Еволюція інституціоналізму у другій половині ХХ ст. Економічна теорія неоінституціоналізму.

Після другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін. З’явилась нова течія: соціальний або індустріально-технологічний інституціоналізм.

Відомим представником цього напряму є Джон Кеннет Гелбрейт. У своїх працях він розробив концепцію „врівноважувальної сили”, пропагував „суспільство добробуту”.

Дж. Гелбрейт розробив теорію зрівноважуючих сил в ціноутворенні. Він показав, що механізм вільного ринкового ціноутворення в сучасних умовах вже не діє. Ціни зрівноважуються в результаті дії двох протилежних тенденцій: з одного боку - монополії та олігополії, які домінують в економіці країни, намагаються завищувати ціни; з іншого боку - антимонопольна політика держави спрямована на зменшення цін. В цьому ж напрямі діють профспілки і союзи споживачів, які слідкують за динамікою цін.

Дж. Гелбрейт висунув також теорію „конвергенції” двох систем, і показав, що на певному етапі історичного розвитку капіталізм і соціалізм з’єднаються в єдину соціально-економічну систему. При цьому Дж. Гелбрейт вбачав елементи соціалізму в уже існуючій капіталістичній системі: соціальний захист населення, існування безкоштовного медичного обслуговування, безкоштовної освіти. Змінюється і психологія людей: вони стають більш духовними і уважними до проблем інших людей, зростає їх соціальна активність.

Економісти Заходу особливу увагу приділяли дослідженню поведінки не індивідуальних економічних суб’єктів, а соціальних груп та їх взаємин у процесі виробництва й розподілу. Такий підхід робить необхідним врахування політичних, соціальних, культурологічних аспектів суспільних відносин, зближує праці цих економістів з дослідженнями соціологів і дає підставу називати їх „соціологічним” напрямком інституціоналізму. Визнаним головою цієї школи був відомий французький економіст, директор Інституту економічного і соціального розвитку Франсуа Перру (1903-1987 рр.).Серед його численних праць виділяється монографія „Економіка XX століття” (1961), в якій викладені основні ідеї цього напрямку французької економічної думки.

На формування ідей соціологічного інституціоналізмуФ. Перру певний вплив, безумовно, мала традиційна для французької політичної економії увага до проблем державних фінансів, розподілу і перерозподілу доходів між різними класами, соціальними верствами і групами, що неминуче додавало економічним дослідженням соціологічного забарвлення. Ґрунтуючись на цій традиції, представники соціологічного напрямку включали до свого аналізу не тільки суто економічні процеси, але й інші елементи громадського життя – соціальну нерівність, взаємини із навколишнім середовищем, особливості людської природи, вважаючи, що лише такий комплексний підхід дозволяє зрозуміти сутність економічного механізму. „Ринок, - пише Ф. Перру, - не можна зрозуміти без суспільства, в якому він функціонує”.

Тому „загальна економічна теорія” не може обмежитися лише трактуванням закономірностей ринкового господарства, аналізом попиту та пропозиції як факторів, що забезпечують рівновагу, але повинна містити в собі й позаринкові відносини між соціальними структурами, що своєю поведінкою формують економічний простір.

Вихідною категорією в теорії Перру є поняття „економічних структур”. Вони становлять сукупність зв’язків, „силову мережу” відносин між простими і складними економічними одиницями, які групуються в певних поєднаннях. Ці структури досить стійкі, вони не залежать від кон'юнктурних та циклічних коливань товарних потоків і цін, слабко піддаються спробам їх свідомої зміни, оскільки є результатом попередньої та поточної колективної діяльності: конкуренції, конфліктів, співробітництва. Їх важко знайти у вигляді чітких статистичних показників, але вони присутні у формі впливів на ті величини, що підлягають обліку.

