбачається із матеріалів справи, що 12 листопада 2008 р. з вини М., який керував автомобілем ГАЗ-2106, сталася ДТП, внаслі­док якої пошкоджено належний Б. на праві власності автомобіль ВАЗ-210990. Власником автомобіля ГАЗ-2106 є В. Оскільки судом установле­но, що М. допустив порушення правил дорожнього руху, що призвело до зіткнення керованого ним транспортного засобу із автомобілем позивача, тому відповідати за шкоду, завдану Б., повинен саме М., а В. може нести часткову відповідальність лише у випадку, коли передача ним автомобіля М. стала однією з причин настання ДТП. У своєму рішенні апеляційний суд вка­зав, що В. видав на ім'я М. подорожній лист для здійснення перевезень ванта­жу на період із 10 листопада 2008р. по 10 грудня 2008р. та передав М. авто­мобіль. Однак, ухвалюючи рішення про стягнення із В. на користь Б. коштів на відшкодування шкоди, суд не зазначив, у чому саме полягають винні дії В. та яким нормам закону вони не відповідають.

Отже, якщо М. керував автомобілем за відсутності належних правових підстав, суду необхідно обговорити питання щодо неправомірного заволо-діння транспортним засобом, питання недбалості власника транспортного засобу, що сприяла неправомірному заволодінню майном, питання відпові­дальності особи, яка керувала транспортним засобом, та власника автомобі­ля, які можуть нести спільну відповідальність згідно з положеннями ч. 4 ст. 1187 ЦК.

Відповідно до Правил державної реєстрації та обліку автомобілів, авто­бусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоко­лясок, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 р. № 1388 (далі — Правила), власники транспортних засобів зобов'язані зареєструвати їх в органах Державної автоінспекції Міністерства внутріш­ніх справ України. При цьому прізвище, ім'я, по батькові або найменування юридичної особи — власника (співвласника) транспортного засобу вказу­ються у свідоцтві про реєстрацію такого транспортного засобу. Експлуатація транспортних засобів, не зареєстрованих у підрозділах Державної автоін­спекції, забороняється.

Доказами, що підтверджують правову підставу володіння автомобілем, можуть бути свідоцтво про реєстрацію автомобіля або документ, що підтвер­джує право користування та (або) розпорядження вказаним автомобілем, і виданий на період дії такого документа тимчасовий реєстраційний талон.

Разом із цим п. 16 зазначених Правил встановлено, що отримання влас­ником транспортного засобу, який передав право користування і (або) роз­порядження належним йому транспортним засобом, тимчасового реєстра­ційного талону не є обов'язковим і здійснюється за бажанням.

Отже, якщо у фізичної особи, яка керує транспортним засобом, але не є його власником, відсутній тимчасовий реєстраційний талон, проте є, наприклад, дійсний нотаріально посвідчений договір оренди, вона вважа­ється такою, що володіє цим транспортним засобом на відповідній правовій підставі.

Навпаки, особа, яка на підтвердження права на керування транспортним засобом пред'являє тимчасовий реєстраційний талон, виданий на підставі довіреності, вже скасованої власником, з юридичної точки зору не може вва­жатися володільцем транспортного засобу.

Рішенням Ялтинського міського суду від 1 жовтня 2009 р. (справа № 2-1568/09) було частково задоволено позовні вимоги М. до К., М. про від­шкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої пошкодженням авто­мобіля внаслідок ДТП, що сталася з вини М. під час керування автомобілем, належним на праві приватної власності К. Суд поклав відповідальність за заподіяну позивачу матеріальну і моральну шкоду на відповідача М., а у позо­ві до К. відмовив.

В апеляційній скарзі М. просив скасувати рішення суду в частині відмови у позові до К. і ухвалити нове рішення про солідарне стягнення ним сум з обох відповідачів. При цьому позивач посилався на те, що М., хоча й керувала належним К. транспортним засобом у його присутності, але не може вважа­тися його володільцем, оскільки не мала при собі талону, що додається до посвідчення на право керування транспортним засобом, як це передбачено пп. «а» п. 2.1 ПДР України.

Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 13 січня 2010 р. апеляційну скаргу М. відхилено, а рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 1 жовтня 2009 р. залишено без змін.

Відхиляючи довід позивача про відсутність у М. правової підстави на володіння транспортним засобом, колегія суддів керувалася тим, що п. 2.2 ПДР України встановлено, що власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати у своїй присутності керування транспортним засобом іншій особі, яка має при собі посвідчення на право керування транспортним засо­бом відповідної категорії, а також особі, яка навчається водінню транспорт­ним засобом відповідно до вимог цих ПДР України.

Крім того, відповідно до ч. 9 ст. 15 Закону України «Про дорожній рух» право на керування транспортними засобами відповідної категорії підтвер­джується посвідченням водія транспортного засобу з установленим термі­ном дії, що виключає наявність талону у водія.

Крім того, ст. 16 зазначеного вище Закону встановлено, що водій під час керування транспортним засобом повинен мати при собі та на вимогу пра­цівників міліції пред'являти для перевірки посвідчення водія та реєстрацій­ний документ на транспортний засіб.

Таким чином, фактично скасовується інститут довіреності на право керу­вання транспортним засобом, що необхідно враховувати при визначенні наявності відповідної правової підстави володіння транспортним засобом.

Законом передбачені випадки, коли особа, яка фактично володіє (управ­ляє, експлуатує) об'єктами зі шкідливими властивостями, не визнається володільцем джерела підвищеної небезпеки та не несе відповідальності перед потерпілим на підставі ст. 1187 ЦК.

