• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦІЯ 3. ЗАХИСТ КОНФІДЕНЦІЙНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

1. Службова таємниця (СТ). Конфіденційна інформація, що є власністю держави (КІВД). Гриф ДСК (Для службового користування)

2. Комерційна таємниця та її захист

3. Захист професійної таємниці

4. Захист персональних даних (інформації про особу) в Україні

3.1. Службова таємниця (СТ). Конфіденційна інформація, що є власністю держави (КІВД). Гриф ДСК (Для службового користування)

Радянське діловодство відзначалося майже безконтрольним використанням різноманітних грифів обмеження доступу. Серед них важливе місце займав гриф ДСК − Для службового користування. Використання цього грифа і в радянській практиці, і в практиці сучасного українського діловодства не було підкріплене відповідною законодавчою базою. Закон “Про інформацію“ має лише таке визначення: «Конфіденційна інформація - це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов» (Ст.30). За “Концепцією національної безпеки“ до загроз в інформаційній сфері відноситься витік “конфіденційної інформації, що є власністю держави“, це означає, що держава теж є юридичною особою, що має право володіти конфіденційною інформацією. Якраз про це йдеться у доповненні 2004 року до 30-ї статті Закону “Про інформацію“. Сучасна класифікація інформації закритого характеру є дуже заплутаною, бо для визначення конфіденційної інформації та таємної кладуться різні критерії: у першому випадку право власності; в другому − шкода особі, суспільству, державі.

Крім цього, існують інші проблеми. Наприклад, відсутність чітких правил віднесення інформації до категорії документів ДСК, відсутність переліку посадових осіб, які мають право надавати цей гриф документам.

Отже, в Україні обіг службової інформації регулюється імперативно різноманітними нормативно-правовими актами, службовими інструкціями, найголовнішою серед яких є вже згадувана “Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави“ від 27 листопада 1998 року тощо. За рішенням Кабміну «переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави і якій надається гриф доступу ДСК розробляється і вводиться вдію міністерствами та центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів АРК, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастопольською міськдержадміністраціями».

Наприклад, Дніпропетровська облдержадміністрація розробила на цій підставі власний перелік КІВД, виділивши інформацію з питань:

1. боротьби з корупцією, організованою злочинністю, безпеки держави;

2. надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення, мобілізаційної та оборонної роботи;

3. будівництва та архітектури;

4. охорони здоров’я;

5. продовольства та споживчого ринку;

6. кадрової роботи;

7. бухгалтерського обліку;

8. зовнішньоекономічних відносин;

9. з інших питань.

Особливо красномовним є 9-й вид, бо до “інших питань“ при суб’єктивному бажанні посадової особи можна віднести будь-яку інформацію, тобто відсутність чітких, законно визначених критеріїв створення масиву КІВД відкриває шлях до безпідставного засекречення інформації про діяльність державних органів та посадовців. У фахівців є сумніви в доцільності засекречення проектів районного планування адміністративних районів області, топографічних планів, особливо декларацій про доходи державних службовців та штатно-списковий склад працівників структурних підрозділів облдержадміністрації. При цьому йдеться про цивільну, а не військову чи правоохоронну структуру.

“Інструкція про порядок…“ визначає основні правила поводження з документами ДСК: приймання та облік, розмноження і розсилання, формування справ, використання, зняття грифа ДСК, відбір документів для зберігання та знищення, зберігання, облік печаток, штампів, бланків. Детально роз’яснюється, як має охоронятися КІВД під час зустрічей з іноземними делегаціями. Разом з тим, повторюємо, інструкція не містить чітких критеріїв або характеристик, на основі яких інформація могла бути визначена як КІВД. Є лише так звані “орієнтовні критерії“. Тому конкретні переліки різних державних органів можуть суттєво відрізнятися.

