• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Наголос

У процесі мовлення склади в словах вимовляються неоднаково, один із них виділяється у вимові. Це здійснюється за допомогою артикуляційних засобів – посилення напруженості мовленнєвого апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості звучання. Таке фонетичне виділення одного із складів називається словесним наголосом, або, за інтернаціональною термінологією, акцентом. Звідси назва науки про наголос – акцентологія – і відповідно назва норм наголошування – акцентні норми.

Наголошування в українській мові підпорядковане усталеним правилам, відображеним у різноманітних словниках. Однак у практиці усного мовлення можна спостерігати багато грубих порушень цих норм, викликаних упливом інших мов (російської, польської, румунської, угорської тощо), місцевих говірок, а також пов’язаних із недостатнім мовнокультурним рівнем носіїв мови, бідністю їх словникового запасу, відсутністю навичок нормативного наголошування.

Правильне, нормативне наголошування є необхідною ознакою високої культури мовлення, а отже, і високої загальної культури мовця. Словесна неохайність часто свідчить не лише про низький рівень культури, а й про невисокий фаховий рівень перекладача, учителя, вихователя, адже культура і фахова досконалість – явища взаємопов’язані. Отже, надзвичайно важливо постійно звертати увагу на наголос у словах, прислухатись до виступів людей, які подають зразки нормативного мовлення (письменників, акторів, дикторів телебачення та радіо, науковців), працювати зі словниками.

Часті порушення наголошування певним чином зумовлені складністю української системи акцентуації.

Наголос є обов’язковою ознакою самостійного слова. Більшість самостійних слів мають один наголос. У випадках, коли нормативними є два можливих наголоси, один з них, як правило, є більш уживаним, і в словниках слово з таким наголосом ставиться на першому місці: зáвжди і завждú, залишкóвий і залúшковий. Службові слова та деякі самостійні (наприклад, односкладові займенники) не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних слів і утворюють разом з ними так зване фонетичне слово. Ненаголошене слово може перебувати перед наголошеним самостійним або після нього: зі мнóю, за мíстом, я прийдý, під чáс, хотíв би, вúкинь це.

В українській мові наголошений склад характеризується передусім довшою тривалістю звучання. Тому наголос визначають як кількісний. Водночас наголошений склад виділяється більшою силою голосу, тому наголос вважають силовим, або динамічним. Подібні характеристики має наголос і в інших слов’янських, а також у германських та романських мовах. Для порівняння: наголос може бути музичним, або тонічним, тобто залежати від зміни висоти тону – у китайській, корейській, в’єтнамській, японській, а також у литовській мовах.

Як і в більшості слов’янських мов, в українській мові наголос різномісний, або вільний, тобто не закріплений за якимось певним складом слова. Наприклад, є слова, у яких наголос падає на останній склад (водá, принестú), на передостанній (читáти, красúвий), на третій від кінця тощо. Є мови, де наголос закріплений: у французькій мові він на останньому складі; у чеській – на першому; у польській – на передостанньому. Переважно на передостанньому складі наголос в італійській, іспанській та румунській мовах.

Друга важлива особливість українського наголосу – його рухомість. Це означає, що наголос може змінюватися в різних формах одного й того ж слова: стінá – стíни, земля'– зéмлю, зробúти – зроблю'– зрóбиш. Словесний наголос може виконувати функцію диференціації слів або їх граматичних форм.

Наприклад, наголос допомагає диференціювати об’є' днання у значенні ‘організація, товариство, спілка’ (статут об’є' днання) і об’єднáння у значенні ‘дія’ (відбулося об’єднáння сил); облáднання у значенні ‘сукупність механізмів, приладів, пристроїв’ (нове облáднання) і обладнáння у значенні ‘дія’ (закінчено обладнáння кабінету).

Наголос розрізняє омографи (однакове написання, але різне звучання внаслідок різного наголошування): вúгода (діяти з вúгодою) і вигóда (квартира з вигóдами); похíдний (похíдний рюкзак) і похіднúй (похіднúй від іменника); лíкарський (лíкарська допомога) і лікáрський (лікáрська рослина); вíтряний (вíтряний день) і вітрянúй (вітрянúй двигун). Необхідно правильно наголошувати подібні слова, щоб уникнути непорозуміння.

Словесний наголос виконує також форморозрізнювальну функцію. Найчастіше наголос виступає засобом розмежування відмінкових форм іменників однини та множини. Наприклад: свіжі новúни – не чув новинú, зелені поля – край пóля і под. Також наголос розрізняє дієслівні форми доконаного і недоконаного виду: почали засипáти – треба засúпати, будемо скликáти – наказав негайно склúкати. Звичайно, у наведених прикладах різниця в граматичному значенні підтримується контекстом, але наголошування теж відіграє свою роль.

