• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Девіаційна поведінка представників окремих соціальних груп

Партфункціонери.Спокуса владою завжди була притаманна людській

особистості, здатність впливати на ситуацію і (не)нести відповідальність

за її розвиток виокремили особливий поведінковий тип людини. У

радянських реаліях він набув форми номенклатурного працівника з дещо

особливими правами, соціальною значимістю та морально-етичними

цінностями. Ця категорія державних працівників завжди залишалася

важливим чинником функціонування соціуму в різні історичні періоди

України. Ми розглядаємо їх серед девіантів тому, що особливості

воєнного періоду часто надавали їм виключних повноважень.

Особливість цієї групи потенційних девіантів полягає ще й у тому, що,

окрім реальних можливостей до зловживань своїм посадовим становищем,

протиправні дії номенклатурних працівників у радянському соціумі

викликали значно ширший суспільний резонанс порівняно з

антисоціальними проявами поведінки інших верств. У випадку

громадського розголосу девіантих проступків партійної й державної

номенклатури чи керівників різних щаблів владні структури як правило

були вимушені оперативно та в доволі гострій формі реагувати на ці

вчинки, щоб не спровокувати сумніви щодо ідеологічної зразковості

всього чиновницького загалу і не похитнути в очах суспільства образ

члена партії як втілення рис ідеального радянського громадянина.

Протиправні дії радянських і партійних відповідальних працівників

загалом були направлені на приниження честі та гідності громадян (побої

і знущання), чиновники грішили зловживаннями посадовим становищем й

перевищенням повноважень (незаконні арешти, конфіскації, мобілізації й

побори). Лише у західних областях протягом липня–вересня 1948 р.

порушено 380 справ (див. табл. 6)592.

Віддаленість від адміністративних центрів інколи безпосередньо

впливала на рівень девіантної поведінки представників влади на місцях.

Уособленням безмежної влади й права по-своєму трактувати соціалістичну

законність часто виступали представники місцевої влади, голови колгоспів,

бригадири, уповноважені міліції, відповідальні за хлібозаготівлю та ін.

Стрімке кількісне зростання випадків такого типу антигромадської

поведінки змушували відповідно реагувати вищі органи. Так, Полтавський

обком КП(б)У своїми постановами від 11 вересня 1947 р. «Про випадки

нанесення побоїв колгоспникам з боку окремих голів колгоспів» та від 6

жовтня 1948 р. «Про виконання постанови бюро обкому КП(б)У від 11

вересня 1947 р. “Про випадки нанесення побоїв колгоспникам з боку

окремих голів колгоспів”»констатував, що лише в 1948 р. за цізлочини

проти особи до кримінальної відповідальності було притягнуто й засуджено

15 голів колгоспів, 5 голів сільрад та 10 бригадирів593.

несправедливості. Адже виконавцями політичної волі на місцях часто

ставали малоосвічені, з низьким рівнем свідомості та моралі, інколи з

кримінальним минулим особи. Через погрози, зловживання вони обирали

односельчан до нитки, не гребували реквізованим майном, яке

перепродували. Основним аргументом переконання у правоті своїх дій

ставав кулак і зброя. судової відповідальності у Чернівецькій області 6 тис. 355 осіб!599.

Чималі зловживання здійснювалися і на рівні районних та обласних

владних структур. На думку Олега Рабенчука, в таких умовах перед

владою постала «проблема ідейної якості осіб»600, які займали посади

місцевих радянських і партійних управлінців, від яких залежала

оперативність і якість виконання хлібозаготівель. Виявилось, що

сумлінність низових працівників була далекою від уявлень про ситуацію,

які переважали «на горі». Деякі голови колгоспів не лише займалися

крадіжками зерна для власного збагачення, але були й такі, хто навмисно

приховував зерно від вивозу хлібозаготівельниками. З формальної точки

зору, вони були порушниками соціалістичної законності, а причиною цієї

поведінки була характерна українська риса завжди мати запаси, зовнішні

ж обставини та громадська неосудність лише переконували їх у

правильності дій. Тисячі таких «шкідників і саботажників» поплатилися

багаторічними термінами ув’язнення.

Упосліджені.Патріотична героїка відбудовчої пори заступила

проблеми конкретної людини, які поступово нагромаджувалися в

українському суспільстві другої половини 1940-х рр. Соціальна

невлаштованість деяких категорій населення до часу залишалася

невирішеною. Проте поступове наростання незадоволення в їхньому

середовищі й активізація девіантної поведінки стали деструктивним

елементом на тлі покращення радянських життєвих реалій.

Найбільш загрозливими антисоціальними явищами виявилися

бродяжництво й жебракування, вони стали зовнішньою ознакою

українських буднів повоєнних міст і сіл. Зокрема, лише у Києві в першому

кварталі 1948 р. ліквідовано 22 притони, затримано 3 тис. 500 бездомних;

заарештовано 1 тис. 355 порушників паспортного режиму, з них 251

притягнуто до кримінальної відповідальності604. Оперативно-аналітичні

відділи відповідних державних і силових структур неодноразово

сигналізували про наслідки реальної небезпеки прогресування подібних

соціальних девіацій. Масштаби бродяжництва, жебракування, і як

наслідок побутової злиденності й злочинності стали загрозливими для

радянської повсякденності не лише за своєю суттю. Вони виявилися

найсприятливішим середовищем для виникнення, соціальної

трансформації і поширення не лише різноманітних соціальних відхилень,

а й підґрунтям укорінення кримінальних традицій, злочинної та

антирадянської діяльності. Масштабність їх проявів, природна

винятковість серед інших негараздів, значимість для динаміки розвою

відбудовчого періоду на тлі повоєнної буденності змушує дещо глибше

зупинитися на їх вивченні. А щодо їх природи, то можна стверджувати,

що наявність упосліджених є недоліками, вадами цивілізації. Адже при

племінно-родовому ладі усі члени групи були однаково забезпечені,

наділені увагою й опікою. І лише при подальшому формуванні суспільних

відносин, індивідуалізації міжособистісних стосунків людський егоїзм

сприяв існуванню подібної групи девіантів.

Аналіз даних із різноманітних архівних матеріалів дозволяє проблемно-

тематично структурувати фактаж щодо спонукальних чинників

бродяжництва за такими параметрами – особисті мотиви девіацій,

економічні, культурні та соціально-політичні умови розвитку країни в

означений період, рівень матеріального забезпечення. Наявний

опублікований в існуючих наукових розробках архівний і статистичний

масив джерел605 дозволяє нам сфокусувати увагу не на фактографічному, а

на методологічному аспекті цієї проблеми та згрупувати девіантів за

дев’ятьма основними групами:

І. Професійні бродяги й злидарі, які обрали жебракування постійним

ремеслом для підтримання своєї життєдіяльності. Переважна їх частина була

інвалідами Вітчизняної війни чи праці й, відповідно, практично відстороненою

від унормованої виробничої діяльності. Інші відмовлялися працювати з

принципових переконань. Їхній строкатий зовнішній вигляд, незвична

манірність і часто придумані життєві розчулювальні «легенди» були чи не

найпереконливішими інструментами добування хоча б елементарних

прожиткових матеріальних благ. Деякі з них мали сім’ї і постійний статок.

ІІ. Матеріально забезпечені особи, які користувалися можливостями

жебракування як додатковим прибутком. Вони переважно були працездатними

або мали працюючих рідних, власне житло та сім’ю, заощадження, отримували

пенсію чи інші соціальні виплати (наприклад, аліменти). Також одним із

спонукальних мотивів жебракування цієї групи був алкоголізм.

ІІІ. Особи, направлені до будинків інвалідів, але покинули їх з

особистих мотивів і повернулися до бродяжництва та жебракування.