“Орієнтовні критерії“ є такими:

1) інформація має створюватися за кошти державного бюджету або перебувати у володінні, користуванні чи розпорядженні організації;

2) використовуватися з метою забезпечення національних інтересів держави;

3) не належати до державної таємниці;

4) унаслідок розголошення такої інформації можливе: порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина; настання негативних наслідків у внутрішньополітичній, зовнішньополітичній, економічній, військовій, соціальній, гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній сферах та у сферах державної безпеки і безпеки державного кордону; створення перешкод у роботі державних органів.

Слід відзначити кілька важливих моментів поводження з документами ДСК в державних установах, зокрема, щодо організації секретного діловодства.

У розділі “Формування виконаних документів у справи“ йдеться про те, що «документи з грифом "Для службового користування" залежно від виробничої та інформаційної потреби дозволяється формувати у справи окремо або разом з іншими несекретними документами з одного й того ж питання. Якщо в організації створюється велика кількість однакових видів документів (наказів, інструкцій, планів тощо) з грифом "Для службового користування" та без цього грифа, доцільно формувати їх в окремі справи. При цьому в графі номенклатури справ "Індекс справи" до номера справи з документами з грифом "Для службового користування" додається позначка "ДСК". У разі долучення документа з грифом "Для службового користування" до справи з документами, що не мають такого грифа, на справі ставиться позначка "ДСК", а до номенклатури справ вносяться відповідні зміни». За п.31, після закінчення діловодного року спеціальна комісія розглядає справу з грифом ДСК посторінково, в разі потреби переформатовуючи документи. Документи постійного зберігання при цьому формуються в окрему справу. Може статися, що члени комісії прийдуть до висновку, що справа містить державну таємницю. В такому разі складається державний акт, що це засвідчує. Занепокоєння правозахисників викликає п.32, за яким «справи з несекретними документами, в яких накопичуються окремі документи з грифом ДСК повинні бути віднесені до категорії обмеженого розповсюдження». Відтак, заради одного секретного документа інші несекретні документи у справі також стають секретними, при цьому − за суто формальною ознакою.

У розділі “Використання документів. Зняття грифа ДСК“ йдеться про те, хто допускається до роботи з документами ДСК. Це посадові особи, що мають пряме відношення до справи, списки яких затверджені канцелярією. Заборонено користуватися документами ДСК під час відкритих виступів, публікувати їх у ЗМІ, експонувати такі документи на виставках тощо. При передачі КІВД каналами зв’язку обов’язково використовується технічний або криптографічний захист інформації. Заборонено вносити видання ДСК до загальних каталогів та бібліографічних покажчиків. Документи ДСК не зберігаються у бібліотеках загального користування. Громадянин може одержати доступ до справ ДСК за клопотанням керівника своєї організації.

Справи, що містять документи ДСК тривалого та постійного зберігання можуть розглядатися на предмет можливості зняття грифу обмеження доступу. Цей перегляд здійснюється під час передачі справи до архівного фонду, у процесі зберігання в архіві. Рішення про зняття грифа приймається експертною комісією тієї організації, де виникла справа чи документ. Про зняття грифа повідомляється усі установи, які володіють цією справою.

Окремо обумовлюється процедура “Відбору документів для зберігання та знищення“. Перед передачею на зберігання справа проходить експертизу на наукову та історико-культурну цінність відповідно до “Положення про принципи і критерії визначення цінності документів, порядок створення та діяльності експертних комісій з питань віднесення документів до Національного архівного фонду“, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 1995 р. Документи, відібрані для знищення, повинні бути доведені до стану, який унеможливлює їх прочитання. Даний пункт (52) викликає подив, оскільки йдеться про документи, що не мають ніякого значення, не належать до документів ДСК, тож дотримання особливої секретності при поводженні з такими документами видається зайвим і невиправданим. Обов’язково ведеться облік знищених документів.

