Особливості НТР на межі ХХ-ХХІ ст. і перехід до постіндустріального суспільства

Науково-технічна революція (НТР), що розпочалася в середині XX ст. активізувала науково-технічний прогрес (НТП) на Землі.

НТР – революційна форма розвитку матеріально-технічної бази суспільства. Відбувся якісний стрибок в розвитку продуктивних сил, який привів до перевороту в техніці і технології виробництва. З’явилися абсолютно нові технологічні процеси і принципи роботи машин.

Прогрес техніки, оволодіння новими технологіями стають критеріями періодизації суспільного розвитку від примітивних форм оволодіння ресурсами до індустріального суспільства, у якому високий рівень технічного оснащення забезпечує можливість масового споживання. Такі ідеї були розвинуті у працях американського вченого Уолта Ростоу (1916 – 2003 рр.) в роботі „Стадії економічного зростання” (1960 р.).

НТР супроводжується зміною характеру праці, підвищується її інтенсифікація. В різних сферах людської діяльності зростає значення сфери послуг і ролі творчих людей (ІТР), все ширше розповсюджується інформаційна діяльність.

В дослідницькій роботі росте взаємодія наук, з’являються наукові напрями: біофізика, біохімія тощо. Розробляються і впроваджуються на практиці досягнення біотехнології, у тому числі в сільському господарстві.

Ці нові процеси в техніці, економіці, соціальному житті, освіті і культурі в сукупності створили основу для переходу до нової економічної системи — постіндустріальної. Їй відповідає і постіндустріальне суспільство.

Постіндустріалізм можна охарактеризувати таким чином: 1) відбулися зміни у формі діяльності індивіда – переміщення її певною мірою з сфери промисловості в сферу послуг; 2) супроводжувалось це розширенням теоретичних досліджень в області економіки; 3) підвищилась ефективність технології виробництва; 4) встановився новий баланс у виробництві між державним і приватним секторами.

Постіндустріальне суспільство характеризується сильним зростанням ролі менеджерів у виробництві. Постіндустріалізм не є вузькою технократичною доктриною, а відноситься до багатопланових і різносторонніх соціально-економічних концепцій.

Висування на перший план інтелектуальної складової суспільного розвитку — характерна ознака концепцій „постіндустріального суспільства». Одним з перших сформулював цю концепцію американський соціолог Деніел Белл у книзі „Настання постіндустріального суспільства” (1973 р.), де прогнозував характерні риси такого суспільного устрою і намагався знайти деякі їх ознаки вже на сучасному етапі розвитку. Першочергового значення все більше набувають наукові знання, які забезпечують прийняття рішень на основі „інтелектуальних технологій”. Змінюється і соціальна структура суспільства, в якій найважливішими елементами стають університети, науково-дослідні інститути та організації, в зв’язку з чим роль „економіки бізнесу” зменшується і пануюче становище займають носії теоретичних знань, фахівці високої кваліфікації в різних сферах діяльності.

Подібні ідеї висловлювалися й іншим відомим американським соціологом — Елвіном Тоффлером.Розвиток суспільства, на його думку, відбувається через подолання гострих протиріч, шляхом потрясінь, криз і катастроф. У такий спосіб одна стадія розвитку змінює іншу подібно до хвиль. Перша хвиля в історії людства створила аграрну цивілізацію. Промислова революція кінця ХVІІ ст. породила другу хвилю, результатом якої стало індустріальне суспільство. Третя хвиля розпочалася з сучасного етапу науково-технічної революції і повинна привести до становлення „суперідустріального суспільства”, заснованого на якісно новому рівні обміну інформацією, на невідомих ще джерелах енергії, новій системі освіти і характеризуватиметься новим способом життя. Характеристику цієї останньої стадії Тоффлер запропонував у книзі „Третя хвиля: від індустріального суспільства до більш гуманнішої цивілізації” (1980 р.).

У цивілізації третьої хвилі споживчі цінності індустріального суспільства поступаються місцем на користь більш високоморальних гуманістичних цінностей, ствердженню і поширенню яких сприяє загальна інформатизація, створення комп'ютерних і комунікаційних мереж. Одним із найбільш значимих наслідків „інформаційної революції” є зміни у пануванні влади. Цьому процесу присвячено особливу працю Тоффлера „Метаморфози влади знання: багатство і насильство на порозі XXI сторіччя” (1990 р.). Джерелами влади в суспільствах минулого і сьогодення є насильство і багатство. Вони зберігають свою роль, і навряд чи варто сподіватися на їх швидке зникнення. Але все більшого значення починає набувати влада знання. Це – влада найвищої якості, і зміни в співвідношенні джерел влади на її користь становлять сутність прогресивної трансформації суспільства. Цей процес важкий і суперечливий, і не всі його наслідки можна передбачити, але важливо враховувати саму цю тенденцію. Прогнозуючи майбутнє, вступаючи на незнайому територію, — пише Тоффлер, — краще мати найбільш загальну і неповну карту, яку можна змінювати і доповнювати, ніж не мати ніякої.

