Соціальний захист населення

3.1Сутність соціального захисту і шляхи його досягнення.

В умовах переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки значно зростатиме армія безробітних, втрачатиметься впевненість у завтрашньому дні тощо. Це вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємства.

Соціальна політика сучасної держави — комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, спрямованих на послаблення нерівності у розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.

Головними напрямами проведення соціальної політики є:

1) захист рівня життя за допомогою різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації;

2) надання допомоги найбіднішим сім'ям;

3) надання допомоги у разі безробіття;

4) здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих;

5) розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави;

6) проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації, гарантування процесу трудової діяльності відповідно до чинного законодавства (дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.

Головними принципами соціальної політики є:

•оптимальне поєднання соціальної справедливості та ефективності;

•врахування життєво необхідних соціальних стандартів (освіти, охорони здоров'я та ін.).

Згідно з Конституцією України при формуванні бюджетів різних рівнів необхідне чітке розмежування відповідальності за їх реалізацію між різними гілками влади та ін.

Проблема соціального захисту населення по-різному розв'язується в межах соціально-економічної формації, конкретної країни. У перехідний період в Україні основний тягар соціального захисту лягає на державу, але водночас зростає роль ринкового механізму у проведенні такої політики. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідних для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї, і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин.

Щоб забезпечити такий захист, держава насамперед мусить у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) та самі наймані працівники — їх профспілкові організації.

Головними засобами стирання нерівності у розподілі доходів і майна є прог-ресивний подохідний податок і соціальні витрати держави, про які вже йшлося у попередніх темах. Так, у Швеції завдяки цим засобам стократна різниця між сукупним доходом домашнього господарства першої багатої 10-відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується в 25 разів і становить 4:1. На досягнення таких цілей (перерозподіл доходів і майна) у розвинутих країнах світу офіційно спрямована політика доходів.

У західній економічній літературі для вимірювання диференціації в доходах найчастіше використовують криву Лоренца (від імені американського економіста М. Лоренца). Ступінь нерівності в доходах вимірюється за допомогою коефіцієнта Джіні (від імені італійського економіста К. Джіні). При цьому використовують різні принципи аналізу проблеми справедливості. Заслуговує на увагу роулсіанський принцип (від імені американського філософа Д. Роулса), згідно з яким справедливою є така диференціація в доходах, за якої відносна економічна нерівність допус-кається за умови, що вона сприяє досягненню вищого рівня життя найбідніших верств населення.

У процесі регулювання доходів слід домагатися оптимального співвідношення між ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю економічної системи. Це зумовлено тим, що надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного послаблення і навіть втрати дієвих стимулів до праці (в тому числі підприємницької), до істотного послаблення ринкових механізмів господарювання, з одного боку, а надмірна диференціація доходів спричиняє наростання соціальної напруженості, поглиблення соціальних конфліктів, використання лише ринкових важелів господарювання — з іншого.

Соціальне страхування — найважливіший елемент у системі соціального захисту населення, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування забезпечуються відрахуваннями від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У США, наприклад, на такі цілі із заробітної плати найманих працівників вилучають 7,5%; у Швеції соціальні фонди формуються цілком за рахунок держави; в Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% середньої зарплати робітника. Коштами цих фондів розпоряджаються спеціальні ради, до складу яких входять представники працівників і підприємців.

Страхові виплати у разі безробіття проводяться із спеціальних страхових фондів. Розмір їх залежить, по-перше, від тривалості безробіття, по-друге, від специфічних умов країни. У першому випадку найбільші суми (від 50 до 70% середньої зарплати) виплачують в перші місяці безробіття на час законодавчо встановленого періоду. Надалі суми виплат зменшуються. У США максимальний термін отримання допомоги у разі безробіття — 26 тижнів, а величина щотижневої допомоги в середині 90-х років становила до 200 дол. Іноді термін надання допомоги може бути подовжений до 49 тижнів.

У другому випадку до уваги беруть період зайнятості, трудовий стаж, фізичну здатність до праці, термін надання допомоги та ін. Так, у Німеччині трудовий стаж повинен становити не менше 6 місяців зайнятості впродовж трьох років і не менше 10 тижнів упродовж останнього року перед звільненням з роботи. У Франції такими умовами є робота впродовж 150 днів на рік і 91 день страхування. У Великобританії враховують лише сплату внесків до страхового фонду: за рік їх повинно бути 26. Загалом допомога у разі безробіття найтриваліший час надається в Голландії (38 місяців), у Данії та Франції — ЗО місяців. Найбільші обсяги такої допомоги в Швеції — 90% від розміру заробітної плати, 70% — у Швейцарії та Голландії, 64% — в Данії, а найменші в Італії — 15%, Великобританії — 16%, Ірландії — 25%, США — 50%.