Важливим розділом є “Забезпечення схоронності документів. Перевірка їх наявності“. За п.55, «документи з грифом "ДСК" повинні зберігатися у службових приміщеннях і бібліотеках у шафах (сховищах), які надійно замикаються та опечатуються. Забороняється зберігати такі документи у підсобних фондах бібліотек». Не можна виносити документи ДСК за межі приміщення організації. Заборонено перевозити ці документи з однієї організації до іншої в іншому населеному пункті, пересилати документи можна лише поштою. В окремих випадках перевозити можна групою і лише з дозволу керівника. У бібліотеках та архівах перевірка наявності документів ДСК повинна проводитися раз на п’ять років.

Суворий контроль встановлює Інструкція за дотриманням правил обліку, зберігання, використання печаток, штампів і бланків. Отже, на цей день Інструкція є основним нормативно-правовим актом, який регулює та регламентує сферу КІВД або службової таємниці.

Крім КІВД, у правовому просторі використовується поняття “державні інформаційні ресурси“, які визначаються як «інформація, яка є власністю держави та необхідність захисту якої визначено законодавством». Отже, що таке “службова таємниця“? Маємо дві ознаки службової таємниці (СТ): державна форма власності та необхідність захисту.

Задля чіткішого визначення СТ треба з’ясувати, що таке державна служба. За ст.1 Закону України “Про державну службу“, державна служба − це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах влади щодо виконання функцій держави і одержують заробітну плату з державного бюджету. Аналогічним є визначення роботи службовця в органах місцевого самоврядування: «професійна діяльність громадян України, спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на самоврядування».

З цього випливає, що СТ − це: 1) конфіденційна інформація, що є власністю держави; 2) користування КІВД здійснюється посадовими особами на державній та муніципальній службі; 3) режим СТ встановлюється спеціальним нормативними актами; 4) спеціального закону про державну службу не існує. Можна запропонувати таке визначення: СТ − це конфіденційна інформація, що використовується державними та муніципальними органами лише на законних підставах і лише через виконання службовцями їхніх посадових обов’язків, а також службова інформація про діяльність державних органів, доступ до якої обмежений законом (щоправда, такого закону поки що немає).

Загальні вимоги щодо захисту СТ встановлюються Законом України “Про державну службу“. Стаття 10 обов’язком службовця визначає «збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби». Службовець не може використовувати ІзОД для власних інтересів, або створювати на її базі іншу інформацію (хоча це положення більше етичне, ніж правове).

Таким чином:

− українське законодавство не має дієвих механізмів охорони конфіденційної інформації фізичних та юридичних осіб, яка передається державним органам;

− відсутня законодавча систематизація у цій сфері, чинним є пріоритет інструкцій над законами, що ненормально для демократичної держави;

− необхідним є прийняття спеціального закону “Про службову таємницю“, який би вирішив такі завдання:

а) встановлення єдиного переліку відомостей, що становлять СТ (як це зроблено у сфері охорони державної таємниці);

б) визначення механізмів захисту конфіденційної інформації фізичних та юридичних осіб, яка стала відома державним органам;

в) створення переліку відомостей, доступ до яких не може бути обмежено;

г) розробка єдиних правил рівного доступу до КІВД.

3.2. Комерційна таємниця та її захист

Окремим видом конфіденційної інформації є так звана “комерційна таємниця“. Згідно зі статтею 30 Закону “Про підприємництво в Україні“, «під комерційною таємницею підприємства маються на увазі відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди його інтересам». Фахівці (зокрема, Б. Кормич) визнають таке визначення неповним, адже:

1) в такому випадку будь-яку технологію, комп’ютерну програму можна оголосити комерційною таємницею, що є у власності підприємства, але при цьому ця технологія може належати іншим особам;

2) можна завдати шкоди підприємству розголошенням інформації, яка стосується підприємства, але є власністю інших осіб (наприклад, дослідження якості продукції, ставлення до певної продукції споживачів тощо).