Переважаюче відчуття особистої свободи за наявності мінімальних засобів

для незалежного життя ставали переконливими аргументами для

продовження бродяжництва. Окрім того, деяким з них навіть періодичні

перебування у будинках інвалідів дозволяли підхарчовуватися,

підліковуватися й тимчасово «збагачуватися» через крадіжки казенного

майна. Виручка від його продажу та гроші, одержані від установи на

утримання, пропивалися.

IV. Особи, які тимчасово попали в скруту (наприклад, через стихійне

лихо чи пожежу). Подібні випадки свідчать про кричущі

недоопрацювання місцевих органів влади. Відповідні управління та

організації мали, не зволікаючи, відреагувати на ускладнення ситуації,

дієво допомогти постраждалим, нужденним у вирішенні їхніх проблем, а

також матеріально та фінансово (хоча б тимчасово чи одноразово) їх

підтримати. Така недбалість керівників не раз ставала об’єктом жорсткого

партійного обговорення. Вирішення проблеми ускладнювалося й тим, що

коли потерпілі в місті все ж частіше опинялися під наглядом органів

соцзабезу, то селяни, які переважно не перебували на державному

забезпеченні, залишалися наодинці зі своїми проблемами і могли

розраховувати лише на добровільну, посильну допомогу сільської

громади. Часто уникнути психологічних ускладнень допомагала щира й

всебічна моральна підтримка оточуючих і близьких.

V. Особи, які не бажали (чи не могли) працевлаштуватися через

проблему алкоголізму. Переважно працездатні, з багатолітніми навичками

виробничих чи творчих професій, сімейно та побутово забезпечені вони

жебракували задля підтримання свого хворобливого потягу. Зафіксована

інформація також вказує на те, що частина п’яниць налагодила домашнє виробництво «хмільного зілля». Архівні матеріали містять чималу

кількість подібних фактів. Осіб з такими вадами не лякали навіть вельми

суворі судові санкції. Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 7

квітня 1948 р. «Про кримінальну відповідальність за виготовлення

самогону», особи, стосовно яких було доведено цей факт, могли бути

покараними до 6 років виправно-трудових таборів (із конфіскацією

майна)606. На нашу думку, ця група девіантів найбільш природна. Адже

алкоголізм був чи не найпритаманнішим злом для значного прошарку

населення післявоєнної України (як і всього СРСР). Разом із тим,

угруповання жебраків з подібними вадами можна віднести до найбільш

соціально прогнозованих категорій. Адже проблема цієї групи полягала

лише в одному факторі – алкоголі, й її вирішення цілком можливе при

залучені спеціальних медичних і соціальних методик і заходів.

VI. Хворі, старі, інваліди, які не утримувалися соцзабезом, а також ті,

котрі перебували на державному забезпеченні, проте отримували замалу

для проживання пенсію. Більшість з них, не маючи матеріально-житлової

підтримки від рідних, а також за станом здоров’я потребували негайного

направлення до будинків інвалідів. Інша частина, хоча й мала власні

помешкання, проте не отримувала матеріальної допомоги від держави чи

рідних і вимушена була злидарювати, аби прогодувати себе і своїх дітей.

Ці проблеми могли бути негайно вирішеними в разі переведення

нужденних на постійне пенсійне забезпечення, а також на одержання

збільшених пенсій. Визначальна проблема, яка впливала на обраний

спосіб життя порушників, – занижена пенсійна допомога або взагалі її

відсутність, особливо стосовно літніх громадян чи тих, хто не надав

підтверджувальних документів про умови та стаж роботи. Щодо

пенсійного забезпечення сільських жителів, то дані, які авторові вдалося

отримати і систематизувати під час зустрічей із постраждалими, свідчать

про наступне: лише опитування у Черкаській області показало, що

багатолітня тяжка праця в колективному господарстві щодо виконання

мінімуму трудоднів у 1930–1940-х рр. через зловживання колгоспної

адміністрації не була взагалі зафіксована чи проводилася з численними

порушеннями. Низький освітній рівень, боязнь свавілля сільських

можновладців, залякування репресіями щодо членів сімей, відсутність

громадянської самоідентифікації та інші моральні й соціальні недоліки

унеможливлювали вимоги селян щодо справедливої реєстрації та

оцінювання їхньої праці в колгоспі. Їх робота не фіксувалася, і під час

оформлення пенсій відповідні документи не надавалися. Подібну

ситуацію закономірно можна екстраполювати й на інші області України.

VII. Особи, які не працевлаштувалися після звільнення з ув’язнення.

Протягом відбудовчого періоду, починаючи з другої половини 1940-х

років, радянська влада чимало разів проводила амністії, й достроково

звільнені, які ставали суттєвим джерелом для поповнення армії

знедолених, давали поштовх до нового витку загострення соціальної

ситуації у республіці. Деякі з указів Верховної Ради СРСР приурочувалися

до визначних історичних подій у житті країни, а інші – приймалися у

зв’язку зі змінами внутрішньої та зовнішньої політики чи

пом’якшувальними мотивами, якіуможливилися з часом.__

VIII. Непрацевлаштовані інваліди. Формування й поповнення цієї

категорії відбувалося внаслідок фахового недоопрацювання їх проблем

місцевими органами соцзабезу та дільничними відділками міліції.

Елементарна людська байдужість, посилена бюрократичним формалізмом,

утверджувала серед громадськості гірке переконання, що і розагітовані

радянські реалії все ж залишаються чужими для значної категорії

нужденних. Частково вихід із цієї ситуації міг бути віднайдений в

удосконаленні роботи спеціалізованих закладів, на зразок Українського

товариства сліпих чи подібних інвалідних установ, розробки додаткових

програм соціального опіки тощо. Проте все та ж бездушність і

незацікавленість у виробленні особливого підходу до цієї категорії інвалідів

залишали проблему актуальною ще багато десятиліть уже мирного життя.

Ускладнюючим моментом цієї останньої був також той факт, що значна

частина нужденних інвалідів самі пристосовувалися до повсякденних

реалій (наприклад, ставали дрібними кустарями) та не виказували бажання

змінювати хоча й злиденний, але все ж незалежний статус існування.

IX. Особи, які не отримували допомоги від рідних чи близьких. Для

частини з них через рішення судів усе ж була витребувана належна

грошова допомога (аліменти) від забезпечених рідних. Разом з тим, їхня

добровільна міра матеріальної чи побутової допомоги, моральної

підтримки могли бути мінімальними, і це могло вберегти жебраків від

крайнощів злидарства.

Амністовані.Цілком специфічним для інших державних укладів, проте

за своїми масштабами найпритаманнішим для радянської моделі

суспільного устрою, є таке джерело поповнення девіантів як амністовані.

Мільйони засуджених за результатами чисток 1930-х рр. та внаслідок

жорстких заходів, викликаних умовами воєнного часу, після закінчення

війни, підпадаючи під дію цілої низки амністиційних актів, отримали

можливість вийти на свободу. Найбільше їх отримало волю після постанови

Президії Верховної Ради СРСР 27 березня 1953 р. про амністію. За даними

Республіканського управління міліції, лише з 27 березня до 1 жовтня

1953 р. на територію УРСР прибуло і було приписано 176 тис. 24

громадянина, і частина їх не бажала займатися суспільно корисною працею.