Таким чином, український наголос має ряд особливостей, знання яких сприяє удосконаленню усного мовлення.

Окремі закономірності наголошування. Різномісність і рухомість українського наголосу значною мірою ускладнюють засвоєння акцентуаційних норм. Тому важливе значення має з’ясування закономірностей наголошування. Розгляньмо деякі з правил наголошування, насамперед ті, де найчастіше доводиться спостерігати порушення:

а) у двоскладових іменниках чоловічого роду, що в однині мають наголошений перший склад, у формі множини наголос пересувається на останній склад: áвтор – авторú, кóрпус – корпусú, óкруг – округú, пáспорт – паспортú, пóяс – поясú, сéктор – секторú. Таке наголошування наявне в усіх відмінкових формах: округíв, округáм, округáми, в округáх. Водночас є незначна група іменників, які мають нерухомий наголос: вéктор – вéктори, глóбус – глóбуси, рóзмір – рóзміри.

Рухомий наголос часто мають і трискладові іменники, що в однині мають наголошений перший або другий склад, а у множині функціонують з наголошеним закінченням. На такі слова слід звернути увагу, оскільки часто вони є назвами професій або звань: дирéктор – директорú, інспéктор – інспекторú, профéсор – професорú, редáктор – редакторú, але: прибíчник – прибíчники, застýпник – застýпники;

б) переважна більшість двоскладових іменників жіночого роду, які закінчуються на -ка, у відмінкових формах множини має наголос на закінченні: бáйка – байкú, гóлка – голкú, кáртка – карткú, мúска – мискú, нúтка – ниткú, хáтка – хаткú, рýчка (для писання) – ручкú.

Водночас є іменники, у яких наголос залишається нерухомим: жмéнька – жмéньки, кíшка – кíшки, пáпка – пáпки, прóбка – прóбки.

Переміщення наголосу у відмінкових формах множини можна бачити й у значній частині трискладових іменників на-ка: вказíвка – вказівкú, говíрка – говіркú, колючка – колючкú, пампýшка – пампушкú, пóмúлка – помилкú, сторíнка – сторінкú. Разом з тим є чимала група трискладових іменників з накореневим наголосом у відмінкових формах множини: зáгадка – зáгадки, примíтка – примíтки, розпúска – розпúски.

Подібні особливості наголошування бачимо у відмінкових формах множини чотири- і п’ятискладових іменників на -ка: сторíночка – сторіночкú, товáришка – товаришкú;

в) слід звернути особливу увагу на наголошування віддієслівних іменників середнього роду на-нн(я), частина яких досить активно функціонує в науковому та офіційно-діловому стилях мовлення. У більшості випадків такі іменники зберігають наголоси дієслів, від яких вони утворені. Це може бути наголошення на корені: дúхати – дúхання, кúдати – кúдання, налáгодити – налáгодження. Також подібні іменники можуть мати наголошений суфікс: запитáти – запитáння, навчáти – навчáння, пізнáти – пізнáння, повстáти – повстáння. Іменники, утворені від дієслів з наголошеним префіксом, наприклад, з префіксомви-, як правило, мають наголошений префікс: вúдужати – вúдужання, вúрахувати – вúрахування, вúнищити – вúнищення. Такі іменники переважно означають завершену дію. Треба звернути увагу на деякі іменники з префіксомви-, який у відповідному дієслові, як правило, наголошений, що не збігається з наголошуванням іменника: вúзнати – визнáння, вúгнати – вигнáння, вúдати – видáння.

Невелика частина іменників не зберігає наголос відповідного інфінітива: підвестú – підвéдення, відомстúти – відóмщення, звестú – звéдення;

г) слід також звернути увагу на наголошування непохідних двоскладових прикметників. Значна частина їх уживається з наголосом на закінченні: блідúй, малúй, новúй, нуднúй, піснúй, ряснúй, тіснúй. Під упливом російської мови подібні прикметники іноді наголошують неправильно. Водночас є чимало двоскладових непохідних прикметників, які мають наголос на корені: бóсий, вóгкий, кóсий, тúхий, цíлий.

Досить часто неправильно наголошують двоскладові якісні прикметники з суфіксом -к(ий). Нормативним є наголос на закінченні: вузькúй, в’язкúй, жаркúй, легкúй, мілкúй, низькúй, липкúй, тонкúй, тяжкúй, слизькúй, різкúй, рідкúй, чіткúй.