За Законом “Про власність“, конфіденційна інформація, що становить комерційну таємницю, може перебувати або у приватній, або у колективній власності, або в оперативному розпорядженні державних підприємств. Оскільки КТ належить до конфіденційної інформації, за законом охороняти цю інформацію повинен її власник, встановлюючи відповідний режим доступу до неї. Склад і обсяг відомостей, що становлять КТ, визначає керівник підприємства. У зв’язку з цим в юридичній практиці виникає одна проблема. Карний Кодекс України встановлює відповідальність за злочинні дії щодо КТ. Злочинні дії − це «умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять КТ, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання цих відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарчої діяльності». Однак Кодекс не визначає самого поняття “комерційна таємниця“, не визначає також обсягу відомостей, які становлять КТ. Оскільки кожен керівник сам формує обсяг таких відомостей, злочинність дій визначається не законом, а розпорядженням керівника підприємства, яке не є нормативно-правовим актом. Можлива така ситуація, коли одні й ті самі відомості на одному підприємстві є КТ, а на іншому − ні, в одному випадку розголошення буде кваліфіковано як кримінальний злочин, а в іншому − ні. Така ситуація визнається фахівцями юридичним абсурдом.

З метою врегулювання ситуації КМУ визначив перелік відомостей, що не становлять КТ:

− документи про дозвіл на підприємницьку діяльність;

− інформація державної звітності;

− дані про сплату податків;

− дані про чисельність, склад працівників, зарплату, вакансії;

− інформація про забруднення навколишнього середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції;

− документи про платоспроможність.

Таким чином, проблема охорони КТ далека від остаточного законодавчого врегулювання.

3.3. Захист професійної таємниці

Інформація належить до професійної таємниці (ПТ) якщо:

1) інформація стала відомою особі винятково в процесі виконання нею професійних обов’язків;

2) особа, яка володіє професійною таємницею, не працює на державній службі;

3) інформація не належить до комерційної чи державної таємниці.

На підставі цих критеріїв виділяють лікарську, адвокатську, нотаріальну, страхову, банківську та інші види таємниці.

Лікарська таємниця захищається “Основами законодавства України про охорону здоров’я“. Специфіка цього виду таємниці полягає в тому, що лікар може не надавати пацієнтові всього обсягу інформації про стан його здоров’я, якщо ця інформація може йому зашкодити. Але це виняток.

Адвокатська таємниця є найбільш захищеною. За Законом “Про адвокатуру“ забороняється вимагати від адвоката, його помічника, посадових осіб, технічних працівників відомостей, що становлять адвокатську таємницю. Закон захищає також нотаріальну таємницю (доступ до неї можливий лише на вимогу суду, прокуратури, органів слідства чи податкової адміністрації.

Банківська таємниця − це «інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відома банкові у процесі обслуговування клієнта, розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнтові». Для захисту банківської таємниці у банках організовано спеціальне банківське діловодство, застосовуються технічні засоби, службовці банківської установи підписують зобов’язання зберігати в таємниці відомості про банківської таємниці. Доступ до неї за певних умов можуть одержати податкова адміністрація, прокуратура, СБУ, МВС та Нацбанк (за рішенням суду чи дозволом власника інформації).

3.4. Захист персональних даних (інформації про особу) в Україні

Дані про особистість, або персональні дані, − це група відомостей, які стосуються приватного життя конкретних людей. Створення великих комп’ютерних центрів та концентрація значних обсягів інформації спричинили потребу правової регламентації діяльності, пов’язаної з використанням відомостей, особистого характеру.

Право на приватне життя як юридична категорія народилося в США. У 1928 році Верховний Суд цієї країни заявив про право кожної людини “бути залишеним у спокої“ (це рішення було реакцією на надмірне втручання преси в приватне життя громадян). Порушення режиму приватності почало розглядатися як тяжке правопорушення, тяжче, ніж наклеп чи образа. Відтак, постала проблема ефективного захисту цього “права на самотність“. Були прецеденти. Так, 1965 року Верховний Суд скасував рішення одного за штатів про контроль над народжуваністю як такий, що порушує засади приватності. Один з перших законів прийнятих в Європі про захист персональних даних (ПД), це німецький закон 1970 р., в якому зазначається, що незахищеність ПД створює загрозу особистій свободі та громадській безпеці.