Проте серед них певна частина все ж залишалася осторонь

повноцінного радянського повсякдення. Вони соціально не визначалися

(чи не були почуті та прийняті), не працевлаштовувалися (чи не могли

працевлаштуватися) і, на нашу думку, відповідно провадили

антисуспільний спосіб життя з декількох причин. Це такі категорії:

– достроково звільнені літні непрацездатні чоловіки й жінки без засобів

до існування та професійних навичок, котрі не мали рідних чи близьких

або були ними не визнані, відкинуті;

– особи, які, відпрацювавши на промислових будівництвах,

поверталися додому і не знаходили рідних або не були прийняті ними

(наприклад, сім’ї, які розпалися), а відтак опинялися «на вулиці»;

– бездомні й бездоглядні хворі або які захворіли за час виконання

покарання, котрих як безнадійних намагалися якнайшвидше виштовхнути

за межі своєї юрисдикції карально-виправні заклади;

– достроково звільнені жінки з малолітніми дітьми, котрі через

обставини не могли надовго (чи на когось) залишати дітей одних і

вимушені були разом з ними спекулювати, жебракувати, злидарювати у

пошуках кращої долі;

– малолітні, які через певні обставини (смерть матері, рішення про

надання опіки тощо) були направлені до рідних чи для влаштування до

інтернатів, але у пошуках «романтики»чи тимчасового пристосування до

життя на вулиціобрали крадіжки чи бродяжництво основним його способом;

– особи, котрі повністю відбули покарання чи достроково звільнені за

воєнні, політичні чи кримінальні злочини, отримували довічне тавро

зрадників, злочинців, часто були відкинуті рідними і близькими, цим

ускладнювалося і їхнє працевлаштування;

Дезертири.Жорстокість щодо порушників дисциплінарних вимог

трудового законодавства у післявоєнні часи ще давалася взнаки, саме вона

породила цілком специфічну групу девіантів – дезертирів.

До трудових дезертирів зараховувалися особи, які порушили укази

Президій Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. «Про відповідальність

робітників і службовців підприємств воєнної промисловості за самовільне

залишення цих підприємств». Основною причиною дезертирства були

значні фізичні навантаження, жорсткий виробничий режим, нестерпні

соціально-побутові умови.

Малозахищені соціальні групи (інваліди та діти).Гонитва за

дотриманням планових показників торкнулася й соціальної сфери. Навіть

щодо такої малозабезпеченої і малозахищеної категорії населення як

інваліди державний інтерес було поставлено вище загальнолюдських

цінностей. У рішенні Міністерства соціального забезпечення УРСР за №

109с/ІІ від 22 травня 1947 р. зазначалося, що основним недоліком роботи

Лікарсько-трудових експертних комісій (ЛТЕК) є завищені медичні вимоги

до осіб ІІ групи інвалідності, яка на той час складала по Україні 32,8% від

загальної кількості інвалідів. І це замість 23% в РРФСР! ЛТЕК провели

відповідні заходи, проте з жовтня 1946 р. до травня 1947 р. чисельність ІІ

групи знизилася лише на 4,8%627. І це незважаючи на те, що ще у квітні

1947 р. міністр соціального забезпечення УРСР Ф. Ананченко звітуючи

«Про хід виконання постанови ЦК КП(б)У від 16 вересня 1946 р. “Про

покращення роботи органів соціального забезпечення”» прямо заявив, що ІІ

група інвалідів в УРСР не повинна перевищувати 20%628. Влаштоване

партверхівкою таке собі соцзмагання за погіршення життєздатності

відповідної категорії інвалідів значно зменшувало їх грошові статки. Адже

фізичні каліцтва залишалися, й при реальній неспроможності

працевлаштуватися інваліди змушені були поповнювати лави «людей

вулиці». А це був значний прошарок нужденних. Зокрема, в органах

соціального забезпечення УРСР станом на 1 травня 1947 р. на обліку було

інвалідів Вітчизняної війни та праці 1 млн. 8 тис. осіб, у т .ч. інвалідів І

групи 24 тис. 300, ІІ – 386 тис. Працевлаштовано інвалідів Вітчизняної

війни ІІ групи було лише 129 тис. (або 82%), І групи – 2 тис 4 (17%);

інвалідів праці ІІ групи – 156 тис. (77%), І групи – 1 тис. 837 осіб (15%)629.

Відтак, неохоплена допомогою частина калік ще на довгі роки залишалася

постійним джерелом соціальної нестабільності в українському суспільстві.__

Підсумовуючи, можемо виділити головні чинники девіантних проявів у

повоєнній Україні:

– повоєнні складності посилені голодом й розрухою ускладнили

суспільні відносини, залишалася високою їх замілітарізованість;

– примусові й добровільні (вимушені) міграції змінили усталену,

традиційну соціальну структуру міст і сіл республіки;

– прийняття суспільством значної маси амністованих і демобілізованих

з їх своєрідним сприйняттям оточуючих обставин і зміненою психологією;

– популяризація й поширення іншого бачення рівня життя й культури,

міжособистісних відносин;

– світоглядні зміни спричинені перебуванням радянських людей за

кордоном;

– психологічний злам, викликаний перебуванням в таборах і тюрмах,

який негативно вплинув на стабільність у суспільстві;

– існування в суспільстві значної кількості невлаштованих (робота,

житло) та упосліджених громадян;

– ускладнення етнічного чинника внаслідок нестабільної соціальної й

міжнаціональної ситуації на новоприєднаних територіях.

Всі ці фактори, їх взаємовпливи, взаємопосилення виступили

спонукаючим чинником для проявлення девіантних вчинків, визначили їх

особливості, корегували їх природу. Щодо конкретного вияву, то за

характером життєздатності й перспективності розвою в умовах повоєнної

України, правопорушення можна розрізнити за такими типами:

– з організацією мирного життя деякі з них відійшли (наприклад, воєнні

злочини, дитяча й доросла безпритульність);

– інші втратили зростаючу динаміку, стабілізувалися (наприклад, тяжкі

злочини, спекуляція, самогоноваріння);

– окремі залишилися сталими (наприклад, зловживання посадовими

можливостями, побутова злочинність, пиятика);

– порушення, пов’язані з дозвілєво-відпочинковими практиками, несли

в собі залишки непівських вольностей (наприклад, вживання легких

наркотиків, проституція);

– деякі з мирним життям значно розширилися, поглибилися

(наприклад, посадові злочини, проституція);

– інші продовжували виникали час від часу (наприклад, політичні виступи, агітації).

Загалом, ми можемо стверджувати, що ніякі історичні катаклізми,

політичні переустрої, переважаючі культурні традиції чи глибина

сприйняття релігійних постулатів не спроможні були порушити сутнісну

природу людини. Всі ці умовності лише притуплювали, ненадовго

відволікали індивіда від виказування соціуму своєї природності. Подібну

самодемонстрацію не могли зупинити ніякі формально-правові

перестороги чи рівень традиційних усвідомлень співгромадян. Єдиним

критерієм самодисциплінування індивіда в соціумі були і залишаються

його власні переконання, рівень рішучості для їх виказування та гострота

існуючих глибинних природних потягів. А стримуючим поведінковим

чинником є наявність внутрішніх регуляторно-стримуючих важелів.

Існування девіаційних проявів у суспільстві є чи не найприроднішим

елементом складної структури будь-якого людського угрупування. Вони

розвивають, трансформуються разом з модернізацією людської соціальної

сутності. Можна сміливо стверджувати, що завдяки існуванню в соціумі

девіацій ми пізнаємо критерії норми, а також «нормальності». Адже в

кожному типі суспільства різниться ступінь громадського прийняття,

толерантності щодо девіацій, що залежить від відкритості соціуму, його

здатності до змін. Саме на рівні повсякденного життя, за твердженнямМакса Вебера646, відбувалося неусвідомлене змішування цінностей,

глибоко ворожих одна одній, зумовлене частково психологічними,

частково прагматичними причинами.

Тема 7. Повсякденність «хрущовської відлиги»

1. Загальні риси повсякденності пересічної людини в УРСР в добу відлиги.

2. Життя селянства в за часів «відлиги»

3. Дозвілля студентів в роки хрущовського потепління.

4. Квазірелігійні прояви у повсякденності радянської людини 1953-64 рр.