Програми працевлаштування та перекваліфікації — важлива ланка соціального захисту населення. У виконанні цих програм беруть участь держава (у США через державні біржі щорічно надають допомогу майже 7 млн безробітним) та підприємці. Щорічно американські фірми витрачають на ці програми до ЗО млрд дол. Держава витрачає на перекваліфікації працівників більшу частину відповідних коштів. Крім державної служби зайнятості працевлаштуванням у США відають приблизно 15 тис. недержавних фірм.

До кінця 90-х років у США пройшли перекваліфікацію або навчалися майже 50 млн осіб. Щоб створити нові робочі місця, держава бере на себе також виконання таких громадських робіт, як будівництво шляхів, каналізацій, водоводів тощо. Під час економічної кризи вона збільшує капіталовкладення у державні підприємства. Програма працевлаштування реалізується також через пільгове оподаткування компаній, які Створюють робочі місця.

У загальнонаціональному масштабі сучасна держава для зменшення безробіття намагається регулювати заробітну плату на такому рівні, щоб темпи її зростання були нижчими від зростання продуктивності праці. Для цього проводять «політику доходів», активну кредитно-грошову політику тощо. «Політику доходів» запроваджують приватні фірми, домагаючись, щоб рівень продуктивності праці випереджав зростання оплати робочої сили.

Певні результати у здійсненні політики працевлаштування може дати скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвинутих країн Заходу тривалість робочого часу скоротилася вдвічі. Винятком є лише Японія. Японець нині працює в середньому 2150 годин на рік, що на 230 годин більше, ніж у Франції. Скорочення тривалості робочого дня для збільшення зайнятості мало місце у Швеції, Франції та в деяких інших країнах у 70—80-х роках.

В Україні законодавчу основу програми захисту населення закладено в Законі України «Про зайнятість» і державній програмі зайнятості. Ця програма передбачає заходи, спрямовані на збереження високого рівня зайнятості, вдосконалення її структури та підтримки ринку (з цією метою буде поступово формуватися ринок житла, вдосконалюватиметься інфраструктура ринку праці, посилюватиметься мобільність робочої сили та ін.), зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з неперспективних у перспективні галузі та збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробництва, підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційного рівнів робочої сили. Ставиться завдання створення додаткових робочих місць у західних областях (де є надлишок робочої сили); формування держзамовлення на проведення громадських робіт з метою поліпшення довкілля, розвитку мережі шляхів та створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки та перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тих громадян, які потребують соціального захисту (молодь, інваліди та інші); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, створення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення тощо). Проте ця програма, як і більшість інших програм уряду в 90-х роках, діяла надзвичайно слабко.

Правове регулювання найманої праці — один з елементів соціального захисту населення. Воно здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладення колективних договорів про умови праці, оплату робочої сили, соціальне страхування, відпустки тощо.

Кінцевим джерелом виплат на соціальне страхування є праця найманих робітників і службовців. Це зумовлено:

1) тим, що єдине джерело вартості — праця;

2) наймана праця створює основну частину необхідного й додаткового продукту;

3) вона є найважливішим джерелом синергічного ефекту, що виникає при взаємодії робочої сили із засобами виробництва та іншими елементами продуктивних сил;

4) підприємці зараховують виплати у фонд соціального страхування до витрат виробництва і перекладають їх на споживачів, а джерелом виплат, не перекладених на споживачів, є в кінцевому підсумку праця найманих робітників і службовців.

Такий стан справ характерний і для Швеції, де соціальні фонди формуються за рахунок держави і підприємців. Так, соціальне страхування у разі хвороби фінансують підприємці на 85%, народні пенсії — на 76%, виплати в разі нещасних випадків на виробництві — на -100%, щоденні пільги у разі безробіття — на 61%. Решту витрат на названі цілі фінансує держава.

При встановленні мінімального рівня заробітної плати документи МОП рекомендують враховувати потреби працівників та їх сімей, вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, які впливають на рівень зайнятості (наприклад, рівень продуктивності праці, кількість безробітних та ін.).

За базу мінімального рівня заробітної плати беруть набір товарів і послуг, які задовольняють основні фізіологічні та соціальні потреби окремої людини або типових сімей (з однією дитиною, з двома дітьми та ін.). Цей набір в різних країнах неоднаковий. У США, наприклад, до нього входять оплата за наймання житла, майже 20 видів м'ясопродуктів, купівля один раз на п'ять років уживаного автомобіля та ін.

Розмір мінімальної заробітної плати в розвинутих країнах Заходу сягає від ЗО до 50% розміру середньої заробітної плати. У США він становить 5,15 дол. за годину. Окремий мінімум встановлюється для молоді.

В Україні наприкінці 2000 р. мінімальна заробітна плата становила 118 грн., середній розмір пенсії — 69 грн., соціальної — 38 грн., розмір яких не забезпечує навіть фізичного виживання.