Міжнародне визнання важливості проблеми ПД було закріплено 1981 року прийняттям країнами Ради Європи “Конвенції із захисту даних про особу при автоматизованій обробці інформації“ (див. докладну характеристику: 2.1. Права людини в інформаційному суспільстві). 1995 року Європарламентом ухвалено Директиву, яка визначає поняття “персональні дані“, критерії законності їх обробки, право суб’єкта на доступ до своїх даних, відповідальність за порушення приватності тощо.

Фахівці визнають, що охорона ПД в Україні на законодавчому рівні не є достатньою, більше того, саме пострадянське суспільство ще не сприймає цю проблему як дуже актуальну. Цю обставину можна зрозуміти: коли у суспільстві більшість людей думає про елементарне виживання, а більша частина сімейних доходів витрачається на продукти харчування, питання прав людини відступають навіть не на другий план, а значно далі. Об’єктивно питання дійсно є актуальним у зв’язку з формуванням електронних баз ПД, їх поширенням за межі кордонів, активізацією кримінальних структур та деструктивних культів, які використовують ПД зі злочинною метою.

В Україні поки що відсутній закон, спеціально присвячений захисту персональних даних, відтак, ця сфера регулюється окремими статтями чинного Закону України “Про інформацію“ (1992 р.), а обсяг ПД не є остаточно визначеним. Так, згаданий Закон до ПД відносить «національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження» (Ст. 23). Додатково обсяг ПД визначається низкою інших законів, наприклад, Законом “Про адвокатуру“, “Про оперативно-розшукову діяльність“, “Про нотаріат“ та ін. Правники розробили кілька проектів спеціального закону, який би регулював як обсяг ПД, так і спосіб їх використання. Однак, наскільки нам відомо, ці проекти (“Про захист ПД“ та “Про інформацію персонального характеру“) не набули чинності.

Дискусійним є питання права власності на персональні дані. Одні автори розглядають ПД з точки зору “права власності“ конкретної людини на свої ПД. Логіка така: ПД − це інформація, а інформація повинна бути об’єктом права власності. Інші фахівці вважають таку концепцію помилковою, сумніваючись у тому, що відносини щодо ПД охоплюються правом власності. Право на ПД вони відносять до “особистих немайнових прав“. Це право випливає, зокрема, з права на особисте життя (приватність). ПД не є майном, і за їх передачу не знімається плата. Не належать ПД і до такої галузі інтелектуальної власності. Зрештою, виникнення права на ПД не відповідає жодній з підстав виникнення права власності на інформацію (див. ст. 38 Закону “Про інформацію“). Однак створення бази ПД актуалізує право інтелектуальної власності на неї.

Окремою проблемою є вирішення юридичних колізій, які виникають внаслідок конфлікту між двома засадничими принципами: правом кожної людини на приватність, захист конфіденційної інформації та правом суспільства володіти інформацією про окремих осіб, в тому числі, інформацією приватного характеру. В кожному конкретному випадку суд визначає, що переважає: приватність чи суспільна значущість інформації. Наприклад, чи мають право журналісти повідомляти громадськість про персональні дані кандидатів на державні виборні посади? Виборець має право знати, кого саме він обирає. Виборця цікавить, чи має кандидат судимість? Яку віру сповідує? Якої він національності? Скільки заробляє і в який спосіб? Який його сімейний стан? Яку суму він має на банківських рахунках? Яким є стан здоров’я кандидата? Є багато інших запитань, які нібито порушують право на приватність. Виникають і інші колізії, наприклад, між принципом приватності та Законом “Про міліцію“. У 2006 році спалахнув судовий конфлікт між міністром внутрішніх справ Ю. Луценком та блоком “Народна опозиція“ Н. Вітренко з приводу інформування міліцією громадськості про перебування у списках блоку людей з кримінальним минулим.