5. Радянська жінка в повсякденному житті повоєнної України.

1. «Житлово-комунальне забезпечення людей» проаналізовано матеріальні умови життя.

Найпекучіша проблема — брак житла (1955 р. на одну людину в середньому припадало всього 6 м² житла при установленій санітарній нормі 9,1 м²). Проте завдяки розгорнутому будівництву житла 1965 р. цей показник становив уже 10,9 м². Появу естетично убогих житлових масивів та надання малокомфортних квартир населення сприймало як велике благо.

У сільській місцевості забудова житла велася традиційно. Колгоспники споруджували житло зазвичай самотужки. Цим пояснюється простота його планування і архітектурного оформлення. Аскетично скромним залишалося внутрішнє облаштування осель.

Істотними проблемами житлово-комунального забезпечення громадян були рівень електрифікації, газифікації, водопостачання та каналізації. У більшості сіл узагалі не було цих комунальних вигод. Так, станом на 1965 р. електрифіковані 60% дворів колгоспників, газифіковані ― 2%, центральним опаленням охоплено 4%, а гарячим водопостачанням ― 0,3%. Важливими елементами сільських осель були гасові лампи, скіпи, печі, колодязі й власні свердловини.

Активна розбудова міст і промисловий розвиток, з одного боку, сприяли соціально-економічному розвитку і поліпшенню матеріально-побутових умов, але з іншого — погіршували стан довкілля й загострювали екологічну ситуацію. Комунальні служби проводили роботу з благоустрою поселень, будуючи фонтани, здійснюючи озеленення вулиць, парків, шкіл, промислових підприємств. Водночас погана робота каналізаційної системи, брак очисних споруд і необхідної техніки очищення породили загальну проблему антисанітарії та забрудненості територій. Казенна байдужість до охорони довкілля, хижо споживацький наступ на природу руйнували традиційно шанобливе ставлення українців до рідної землі, відчужували людей від неї.

Отже, упродовж 1953-1964 рр. житлово-комунальні умови існування громадян значно поліпшилися, хоча залишалося ще багато нерозв’язаних проблем матеріально-побутового характеру (газифікація, теплофікація тощо).

«Задоволення соціально-побутових потреб»розкрито торговельну, побутову, культосвітню, медичну й транспортну сфери життєдіяльності суспільства.

Процеси десталінізації зумовили переорієнтацію економіки радянського режиму на забезпечення потреб людей. Разом із тим у межах тоталітарної системи пріоритет віддавався розвитку важкої та оборонної промисловості, що призводило до хронічного відставання легкої й харчової, а також занепаду сільського господарства.

Відбувалося розширення мережі закладів охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування й громадського харчування, вдосконалення їхньої структури, поліпшення кадрового складу та матеріально-технічної бази, розширення асортименту товарів і послуг (у побут входили фотоапарати, пилососи та ін.). Разом із тим їхня матеріальна база і технічна оснащеність була слабкою, не відповідав установленим нормам санітарно-гігієнічний стан, хронічно бракувало кваліфікованих кадрів і культури обслуговування.

Найгірше соціально-побутове забезпечення було в колгоспників. Значна кількість сільських районів України не мала спеціалізованих магазинів, а подекуди й будь-яких крамниць, побутових підприємств і медичних пунктів. Зокрема, станом на 1953 р. у 15 770 колгоспах налічувалося 6251 універмагів, 2486 лікарських закладів, 1446 майстерень по ремонту і пошиттю одягу.

Значні недоліки були в системі транспортного обслуговування населення.Передовсім це низька якість покриття доріг (90% були взагалі ґрунтовими). Транспортне сполучення між населеними пунктами ще не набуло достатньої надійності й регулярності. Громадського транспорту бракувало (метрополітен діяв у Києві, тролейбуси — в 8 містах, трамваї — у 26, автобуси працювали повсюдно, але 1953 р. їх нараховувалося лише 862 на всю країну), а власний автомобіль — це рідкість. Тому в 1950-х рр. широко застосовувався гужовий транспорт, тобто на кінській тязі (фаетони, брички, лінійки, безтарки).

Отже, ставлення держави до потреб громадян та вимог, що стосувалися комфорту їхнього життя, було явно недостатнім. Врешті — другорядним у переліку пріоритетів. Постійний дефіцит товарів, неможливість задовольнити елементарні, а подеколи й неуникні потреби, виховували в громадян невибагливість і скромність.

«Добробут українських громадян» проаналізовано можливість працевлаштування, умови праці, рівень заробітної плати та соціальні гарантії, а також матеріальну спроможність громадян.

Специфіка радянської системи полягала в плановому розподілі спеціалістів за фахом у межах СРСР та забезпеченні їх роботою. Водночас в окремих регіонах республіки мала місце прихована проблема безробіття (трудові емігранти з західних областей складала бл. 90% від загальної кількості). В українському суспільстві існували й такі явища, як жебракування й бродяжництво (1953 р. це стало причиною затримання 16 993 осіб). Згодом ці соціальні виразки повоєнних років поступово зникали завдяки зростанню життєвого рівня і соціальній політиці влади, яка застосовувала нерідко й адміністративні заходи проти людей, схильних до бродячого способу життя.

Офіційна ідеологія чітко окреслювала рамки наукового й економічного розвитку і, виходячи з цього, визначала необхідні для зміцнення комуністичної системи спеціальності. За характером праці переважна кількість громадян (83,3%) займалася фізичною працею, набагато менше — інтелектуальною.

Упродовж періоду, що вивчається, значно поліпшуються умови праці: скорочується робочий тиждень (з 6 до 5 днів) і день, збільшується тривалість додаткових відпусток, проводиться механізація й електрифікація виробництва, встановлюються соціальні гарантії, зростають матеріальні можливості.

Прибутки громадян коливалися в межах від 20 до 120 крб. на місяць, що залежало від сфери виробництва, соціального статусу й рівня освіти та кваліфікації. Важка промисловість фінансувалася краще, а найменшим був розмір заробітної плати колгоспників. Середня щомісячна зарплата в 1960 р. становила 67,9 крб. Цієї суми цілком вистачало на сплату податків (15% від зарплати), оплату квартири (бл. 10%), придбання продуктів харчування, проїзд у транспорті, культурний відпочинок. Складнощі виникали при купівлі товарів легкої промисловості, електротехнічних приладів, меблів, автомобілів. Загалом — через їх дефіцит і високу вартість.

При декларованій рівності громадян спостерігаємо диференціацію суспільства. До привілейованих соціальних прошарків належали вищі посадові особи, директори великих підприємств, науковці та відомі діячі культури. Водночас відмінності, пов’язані з диференціацією суспільства, не були непомірно вираженими, а пільги, що мали ці категорії громадян, «унормовані».

Отже, рівень добробуту населення того часу хоча й зростав, проте залишався невисоким. Свідченням цього є інтер’єр квартири, харчовий раціон, доступні розваги та зовнішній вигляд громадян.

«Морально-ціннісні імперативи соціуму» розкрито характеристику ментальності, стереотипів поведінки й емоційних реакцій людей на життєві події.

«Характер політичних змін та їх рефлексії» з’ясовано вплив на масову свідомість політичних процесів десталінізації.

Найзначущими кроками до демократизації стали припинення масового терору, політика реабілітації, що розпочалася 1953 р. згідно з Указом Президії ВР СРСР про амністію, а також доповідь «Про культ особи та його наслідки» М. Хрущова ХХ з’їзду КПРС (1956 р.). Це сприяло поступовому морально-психологічному й творчому розкріпаченню громадян, звільненню їх від постійного почуття страху за своє життя, що було характерно для суспільства попередньої доби.