Д. Белл вважає, що постіндустріальне суспільство не замінює індустріальне, а індустріальне не ліквідує аграрний сектор. І це зрозуміло, інакше в світі не існувало б генезису спадкоємності, динаміки розвитку різних процесів.

Найважливіше значення в аграрному суспільстві мала інформація про наявність сировини, щоб розвивати ремісниче, пізніше мануфактурне виробництво. Індустріальне суспільство потребувало інформації про нові види енергії для виробництва: парової енергії, електрики, пізніше атомної енергії. В постіндустріальному і інформаційному суспільстві, що зароджувалося, у виробничий ресурс перетворилася сама інформація.

Найважливішу роль в постіндустріальну епоху грає обробка різної сировини і товарів, а також аналіз інформації.

Одночасно поступово розвивається інформаційна концепція.

Поняття „інформаційна економіка”, як і „інформаційне суспільство”, було введене в науковий оборот у 60-х рр. ХХ ст. і відповідало реаліям західного світу. Стрижнем поняття і самого явища став управлінський аспект. Апогеєм зростання ролі управлінців в сучасному світі був рубіж XX-XXI ст. Динаміка цього процесу зросла завдяки: 1) успіхам в кібернетиці; 2) становленню інформатики; 3) розвитку важливої базової складової інформаційного суспільства – новим інформаційним технологіям.

Дуже важливо прослідити динаміку застосування технологій в різні часи. В період аграрної економічної системи виробничий процес носив трудомісткий характер, оскільки це був час розвитку першого етапу світової енергетичної бази (мускульна енергія людини і домашніх тварин). Індустріальна економічна система характеризувалася використанням капіталомістких технологій. Постіндустріальна і нова інформаційна економічні системи відрізняються використовуванням наукоємких технологій.

Процес глобалізації , що прискорився уXXI ст. тісно пов’язаний з успіхами в становленні і розвитку інформаційного суспільства.

Глобалізація економіки означає взаємозалежність економіки всіх країн світу, в основі якої знаходиться поглиблення інтернаціоналізації. Відбувається економічне зближення країн сучасного світу, засноване на поглибленні зв’язків у виробництві і швидкому зростанні міжнародної торгівлі. Одночасно відбувається інтернаціоналізація фінансових і фондових ринків, розвивається міжнародна міграція робочої сили, виробництва і капіталу.

В XXI ст. глобальні проблеми світової цивілізації торкаються всіх країн світу і вимагають посиленої уваги. До них відносяться боротьба за мир на планеті, у тому числі врегулювання локальних конфліктів (Ізраїль - Палестина; США - Ірак); об’єднання зусиль в боротьбі з тероризмом і екстремізмом; екологічна і економічна безпека; врегулювання демографічних процесів; прагнення перемогти голод, хвороби (СНІД, онкологічні захворювання, наркоманію).

Характерною ознакою глобалізації є посилення ТНК. Але панування крупного капіталу в провідних країнах світу співіснує з діяльністю середніх і дрібних підприємств. Малий і середній бізнес особливо розвинутий в Японії і Німеччині, традиційно сильні його позиції у Франції, існують подібні підприємства в Італії і США. Одночасно в західному суспільстві значну роль грають середні верстви населення.

Україна значно відстає в даному відношенні від найрозвинутіших країн унаслідок невідповідності світовим стандартам правового статусу таких підприємств і несприятливого інвестиційного, кредитного клімату тощо. Позитивним прикладом може служити в даному відношенні Китай, де величезні доходи до держбюджету поступають від малого і середнього бізнесу.

Світова спільнота в XXI в. прагне добитися успіхів в рішенні цих і багато інших життєво важливих задач.

2. Теорії „економіки пропозиції” та „раціональних очікувань”

На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних вимог – це теорії „економіки пропозиції” та „раціональних очікувань”.

Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що життєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутрішніми стимулами економічного розвитку; головна цінність суспільства – не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є: економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступали проти активного втручання держави в економіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнав за нею, наприклад, Фрідмен.

Серед тих, хто обґрунтував теорію економіки пропозиції, були американські вчені Артур Лаффер і Р.Мандель. Вони виходять з того, що головною є пропозиція чинників виробництва, а не попит на них. А щоб зацікавити в цьому, слід знижувати податки, надавати всілякі пільги корпораціям. Адже зменшення податків призводить до зростання накопичень, що є джерелом збільшення капіталовкладень, прискорення науково-технічного вдосконалення виробництва. Це, зрештою, забезпечує зростання обсягу виробництва та його ефективності. Отже, стимулювання приватного підприємства збагачує ринок товарів, що неминуче зумовлює зростання і попит на них.