Як говорять фахівці, подібні конфлікти мають вирішуватися за принципом: доступ до інформації приватного характеру можна обмежувати, якщо шкода від розголошення вагоміша за суспільний інтерес до цієї інформації. Якщо це не доведено, інформація про державних посадовців, кандидатів на виборні посади має бути відома суспільству. Тому деякі автори пропонують внести зміни до Закону “Про інформацію“ і позбавляти публічних осіб, інформація про яких є суспільно важливою, права на приватність. Це забезпечить, у свою чергу, прозорість та чистоту влади, і дозволить уникати таких прецедентів недавнього минулого, коли ЦВК вважала конфіденційною інформацією дані про майно і доходи кандидата на посаду депутата ВР.

Задля врегулювання проблеми використання ПД, створення додаткових гарантій їх захисту законодавці розробили кілька проектів законів. Поки що жоден з них не набув чинності.

Перший проект, підготовлений Національним агентством з питань інформатизації, має назву “Про захист персональних даних“ (2003 р.) Проект визначає такі поняття як “база ПД“, “володілець ПД“, “суб’єкт ПД“, “обробка ПД“ та ін. За проектом, «персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована». (Ст.2) У 5-й статті якраз йдеться про те, що «персональні дані фізичної особи, яка претендує на виборну посаду або посаду державного службовця І категорії, не відносяться до ІзОД».

Наступними статтями встановлюються вимоги до обробки ПД, серед яких важливе значення мають, наприклад, такі як «використання ПД в історичних, статистичних, наукових цілях може здійснюватися лише у знеособленому вигляді», «обробка ПД здійснюється за згодою суб’єкта ПД“, “ПД повинні бути точними та достовірними». (Ст.6) Встановлюються і винятки, коли оброблятися ПД можуть без згоди суб’єкта. Це випадки, коли йдеться про інтереси національної безпеки, економічного добробуту, прав людини.

7-ма стаття виокремлює категорію т.зв. “вразливих даних“, відповідно до європейської правової практики, що розглядалася вище: «Забороняється обробка ПД про расове або етнічне походження, політичні погляди, релігійні, філософські переконання, членство у партії, дані про здоров’я і статеве життя». Щоправда, вслід за цією статтею подано занадто довгий перелік ситуацій-винятків, коли обробка таких даних все-таки допускається. Найбільш спірними серед винятків є, наприклад, «необхідність [обробки “вразливих“ даних] для реалізації повноважень у сфері трудових правовідносин» (хто визначає цю необхідність?), «необхідність захисту інтересів суб’єкта ПД» (надто аморфне і неконкретне положення) та ін.

Викликає застереження і стаття 11, в якій говориться про те, що збирати інформацію про особу без її відома можна «у випадках, визначених законом в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини;
для тимчасового, на строк не більше трьох місяців, їх зберігання у базі персональних даних».

Загалом, зауваження фахівців до цього законопроекту зводяться до наступного:

− відносини щодо ПД не охоплюються лише правом власності, право на ПД треба розглядати як особисте немайнове право;

− зі сфери дії закону треба виключити осіб, що використовують ПД в приватній практиці;

− замість терміна “власник ПД“ вживати “суб’єкт“, оскільки концепція власності на ПД не узгоджена з чинним законодавством; “володілець“ варто замінити на “користувач“;

− не ясно, в якому співвідношенні перебувають поняття “інформація про особу“ та “персональні дані“;

− відсутні санкції за розголошення ПД;

− недоцільно дублювати повноваження Уповноваженого з прав людини і Центрального органу виконавчої влади із захисту ПД;

− варто відзначити, що ПД не передаються в країну, яка не гарантує їх захисту;

− не врегульовано питання користування персональними даними в звичайних картотеках, проект писався під захист ПД в автоматизованих системах;

− поза межами уваги авторів законопроекту лишається ряд важливих питань, таких як: заборона на об’єднання баз ПД, що обробляються з різною метою, заборона на введення універсального багатоцільового ідентифікаційного коду; не врегульовано питання знищення ПД; недостатньо чітко розділено ПД на “загальні“ та “вразливі“; при прийнятті закону “Про захист ПД“ потрібно внести зміни до Закону “Про інформацію“.