Реформаційні перетворення були суперечливі, поверхові й залишилися незавершеними. Зокрема, влада не відмовилася від репресій узагалі як механізму контролю над населенням, а в процесі розвінчування культу особи засуджувалися лише деякі прояви тоталітаризму і беззаконні дії Й. Сталіна. Водночас обережна й неповна відмова від жорстких політичних схем та ідеологічного тиску започаткували оновлення радянського суспільства. Серед населення поширюються нонконформістські настрої й навіть відкриті протести, що фіксували по всій території УРСР. Так, упродовж жовтня-листопада 1956 р. в Києві органами КДБ зафіксовано 225 випадків антирадянських протестів.

Аналіз соціального складу протестувальників і моніторинг протестів свідчить, що найактивнішою була студентська молодь, наукова й творча інтелігенція, а антирадянські прояви зазвичай виражалися в закликах до зміни державного устрою СРСР, критиці внутрішньої та зовнішньої політики Комуністичної партії, висловленні сумнівів щодо істинності марксистсько-ленінської теорії, образах на адресу керівництва країни.

Поступово рух опору стає організованішим, проте він не був масовим, а характер закликів багатьох учасників не мав ознак радикалізму. Трансформація мислення відбувалася повільно, оскільки суспільство було неготовим до кардинальних перетворень. Не сприяла поглибленню демократичних процесів і політика влади, яка з кінця 1950-х рр. розпочала згортання лібералізації.

Отже, суспільно-політичні процеси десталінізації поволі розхитували українське суспільство й тоталітарну систему і поставили під сумнів єдиноправильність офіційної ідеології. Проте інертність й ізольованість від світу радянського соціуму перешкоджала радикальним і швидким змінам.

«Трансформація свідомості суспільства в умовах культурної «відлиги» розглядається вплив лібералізації культурного життя.

Зміну парадигми мислення спричинила політика послаблення самоізоляції СРСР від західноєвропейських та інших капіталістичних країн. Навіть обмежене знайомство громадян із західною культурою започаткувало таку нетипову для радянської повсякденності попереднього часу тенденцію, як «стиляжництво». Молодіжна субкультура, яка наслідувала західні стандарти життя, стала підґрунтям для формування в подальшому відкритого соціального протесту й незгоди за допомогою стилю одягу й манери поведінки.

Повернення в рамках реабілітації зі «спецфондів обмеженого користування» творів багатьох раніше заборонених авторів «розстріляного відродження» та дореволюційних українських діячів (М. Вороного, Г. Косинки, А. Кримського, Г. Хоткевича) викликало трансформацію заідеологізованих мистецьких смаків, став розширюватися світогляд, зникла однозначність в оцінках.

Пробудженню національної свідомості сприяла тимчасова хвиля українізації та зростання друкованої україномовної продукції. Зокрема, впродовж 1956-1958 рр. кількість журналів, що виходили в УРСР, збільшилася з 49 до 64 назв.

Процеси «відлиги» передовсім відчула українська інтелігенція, яка прагнула до «розширеного трактування методу соціалістичного реалізму» та взагалі — творчого плюралізму. На противагу усталеній офіційній тематиці й загальноприйнятим формам у мистецтві з’являється новаторство, яке представляли М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко та ін.

Загалом лібералізація проявила неочікувані для влади настрої в суспільстві. Контролювати й регламентувати діяльність і свідомість громадян ставало дедалі складніше, тому на рубежі 1950-1960-х рр. «відлига» змінюється на «заморозки». Модерна творчість письменників, художників, скульпторів-абстракціоністів, стиляжництво, культура андеграунду та інші прояви новизни зазнали нападок з боку офіційних державних установ, публічного «викриття» в ЗМІ.

Отже, трансформація мислення суспільства проявилася в поступовому руйнуванні ідеологічної одновимірності й модернізації свідомості громадян.

«Особливості світоглядних настроїв громадян» наголос зроблено на ставленні громадян до владних інституцій, один до одного, сім’ї, таких категорій, як мораль, інтимні відносини, праця, обов’язок, власність та ін.

Характерними рисами тогочасного суспільства, які виховувалися комуністичною пропагандою, були моральність, інтернаціоналізм, патріотизм, колективність, працьовитість, альтруїзм, ентузіазм, історичний оптимізм.

Максимальне підпорядкування життєдіяльності суспільства державі зробило його залежним, а державу патерналістичною. Забезпечення свого життя громадяни пов’язували з державою, при цьому виявляли політичну пасивність і байдужість до політичних процесів.

Співвідношення категорій людина – власність зумовлювалося соціалістичною економікою та усуспільненням засобів виробництва. Це формувало недбале й неощадливе ставлення до «несвоєї» землі, «несвого» обладнання, сировини, а також притлумлювало індивідуальність, ініціативність, самостійність, сприяло поширенню нігілізму.

Офіційна ідеологія настирно поширювала в суспільстві культ праці і почуття обов’язку перед державою. Прикметним є цілком безоплатна й на добровільних засадах участь громадян у свій вільний час у різних громадських роботах та на відбудові народного господарства.

Відносини між громадянами визначалися вихованням суспільного колективізму та взаємодопомоги. Водночас розставляння державою акцентів «ворог – національний герой» і тотальний контроль над населенням породжували настрої зневіри, практикування подвійної моралі.

Пропагувалося шанобливе ставлення членів родини один до одного, зокрема дітей до батьків. Діти змалку привчалися допомагати батькам, призвичаювалися до самостійності. Особливістю цього часу стала руйнація давньої української традиції звертатися до батьків на «ви» внаслідок поширення російської народної культури.

Відзначаємо рівнозначність рольових характеристик устатусах представників обох статей, як у суспільно-виробничих відносинах, так і сімейно-приватних. Широке використання жіночої праці в усіх галузях народного господарства (жінки складали понад 50% зайнятого населення), навіть там, де необхідні були значні фізичні зусилля, вплинуло на їхні ціннісні орієнтації, які суттєво зблизилися з ціннісними орієнтаціями чоловіків.

Сфера інтимних відносин також перебувала під впливом комуністичної пропаганди. Формувалося сприйняття сексу як якогось негативного явища, його значення зводилося лише до дітонародження. Це сприяло моралізації суспільства та виховувало цнотливість. Водночас — створювало суттєві психологічні проблеми, супроводжувалося статевими розладами.

Таким чином, особливості світоглядних настроїв зумовлювалися комуністичними принципами моральності й чинними нормами та стандартами життя. Під впливом реформаційних змін відбувається складне поєднання традиційних цінностей українців із новими морально-ціннісними імперативами.

У четвертому розділі «Духовне життя суспільства» проаналізовано сфери мовлення, освіти, дозвілля та релігійної активності.

«Сфера мовлення» висвітлено мовну ситуацію в Україні.

Мовне питання розкривають статті 40, 110, 121 Конституції СРСР 1936 р. та аналогічні статті 109 і 120 Конституції УРСР 1937 р. За ними дозволялося оформлювати законодавчі акти, вести судове провадження та навчальний процес рідною (українською) мовою. Офіційних статус мала й російська мова як мова міждержавна. Крім загальновживаних української і російської, в повсякденному житті були поширені різні місцеві діалекти. При цьому мови функціонували в нерівних умовах, зважаючи на політику активної русифікації.

Вагомим важелем цього процесу стала система навчання, починаючи з дошкільних закладів. Витісненню рідної мови з ужитку сприяла книговидавнича політика, спрямована на зменшення кількості українськомовних підручників, різноманітної літератури й періодичних видань. Так, упродовж 1960-1965 рр. кількість книг і брошур українською мовою зменшилася з 48,7% до 41,3%, а періодичних видань (крім газет) — з 52% до 42%. Як засоби русифікації також активно використовували радіо, театр і кіно.