Характерною рисою „економічної структури” є нерівність складових її одиниць, які поділяються на домінуючі та підлеглі. Якщо в неокласичній моделі досконалої конкуренції взаємодіють рівноправні економічні суб’єкти, які, орієнтуючись на єдину ціну і величину своїх витрат, вибирають прийнятний обсяг виробництва, то в „економічних структурах” істотну роль відіграє елемент примусу з боку домінуючих одиниць, які нав'язують іншим свої умови угод або співробітництва. Домінуючі одиниці впливають частково або цілком, підкоряючи собі менш активні елементи структури шляхом маніпулювання інформацією та ресурсами, які обмежують, або постачають з вигодою для себе. В результаті відбувається деформація економічного простору, в якому спостерігається своєрідна кристалізація навколо полюсів впливу й утворення системно організованих сукупностей, які Перру називає макроодиницями.

У макроодиниці центр прийняття рішень має можливість впливати на наміри і плани підлеглих елементів у такий спосіб, щоб забезпечити найбільшу ефективність усієї групи. Всередині макроодиниці змінюється характер конкуренції. Вона стає більш організованою і цілеспрямованою, вирішуючи задачу не забезпечення максимального індивідуального прибутку кожної фірми, а максимізації сукупного прибутку макроодиниці. Скорочення витрат на проведення стихійної та агресивної конкурентної боротьби підвищує ефективність діяльності угруповання в цілому.

Національне господарство є сукупністю взаємодіючих макроодиниць, в якій організуючу роль центра, що приймає рішення, виконує держава. Її задача - за допомогою поширення інформації та примусу ввести суперництво між групами в контрольоване русло, підтримуючи співвідношення сил, яке найбільшою мірою відповідатиме інтересам суспільства. Не випадково ці положення стали ідейною основою дирижизму - французького різновиду політики активного державного регулювання економіки шляхом розробки та реалізації соціально-економічних програм.

Найважливішою функцією державного регулювання є відновлення і підтримка рівноваги, яка порушується спробами тієї або іншої соціальної групи змінити співвідношення сил на свою користь. Підприємці прагнуть збільшити прибуток шляхом підвищення цін, а робітники вимагають збільшення заробітної плати. Механізм грошового і кредитного обміну реагує на це порушенням сформованої збалансованості, проявом чого стає інфляція. У такій ситуації економічні суб'єкти починають пристосовувати свої наміри і плани до нових параметрів, відновлюючи рівновагу на новому рівні.

Ефект домінування можна використати і в позитивному плані. Домінуюча макроодиниця являє собою „полюс зростання”, навколо якого групуються пов’язані з нею підприємства, галузі, види діяльності, утворюючи зони і напрямки, які розвиваються швидшими темпами і залучають до себе інші сфери економіки.

Оскільки зони розвитку виникають і поширюються нерівномірно, збільшується роль держави в забезпеченні гармонізації економічного зростання. Воно повинне сприяти створенню „полюсів зростання” шляхом свідомо проведеної цілеспрямованої структурної політики.

Результатом такої політики повинне стати просування до більш гуманного суспільства, де виробництво буде проводитися не з метою отримання прибутку, а в інтересах суспільного блага. У такому суспільстві будуть максимально гармонізовані інтереси особистості та суспільства, зникнуть поводи для соціальних конфліктів, а блага високорозвиненої цивілізації стануть доступними для кожного, а не лише для окремих індивідів або соціальних груп.

Особливу увагу потрібно звернути на теоретичні надбання представників неоінституціоналізму - Рональда Гаррі Коуза та Дагласа Норта -Нобелівських лауреатів і Олівера Вільямсона. Основні праці: Р. Коуз „Природа фірми” (1937 р.); О. Вільямсом „Економічні інституції капіталізму. Фірми, маркетинг, укладання контрактів”(1985 р.); Д. Норт „Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки” (1990 р.).

Неоінституціоналізм активно використовує такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки, як раціональний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, концепція „економічної людини”, максимізація корисності тощо.

Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тому, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації щодо ціни, попиту, пошуку партнерів, укладання контрактів тощо). Трансакційні витрати – це витрати, що забезпечують перехід прав власності від одних економічних агентів до інших та охорону цих прав. Вони забезпечують трасакцію – угоду про зміну власника продукту ( його продаж ) або надання послуг. Трансакційні витрати не пов’язані з процесом створення вартості, вони забезпечують функціонування ринку, укладання угод.

Економічна теорія прав власності представлена роботами Рональда Коуза звертає увагу на необхідність забезпечення прав власності, не порушуючи при цьому інтересів інших людей.

Кожна економічна діяльність супроводжується не лише прямими, але й зовнішніми ефектами, які можуть виступати або як вигоди, або як втрати. Ринок немає механізмів нейтралізації негативних зовнішніх ефектів (забруднення навколишнього середовища, викиди в атмосферу забруднюючих речовин, паління тощо).

Була сформульована так звана „теорема Коуза”, згідно з якою проблема зовнішніх ефектів може бути вирішена шляхом узгодження між зацікавленими сторонами на базі співставлення вигоди та витрат. Умовами досягнення такого узгодження виступають: чітке визначення прав власності, досить невелика вартість погодження, в якому бере участь невелика група учасників.

Головне – встановити та розмежувати права власності, тобто права володіння та використання, управління та відчуження, права захисту, спадкування та відповідальності, отримання доходів та компенсації.

Не податки, не державний арбітраж, а ринкові відносини та права власності захистять від побічних зовнішніх ефектів.

Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації.

В 60-х рр. ХХ ст. сформувалась теорія суспільного вибору, її автором визнають видатного американського економіста Джеймса Б’юкенена. Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема „Формула згоди” (1962 р.), „Теорія суспільного вибору” (1972 р.). В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів ( вибори органів державної влади ). Б’юкенен виходить з припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибірку в тому числі і в дослідженні політичних процесів.

Дж. Б’юкенен підкреслює, що і ринкова економіка, і державне регулювання економіки, мають ряд недоліків. Головне – навчити державних чиновників приймати вірні політичні рішення. Але досягти цього досить важко, оскільки кожний політичний кандидат йде на вибори із своїми власними інтересами, і виборці не вірять в їх щирість та правдивість. В результаті формується певний ринок політичних ідей, на якому кандидати формують пропозицію ідей, а виборці - попит на ці ідеї.

На політичному ринку йде обмін обіцянок політиків на голоси виборців. Вибори будуть ефективними, якщо більшість вибраних політиків будуть відображати інтереси більшості виборців. Таким чином, в основі теорії суспільного вибору лежить застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Політичні рішення – це вибір альтернативних варіантів. І якщо на ринку люди обмінюють один товар на інший, то в політиці - сплачують податки в обмін на суспільні блага. Але це не досить раціональний обмін, оскільки податки платять одні, а блага отримують - інші. Тому держава повинна виконувати лише захисні функції, і не брати на себе функції участі в виробничій діяльності. Суспільні блага треба перетворити в товари та послуги, які продаються на ринку.

В цілому, концепції неоінституціоналізму вдалося істотно просунутися шляхом синтезу не тільки економічної науки та інших соціальних наук - історії, психології, соціології, - але і поєднання еволюційного і функціонального підходів власне у економічних дослідженнях. Це відкрило нові можливості в пізнанні економічної реальності, дозволяючи представляти її більш об’ємно і багатогранно.

Питання до теми

1. У чому полягає суть інформаційно-технологічної революції кінця ХХ-початку ХХІ ст.?

2. Які етапи в своєму розвитку пройшов інституціональний напрямок економічної теорії?

3. Що являє собою концепція „нового індустріального суспільства” Дж. Гелбрейта?

4. У чому полягає суть „теореми Коуза”?

5. Яка ідея лежить в основі теорії суспільного вибору?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особливості НТР на межі ХХ-ХХІ ст. і перехід до постіндустріального суспільства	\|	Соціально-економічні заходи в період революційних перетворень 1917-1920 рр.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.