Хоча ця теорія досить істотно відрізняється від монетарної, адже там йдеться про грошове, а не податкове регулювання, проте вони сходяться у пропозиції про скорочення бюджетних асигнувань на соціальні потреби. Це може бути стимулом зростання зайнятості населення. Аналіз співвідношення величини ставок податків і державних доходів дав змогу встановити так званий „ефект Лаффера”. Згідно з ним при підвищенні певного рівня ставок податків знижуються доходи держави. А якщо податки повністю поглинають прибуток підприємства, то це неминуче призводить до скорочення виробництва, а отже, і до зниження податкових надходжень.

Тому правильне регулювання співвідношення величини ставок податків і державних доходів передусім на основі зниження податкових ставок з корпорацій, і більшою мірою, ніж на доходи від праці, забезпечує зростання капіталовкладень, а отже, розширення виробництва.

Сучасні представники школи „економіки пропозиції” виступають за регресивну систему оподаткування, по якій при зростанні доходів ставки оподаткування зменшуються. Вони також виступають за приватизацію державних підприємств, за зменшення бюджетного дефіциту на основі скорочення соціальних програм.

Концепція раціональних очікувань являє собою логічне продовження теорії неокласицизму в сучасних умовах.

Засновниками школи раціональних очікувань у США в 60-70 рр. XX ст. стали американські економісти Джон Мут і Роберт Лукас. Поставивши за мету розроблення власної теорії динамічної рівноваги відповідно до принципів оптимальної поведінки господарських агентів, вони виходили з особливої ролі суб’єктивних очікувань і прогнозів у макроекономічному аналізі. В теорії покладено суб’єктивістський підхід до аналізу економічних явищ, зокрема – теза про „раціональні очікування”.

На початку 60-х рр. Дж. Мут сформулював поняття „раціональні очікування”, що формуються у економічних суб’єктів з огляду на наявну інформацію про сучасний стан економіки і перспективи її розвитку. Одна з центральних ідей школи полягає в можливості індивідів самостійно прогнозувати економічні процеси і приймати оптимальні рішення щодо поточного і перспективного споживання на основі прогнозів майбутнього рівня цін на предмети споживання. При цьому споживачі намагаються максимізувати корисності.

Концепція „раціональних очікувань” передбачає, що механізм ринкової конкуренції приводить у дію усі важелі саморегулювання. Прихильники цієї концепції вважають, що коливання виробництва або зайнятості відбуваються, як правило, на рівні фірми або галузі, тобто на мікрорівні. У межах національної економіки, на макрорівні переважають тенденції до їх вирівнювання. Раціональні очікування сприяють приведенню всіх ринків у стан, що забезпечує рівновагу в економіці, оскільки господарські агенти мають можливість гнучко реагувати на будь-які відхилення економічної кон’юнктури, діяти відповідно до принципів оптимізації, орієнтуючись на реальні економічні показники і результати.

Автори теорії раціональних очікувань не заперечують можливостей циклічних коливань виробництва. Проте вони нехтують дійсною основою граничних коливань. На їх думку циклічні коливання – результат помилок, що їх припускаються економічні суб’єкти протягом короткострокового періоду. Причиною помилок є неякісна, неправдива інформація, що заважає правильно оцінювати кон’юнктуру і розробляти реальні прогнози. Наприклад, виробники можуть прийняти загальне зростання цін за зростання попиту на конкретний товар і збільшити пропозицію товару. Оскільки ця помилка може набути загального характеру, то з часом сукупна пропозиція буде перевищувати сукупний попит. В міру того, як це стає очевидним фактом, виробництво починає скорочуватися.

Одним з факторів, що призводить до неправильної оцінки економічними агентами господарської ситуації, є, на думку неокласиків, прийняття урядом неочікуваних рішень щодо змін обсягів сукупного попиту і пропозиції. Тому уряд повинен відмовитись від кон’юнктурної антициклічної політики, не спроможної забезпечити довгострокову рівновагу в економіці. Ця рівновага може бути досягнута лише в разі прийняття оптимальних рішень господарськими суб’єктами за умови стабільності законів, що регламентують господарське життя.

Прихильники концепції „раціональних очікувань” заперечують державне регулювання економіки, а заходи економічної політики розглядають як основу циклу, головну причину відхилення від природного рівня цін і безробіття. Неефективність кейнсіанської політики (меншою мірою – монетарної), на їх думку, полягає в нестабільності, непередбачуваності факторів, що визначають прийняття рішень економічними агентами. Вони виступають за створення стабільних правил, відповідно до яких могли б ухвалювати рішення уряд і діяти економічні агенти. Це створить основу для забезпечення передбачуваності дій уряду і правильної оцінки інформації як виробниками, так і споживачами у ринковому господарстві.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економічні концепції монетаристів	\|	Еволюція інституціоналізму у другій половині ХХ ст. Економічна теорія неоінституціоналізму.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.