Серед відносних прикметників можуть виникати проблеми з наголошуванням прикметників з суфіксом -ан- (-ян-). Прикметники, утворені від іменників чоловічого роду, а також жіночого роду першої відміни з наголошеним коренем, як правило, зберігають наголоси цих іменників: морóз – морóзяний, очерéт – очерéтяний, бýря – бýряний,але: зоря'– зóряний, росá – рóсяний. Суфіксальне наголошування здебільшого мають прикметники, що походять від трискладових іменників жіночого роду першої відміни: горíлка – горілчáний, копíйка – копійчáний, а також від деяких двоскладових іменників жіночого роду: грéчка – гречáний, сíрка – сірчáний.

Наголошене закінчення можна бачити у прикметників, що походять від односкладових іменників чоловічого роду: дрíт – дротянúй, льон – ллянúй, тóрф – торф’янúй, а також від поодиноких двоскладових іменників: бéрест – берестянúй, хвóрост – хворостянúй. Наголошене закінчення мають також прикметники, утворені від двоскладових іменників жіночого роду першої відміни, які здебільшого мають наголос на закінченні: веснá – веснянúй, або на корені: крéйда – крейдянúй, крúга – крижанúй, шкíра – шкірянúй. Прикметники, що виникли від іменників жіночого роду третьої відміни, також функціонують із наголошеним закінченням: верф – верф’янúй, жерсть – жерстянúй, кров – кров’янúй, сіль – солянúй (солянúй промисел, але соля' на кислота).

Викликає питання і наголошування ступенів порівняння прикметників. Якщо форми вищого ступеня походять від три- і багатоскладових прикметників, що мають наголос на корені або суфіксі, вони зберігають цей наголос: бурхлúвий – бурхлúвіший, вразлúвий – вразлúвіший, вродлúвий – вродлúвіший, ласкáвий – ласкáвіший, доклáдний – доклáдніший, хорóбрий – хорóбріший. Водночас є форми, утворені від трискладових прикметників із кореневим наголошенням, у яких наголос переходить на суфікс: весéлий – веселíший, красúвий – красивíший, розýмний – розумнíший, цікáвий – цікавíший, червóний – червонíший;

ґ) кількісні числівники одинáдцять, чотирнáдцять наголошуються, як інші слова цього типу. Цей наголос зберігають однокореневі збірні числівники: одинáдцятеро, чотирнáдцятеро. Якщо ці числівники виступають компонентом складного слова, то основний наголос падає на другу складову частину, а побічний – наголошує компонент -на-: одинàдцятиклáсник, чотирнàдцятиповерхóвий.

Кількісні числівники шістдеся'т, сімдеся'т, вісімдеся'т мають наголос на другому компоненті, наголошування на першому складі ненормативне.

Відмінюючи кількісні числівники, слід звернути увагу на те, що числівники на-дцять і -десят мають наголошені закінчення -óх, -óм, -мá і -омá: одинадцятьóх, одинадцятьóм, одинадцятьмá, одинадцятьомá.

Числівник один (одна, одне, одно) може входити до складу стійких сполук, у яких спостерігається переміщення наголосу на перший склад числівника: всі до óдного, однé до óдного, один за óдним, один по óдному, однé óдному, однí óдним, ні óдного, ні óдному, один óдного, одна óдну, один за óдного, один з óдним, але: зрозумів з одногó слова.

Порядковий числівник дрýгий не змінює наголосу у відмінкових формах: дрýгого, дрýгому;

д) особові займенники я, ти, він (вона, воно) без прийменників у відмінкових формах мають наголос на закінченні: зустрічав менé (тебé, йогó, їí), дарував менí (тобí, йомý). З таким же наголосом у відмінкових формах функціонує зворотний займенник себе: лаяв себé, дарував собí. Наголошування на корені, характерне для говірок західних областей України, не є нормативним. Коли форми родового та знахідного відмінка вживаються з прийменником, наголос переміщається на перший склад: у мéне, про тéбе, на сéбе.

Займенники чúй, якúй, котрúй в усіх відмінкових формах мають наголошене закінчення: чийóго сина, чийóму учневі, якóго числа, котрá година і т. д. Слід звернути увагу на займенник ніякий, наголос якого не змінюється у відмінкових формах: нія'кого, нія'кому, нія'ким, ні з я'ким, ні на я' кому і т. д;

е) досить часто виникають проблеми з наголошуванням особових та часових форм дієслів. Треба звернути увагу на дієслова з основою на приголосний, що мають наголошений елемент -ти: везтú, вестú, плестú, завезтú, привестú, переплестú і под. В особових формах та у формі минулого часу такі дієслова мають наголос на останньому складі: ведý, ведéш, ведýть, ведемó, ведетé, велá, велú і т. д. Наголошення на корені ненормативне.