Найзагальнішими критеріями бідності є безробіття та інфляція, рівень яких характеризує ступінь бідності. Сумарну величину цих показників у США називають «індексом злиденності». Так, якщо індекс безробіття становить 2%, а індекс інфляції — 1000% , то «індекс злиденності» — .1002%.

Основний критерій бідності — доходи на одну людину. Загальним критерієм бідності є структура споживання у сім'ях, зокрема частка витрат на харчування. У США, скажімо, до бідних наприкінці 80-х років належали сім'ї, які витрачали на харчування третину сімейного бюджету. В Росії у середині 1998 р. витрати на харчування в доходах більшості сімей становили до 75%. В Україні в 1992—2001 pp. — майже 90%.

Загальний рівень бідності в країні визначається показником частки бідних у загальній кількості населення віком від 15 років. Бідність вимірюється за допомогою прожиткового мінімуму, який існує у вигляді життєвого (або фізіологічного) та соціального мінімуму. Перший відображає задоволення лише головних фізіологічних потреб і основних послуг. Другий передбачає ще й мінімальні духовні та соціальні запити. Найточнішим для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму є метод споживчого кошика.

У Білорусі та країнах Балтії для обчислення прожиткового мінімуму користуються показником соціального прожиткового мінімуму, в Росії, Казахстані — фізіологічного. З 1. IV. 1992 у Білорусі введено показник середньодушових мінімальних споживчих бюджетів, які б забезпечували норму калорійності 3050 ккал для працездатних чоловіків і 2525 ккал для працездатних жінок. У Росії фізіологічний мінімум було встановлено в 1992 р. в обсязі 19 видів продуктів, а мінімальний споживчий бюджет — в обсязі понад 200 видів товарів, у тому числі 80 видів продуктів харчування.

Верховна Рада України у жовтні 1995 р. встановила межу малозабезпеченості — 4,8 млн купоно-карбованців на місяць. За річну суму можна було купити 21,5 кг м'яса на одну непрацюючу особу, 180 кг молока і молочних продуктів, 180 яєць, 1,5 кг риби і рибних продуктів (до 4 кг), 135 кг картоплі, 80 кг овочів, 37 кг фруктів і ягід, 110 кг хліба і хлібопродуктів, 7 кг соняшникової олії, 21 кг цукру. У 2000 р. межа малозабезпеченості становила 270 грн. на одну особу щомісяця, яка передбачає дещо кращу структуру споживання. Проте середня заробітна плата була нижчою за цю межу майже на 70 грн., що означає меншу можливість її реалізації порівняно з 1999 р. Мінімальний прожитковий мінімум не змогли забезпечити майже 75% працівників та їх сім'ї.

З мінімальним рівнем заробітної плати тісно пов'язаний критерій бідності.

Важливим елементом програми соціального захисту населення є регулювання заробітної плати залежно від сфер діяльності та професій, форм власності. Так, у розвинутих країнах Заходу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в державному секторі. Соціальне законодавство встановлює права й обов'язки зайнятих у державному апараті, військовослужбовців, виборних осіб. У США та інших країнах Заходу заробітна плата в державному секторі переважно нижча, ніж у приватному, але робітники і службовці державного сектора мають значно більше гарантій, вищі соціальні виплати тощо.

Заробітна плата найманих працівників регулюється колективними договорами і тарифними угодами. У колективних договорах, крім оплати робочої сили, фіксують тривалість робочого дня та відпусток, певні гарантії умов праці, доплати за надурочні роботи, надання додаткового харчування тощо. У тарифній угоді обумовлюються мінімальний рівень заробітної плати у певних галузях і мінімальні гарантії рівня зарплати працівників різної кваліфікації. Тарифну угоду за участю представників адміністрації та працівників укладають за посередництва держави, її засвідчує Міністерство праці та соціальної політики. Це є гарантією її виконання. На час дії тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом розв'язання трудових спорів.

Індексація грошових доходів відповідно до рівня цін — надзвичайна важлива ланка системи соціального захисту населення. Вона практикується в усіх розвинутих країнах з 60-х років. Така індексація здійснюється як на макрорівні (прийняттям відповідних законів), так і на мікрорівні (відповідними статтями в колективних договорах). У 80-х роках замість індексації стали впроваджувати верхню й нижню межі зростання цін та інші заходи. В Україні в 90-х роках — на початку XXI ст. постанови Верховної Ради про індексацію грошових доходів не виконувалися.

Захист прав споживачів — одна з ланок соціального захисту населення. Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів» держава повинна гарантувати належну якість продукції, торговельного та інших видів обслуговування, безпеку продукції, достовірну інформацію про її кількість, якість і асортимент, відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, позов до суду та інших уповноважених державних органів для захисту порушених прав тощо. Але цей закон діє лише частково через відсутність відповідного механізму його реалізації, слабке фінансове забезпечення та ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Зайнятість і безробіття	\|	Причини втручання держави в ринковий механізм.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.