Крім проекту закону “Про захист ПД“ існує ще кілька, які стосуються ПД, їх обробки, використання тощо. Це, наприклад, проект закону “Про реєстрацію фізичних осіб в Україні“ (2003 р.), який передбачає запровадження єдиного незмінного реєстраційного номера особи. Основні застереження до цього документа такі: через запровадження єдиного реєстраційного номера особи, який передбачає об’єднання баз ПД, зростає загроза засадам приватності. Об’єднувати бази цей проект дозволяє без згоди власника ПД, що суперечить як Конституції України, так і європейському праву. Крім того, перелік цілей, з якими створюється Реєстр фізичних осіб з усіма ПД є надмірно і невиправдано широким і дозволяє використовувати інформацію персонального характеру з будь-якою ціллю. Проект створить реальні умови для побудови в Україні системи тотального стеження за особою. Є і морально-етичний аспект проблеми: це ототожнення людини з набором чисел, що дає підстави критикам проекту говорити про створення в Україні “електронного концтабору“. У релігійних людей подібні проекти провокують апокаліптичні настрої, пов’язані з біблійним сюжетом накладання на людину “печаті Антихриста“ у вигляді набору чисел.

Найдемократичнішим визнано проект закону “Про інформацію персонального характеру“ (О. Задорожного). Проект визначає низку термінів, необхідних для захисту ПД. Наприклад, це поняття “вразливі дані“: «Персональні дані, обробка яких несе підвищений ризик для суб’єкта даних (расове, етнічне походження, політичні погляди, релігійні, філософські переконання, членство у профспілках та громадських організаціях, дані про здоров’я, сімейні та особисті стосунки, статеве життя, про притягнення до примінальної, адміністративної відповідальності)». Чітко зазначається, що таке інформація, яка становить інтерес для громадськості: це «відомості, пов’язані з виконанням органами державної влади та самоврядування, посадовими особами цих установ покладених на них функцій та повноважень, їх доходи та видатки, за винятком державної таємниці».

Законопроект фіксує юридичне визначення поняття “приватності“, “обробки ПД“, “загальні принципи обробки“. Визначені принципи обробки, на відміну від попереднього законопроекту, не дозволяють об’єднувати масиви персональних даних заради різних цілей. За висновками фахівців, цей законопроект більше відповідає вимогам європейського права, чітко фіксує умови обробки різних видів “вразливих“ ПД, врегульовує процедурні питання (ліцензування діяльності, пов’язаної з обробкою ПД), передбачає покладення контролю за законністю використання ПД на один із чинних органів виконавчої влади, не створюючи новий (що дозволить уникнути зайвої бюрократичності), встановлює норми відповідальності та засади парламентського контролю.

Отже, питання захисту ПД є ключовим для побудови правової держави та розвитку громадянського суспільства, а порушення балансу між правом особи на захист приватності і бажанням держави знати усе про всіх може призвести до створення поліційної недемократичної держави. Хоча певні механізми щодо захисту ПД в Україні існують (напр., Конституція, закони, що регулюють питання лікарської, адвокатської, банківської, нотаріальної та іншої таємниці), створення надійного правового інструменту захисту приватності − актуальна справа законодавчої діяльності ВР України. Проте актуальність цієї справи погано усвідомлюється не лише пересічними громадянами, а й законотворцями.

Читайте також:

1. III. Захист інтересів клієнта
2. VI. РАДІАЦІЙНИЙ, ХІМІЧНИЙ, БІОЛОГІЧНИЙ ЗАХИСТ
3. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
4. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
5. Адміністративний захист об’єктів інтелектуальної власності від недобросовісної конкуренції
6. Адміністративно-правовий захист об’єктів інтелектуальної власності
7. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
8. Адміністративно-правовий спосіб захисту прав
9. Адміністративно-правовий спосіб захисту прав
10. Акустичні засоби|кошти| захисту
11. Алфавітний підхід до вимірювання кількості інформації.
12. Аналіз зовнішньої інформації

Переглядів: 1920