Завдяки виданню 6-томного академічного «Українсько-російського словника» (1953-1963 рр.) та перевиданню в 1961 р. «Українського правопису» у словниковий склад та фонетику було штучно впроваджено чимало невластивих українській мові слів і термінів, лексичних і навіть граматичних елементів російського походження. Натомість використаннявласне українських слів у друкованих виданнях та ЗМІ оцінювалося негативно.

Цілеспрямованій русифікації сприяло прагнення українців опанувати російською мовою, що зумовлювалося її пріоритетним становищем і низьким авторитетом української мови. У Сумах, Хмельницькому, Житомирі, Вінниці, де представники російської національності становили менше 10% населення, у російськомовних школах за бажанням батьків навчалося понад 50% усіх учнів.

Разом із тим швидка й повсюдна мовна русифікація не вдалася. Українською активно послуговувалися в західних областях УРСР та загалом у сільській місцевості. Населення не було готовим до повного переходу на російську мову, а тому ужитковою мовою для багатьох українців стає суржик — нелітературна й насичена неправильними українськими та російськими словами мова.

Протидіяти русифікації намагалася частина свідомих українців (рядові громадяни, відомі діячі культури й науки, українці за кордоном, деякі політичні діячі). Вони сприяли відновленню руху на захист рідної мови, проте їх заклики й вимоги не знайшли широкої організованої підтримки чи бодай «розуміння» з боку властей і класифікувалися як «політично неправильні» та «ідеологічно нездорові».

Отже, розвиток української мови, хоча б збереження ареалу її вживання, не заохочувався владою, яка проводила русифікацію всіх сфер життя населення. Це змалювало національну гідність і рівень самоідентифікації українців.

«Рівень освіченості громадян» досліджено систему і зміст освіти, а також ідеологічну політику партії в цій галузі.

Відсутність належної, а часто й будь-якої освіти в громадян працездатного віку — одна з суттєвих прикмет аналізованого періоду. Основна маса населення, як правило, мала незакінчену середню й початкову освіту (бл. 3% осіб мали вищу освіту). У країні налічувалася значна кількість неграмотних та малограмотних осіб зрілого віку (бл. 5%). Подібну ситуацію зумовили серйозні деформації навчальної інфраструктури, непослідовність у впровадженні політики ліквідації безграмотності, матеріальне становище українських родин, особливо сільських, що визначало можливість здобути освіту. Варто згадати й політику влади, яка перешкоджала певним категоріям населення (дітям духовенства, репресованих громадян, тим, кого підозрювали у зв’язках із німцями, активістами ОУН й українськими націоналістами) навчатися у вузах.

Свідченням посилення уваги до проблем освітньої галузі було запровадження 1953 р. закону про загальнообов’язкове навчання дітей шкільного віку, скасування плати за навчання в старших класах середніх шкіл, середніх спеціальних навчальних закладах і ВНЗ (1956 р.), створення широкої мережі освітніх закладів всіх рівнів, акцентування уваги на системі вечірньої і заочної освіти, впровадження пільг для працюючих громадян, які бажали навчатися та ін. У результаті освіченість населення та кваліфікація кадрів зростали: якщо 1953 р. вищу освіту здобули 38,3 тис. осіб, то 1963 р. — 59,1 тис.

Зміст освіти підпорядковувався розробленим комуністичною партією планам розгорнутого соціалістичного будівництва, а навчально-вихований процес характеризувався уніфікацією та регламентацією кожного кроку вчителя й учня. Надмірна ідеологізація та відсутність вільного доступу до отримання інформації впливали на світогляд, не розвивали почуття індивідуальності, критичне сприйняття дійсності, а політизація навчання заклала підвалини масштабної денаціоналізації молодого покоління.

Отже, рівень освіченості населення характеризується як низький, хоча акцентування тогочасною владою уваги на розбудові системи освіти в країні сприяло поступовому вирішенню цього питання. Тоталітарний режим обмежував навчально-виховну сферу чіткими рамками, що негативно позначилося на усвідомленні себе громадянами частиною певної нації.

«Організація дозвілля та відпочинку»розглядаються різноманітні види проведення вільного часу.

Значну частину свого часу громадяни присвячували спілкуванню. Типовими стали розмови на кухні про все, що цікавило. Втім, відверто дискутувати на політичні теми чи висловлювати критику на адресу держави уникали.

Найпоширенішими формами дозвілля, а також доступними джерелами інформації були література та радіо. Особливістю періоду десталінізації стала своєрідна інформаційна революція, яку здійснили зарубіжні радіостанції «Голос Америки», «Свобода», «Ватикан» та ін. Традиційним видом проведення вільного часу залишався клуб, передусім характерний для сільської місцевості.

Популярні форми культурного відпочинку ― кіно й телебачення. При цьому якщо кіно було доступним для громадян, то телебачення тільки входило в радянський побут. Станом на 1957 р. телефікація охопила лише 8 міст, мали місце значний дефіцит телевізорів (у цей час на все населення УРСР припадало 192,9 тис. телевізорів) та їхня висока вартість. Натомість театральне мистецтво втрачало свої позиції, бо основна маса населення віддавала перевагу простішим і доступнішим видам культурного відпочинку.

У хрущовські роки активно пропагувалися фізкультура й спорт. При цьому захоплення самих громадян цими видами дозвілля — досить стримане, якщо не брати до уваги секції туризму, рибальства, мисливства, льодові ковзанки.

У цей час українці намагаються заощадити частину коштів для відпочинку й «дістати» путівки через профспілкові комітети в санаторії та будинки відпочинку. Починають утверджуватися маршрутні туристичні походи й подорожі на власних автомобілях в країни соцтабору та в межах СРСР.

Поширеним сімейним і «дворовим» дозвіллям серед дорослих була гра в карти, доміно, лото, городки. Популярна розвага того часу — танці на міських та районних майданчиках, у клубах і будинках культури у вихідні дні. Укоріненість традиційних свят змусила партійних ідеологів перелицювали на новий лад усталені народні свята (так з’явилися урочисті реєстрації шлюбу, громадський похорон, дарування короваю, свято серпа та інші комуністичні обряди).

Прикметною ознакою аналізованої доби стала поява культури андеграунду. Носії цієї субкультури (переважно міська молодь) прагнули самостійно обирати для себе шлях культурного розвитку й виступали проти тих стереотипів сприйняття дійсності, смаків і цінностей, які нав’язувала офіційна ідеологія (подібною була харківська неформальна організація «Голубая лошадь»).

Отже, громадяни досить різноманітно проводили своє дозвілля, на яке також поширювався вплив комуністичної партії. Фіксуємо значні відмінності у формах дозвілля міських та сільських мешканців через нерозвиненість сільської соціокультурної мережі. Водночас село зберігало високі моральні засади, глибинні основи традиційно-побутової культури.

«Місце релігії в житті населення» проаналізовано різні прояви релігійності суспільства.

Релігійна ситуація в Україні характеризувалася поліконфесійністю (бл. 40 релігійних конфесій), але легально діяла лише Руська православна церква (громади РПЦ становили понад 80%), усі ж інші деномінації кваліфікувалися як сектантські формування. Регіони республіки різнилися якісною та кількісною характеристикою релігійних інституцій. Виявлено, що ступінь релігійності населення восьми західноукраїнських областей значно вищий порівняно з іншими. Характерною особливістю цього регіону було існування катакомбної Української греко-католицької церкви та приховане сповідування західноукраїнцями забороненої віри. Саме тут зароджується релігійне дисидентство, що представляв церковний активів УГКЦ.

Високою релігійністю вирізнялася також сільська місцевість, де зосереджувалося 89% храмів від загальної кількості тих, що діяли в УРСР. Поховання за церковним чином здійснювалося в селах більше, ніж у половині випадків, а таїнство хрещення — майже над усіма новонародженими. Загалом активне відвідування населенням церков та справляння релігійних треб засвідчують високі прибутки релігійних осередків і священиків. Зокрема, з 1956 по 1960 роки загальноцерковні прибутки зросли з 4,4 млн. крб. до 16,8 млн. крб.