Вимагають уваги і префіксальні похідні від дієслова іти. У формі першої особи однини простого майбутнього часу та наказового способу вони мають наголошене закінчення: відійдý, перейдý, обійдý, зайдý і т. д., відійдú, перейдú, обійдú, зайдú і т. д. У всіх інших особових формах наголос падає на основу (частіше на префікс): відíйдеш, відíйдете, перéйдеш, перéйдете, зáйдемо, обíйдемо і т. д. У формах минулого часу – наголос на закінченні або на суфіксі: відійшлá, відійшлú, відійшóв і т. д.

Ми розглянули лише деякі закономірності наголошування слів, які належать до самостійних частин мови, акцентуючи на тих випадках, коли можливі порушення. Якщо виникають питання стосовно наголошування слів чи граматичних форм, слід звертатися до спеціальних праць та нормативних словників.

Варіативне наголошування. В українській мові досить частотним є варіативне наголошування в межах норми. Існують варіанти наголошування в усіх формах одного й того ж слова. Наприклад: господáрка і госпóдарка, господáрки і госпóдарки, господáрці і госпóдарці тощо. Буває й так, що варіанти наголосу можливі лише в деяких формах слова. Наприклад: гóсті, гостéй, гóстям і гостя'м, гóстями і гостя'ми / гíстьми і гістьмú, у гóстях й у гостя' х. Варіанти нормативного наголошування можуть розрізнятися за ознакою частотності вживання. Так, серед варіантів крúхти і крихтú, кýпки і купкú частіше вживають форми з наголошеним коренем. Нормативні словники обов’язково фіксують варіативне наголошування, подаючи першим частотніший варіант, тобто той, якому слід віддавати перевагу.

Розглянемо деякі випадки варіативного наголошування граматичних форм в українській мові.

Варіантне наголошування може мати значна група іменників чоловічого роду: доповідáч і доповíдач, користувáч і корúстувач, позивáч і позúвач, призовнúк і призóвник тощо.

Слід звернути увагу на варіантне наголошування іменників середнього роду: межúпліччя і межиплíччя, межúріччя і межирíччя, межúгір’я і межигíр’я. Словники фіксують варіантне наголошування у прикметниках: чимáлий і чималúй, прóстий і простúй, яснúй і я'сний.

Варіантне акцентування можуть мати і прикметники з суфіксом -ов(ий), утворені від іменників: гілковúй і гілкóвий, затишнúй і (рідше) затúшний, пружнúй і прýжний, пéрвісний і первíсний, гомíлковий і гомілкóвий, подарункóвий і подарýнковий, світáнковий і світанкóвий, книжкóвий і книжковúй, слúвовий і сливóвий, волошкóвий і волóшковий, військóвий і військовúй, дніпрóвий і дніпровúй, дністрóвий і дністровúй і под.

Досить багато є прикметників з суфіксом -н(ий), що мають варіанти наголосу. Такі прикметники можуть бути утворені від іменників та дієслів: колíсний і коліснúй, допомíжний і допоміжнúй, дошкýльний і дошкульнúй, жáдібний і жадíбний, жáлібний і жалібнúй, мандрівнúй і мандрíвний.

Варіанти наголосу можуть мати і прикметники з суфіксом -ан- (-ян-): веснянúй і весня' ний, вощанúй і вощáний, вовня' ний і вóвняний, морквя'ний і мóрквяний, капýстяний і капустя' ний, картóпляний і картопля' ний, повíтряний і повітря'ний і под.

Чимала група дієслів в українській мові має варіанти наголосу, які зберігаються в особових та часових формах: ніяковíти і нíяковіти, сúвіти і сивíти, плісня'віти і пліснявíти, стáріти і старíти, чéрствіти і черствíти і под.

Як бачимо, слова з варіантним наголошуванням складають значний прошарок української лексики. Вони вимагають від мовця уважного ставлення до наголосу, постійної роботи над удосконаленням свого мовлення.

Питання для самоконтролю

Що мається на увазі під милозвучністю мовлення?

Що позначає термін “евфонія”?

Згадайте засоби милозвучності української мови.

Пригадайте чергування у – в та і – й.

Згадайте правила вживання часток би – б, ж – же, постфіксів -ся – -сь.

Що Вам відомо про чергування прийменників та префіксів?

У яких випадках чергуються г, к, х із ж, ч, ш?

Пригадайте інші правила чергування приголосних.

Розкажіть про найдавніші чергування голосних.

Що Вам відомо про чергування [е], [о] з [і]; [е], [о] з фонемним нулем; [е] з [о] після шиплячих та [й]?

Що таке наголос? Дайте характеристику українського наголосу.

Читайте також:

1. До суперсегсентних одиниць належать передусім наголос та інтонація.
2. Наголос
3. Наголос у числівниках
4. Наголос, його функції. Інтонаційна виразність
5. Прийоми виявлення помилкового логічного наголосу
6. Які функції може виконувати наголос?

Переглядів: 8882