Так, відповідно до п. 4 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 6 не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки у зв'язку з трудовими відносинами з володільцем цього джерела (шофер, машиніст, оператор тощо). Така особа може бути притягнена до відповідальності лише самим володільцем джерела підвищеної небезпеки в регресному порядку, врахову­ючи характер відносин, які між ними склалися.

Згідно з роз'ясненями п. 5 зазначеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України під час розгляду судами цивільних справ за позо­вами про відшкодування шкоди за ст. 1172 ЦК суди повинні мати на увазі, що крім загальних підстав, передбачених ст. 1166 ЦК, відповідальність юри­дичної особи настає лише у випадках, коли особа, з вини якої заподіяно шкоду, перебуває у трудових відносинах із цією організацією, і шкоду було заподіяно нею у зв'язку з виконанням трудових (службових) обов'язків незалежно від того, яким саме працівником цієї організації (постійним, сезонним, тимчасовим, за трудовим договором чи на інших умовах) вона була. Господарські (підприємницькі) товариства, кооперативи відповідають за шкоду на підставі ст. 1172 ЦК у випадках її заподіяння як їхнім учасни­ком (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства (кооперативу), так і особами, які виконують роботу за трудовим договором.

Факт наявності між володільцем та особою, яка управляє джерелом під­вищеної небезпеки, трудових відносин має бути підтверджений належними доказами (первинними документами, довідкою Фонду соціального страху­вання на випадок безробіття, довідкою органу Державної податкової служ­би України тощо).

Не впливають на виникнення обов'язку володільця джерела підвищеної небезпеки з відшкодування заподіяної ним шкоди такі обставини: 1) в який час було вчинено заподіяння шкоди — службовий або неслужбовий; 2) чи було джерело підвищеної небезпеки ввірено працівникові у процесі вико­нання ним трудових обов'язків, або він самовільно, неправомірно викорис­тав його у своїх особистих цілях.

Вивчення справ за позовами потерпілих до осіб, працівники яких, керу­ючи транспортними засобами, заподіяли шкоду під час виконання трудових обов'язків, дає підстави стверджувати, що суди у переважній більшості вирі­шують їх правильно і враховують положення ст. 1172 ЦК, згідно з якими юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

Так, рішенням Сімферопольського районного суду від 2 квітня 2010 р. (справа № 2-523/10) позовні вимоги Б. до Б., ВКП «Кримстройсервіс» задо­волено частково. Стягнуто з ВКП «Кримстройсервіс» на користь Б. у раху­нок відшкодування моральної шкоди 80 000 грн, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Задовольняючи позовні вимоги до ВКП «Кримстройсервіс», суд керувався тим, що Б. перебував із підприємством у трудових відносинах, а договір позики автомобіля, на підставі якого Б. керував ним під час ДТП, всупереч вимогам ст. 828 ЦК не посвідчений нотаріально, отже, згідно з ч. 1 ст. 220 ЦК є нікчемним. В апеляційному порядку рішення суду не оскаржува­лось.

Не може відповідати особа, яка управляла джерелом підвищеної небез­пеки у зв'язку з трудовими відносинами, також і перед страховиком, який виплатив страхове відшкодування потерпілому.

Проте у разі якщо громадянинові було заборонено керувати транспорт­ним засобом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і обов'язок відшкоду­вати шкоду буде покладено на винну особу (ст. 1187 ЦК).

Так, задовольняючи позовні вимоги К. до ПП «Монолітбудсервіс» про від­шкодування майнової та моральної шкоди Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області керувався тим, що водій Є., виконуючи трудові обов'язки, керуючи автомобілем ГАЗ-33021, що перебував у користу­ванні ПП «Монолітбудсервіс», порушив правила дорожнього руху, внаслідок чого завдав механічних пошкоджень іншому автомобілю, яким керував позивач.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 22 липня 2010 р. рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове, яким позовні вимоги К. до водія Є. задоволено частково, в задоволенні позовних вимог до ПП «Монолітбудсервіс» відмовлено.

Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що доказів на підтвердження трудових відносин сторонами суду не надано. Крім того, як встановлено під час судового засідання, наказ про прийняття Є. на роботу до ПП «Монолітбудсервіс» не видавався, а водій Є. скористався авто­мобілем без дозволу власника в особистих цілях.

Частиною 3 ст. 1187 ЦК передбачено, що особа, яка неправомірно заво­лоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

Вказане означає, що така особа несе відповідальність за завдану шкоду, як і особа, яка володіє джерелом підвищеної небезпеки на правовій основі.

Тлумачення ч. 3 ст. 1187 ЦК у такий спосіб, що особа, яка незаконно заволо­діла джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду на загаль­них підставах, встановлених ст. 1166 ЦК, без урахування спеціального поло­ження ч. 5 ст. 1187 ЦК, було б неправильним.

Місцеві су


Читайте також:

  1. V. Завдання.
  2. VІ. Підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
  3. XVII ст.). Виникнення козацтва.
  4. Адаптація персоналу: цілі та завдання. Введення у посаду
  5. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
  6. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
  7. АКТУАЛЬНI ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ КУРСУ РОЗМIЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ
  8. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.
  9. Алельні гени, знаходячись у гетерозиготному стані, не зливаються, не змінюють один одного і, не втрачаючи своєї індивідуальності, передаються в гамети.
  10. Аналіз руху грошових коштів у контексті нової фінансової звітності Важливим завданням аналізу фінансового стану підприємства є оцінка руху грошових коштів підприємства.
  11. Аудит, його мета та завдання
  12. Багатокритеріальні завдання оптимального керування




Переглядів: 1070

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ТА ЇХ МІСЦЕ В СИСТЕМІ ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.068 сек.