Компаративний аналіз статевого, вікового й соціального складу свідчить, що основну масу віруючих становили жінки (75-85%), кількість людей похилого віку складала 50%, середнього ― 40%, молодого ― 10%. Близько половини вірян за своїм соціальним статусом були пенсіонерами, домогосподарками й утриманцями. Фіксуємо сповідування релігійних традицій у середовищі робітників, службовців та навіть комсомольців і членів КПУ.

Пожвавлення релігійного життя в результаті лібералізації та неможливість атеїзації населення шляхом пропаганди зумовили масштабний антицерковний наступ влади наприкінці 1950-х рр. Це суттєво позначилося на кількості монастирів, церков, релігійних громад, духовних семінарій та їх слухачів, чисельності духовенства. Поступово зменшується роль релігії, яку вона традиційно відігравала в українському суспільстві.

Отже, в 1953-1964 рр. релігійні вірування і традиції займали помітне місце в побуті і дозвіллі українців. Проте політика влади активізувала відлучення громадян від церкви, що пізніше відбилося на духовній культурі нації.

У висновках узагальнено результати дослідження,.

1. Історія повсякденності сьогодні сформувалася як самостійний альтернативний науковий напрямок історичної науки, що успішно утверджується і має перспективи подальшого розвитку. Проте проблема повсякденного життя громадян УРСР періоду десталінізації в соціальному та культурному вимірах залишається малодослідженою у вітчизняній і зарубіжній історіографії. Використана джерельна база, представлений понятійно-категоріальний апарат та теоретико-методологічна основа дослідження уможливили цілісне й всебічне вивчення окресленої теми.

2. Процеси, які впливають на повсякденне життя, безпосередньо залежать від структури суспільства та демографічних змін у ньому. Особливостями розвитку народонаселення 1953-1964 рр. були зниження коефіцієнту природного приросту, значні деформації статево-вікової й трансформація соціальної структур населення, вимушена урбанізація та активізація зовнішніх міграцій, що сприяли зростанню мобільності українців, штучне формування національно-етнічного складу республіки. Схарактеризовані тенденції створювали розвинуте суспільство індустріального типу, водночас призводили до втрати національно-етнічної специфіки українського соціуму.

3. Матеріально-побутова культура визначала умови життя населення. Соціально-економічні реформації змінили на краще життєві стандарти українців. Разом із тим матеріальний рівень їхнього життя був ще вочевидь недостатнім, особливо, якщо порівнювати з західними капіталістичними країнами, з якими економічно суперничав СРСР. Реалії комуністичної системи призвичаювали людей до того, що було: постійного дефіциту значної кількості товарів, нерозвиненості сфери послуг, низької культури обслуговування, невідповідних санітарно-гігієнічних умов у магазинах, лікарнях, їдальнях, незадовільної якості товарів. Це виховувало невибагливість і скромність, спричиняло одноманітність у стилі життя й поведінці.

4. Лібералізація радянського суспільства зумовила трансформацію його світоглядних уявлень і спричинила поєднання традиційних поглядів й усталених цінностей із інноваційними явищами, що складали морально-ціннісні імперативи соціуму. Процеси десталінізації започаткували зміну звичайного способу мислення. У результаті модернізації свідомості став поширюватися нонконформізм — на противагу ідеологічній одновимірності, притаманній суспільству попередньої доби. Політика підпорядкування й регламентації всіх сфер життя громадян дедалі більше наштовхувалася на опір і протидію.

5. Розбудова народного господарства і зростання життєвого рівня громадян сприяли духовному розвитку суспільства. Водночас гальмувався або взагалі ставився під сумнів розвиток національної свідомості й культури. Духовне життя українців перебувало від впливом комуністичної партії. Проте тенденції десталінізації уможливили поширення новаційних явищ і процесів у побуті та культурі населення, непідконтрольних ідеологічній політиці влади.

Суттєві відмінності існували в повсякденному житті сільських та міських жителів. Сільська місцевість істотно відставала на всіх напрямках соціально-економічного й культурного розвитку. Відмінності виявлялися в рівні розвитку виробничих сил, характері й організації праці, матеріальному добробуті, а також у духовній сфері. Колгоспники були практично відсторонені від науково-технічного прогресу та його досягнень. Разом із тим село з притаманною йому консервативністю берегло українську мову й плекало давні народні традиції, звичаї та обряди.

2. Село на початок 1950-х рр. залишалося найслабшою ланкою радян-

ської економіки. Проблеми післявоєнної доби не були вирішені у пері-

од відбудови, тому що основні кошти спрямовувалися на розвиток про-

мисловості. Як наслідок, село було позбавлене державних асигнувань,

що призвело до його занепаду. З приходом до керівництва партією і

країною нового лідера М. Хрущова в історії сільського господарства по-

чався новий етап. Радикальні зміни були необхідні, адже перед країною

постало завдання продовження індустріалізації та забезпечення продук-

цією швидко зростаючого міського населення, тому в основу аграрних

реформ було покладено економічні методи управління сільським гос-

подарством. Наголос робився на максимальному розвитку виробни-

чих сил колгоспів, активізації стимулів для їх економічного зростання.

Принциповим моментом необхідних змін визнавалися одночасний роз-

виток як суспільного господарства (колгоспів), так і особистого.

Програма подолання занепаду сільського господарства, прийнята

на вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС, передбачала збільшення

закупівельних цін на продукти сільського господарства і зменшення

норми обов’язкових поставок колгоспної продукції державі. Також ви-

рішено було звільнити у другому півріччі 1953 р. від м’ясопоставок і не

залучати до них у 1954 р. господарства колгоспників, які не мали худо-

би в особистій власності. З господарств колгоспників була списана вся

заборгованість минулих років щодо обов’язкових поставок продуктів

тваринництва3. До того ж селяни були звільнені від обов’язкових по-

ставок державі зерна, починаючи з урожаю 1954 р. А з 1 січня 1958 р.

поставки державі всіх сільськогосподарських продуктів господарства-

ми колгоспників повністю скасовувались. Також на пленумі було ухва-

лено рішення про зниження розміру податку з особистих підсобних

господарств, і вже в 1959 р. його розмір зменшився майже у 2,5 рази4.

Так, наприклад, один із очевидців А. В . М ельник (в минулому бри-

гадир радгоспу “Чорнорудка”, Житомирської обл.) зазначав, що: “До

1953 р. дуже великі були податки на худобу, на все, навіть на фруктові

дерева. Це був період важкий. А з 1953 р., вересня місяця, відмінили ці

податки, бо почали люди вирізати фруктові дерева”5.

Всі ці заходи, а також зміна ставлення держави до особистого під-

собного господарства надали можливість селянам не лише збільшити

власне виробництво продукції, але й підвищити свій добробут. Як на-

слідок, почала зростати матеріальна зацікавленість сільських жителів,

збільшуватися їх купівельна спроможність та підвищуватися матері-

альний добробут.

Важливою складовою матеріального добробуту були прибутки

сільських сімей. До них належали: прибуток від колгоспу чи радгоспу

(натуроплата, зарплата), прибуток від держави (пенсія, пільги), прибу-

ток від особистого підсобного господарства. Селяни в досліджуваний

період працювали в колгоспах за трудодні. В середньому на рік потріб-

но було відробити 300 трудоднів. В кінці господарського року, коли

збирали урожай, за відпрацьовані трудодні отримували продовольство,

переважно зерно. Грошовий еквівалент трудодня залежав від економіч-

ного потенціалу колгоспу. Наприклад, в економічно сильних колгоспах

за один трудодень в кінці року колгоспнику видавали до 6 кг зерна, в

слабких – до 2 кг. Були випадки, що колгосп міг заплатити селянину

за один трудодень лише 300 г, якщо було зібрано мало врожаю. Для

кожної спеціалізації в колгоспі встановлювався свій коефіцієнт трудод-

ня, наприклад механізатори мали 1,3, доярки – 1,26. На початок 1960-х

рр. в загальній сумі оплати праці колгоспників починає збільшуватись

грошова частина і скорочуватися натуральна. Ще в 1957 р. в окремих

колгоспах УРСР починають запроваджувати грошову оплату праці що-

місяця. Так, середньомісячна зарплата механізаторів та агрономів в

кінці 1950-х рр. становила 80 крб., шоферів – 61 крб., трактористів і

статті та повідомлення 73

комбайнерів – 54 крб., доярок – 37 крб., а різноробочих – 38 крб.7 У

повному вигляді повсюдно нова система оплати праці в колгоспах була

запроваджена з 1 липня 1966 р.8. В радгоспах механізатори отримували

заробітню платню у розмірі 100 крб., агрономи – 80 крб., трактористи –

70 крб., а різноробочі – 50 крб.9

Одним із джерел сімейного бюджету для сільського населення

були надходження з суспільних фондів споживання – пенсії, пільги від

держави. Як і більшість соціальних виплат, нарахування пенсій залежа-

ло від економічного стану колгоспу. Їх визначали на загальних зборах

колгоспників. За рахунок прибутків колгоспу створювався спеціальний

фонд (т. зв. колгоспні каси), що займався організацією допомоги не-

працездатним колгоспникам. У 1955 р. в УРСР налічувалося 14 тис.

колгоспних кас10. Вони функціонували до 1964 р., доки не почав діяти

Закон про державні пенсії для колгоспників. Право на пенсію одержали

селяни: чоловіки – від 65 років (якщо мали стаж роботи не менше 25

років), і жінки – від 60 років (стаж роботи від 20 років). Середні роз-

міри пенсій були мізерними, вони становили в передових колгоспах

15,2 крб., в середніх – 14 крб., а в економічно слабких – 13,5 крб. на

місяць11. Слід зазначити, що державним забезпеченням у цей період

користувалися інваліди Великої Вітчизняної війни. Для ветеранів праці

передові колгоспи встановлювали свої колгоспні пенсії. Державні пен-

сії за віком видавалися лише головам колгоспів, спеціалістам, які були

направлені на роботу в колгоспи з міст, спеціалістам і механізаторам

колишніх МТС .

Незважаючи на систему державного соціального забезпечення, в

досліджуваний період домінуючу роль в бюджеті колгоспної сім’ї віді-

гравали прибутки від продажу на ринку продукції особистого госпо-

дарства. Держава ніяких заборон на торгівлю сільськогосподарськими

продуктами для селян не вводила. Тому все, що міг селянин виростити

у себе в господарстві, продавав: “Тримали свиней, курей, качок, гуси

були, щоб продавати. Пам’ятаю, кожний хазяїн назначував гусей і на

ставок їх. І це вони там ціле літо ходили, ніхто їх не чіпав, а потім

осінню заганяли їх у конюшню і ділили, то моя, то твоя, розбирали.

Потім різали і продавали на ринках, в Київ возили, в Козятин”12. В ці-

лому здійснення курсу держави на розвиток особистих підсобних гос-

подарств призвів до збільшення виробництва в них м’яса та сала про-

тягом 1955–1957 рр. в 1,4 рази. Надходження від реалізації продукції

особистого підсобного господарства становили 30-50% грошового до-

ходу сім’ї13. Однак в 1960 р. їх доля зменшилася до рівня 1956 р.14. Це

було пов’язано з адміністративним тиском на підсобні господарства се-

лянин і скороченням виробництва в них. Деякі кошти надходили в се-

лянську родину у вигляді заробітної плати членів сім’ї, що працювали

на державних і кооперативних підприємствах, розташованих у містах

і селах. Частину своєї зарплати вони відправляли в село, отримуючи

звідти харчі.

За підрахунками економістів, до кінця 1964 р. реальні прибутки се-

лян від роботи в колгоспі становили 30–50%, за рахунок суспільних

фондів споживання – до 16% і від особистого підсобного господар-

ства – 30–50%15.

Таким чином, за 1954–1964 рр. рівень прибутків селянських сімей

значно зріс. Проте їх збільшення не означало автоматичного покра-

щення рівня життя, адже важливе значення мала структура видаткової

частини бюджету, рівень споживання селянами продуктів харчування і

товарів промислового виробництва.

Основну частину видатків колгоспної сім’ї становили витрати на

виробничі потреби: купівля худоби, бджіл, домашньої птиці тощо. Що-

річно на це виділялося 5–10% сімейного бюджету. Особисте господар-

ство задовольняло майже всі потреби сім’ї в картоплі, овочах, м’ясі,

молоці, яйцях. В той же час, основним джерелом зернових залишалися

колгоспи, в яких колгоспники отримували на трудодні 85–99% їх річ-

ної потреби в зерні.

На початок 1960-х рр. в цілому кількісний і якісний склад харчу-

вання селян був за багатьма складовими далеким від рекомендованих

раціональних норм споживання продуктів. Найбільше споживалось мо-

лочних продуктів, картоплі й хлібних виробів. Не відповідало нормам і

споживання овочів, цукру, рослинної олії. В той же час відбулися зміни

в селянському меню. В ньому з’явилися страви, запозичені з міської

кухні. На зміну толокну, киселям з борошна з’явились салати, вінегрет,

котлети, рисова каша, макарони, какао, кава та ін. Найпоширенішими

стравами залишалися борщ, суп, локшина, смажена картопля, карто-

пляне пюре, вареники, яйця варені, омлет, млинці, голубці, пиріжки,

струдлі, сир, сметана, сало, варення, компот16. Цікаво зазначити, що

сільські магазини пропонували великий асортимент продуктів харчу-

вання. Жителька радгоспу “Першотравневе” Житомирської області

А. Д . С орочинська під час опитування розповіла, що на полицях ма-

газинів була й ікра чорна, й ікра червона, й червона риба, різні види

ковбаси. Наприклад, ковбаса “Краківська” коштувала 3 крб. 40 коп.,

“Любительська” – 2 крб. 70 коп., “Московська” сирого копчення, яка

вважалася найкращою, – 4 крб. 90 коп.17. Але селяни мало купували

такі “делікатеси”, адже гроші здебільшого витрачалися на придбання

речей першої необхідності – сірники, мило, соду, одяг, взуття.

Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. селяни стали більше

купувати товарів широкого вжитку (готовий одяг, взуття, тканини,

предмети домашнього користування, меблі, культтовари). Так, в лис-

топаді 1957 р. пара шкіряного взуття коштувала 89 крб., гумове взут-

тя – 43 крб., валянки – 94 крб., 1 метр бавовняної тканини коштув

Читайте також:

1. I визначення впливу окремих факторів
2. А. Структурно-функціональна класифікація нирок залежно від ступеню злиття окремих нирочок у компактний орган.
3. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
4. Аналіз собівартості окремих видів продукції.
5. Будівельний генеральний план на стадії виконання окремих видів будівельно-монтажних робіт.
6. Бюджетна заборгованість із соціальних виплат
7. В розрізі окремих груп
8. В розрізі окремих груп
9. Вивчення загальної характеристики господарства, окремих галузей господарства та міжгалузевих комплексів.
10. Види пенсійних виплат і соціальних послуг.
11. Види соціальних небезпек.
12. Види соціальних послуг, пільг і матеріального забезпечення, що надаються населенню в Україні

Переглядів: 1239